Образ України у творах Шевченка

Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, у нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка…

Кобзаря розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства ХІХ століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише за такої умови між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.

Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю правді та свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для нього треба було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників, а також нове, шевченківське самоусвідомлення України.

Слово «Україна» - одне з найчастіше вживаних у поезії Т. Шевченка. Почуття саможертовної любові до Вітчизни висловлено з великою силою пристрасті.

Але водночас пригнічене становище України могло стати і стало – у творчості Шевченка передовсім джерелом величезної революційної енергії.

Ніколи і ні в чому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були б властиві лише йому і більш нікому. Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду і справедливість.

Для Шевченка, в йог поезії, було ніби дві України: Україна як неминуща основа і Україна як історичний момент. Україна–мати і Україна блудна. Україна непорочна і Україна розбещена. Україна лицарів і Україна рабів. Цю другу, історично спотворену й історично минущу Україну він бичував і проклинав заради першої – України – матері, України неминущої. Синів – заради матері. Образ України–неньки – це найсвітліший і водночас найдраматичніший образ у творчості Тараса Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні.

Образ України у творчій спадщині Кобзаря своєрідний і багатогранний. Тарас Шевченко одним із перших вводить в українську поезію образ України як об’єкт глибокого ліричного переживання.

Перше видання творів Тараса Шевченка – невеличка книжечка під назвою «Кобзар».

Важко знайти книжечку, яка б для долі народу мала таке велике значення, як «Кобзар» для України. Це було щось таке несподіване, нове, щось так глибоко з душі народу добуте, що годі було опертися його силі.

Поет вважав свої вірші дарунком рідному краю.
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну…
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу.
А до України звертається:
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

Усі думки, вірші були присвячені рідній країні, розлуку з якою поет дуже важно переживав. Гостре відчуття своєї невлаштованості, самоти, недолі на чужині, жадання зустрічі з Батьківщиною, з матір’ю Україною надихали його ранню поезію.

По чотирнадцяти літах розлуки з Батьківщиною здійснюється віддавна наболіла мрія Шевченка, і весну 1843 він зустрічає «на нашій, на своїй землі».

Побачив він не зовсім ту саму прекрасну й безталанну Україну.

Народ стогнав у неволі, у темноті, у нужді, свої пани не згірш чужих орали хлопами, Україна була в них хіба на слові, а на ділі один тяжкий глум над нею. «Скрізь був я і скрізь плакав», - говорив потім Тарас Шевченко.

Найбільш яскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною у творах Шевченка періоду заслання, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі.

Цикл «В казематі» являє собою ніби увертюру до всієї творчості Т. Шевченка років заслання. Головним мотивом циклу «В казематі» є заклик бути вірним народові, Україні, завжди пам’ятати про свою вітчизну. Цей мотив яскраво зазвучав у поетичному вступі до циклу:
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну
Господа моліте.

Любов до України, вболівання за її долю яскраво висловлені в автобіографічних творах. Найсильніше непохитність і нескореність поета, його любов до України висловлені у вірші «Мені однаково…». Поета хвилює не особиста доля, а доля України, доля рідного поневоленого народу. Автор висловлює сум з приводу того, що виріс в неволі і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї.

Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Шевченко немов говорить: мене нема, а є тільки турбота про долю рідної країни.

Товаришів по неволі він теж закликає до турботи про свою Батьківщину. Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її. Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Як і раніше, поет із захопленням говорить про рідний край, його мальовничі пейзажі приваблюють Шевченка, але він не міг не бачити Україну з іншого боку. Шевченка постійно хвилювало життя покріпаченого народу. Тяжке становище кріпаків він бачив на всій Україні:
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини…

Автор закликає народ до боротьби і засуджує їх бездіяльність, пасивність, змальовує картини майбутнього, щасливого життя на Україні:
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села
А у селах у веселих
І люди веселі.

Скільки теплоти, ніжності, любові до України в цих словах!

Шевченків образ України – водночас і глибоко ліричний, і соціально-викривальний (щодо тогочасного ладу), образ історично конкретний (там, де поет малює картини життя, соціальні обставини, як, наприклад, у автобіографічних поезіях, або народні характери, як у варіаціях на народнопісенні мотиви) і разом з тим гранично узагальнений (особливо там, де поет передає свої почуття до Батьківщини). Власне, це образ її народу в його сучасному і минулому.

Поезія була для Шевченка тими ліками, якими він намагався угамувати тугу за рідним краєм, творячи в своїй поетичній уяві дорогий йому образ України, її сіл, її зелених ланів, степів з могилами, її народу.

Нині Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність. А Шевченків ідеал – Україна великої сім’ї, «вольної, нової». Україна без зла. Не було в ньому ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів, і Україну він любив, за Україну стояв, за Україну себе віддав не тому, що хотів би її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими в сім’ї світовій.

А ми повинні пам’ятати заповіти, як посилав у глибини майбутнього великий Шевченко. Серед цих заповітів перший і останній:
Свою Україну любить,
Любіть її,… во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть.

Кожен вірш Шевченка «кричить» про Україну. Кожен його витвір закликає до боротьби. Кожне слово так ніжно оспівує красу нашої неньки –України.

Ми вдячні йому за те, що він зробив для України.

З думою про Кобзаря-патріота

Провіснику волі,
Великий титане,
Справдились думи твої,
Приймай же данину
Любові і шани
Од вольних народів
Нової сім’ї
О. Ющенко

Тарас Шевченко… Це ім’я знають всі: і дорослі, і малі, знають у нас на Україні, знають далеко за її межами. Це ім’я – символ, символ любові до рідної землі, до рідного народу, до рідної мови. Нашого святого пророка й заступника породила українська жінка-кріпачка на ім’я Катерина. Вона обдарувала свого сина чутливим серцем і великою душею, та не встигла побачити його зросту. Сам поет з гіркотою зазначав:
…Добре, мамо,
Що ти зарані спать лягла,
А то б ти Бога прокляла
За мій талан…

За віруваннями наших предків душа материнська бачить з того світу поневіряння своєї дитини, мучиться і страждає разом з нею. Але в такому разі мати Тараса не раз відчувала й радість, коли слово її сина повертало до життя закам’янілі й омертвілі душі і колись, і нині живущих. Дивна дія того Кобзаревого слова. Коли звучить слово Шевченка – всі замовкають, бо то говорить сама правда, сам Бог вустами нашого пророка. І лише тоді почнеться справжнє відродження добра й справедливості, коли ми почуємо те слово.

Т. Шевченко народився в бідній сім’ї й нічим не відрізнявся від багатьох бідних українців. Але було в ньому щось таке, що зачаровувало людей, що не дало Тарасу Григоровичу залишитися невідомим. Що це було? Талант художника? Можливо. Але зовсім не те турбувало людей, примушувало замислитись над своїм життям. Я гадаю, що тільки одна сила має таку владу. Ця сила – слово! Так! Прекрасне українське слово, яке може зачарувати своєю красою, здивувати своєю глибиною, вмінням відкрити для людей справжню істину, розтопити лід в серцях, заглянути в усі куточки людської душі.

Саме в той час, коли люди перебували в духовному сні, з’явилася людина, яка досконало володіла безцінним поетичним багатством, людина, яка своїми творами раз та назавжди розбила, знищила цей тяжкий сон. Мабуть, протягом усієї історії України не було такої людини, з такою великою душею, з таким великим серцем, як Т. Шевченко.

Т. Шевченко – це особистість, яка може народитися лише один раз в тисячолітті. Це людина з великої букви.

«Думи мої, думи мої…» читаємо ми. Куди летять ці думи поета? Їх блукання ми можемо побачити в його творах. Читаючи вірші про кохання, про красу українського краю, ми ніби відчуваємо, як б’ється серце поета. І наше серце теж починає битися. Це биття зливається в одне ціле. Ми ніби бачимо душу Шевченка. Хіба є ще на землі така людська душа, яка може умістити в собі усіх людей: пригноблених та знівечених життям. Хіба є ще на землі така людська душа, яка хоче усіх обігрити своєю любов’ю, ніжністю? Кожна людина неповторна, а така, як Тарас Шевченко, тим більше. Мова його ліричних творів зачаровує нас своєю милозвучністю, безмежною широтою. Ми разом з поетом милуємося рідними степами, гаями, могутнім Дніпром. Читаючи твори поета, ми починаємо відчувати те ж саме, що й він. Наша душа стає прекраснішою, величнішою. Любов’ю до рідного краю пояснюється патріотизм поета. Не може людина, яка не любить своєї України, з такою глибиною написати такі рядки:
Зажурилась Україна –
Така її доля!...
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина…
В цих рядках відчувається любов та жаль.

Здається, що кров’ю та сльозами написані вірші “Розрита могила», «Мені однаково», «І мертвим, і живим» та інші. «За що, мамо, гинеш?» - питає поет. «За що?» - кричить його душа. «За що?» - повторює народ за поетом. Але ніхто не відповідає нікому. Тільки сам народ може змінити своє становище. Він може це зробити, якщо в його розумі будуть звучати вогненні рядки Шевченка. І сам поет у своїх віршах переконує, що в майбутньому український народ буде як одна, велика сім’я. Він свято вірить, що одного разу народ розірве ці кайдани із своїх чорних від тяжкої праці рук. Ця надія на світле майбутнє прослідковується в усіх віршах поета. Він намагається посіяти в наші серця надію на те, що Україна стане щасливою, що українці повинні боротися за свої права. Поету вдалося торкнутися людських сердець.

Багато хлопців і дівчат носили «Кобзар» біля серця, матері давали своїм синам, які вирушали у далеку дорогу, «Кобзар» Шевченка, як своєрідну реліквію українського народу.
«Кобзар» Т. Шевченка – це біблія українського народу, це книга, якій судилося стати безсмертною. Бо сам народ визнав її своєю книгою. У цій книзі переплелись доля селянки – кріпачки з долею всієї неньки – України, боротьба гайдамаків з боротьбою народу за щастя і волю. Автор зібрав у ній кожну сльозинку, найменший стогін болю кріпака. Духовну велич і красу народу він підніс на найвищу височінь, чим збагатив увесь світ.
У багатьох хатах українців сьогодні побачиш портрет Т. Шевченка, заквітчаний вишитим рушником. А на столі, поруч з хлібом, лежить книга поезій – «Кобзар»!

Доля України, доля рідного народу для Шевченка була найпершим його болем, найпершою турботою. І у вірші «На роковини…» Леся Українка наголошувала на вірності поета Батьківщині, народові:
Він перший за свою любов
Тяжкі дістав кайдани,
Але до скону їй служив
Без зради, без омани.
Усе знесла й перемогла
Його любові сила,
Того великого вогню
І смерть не погасила.

Минуло 200 років від дня народження славного сина українського народу, але й сьогодні його слово живе серед нас. Шевченко – це наша сила. У цьому імені чується шелест осіннього листя, шепіт тополь, гуркіт хвиль могутнього Дніпра. Здається, сама природа нагадує нам про цю людину, основна місія якої – розбудити народ від тяжкого сну, підняти його на боротьбу, змусити замислитись над своїм життям. І це йому вдалося. Він зробив свою справу та відійшов у вічність. Та чи дійсно це так? Чи не живе він в наших душах, чи не продовжує він говорити із нами через свої безсмертні твори. Так, Шевченко живе й зараз. Він завжди підтримував і підтримуватиме нас, додаватиме наснаги.

Тож нехай «Заповіт» Великого Кобзаря стане заповітом для нас – зберегти мову народу, його звичаї, його пісні й пронести все через віки. Нехай вогонь його душі запалить у наших серцях іскру Віри, Надії і Любові до рідної землі, до свого народу.

Сьогодні до нього, нашого Пророка, звертаємо свої погляди. З його ідеалами, помислами звіряємо свої кроки в утвердженні української держави.

Отже, якщо ми хочемо, щоб нас вважали людьми, щоб не соромно було перед Шевченковою пам’яттю, ми повинні, як він, любити свій народ, свою Батьківщину, знати свою історію, шанувати своїх героїв, щодня й щомиті бути готовими до боротьби за себе, за майбутнє, за справедливість, за честь матері – України.

Вірш «І мертвим, і живим…» — болючі роздуми Шевченка про долю рідного народу

Кожна людина рано чи пізно має поставити перед собою питання: хто я така? І кожна людина мусить визначитися, до якого народу вона належить. Бо від цього залежить спосіб її мислення та її духовне самовизначення. Хотілося б, щоб кожен українець із гордістю міг сказати про свою приналежність до тієї країни, яка дала йому життя. Це питання стоїть гостро і в наші часи, коли наша Батьківщина тільки-но стала на шлях свого самостійного розвитку, коли вона виборює своє місце на світовій арені.

Саме ці проблеми непокоїли у свій час нашого відомого поета — Т.Г. Шевченка. Його вірш «І мертвим, і живим…» — це ніби крик болю за тих дітей неньки України, які готові віддати її славу задля кусня хліба, задля ласки чужих хазяїв’.

Наша країна ніби весь час стоїть на перепутті, де кожен тягне її в свій бік, кожен закликає йти своїм шляхом. І сива «заплакана мати» мусить берегтися від омани сама й берегти своїх дітей. Ось як пише про це поет:

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

Геніальному поетові вдалося підняти питання, яке завжди лишалося актуальним для нашої країни. З великим болем він говорить про те, що дуже часто ми в бажанні наслідувати когось сильнішого, могутнішого забуваємо про свої національні здобутки, про досвід багатьох поколінь наших предків:

Нема на світі України,

Немає іншого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра.

Справді, кожен великий поет може не тільки спиратися на досвід свого часу і минулого, але й передбачати майбутні події. Так, Тарас Шевченко бачить гноблення рідної землі, культури, бачить, що найкращі таланти мусять їхати кудись на чужину, чи до Москви, чи до Польщі, щоб досягти слави, реалізувати свій геній. Адже не мають вони змоги творити рідною мовою на рідній землі, пишатися мовою, яка проголошена була «мужицькою» і не гідною високої творчості. Навіть сам поет не раз потерпав від насмішок над мовою своїх творів. І великою силою любові він намагається утримати земляків від втрати власної національної гідності.

Кожна людина повинна поважати себе. А почуття самоповаги перш за все, народжується із почуття поваги до своєї Батьківщини, культури, мови. Не може існувати людина без матері, без Вітчизни, без мови. Скільки б не вчилася вона в різних землях, у різних народів, не може людина і не повинна позбутися генетичної пам’яті, національної гідності. Т. Шевченко застерігає своїх співвітчизників від такої втрати:

Німець каже: «Ви моголи».

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі…

Крім того, така втрата національної гідності уявляється поетові катастрофою, загибеллю країни, коли «потече сторіками кров у синє море дітей ваших…»

Адже і наш народ має чим пишатися! І знову згадує великий поет ті часи, коли гуляла Україною козацька воля… Полита земля наша кров’ю своїх захисників, що зупиняли орди завойовників і боронили волю, співає земля наша тужними піснями жінок, що потрапили в полон. Треба тільки не забувати цю славу!

Ні, зовсім не закликає Тарас Шевченко замкнутися тільки у своєму національному оточенні, залишитися неуками. Він тільки просить земляків своїх бути розумними і розбірливими:

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Не буде поваги тій людині, що зрадила свої національні корені, — ні від співвітчизників, ні від іноземців. І знову у творі як символ історичної пам’яті славного народу з’являється образ «високої могили».

Слова Т. Г. Шевченка і тепер не втрачають своєї сили й гостроти. У наш час проблема національного самовизначення знову постала перед кожним. І саме тепер прийшов час згадати пророчі слова великого поета:

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя…