Після Свято-Софійського собору

Правильні стосунки між Римською та Константинопольською помісними церквами, вдало досягнуті у 879 році, в основному зберігалися, незважаючи на певні труднощі, до початку Х ст.

Зрозуміло, не всі папи протягом цього короткого періоду однаковою мірою були проникнуті духом великого собору. Римський першопрестол у цей час збурювався багатьма спокусами, але тепер вони більше відбивалися на внутрішньому житті самої Римської церкви і до нових великих порушень міжцерковних стосунків поки що не приводили,

За папи Стефана V (885 – 891) у 886 році Фотій був удруге і востаннє усунутий від управління Константинопольською Церквою, на цей раз – імператором Левом VІ Мудрим, котрий поставив на місце Фотія свого неповнолітнього брата (також Стефана). Папа Стефан, котрий не був прихильний до Фотія, усе таки не квапився з визнанням нового патріарха і з’ясовував обставини усунення Фотія. Листування з цього питання, з перервами, тривало, до самої смерті.

Папа Стефан V був противником звершення відправи слов’янською мовою.

Наступним папою римським був Формоз (891 – 896). Його вороже ставлення до Фотія, на щастя, не могло реально відбитися на стосунках двох церков… оскільки Фотій вже був не при владі. Призначення Формоза на папський престол стало точно таким же порушенням церковного благочиння, як призначення папи Маріна, що сталося незадовго до цього. В особі Формоза вдруге в історії Церкви на папський престол сідав єпископ. Формоз до цього був єпископом римського передмістя Порто, отже – єпископом субурбікарним. Щоправда, папа Іоанн VІІІ у 876 році позбавив його за підступність єпископського сану і навіть відлучив, але за папи Маріна Формоз був поновлений у єпископському достоїнстві і тепер протиканонічне призначення його на папський престол було сприйнято вкрай боляче насамперед самою Римською церквою. У лоні цієї церкви виникли дві партії: прибічників Формоза і його противників. Боротьба між ними тривала і після смерті Формоза, набираючи іноді украй спокусливої форми.

Звертає на себе увагу швидка зміна пап у цей час: Боніфацій VІ (896 р.), Стефан (896 – 897). Він був раніше рукопокладений Формозом на єпископа м. Ангани. Таким чином, це третій в історії папа з єпископів. Відмітимо для пояснення і те, що з його призначенням, рукопокладення, здійснене Формозом, ігнорувалося, як нечинне. Стефан VІ учинив суд над Формозом (897). Тіло померлого папи, після дев’ятимісячного перебування в гробу було доставлено на собор, і тут з покійника були зняті знаки папського достоїнства (“Собор з трупом”). Формозівці невдовзі після цього задушили папу Стефана.

На початку Х ст. порядок церковного життя знову був порушений втручанням папи Сергія ІІІ (904 – 911) в Константинопольській церкві.

Багато чого в діях цього папи слід приписувати загальній нездоровій обстановці, що панувала тоді в Римі. За папи Бенедикта ІV (900 – 903), одного з найближчих попередників Сергія, Папською областю став управляти римський сенатор Феофілакт, котрий був проголошений консулом, герцогом і головнокомандуючим. Інтерес, який виявила сім’я сенатора до справи призначення на папський престол того чи іншого кандидата, часто мав спокусливий характер. Цей престол став невдовзі іграшкою в руках дружини Феофілакта Феодори Старшої, котра вважалася вестарарисою – охоронницею папських скарбів, і двох її дочок, Марозії та Феодори Молодшої. Сергій був якраз одним з тих, хто користувався особливою підтримкою цієї сім’ї. Вище згадувалося, що він був обраний папою ще в 897 році, але тоді йому не вдалося утвердитися в Латеранському палаці. Іоанн ІХ, рукопокладений у квітні 898 року, примусив Сергія піти. Восени 903 року один з наступників Іоанна ІХ, папа Лев V був скинутий римським пресвітером Христофором, котрий ув’язнив Лева, а сам посів його місце.

Сергій скористався нестійкістю становища нового папи, захопив папську резиденцію, кинув Христофора у в’язницю, де вже сидів Лев V, сам зайняв папський престол і був рукопокладений 29 січня 904 року, а обох своїх попередників Лева V і Христофора, котрі перебували у в’язниці, він умертвив. Вважаючи себе папою з моменту обрання у 897 році, Сергій ІІІ перший рік свого фактичного перебування на папському престолі вважав 8-й рік свого понтифікату і відповідно датував всі свої акти. Римо-католицька церква не піддає сумніву законність цього папи, хоча, окрім усього викладеного вище, була ще одна обставина, яка свідчила б не на користь Сергія. У той час діяла оголошена папою Іоанном ІХ і його собором строга, під загрозою довічного відлучення, заборона єпископам посідати папський престол. А тим часом Сергій точно так само, як і Марін до обрання на римську кафедру був єпископом Церським.

За найкоротший проміжок часу ціла серія аналогічних, нечуваних до того випадків: Марін, Формоз, Стефан VІ, Сергій ІІІ. Поновлення Формоза в папському званні Іоанном ЇХ означало визнання чинності звершених ним рукопокладень, а цим самим ставило Сергія у становище антиканонічного папи, оскільки єпископське рукопокладення він отримав від Формоза. Таким чином Сергій ІІІ (як і Стефан VІ був особисто зацікавлений у тому, аби рукопокладення Формоза вважалися безблагодатними. Ось чому на названому соборі Сергій ІІІ відновив рішення “собору з трупом” у всій його строгості.

Не можна, зрештою, обійти мовчанкою факт співжиття цього папи з Марозією.

І ось цей, не зовсім бездоганний багатьма сторонами папа, знову, подібно до Миколая І порушив церковний мир, виступивши проти Константинопольського патріарха Миколая Мистика, котрого візантійський імператор Лев V1 Мудрий 1-го лютого 907 року вигнав з Константинополя

Обставини справи такі.

У 886 році одразу ж після вступу на престол, Лев VІ примусив престарілого патріарха Фотія піти в монастир, після чого Фотій був звинувачений у змові, і на його місце був призначений брат імператора, 16-річний Стефан. Цей молодий патріарх помер у 891 році. Його наступником став патріарх Антоній, а Антонія замінив на патріаршому престолі у 901 році Миколай Мистик, монах, учень Фотія. Незадовго до цього у імператора Лева VІ померла його третя дружина і він взяв шлюб з якоюсь Зоєю Карванопсією. Патріарх Миколай став наполягати на розірванні цього шлюбу. Але імператор про це й не хотів слухати. Через рік після того як Карванопсія народила йому сина, він власноручно вінчав її на царство, виступивши під час цієї церемонії, за словами патріарха, в ролі нареченого й архиєрея одночасно. Патріарх відлучив імператора від причастя і заборонив йому вхід до храму. Це було влітку 906 року. Невдовзі з підтримкою до імператора з’явилися легати від папи Сергія. В тому ж самому році на Різдво і потім на Богоявлення імператор намагався звершити перед літургією звичайний імператорський урочистий вхід у Св. Софію, але марно. Патріарх перепинив йому шлях у центральну частину храму. “А коли увійдеш силоміць, – сказав патріарх імператорові в день Богоявлення, – я одразу ж піду звідси разом з своїми”. Не забуваймо, що на боці імператора стояв папа. В ніч з 1-го на 2-е лютого 907 року патріарх Миколай був схоплений й відісланий на заслання. На ранок, на свято Стрітення, “імператор зміг звершити вхід у Вселенську церкву. На патріарха було висунуто звинувачення у зраді і від нього було видобуто згоду на звільнення патріаршого престолу. Патріархом був призначений Євфимій. Папа Сергій виявив підтримку усім цим діям імператора.

Патріарх Миколай Мистик писав згодом папі Анастасієві (наступникові Сергія): “Стосовно того, як учинили зі мною, то це не так важливо... Але як ви понехтували честю Церкви. У тому ж листі, заперечуючи за Римськими єпископами право давати нерозкаяному грішникові дозвіл на безкарне перебування у грісі, патріарх пише: “Великою владою ти був би тоді наділений, такою, якої не має і Сам Той, Хто взяв гріхи Світу” (Migne P. G. t III col. 196)

У зв’язку з указаними вище подіями, як у самій Константинопольській церкві, так і в стосунках між Константинопольською церквою та Римською відбулися великі негаразди.

Вони тривали і після смерті імператора Лева (912), коли Миколай Мистик повернувся на патріарший престол. Патріарх Миколай немало потрудився після цього над зближенням грецької та латинської частин Церкви і над відновленням порушеної єдності. Він звертався з цього питання з листами до папи Ландону і папи Іоанна X. В Константинополі обидва патріархи Миколай та Євфимій (навколо останнього групувалися опозиціонери), взаємно попросили один в одного прощення, сприяючи цьому відновленню церковного миру.

Чи ж були відновлені хороші стосунки з Римським престолом? Зважаючи на атмосферу, що панувала тоді в Римі, можна думати, що в той час було легше між Римським престолом і Вселенською Церквою встановити єдність формальну, аніж досягти єднання справді органічного.

Ось як змальовує сучасний Римо-католицький історик (Ортолан) становище, що панувало у Римі у Х ст.: “Ватажки партій-суперниць, котрі боролися за апостольський престол, вважали за дозволене для себе усілякі засоби для здійснення святотатних учинків. Задля збільшення числа своїх прибічників й отримання більших шансів на успіх, не соромилися торгувати святинею. У безчесних угодах вони продавали за золото кардинальські звання, абатства і єпископії, обіцяючи збройну підтримку тим, хто шляхом симонії одержував усе це. Їхня зухвалість не обмежувалася цим. Вони не зупинялися перед перспективою розколу і визнавали першосвящениками антипап, котрих самі рисували, керуючись своїми примхами, інтересами, пристрастю до наживи. Вони вибирали того, хто платив більше, які б не були його знання, моральність, і становище – хай то був мирянин, чи клірик. Іноді людина, яка вранці не мала тонзури, до вечора проголошувалася першосвящеником. Легко можна уявити собі приватне життя таких кліриків, єпископів чи навіть першосвящеників. Симонія і розпуста, що народжувалися з цим, уражували весь Захід, бо коли хвора голова, усі члени піддані хворобі. Ця похмура картина не видасться перебільшеною, якщо згадати, що в цю епоху син проститутки був зведений на престол св. Петра своєю власною матір’ю. Безсоромні Марозія, розпусна патриціанка й куртизанка високого рангу, скрізь відома своєю невтримністю й злочинами, котра зганьбила себе усілякими кровозмішаннями й перелюбами, отримала у власність від італійських принців, як нагороду за своє безчестя, замок св. Ангела і владу над містом Римом. Досягши верховного становища, вона поклала собі розпоряджатися апостольським престолом, підносити на нього і скидати звідти всіх за власним розсудом. Вона провела вибори Сергія ІІІ в 904 році, Анастасія ІІІ y 911, Ландона у 913. Наступного року під впливом Феодори, сестри й суперниці Марозії, був обраний Іоанн X, з графів Тускуланських, однак Марозія зуміла у 928 році домогтися його скинення, кинула у в’язницю й звеліла опричникам Вільгельма, герцога Тосканського, свого другого чоловіка, задушити ув’язненого. Марозія після цього намагалась посадити на папський трон одного з своїх родичів, простого мирянина, котрий був одразу ж вигнаний народом як узурпатор. Канонічно був обраний Лев VІ (928), але він сидів на престолі тільки сім місяців і раптово помер, отруєний, як гадають, Марозією. Його наступник, Стефан VІІІ, посідаючи престол два роки (929 – 931), теж помер раптово. Ця несподівана смерть збіглася із збільшенням багатств Марозії, котра, овдовівши після Вільгельма Тосканського, щойно стала дружиною Гуга, короля Італії. Чоловіки цієї розпусної жінки не жили довго. Так само, як і папи, вони змінювали один одного з страшенною швидкістю, яка розсіювала усілякі підозри. Можна б сказати, що й цих злочинів для цієї нової Месаліни було мало. За її бажанням був обраний папою її син, якого вона народила від маркіза Альберіха Тускуланського. Юнак, достойний син такої матері, мав тоді усього двадцять років. Він прикрасився тіарою і прийняв ім’я Іоанна XI (931 –936). Його старшому братові Альберіхові ІІ всемогутня володарка доручила загальне урядування Римською державою. Так, спадщина св. Петра стала розділеною між двома братами в результаті безпутної поведінки їхньої родички: старший мав ключі від фортець, молодший посідав св. престол. Чи ж можна було коли-небудь припускати, що світська влада так жахливо зазіхатиме на незалежність Церкви? Це була справжня мерзота запустіння на святому місці. Злощасна роль Марозії не закінчилась із смертю її сина Іоанна XI. Чотири його наступники: Лев VІІ (936–939), Стефан ІХ (939–942), Марін ІІ (942–946), Агапіт ІІ (946–955) були обрані або від її впливом або під впливом її сестри Феодори: обидві ці жінки, незважаючи на взаємне суперництво, були душею італійської антинімецької партії. П’ятим наступником Іоанна XI був син його брата Альберіха, отже, внук Марозії, молодий 19-ий річний мирянин, котрий при вступі на престол св. Петра прийняв ім’я Іоанна XII (955–964)... Цей син Альберіха і його наложниці був папою нікчемним, кривавим і розпусним, і папою нахабним і злочинцем”. Увесь процитований уривок узятий з католицької богословської енциклопедії (Dictionnaire de Theologie Catholique, t. IV, Paris, 1939, col. 2302–2303. O.Ortolan. Elections de papes).

За такого викладеного вище стану справ важко було патріархові Миколаю Містику, його наступникам, та іншим першосвятителям східних церков налагоджувати з Римом корисні для церковної справи стосунки. Щоправда, є підстави припускати, що Миколаю Містику вдалося вмовити папу Іоанна Х (914 – 928) відновити канонічний зв’язок із Сходом. Але навряд чи цей зв’язок був міцним і навряд чи від нього можна було очікувати безумовної користі для всецерковної справи.

Між іншим, про папу Іоанна Х слід зауважити, що він виявив себе рішучим противником слов’янської мови у відправах.

Ставленики обох Феодор, Марозії та їхніх нащадків змінювались дуже швидко і вони були надто зайняті своїми справами, аби по-справжньому проявити себе у справ всецерковної претензії на одновладдя: але що ідея безконтрольного розпорядження всією церквою уявлялась їм дуже заманливою і що у всякому разі вони не були б проти, аби піти стопами Миколая І та Адріана ІІ – в цьому не може бути особливих сумнівів... Папа Іоанн XI (931 – 936) не поступався в цьому Сергію ІІІ. Це він через своїх легатів, незважаючи на протести грецьких каноністів, посадив на константинопольський патріарший престол 16-річного Феофілакта, сина тодішнього візантійського імператора Романа Лекапена (з грецьких єпископів тільки двоє брали участь у цій церемонії).

Відносно цього папи Іоанна, сина і ставленика Марозії, то можна було б відмітити, що навіть римо-католицькі історики вважають його батьком не Альберіха Тускуланського / в томі VІІІ тієї ж римської католицької богословської енциклопедії читаємо: “Уявляється не менш вірогідним, що батьком Іоанна XI був не хто-небудь, а папа Сергій ІІІ і найімовірніше, що Сергій мав цього сина, будучи вже папою” (Dict. De Theol. Cathol. T. V111, Paris, 1947, col. 618–619)

Іоанн XII /955–964/, внук Марозії, ставши папою у 18-річному віці, іменував себе “главою усього християнства, після Господа”. Однак, у самій римській церкві ідея папського абсолютизму не мала ще тоді загального визнання. Далеко не всі байдуже дивились на безчинства, що відбувалися тоді в папському палаці. Скликаний імператором Отоном І собор у Римі (963) судив папу, попри те, що той, нехтуючи неодноразові запрошення, не тільки не з’явився на собор, але й погрожував своїм суддям відлученням. Собор постановив скинути й прогнати “страховисько”. На місце скинутого був поставлений Лев VІІІ (963 – 965). І хоча Іоаннові XII вдалося невдовзі прогнати Лева VІІІ з Риму і зберегти за собою папський палац до кінця свого безпутного життя, вирок історії був не на користь лінії Іоанна XII, а на користь наступників Лева VІІІ. Лінія Іоанна XII згасла всього через два роки після цих подій, зі смертю його єдиного наступника Бенедикта V. Останній був обраний за Лева VІІІ, а помер на засланні в Гамбурзі (4-го липня 966 року) за наступника Лева VІІІ – Іоанна ХІІІ. Наступні папи є продовжувачами “антипапської” лінії Лева VІІІ та Іоанна ХІІІ. Антипапами вони, є, звичайно, лише для Іоанна XII і для тих, хто вважає собори неповноважними судити римського першосвященика. Безумовно, і нинішні римо-католики повинні були б, виходячи з догмату про папу, вважати їх антипапами, але тоді довелося б визнати відсутність взагалі у Римо-католицькій церкві після Бенедикта V законних пап. Тому нинішні римо-католики ставлять під сумнів лише законність Лева VІІІ (залишаючи це питання відкритим), а про законність його наступників воліють питання не порушувати, розуміючи цілковиту безнадійність цієї справи. Як бачимо, справа собору 963 року, що судив папу Іоанна XII, у кінцевому підсумку перемогла – факт, що має для нас, православних, велике принципове значення.

Історія наступних пап характеризується залежністю від світської влади, що не тільки фактично мала місце, але і юридично обґрунтована папськими актами, які стосувалися порядку поставлення Пап. Лев VІ особливою грамотою визнав за німецькими імператорами не більше не менше, як Право призначати папу – Domino Othoni prime eiusque succesoribus concedimus in perpetuum facultatem summae sedis apostolicae pontificem ordinandi.

На початку ХІ ст. у Римі перемогла пронімецька партія і папський престол виявився у повній залежності від німецьких імператорів – Генріха ІІ, а потім Генріха ІІІ. Ця обставина зіграла фатальну роль в історії подальших політичних та церковних стосунків між Сходом та Заходом. Німецькі імператори призначають пап на власний розсуд. Спочатку на папський престол садовили представників пронімецької римської аристократії: Бенедикт VІІІ (син графа Тускуланського), Бенедикт ІХ (син другого графа Тускуланського, котрий став папою у віці 12 років), потім – німці з оточення самого імператора: Климент 11 Свідгер і Лев 1Х Еруно д’Егізгайм.Антивізантійські настрої німців на церковному форумі проявилися цей час у відновленні раніше додатку “філіокве”. Імператор Генріх II домігся у папи Бенедикта VІІІ включення “філіокве” до Символу віри. З цим додатком Символ співався при коронації самого Генріха (1014)

Новий церковний розрив із Сходом був результатом антивізантійської позиції німецького імператора. Невдовзі стало очевидним, що Рим зможе погодитись на ліквідацію цього розриву тільки за умови повного підкорення Сходу папському престолові.

Запитання до теми:

З яких мотивів загострювався конфлікт між Римом та Константинополем? Яким чином римські першоієрархи використовували на свою користь суперечності між церковною та державною владою у Візантійській імперії?

Завдання до теми:

Розгляньте перебіг Свято-Софійського Собору. Яке значення він мав у боротьбі православ’я з претензіями римського католицизму?

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испытующим и уверенным в православии Восточной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство.

П.Светлов. Где Вселенская Церков? К вопросу о соединении Церквей и к учению о Церкви.