Помісні Церкви Західної імперії до Х ст. Зазіхання римських єпископів на примат влади в епоху Вселенських соборІв. ІІІ і ІV ВселенськІ собори. Формули папи Гормізди

VI ст. було критичним в історії християнства на Британських островах. Вторгнення англів, саксів, ютів спустошили більшу частину Східної і центральної Британії. Римське правління було знищене і контакти з римським світом були перервані. Однак давня кельтська церква вижила не тільки в Ірландії, де зберігала силу спадщину святого Патріка, але й в Уельсі, і в Шотландії. Християнську традицію в цей час поширювали ірландські абати. Причому Рим практично не відігравав ніякої ролі в зародженні ірландського християнства, і саме ідея якоїсь залежності від дисциплінарної структури вище абата була цілком чужа Кельтській церкві. Концепсія папи Лева і про винятковість римського єпископа була неприйнятна середовищі кельтів. Тому влада папства не мала великої ваги в очах кельтських абатів і в будь-якому випадку не була достатньою, аби переконати їх в необхідності відкинути свою дисциплінарну і богослужбову традицію задля римської практики.

В Британії не припинялася боротьба і постійна війна між кельтськими християнами та англосаксонськими завойовниками – язичниками. Про християнську місію з Риму описав Беде (672 – 735) у своїй “Церковній історії” Він повідомляє про інтерес папи Григорія до англо саксів і про прибуття з Риму папської місії на чолі з святим Августином. Подальше поширення християнства вимагало вирішення питання про розподіл між кельтською церквою св. Колумбана і кентерберійською кафедрою. Єдності було досягнено на соборі в Уїтбі (664). Однак суперництво між двома культурами тривало, причому англосакси часто висловлювали сумніви в канонічності колумбанового апостольського наступництва. Однак завдяки енергійним зусиллям єпископа Федора (помер у 690) було створено Церкву, яка міцно увійшла в римську імперську систему.

Англійська церква, прийнявши римську юрисдикцію, однак, залишилися вірною основному аспекту давньої кельтської традиції. Її місіонерська ревність поширювалася не тільки на британські острови, але й на континентальну Європу. Власне, Британська церква після важкого періоду внутрішньої боротьби стала материнською церквою для всієї Середньої Європи.

В Іспанії позиція відносно Риму була дистанційованою. Починаючи з VІ ст. І до арабсько-мусульманського завоювання (711) церква і держава, митрополит Толедський і король здійснювали релігійне і політичне керівництво суспільством так, що декотрі вбачали в Толедо майже відновлення Західної імперії.

Цей ізоляціонізм вест готського королівства був почасти обумовлений його оборонною позицією відносно Візантійської імперії, яка володіла Південно-Східною Іспанією. При своєму вступі на трон королі отримували священний характер через миропомазання. Вони затверджували обрання єпископів і постанови соборів. Під головуванням королів ці собори були, по суті, державними зібраннями і включали себе не тільки єпископів, але й цивільних чиновників королівства. В Іспанської церкви була її власна “мозарабська” богослужбова традиція.

Св. Ісідор (пом. 636) іноді згадує римський примат, але підкреслено заперечує непогрішність папи і говорить лише про безумовний послух. Але на практиці не було ніяких втручань Риму в іспанські справи чи звернень до папи іспанських єпископів. Іспанські єпископи прийняли умовно постанови VІ-го Константинопольського Вселенського Собору і написали “пояснення”, складені св. Юліаном Толедським, що виражало почуття віроучительної незалежності.

А Толедський собор 688 р. схвалив другу, ще розкішнішу “Апологію”, яка чітко означала, що в Іспанії віра не залежить від якогось зовнішнього авторитету. За таких обставин, зрозуміло, що жодна влада, ані Константинопольська, ані Римська, не змогли щось удіяти відносно фатальної події: включення в Символ Віри Філіокве – антиаріанського твердження.

Місцевій автономії християнської Іспанії, яка відображала початкову екклезіологію, бракувало постійних каналів зв’язку з рештою Вселенської Церкви Соборності.

У франків навернення Хлодвіга в православне християнство в 493 р. привело до розвитку національної Франкської церкви, санкціонованої Орлеанським собором під головуванням короля (511). Постійних адміністративних зв’язків з римським єпископом у неї не було. Взагалі у Франкській державі в цей час утворюється кілька церковних центрів, однак згуртованість Франкської церкви тим не менше збереглася завдяки частим соборам, які були Соборами єпископів, що скликалися королями для вирішення церковних питань. І якщо контакти між Франкською церквою і папством були рідким явищем, то дипломатичні стосунки між Меровінгською династією та Візантією були частими. Однак згодом у середині VІІІ ст. Боніфацій поширив церковні реформи і в Галлії від імені апостольської римської місії, в 754 р. відбулася зустріч короля Пепіна з папою Стефаном, на якій франкський король зобов’язувався захищати Рим від лангобардів. Водночас він брав на себе і саму імператорську спадщину, в якій папа ставав вирішальним фактором нової версії romanitas.

Ідея першості римського єпископа вперше отримала чітке вираження у вченні Лева Великого (440-461 р.). Час, у який св. Лев зайняв Римську кафедру, вимагав від нього вирішення різних і неймовірно важких завдань.

Скрізь вирувала боротьба: Церква роздиралася лжевченнями, імперія розпадалася під ударами варварів. Маніхеї, принціліани, пелагіани наводнювали Рим і західні римські провінції, на Сході широко розвивалася монофізитська єресь, готи, які постійно загрожували Риму, визнавали аріанство.

В області вірознавчих суперечок Лев Великий увійшов в історію як переможець монофізитства і богослов, що сформулював Халкидонський догмат.

Ефеський собор (431) був остаточною перемогою над несторіанством на Сході і торжеством христології, вираженій Кирилом Александрійським, і яка грунтувалася на тому, що Ісус Христос володіє тільки одним суб’єктом, чи іпостассю. Суб’єкт цей Предвічний Логос, друга особа Трійці. Єдність суб’єкта передбачає Богоматеринство Діви Марії і теопасхізм. Ця христологія Кирила була дійсно у повній згоді з нікейською вірою.

В 449 р. зібрався другий Ефеський собор, який згодом дістав назву “Розбійницького”. На ньому переважали монофізити на чолі з Діоскором, який заручився підтримкою імператора.Діоскор зачитав 7-е правило ІІІ Вселенського собору, за яким забороняється “складати, чи писати, чи складати іншу віру, окрім визначеної” в Нікеї, на І Вселенському Соборі в 325 р. На цій підставі Діоскор заявив, що Флавіан – патріарх Константинопольський – і Євсевій (обидва православні), повинні бути відставлені, бо вони визнають учення про дві природи у Христі, про що не говориться у Нікейському догматі.

Посеред галасу, що зчинився, Флавіан вигукнув, звертаючись до папських легатів: “Взиваю до вас!”. Тоді один з легатів, диякон Іларій, напружуючи голос, висловив своє історичне; “Contradicitur”, тобто “Відкидається”.

Як пише В. Соловйов “Ефеське розбійництво” мимоволі виправдало римську схильність до юстиції. Contradicitur римського диякона – це було проголошення принципу проти факту, права проти грубої сили. Це була нездоланна скеля Церкви, протиставлена дверям пекла.

ІV Вселенський Собор, який зібрався в 451 р. в Халкидоні, закінчився поразкою монофізитів і прийняттям догмату на основі “Томосу” св. Лева - запропонованого ним викладу вчення про дві природи у Христі.

Халкидонський Собор підніс авторитет Риму на таку висоту, якої він не досягав раніше. Але цей же Собор водночас прийняв визначення, яке завдавало важкого удару ідеї папства.

Послання Собору до папи з особливою охотою використовуються захисниками цієї ідеї, бо в ньому послані вживаються вирази, які ставлять Вселенський Собор у становище дорадчого органу при папі. Однак той же Собор прийняв знаменитий 28-й канон про становище та переваги Константинопольського Престолу. Папські легати відмовилися брати участь в обговоренні канону, і покинули засідання, вважаючи свою відсутність достатньою основою для недійсності постанови. Але Собор не зупинився перед цим і прийняв канон, в якому перевага Константинопольської кафедри обґрунтовувалася не догматично, але зв’язком з столичним становищем міста.

Престолові давнього Риму належно надали перевагу, бо він був Царським містом. Спонукані цим же, і сто п’ятдесят єпископів надали однакову перевагу Святійшому Престолові нового Риму. Справедливо розсудивши, що місто, яке отримало честь бути містом Царя і синкліту і має однакові переваги з давнім Римом, і в церковних справах буде звеличений подібно до того, і буде другим після нього. Тому митрополити областей – Понтійські, Асійські і Фракійські, а також єпископи у інших народностей названих вище областей нехай будуть прославлені від названого вище Святійшого Престолу Святої Константинопольської Церкви.

Св. Лев різко протестував проти цього в листах до імператора, імператриці та Константинопольського патріарха Анатолія. Основним аргументом папи була відмова від принципу висування кафедр за їх політичним значенням, хоча, на думку східних, саме політичне значення Риму обумовило першість Римської кафедри.

Зі свого боку, патріарх св. Анатолій (458) намагався переконати папу прийняти 28-й канон. Всіляко підносячи роль Римського єпископа і стверджуючи, що піднесення другого Риму – Константинополя сприяє ще більшому піднесенню першого Риму.

Папа, однак, був невблаганним і категорично відмовилися визнати 28-й канон, який позбавляв його надій встановити свою юрисдикцію над Східною Церквою. Через це 28-й канон тривалий час був немовби під підозрою і часто не вносився у збірники. Але зрештою він міцно увійшов в життя і в списки соборних постанов, хоча католицькі каноністи вважають його скасованим папою, а листи патріарха Анатолія розглядають як звернення до папи за остаточним вирішенням питання про становище Константинопольської кафедри.

Глибоке розходження між Західною та Східною Церквою в розумінні структури Вселенської Церкви на Халкидонському Соборі виявилися з достатньою чіткістю. В подальшому воно не тільки не було подолано, але й навіть поглибилось, ставши основною причиною великого розділення.

Якщо східні єпископи схилялися д

о того, що церковна організація складається природним чином під впливом політичних, географічних та етнічних факторів, то Лев Великий розвиває догматичний підхід до питання про організацію Церкви як цілого. Основні пункти вчення св. Лева про першість Римського єпископа можуть бути сформульовані в такому вигляді (за Болотовим):

1. Апостол Петро за рівності честі обрання є предстоятель Апостольського Собору, переважаючи інших апостолів по владі. Твердість ап. Петра обумовлена не відсутністю у нього людських слабкостей, але тим, що Христос особливо молився за нього. Тому ап. Петро є основа всієї Церкви, Який сповістив, передав йому Свою твердість. Будучи прийнятий в найтісніший зв’язок з Христом. Ап. Петро виявляється немовби ланкою, що зв’язує Христа з Церквою. Повнота благодаті і влади саме через ап. Петра проливається на інших апостолах. Петро є примас глава всієї єпископів, на ньому лежить турбота про всіх овець Церкви, він є пастир за перевагою.

2. Всі інші пастирі Церкви, апостоли, єпископи і священики не є делегатами ап. Петра, оскільки отримали свою владу від Самого Христа. Однак усі дари і переваги священства дані у повній мірі і насамперед ап. Петру і повідомляються і іншим пастирям за неодмінної його участі і посередництві. Тому всією Церквою керує Сам Христос і як посередник – ап. Петро.

3. Примат ап. Петро продовжує пасти стадо Христове, а видимим чином здійснює свою владу через своїх наступників на Римській кафедрі.

Зв’язок римських єпископів з ап. Петром відтворює зв’язок ап. Петра з Христом. Римська кафедра в основі нового папи приймає Петра на кафедрі Петровій: незважаючи на особливі недоліки, моральне достоїнство не вичерпується в наступниках апостола; сам Петро говорить устами своїх наступників. Дарована Петрові благодатна сила загального пастирства виливається на римських єпископів, які не поряд з іншими, а раніше всіх єпископів ідуть слідом за ап. Петром. Римська кафедра є духовний центр християнського світу, і єпископ, що зійшов на неї, своєю великосяжною любов’ю повинен охоплювати всю Церкву і брати участь в житті кожної церковної одиниці. Маючи першість влади, римський єпископ не має при цьому першості честі чи ієрархічної відмінності від інших єпископів.

Св. Лев сформулював практичні висновки з цієї ідеї:

Кожен, хто віддаляється від зв’язку з Римською Церквою, ставить себе поза містичним Тілом Христовим, поза Церквою.

Кожен, хто не підкоряється апостольському, тобто Римському Престолові, тим самим відмовляє у підпорядкуванні самому апостолу Петру.

Кожен, хто відкидає владу і першість св. ап. Петра, не применшує при цьому його достоїнства, але, охоплений духом гордості, скидає самого себе в пекло.

Питання про непогрішимість Римського єпископа св. Лев не розглядає, але на думку проф. Болотова, на юридичній основі усе ж були дані всі прерогативи, стверджені на Ватиканському Соборі.

Не розглядається ним і питання суду над Римським єпископом – суд цей просто непотрібний, оскільки недоліки папи, якщо вони є, покриваються, відкупляються достоїнствами діючого через нього ап. Петра.

Таким чином, св. Лев Великий перший розробив систематичне вчення про примат Римського папи, і при ньому ж Східна Церква на ІV Вселенському Соборі вперше сформулювала свою незгоду з ідеєю примату. Згодом папа Гормізд (514 – 523) підтримав ініціативу прихильників халкидонської доктрини. Тому у 515 р. була укладена угода між римською церквою та східними християнськими церквами. У присутності імператора і папських легатів кілька сотень східних єпископів підписали так звану формулу папи Гормізди, в якій стверджувалося, що “римська церква ніколи не заплямувала себе єрессю”.

Запитання до теми:

В якому напрямку розвивалися християнські церкви у Західній Європі у У-1Х ст..? Яким чином у них складалися стосунки з Римською кафедрою? Які причини конфлікту Римської церкви з Константинополем?

Завдання до теми:

З’ясуйте зміст 28 правила Халкидонського Собору. Доведіть,що претензії Римської Церкви не мали за собою жодних слушних підстав.

Список літератури до теми:

Д.П. Огицкий. Православне и западное християнство.

Митр. Филарет (Дроздов). Разговор между испытующим и уверенным в православии Восточной Кафолической Церкви.

Н.А. Арсеньев.Православная Церков и западное християнство