Перші метеорологічні і гідрологічні мережі на території України

Мережу метеорологічних станцій на Південному Заході Російської імперії, як вже згадувалось, організував О.В.Клосовський. Він вважав, що на півдні Російської імперії мережа метеорологічних станцій повинна мати щільність у розрахунку одна станція на 100 кв. верст і ще більшу - дощомірна мережа.

У 1886 році почали спостереження 67 станцій і постів. У 1892 році в південно-західну мережу метеорологічних станцій входило вже 1648 пунктів спостережень, які розміщувались від Бесарабії до Криму та від Одеси до Чернігова. Спостерігачами на станціях і постах були як фахівці, так і аматори: сільські вчителі, листоноші, лікарі, грамотні селяни тощо. Більшість з них, особливо із заможних мешканців, працювали безкоштовно. Крім того, діяла ще мережа добровільних кореспондентів. Регулярна публікація результатів спостережень заохочувала працівників, підвищувала їх зацікавленість у роботі. Поступово програма спостережень на станціях розширювалась. Згодом почалися спостереження за грозами, зливами, завірюхами, сніговими хуртовинами, пиловими бурями, за станом сільськогосподарських культур на ланах, замерзанням ґрунту, замерзанням і скресанням рік і, навіть, за землетрусами.

У той же час з’являються спеціалізовані станції. Так, О.О.Ізмаїльський у 1879 році організував при Херсонському земському сільськогосподарському училищі агрометеорологічну станцію.

У 1895 році В.Г.Ротмістров почав агрометеорологічні спостереження на дослідному полі біля Одеси. У своїх звітах він давав обґрунтування заходів щодо поліпшення водного режиму ґрунту під озимими та ярими культурами.

О.В.Клосовський, керуючи мережею станцій Південного Заходу Російської імперії, особисто обробляв матеріали спостережень станцій і постів, давав вказівки спостерігачам шляхом листування і при зустрічах.

1 квітня 1902 року Російська Академія наук за видатні заслуги присудила метеорологічній мережі південного заходу Російської імперії ім’я О.В.Клосовського. Матеріали її спостережень регулярно друкувались у “Метеорологічних оглядах”.

У січні 1900 року в Петербурзі відбувався перший метеорологічний з’їзд, який, зокрема, клопотався про забезпечення мережі постійними штатами. Для утримання цієї мережі було потрібно 12580 карбованців щорічно. Але грошей для цього не було виділено.

Після залишення О.В.Клосовським Одеського університету в 1908 році робота метеорологічної мережі південного заходу майже повністю припинилась.

У 1892 році П.І.Броуновим була організована Наддніпрянська мережа метеорологічних станцій. Поштовхом до її організації стала засуха 1891 - 1892 років, яка спричинила катастрофічні неврожаї. Ця мережа включала басейн Верхнього Дніпра і частково басейн Оки, Дону з Дінцем - Київську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Курську, Орловську, Калузьку, Смоленську, Могилівську, Мінську та Гродненську губернії.

У 1885 – 1889 роках у Київській губернії систематично працювало всього 10 метеорологічних станцій. Наддніпрянська мережа вже до 1896 року мала понад 700 пунктів спостережень. Початок роботи мережі був пов’язаний з дослідженнями О.І.Воєйкова про вплив снігового покрову на господарство. Високий авторитет Наддніпрянської мережі змусив Міністерство землеробства асигнувати для її підтримки 3000 карбованців, видати згоду на безмитне ввезення з-за кордону приладів, видати право на безкоштовне друкування “Праць”, пересилку кореспонденції та відрядження співробітників на мережу для інспекції станцій. Все це сприяло подальшому розвитку мережі, оснащуванню її приладами. В “Працях” поміщали результати спостережень за сніговим покривом, станом посівів і замерзання водоймищ, дані про врожай хлібів, стан озимини, про грози, температуру води у Дніпрі та ін. Загалом наддніпрянська мережа проіснувала до 1917 року [2, 6].

З метою обслуговування сільських господарів, забезпечення їх інформацією про стан погоди, вплив несприятливих метеорологічних умов на ріст і розвиток сільськогосподарських культур, почали організовуватись губернські мережі метеорологічних станцій. Вже до початку 1914 року кожна губернія мала свою мережу, яка підпорядковувалась земським управам. При багатьох земствах були метеорологічні бюро.

Першою від Наддніпрянської мережі відокремилась Полтавська губернська мережа. Земство виділило асигнування на утримання і влаштування12 станцій і 37 дощомірних пунктів, які спочатку входили до складу південно-західної мережі Російської імперії. Метеорологічні станції було відкрито у складі реальних училищ в Кременчуці і Ромнах, а згодом на залізниці та при деяких відомствах. Матеріали спостережень надсилались в Петербург і Одесу.

За власні кошти відкрив 14 станцій О.О.Ізмаїльський, 30 дощомірів установив у Лубенській волості аматор - метеоролог, конструктор фотографічного геліографа Ф.К.Величко. У 1896 році в Полтавській губернії вже працювало 57 станцій і 71 пост.

Одночасно існувало три системи метеорологічних мереж: Наддніпрянська (центр у м. Києві), мережа Південного Заходу (Одеса) і мережа Головної геофізичної обсерваторії (ГФО) (керувалась з Петербургу). Така підпорядкованість вносила різнобій у результати вимірювань.

У 1909 році Полтавське земство прийняло Постанову про об’єднання цих мереж на своїй території. Одночасно були розширені програми і обсяг спостережень та досліджень клімату.

У 1910 році цю об’єднану мережу очолив агроном, а пізніше професор, М.М.Самбикін. До 1914 року мережа нараховувала 20 станцій і 168 дощомірних пунктів. Проіснувала Полтавська мережа близько 20 років. Із 248 станцій, які діяли в різний час у Полтавській губернії, понад 30 років існувала лише 8, від 6 до 10 років - менше 100 станцій, менше 5 років - 155. Зведення спостережень мережі, огляди погоди та карти друкувались у статистичних щорічниках, а огляди погоди за період 1901 - 1919рр. щомісячно друкувались у вигляді брошур обсягом до двох друкарських аркушів. Це був прообраз сучасних агрометеорологічних бюлетенів; останні два роки вони виходили українською мовою.

Досить широко були розгорнуті роботи і в інших губерніях. У 1902 році М.П.Косач заснував Харківську метеорологічну мережу. З 1906 року її очолив професор Д.К.Педаєв. У 1914 році мережа складалась із 37 станцій і 108 дощомірних постів.

У 1912 році Київське губернське земство прийняло рішення про організацію Київської губернської метеорологічної мережі. Завідуючим метеорологічного бюро був О.В.Федоров. До 1915 року мережа мала 31 метеорологічну станцію і 555 дощомірних постів.

Волинську губернську мережу організував С.О.Бржозовський. До 1914 року тут функціонувало 22 станції, 141 дощомірний і 19 снігомірних постів. Станції цієї мережі проводили додаткові спостереження, зокрема, агрометеорологічні і гідрологічні (облік стоку води на болотах та ін.)

Виникла і Херсонська губернська дощомірна мережа. До 1913 року в цій губернії вимірювали опади в 120 пунктах [6].

Менш відомими на Україні були Подільська і Єкатеринославська губернські метеорологічні мережі, які до 1922 року - часу створення загально - республіканської мережі ще не мали достатньо розвинутої діяльності.

Водночас з губернськими на Україні існувало більше 15 відомчих і велика кількість виробничих мереж. Незалежно від них діяла мережа опорних станцій ГФО. Безумовно, необхідна була уніфікація вимірювань, яку наполегливо проводила ГФО. Співробітники висилали на мережу інструкції, прилади, здійснювали методичні інспекції, перевіряли і лише після цього друкували матеріали спостережень у “Літописах” ГФО.

В Криму регулярні метеорологічні спостереження вперше почали проводитись у Сімферополі (1821), Севастополі (1824), Нікіті (1826), Карадазі (1831), Алмі і Епісалі (1833), Керчі і Таклі (1863), Енікалі (1865), Херсонесі (1865), Євпаторії (1866), Ялті (1869),Феодосії (1871), Ай-Тодорі (1878), Тарханкуті (1881), Ай-Петрі (1895), Білогорську (1896), Карабі-Яйлі (1916).

Більшість станцій було організовано відділом торгових портів (на узбережжях), інші - різними відомствами. Величезна заслуга в організації метеорологічної мережі в Криму належить передовим людям того часу: лікарю В.М.Дмитрієву, інженеру М.М.Сарандінакі та іншим. Особлива увага приділялась наданню суднам інформації про погоду. Збір та обмін гідрометеорологічної інформації здійснювала Феодосійська центральна станція.

Слід особливо відзначити діяльність справжнього ентузіаста гідрометеорології В.М.Дмитрієва. Він був організатором морської гідрометеорологічної станції в Ялті, яка зараз носить його ім’я. В.М.Дмитрієв закінчив Московський університет, був корабельним лікарем. Він відвідав багато іноземних портів. В Ялті Дмитрієв оселився 1868 року в зв’язку із захворюванням на туберкульоз. Вчений устаткував метеорологічний пункт на південно-західному схилі пагорбу Дарсан (зараз тут проходить вулиця, названа його ім’ям), недалеко від свого будинку. Тричі на добу він виконував метеорологічні спостереження.

Спостереження В.М.Дмитрієва починають довгостроковий ряд, який триває з січня 1869 року до нашого часу. У 1890 році він опублікував свою працю щодо кліматичних умов Південного берегу Криму, яка була удостоєна срібної медалі Географічного товариства. В.М.Дмитрієв - засновник кліматотерапевтичної науки в Криму.

Перша світова, а згодом і громадянська війни, припинили діяльність більшості гідрометеорологічних підрозділів. У 1920 році кількість станцій - кореспондентів ГФО зменшилась порівняно з 1913 роком майже в 2,5 рази.

У лютому 1918 року Наркомзем України створив метеорологічний відділ, який почав відновлювати мережу. Згодом відділ, як метеорологічна секція, увійшов до складу сільськогосподарського наукового комітету Наркомзему України [3].