Лекція 11

Григорій VII Гільдебрант та його діяльність в становленні вчення римо-католицької церкви про примат духовної та світськоїЇ влади пап. “Диктат пап”. Боротьба Григорія VІІ проти німецького імператора та світської інвеститури.

Гільдебрант, який прийняв ім’я Григорія VІІ, сформував учення, яким керувалося папство наступних століть. Він спирався на Передання, старанно шукаючи і в документах, і в історії докази своєї слушності. Він знаходив їх і в псалмах, і в Євангелії, і в посланнях, посилався він і на прецеденти.

Діяльність Гільдебранта почалася з 1049 р. і помітно посилилася у 1059 р. з обранням папи Миколая ІІ. Тоді він прагнув до співробітництва з королями у справі церковних реформ. Однак королі не пішли на це і вели з ним дедалі запеклішу боротьбу. Ставши папою, Григорій повів ту ж політику, що і його попередники, спрямовану проти симонії та ніколаїтства.

Однією з головних цілей Григорія VII відносно духовенства було встановлення правильного християнського вчення.З цього приводу в сучасній богословській науці існують абсолютно протилежні за змістом оцінки та судження про його діяльність. Одні з богословів (і навіть православних) незмірно вихваляють його заходи по зміцненню авторитету Церкви, інші, наприклад Міллер, впадають у вкрай негативні висновки, називаючи Григорія “витвором сатани”. Протягом 24 років він був керівником Ватікану і досліджував стосунки між церквою та державою. Нічого з того,що відбувалося в Європі, не пройшло повз його пильної уваги. Його метою було зробити духовенство повністю вільним і незалежним від держави, стверджуючи, що духовний авторитет стоїть вище і має незрівнянно більше прав перед державним. Про це свідчить так званий “Диктат папи”, в якому він проводить думкуу про те, що римський понтифік є вселенським єпископом, і в усьому світі не може бути імені, рівного йому. Тільки папі дозволено призначати або усувати з посад єпископів. Він може позбавляти їх посад навіть у тому випадку, якщо вони при цьому не є присутніми. Він може їх усувати з посади без скликання синоду, має право видавати нові закони церквам, розділяти або об ’єднувати єпископства, або пере- водити єпископів на інше місце. Всі імператори повинні цілувати його ноги. Папа один може усувати від влади імператора і його підлеглих позбавляти посад.В його руках знаходиться рада з питань війни і миру, і всі суперечки з питань спадковості трону є у його відданні. Всі держави розглядаються як маєтки престолоу св. Петра. Жоден собор не може бути названим вселенським, якщо не проводиться під керівництвом папи. Римська церква не помилялася і ніколи не може помилятися..

Отже Григорій V11 вважав, що папство повинно бути першим, а разом з ним – і Церква,тому світське втручання у церковні справи недопустиме. Церква повинна подолати своє недовір’я до світу і свою тенденцію до відходу до нього. Для нього не мала цінності думка про те, що місце священика – подалі від справ, в споглядальному житті. Священство повинно навернути світ на шлях істинний. І щоб воно змогло впоратися з цим, був встановлений целібат у поєднанні з строгим дотриманням морального обов’язку. Немає сумнівів у тому, що він мав слушність в загальному контексті історичного розвитку Церкви. Григорій VII користувався величезним авторитетом у світі, де першорядне значення надавалося релігії яка справляла величезний вплив на уми людей.

Вчення Гільдебранта погрожувало німецькому імператору втратою контролю над його королівством, над єпископами. Імператор не відмовляв папі в їх підтримці, але хотів йому перешкодити вільно обирати на єпископські посади, а також погрожував установленням такого становища священства, яке було би не сумісне з виконанням адміністративних функцій в імперії. З часів Карла Великого була заснована імперська політика бенефіцій відносно єпископів в обмін на їхню лояльність в управлінні територіями, які знаходилися під їх владою, і на їхню діяльність у найважливіших урядових установах.

Григорій VІІ особливо наполягав на безшлюбності, священнослужителі не повинні бути зв’язані з світом. Перші роки (1073 – 1075) його зусилля виявилися марними. Йому скрізь чинили опір. Однак для папи священики були вибраними людьми, наділеними сакральними функціями. Він убачав волю Божу в тому, що вони здійснювали світську владу в світській державі, але головним було те, що ця влада мала духовну основу. Це були люди Бога, які творять Його волю у підпорядкованості Його намісникові. Світський контроль над призначенням єпископів був профанацією усього святого. Допущення такого контролю піддавало небезпеці увесь клір, бо в численних бенефіціях і приходах по всій Західній Європі світські люди – графи, барони і дрібні феодали – стверджували своє право призначати кліриків і користувалися цим правом. Оскільки церква могла розділятися на дрібні феодальні помістя придворних та воїнів, цих порочних світських людей, яких в іншій ситуації священик мав би напучувати, а якщо треба, то й карати. Світська інвеститура являла собою небезпеку і для пасторської діяльності, і для папського контролю над релігійними функціонерами в будь-якій країні.

Протилежні позиції папи та імператора і склали основу боротьби за інвеституру, тобто цілої низки усобиць між двома зверхниками середньовічного суспільства.

Папа Григорій VІІ розумів, що корінь зла – у світській інвеститурі. Напасти на неї було небезпечно, ніхто на це не наважувався. Однак у церковному Переданні вже існували прецеденти: і на Халкидонському Соборі, і на інших заборонялося втручання світських властей у справи Церкви. Після довгих роздумів Григорій VІІ одважився виступити проти цього зла. Він засудив світську інвеституру на Римському Синоді у 1075 році.

Папа запропонував Генріху ІV прислати на Синод своїх представників, аби вони стежили за тим, чи не допущена там якась несправедливість. Крім того, він не поширив заборони світській інвеститурі на країни, де не було симонії – на Англію та Іспанію. Для того, щоб виконували декрет, Григорій VІІ особливо сильно наполягав на повновладді папи. Він розумів, що тільки папство може вивести Церкву із жалюгідного стану. Свої принципи він виклав у знаменитому творі “Диктат папи” (“Diсtatus Papas”). Усього ж Григорій VІІ залишив 27 творів. Їхня справжність піддавалася сумніву, але роботи О. Пейтця (1911) довели, що вони дійсно написані Григорієм VІІ.

Декрет про інвеституру завдав удару по німецьких імператорів, бо саме вони користувалися нею. Спочатку Генріх ІV зробив вигляд, ніби нічого про нього не знає, а потім, зміцнивши своє становище, у січні 1076 р. змістив Григорія VІІ на сеймі єпископів у Ворсі.

Але папа не підкорився і зробив відповідний крок. Він одважився на те, щоб відлучити короля від церкви і звільнити його підданих від вірності йому. Цей суворий захід призвів до того, що у січні 1077 р. Генріх ІV прийшов до замку Каносса, де перебував папа, благаючи у нього прощення. Папа примусив його пробути три дні і зняв відлучення, але влади йому не повернув.

Однак сучасники не дуже розібралися у тому, що Генріх ІV,як і раніше позбавлений влади, і він зміг набрати собі армію і перемогти свого ворога Рудольфа Швабського. Потім він знову почав боротися проти папи і той знову відлучив його в 1080 р. Це відлучення не було таким дієвим, як перше. Генріх ІV поставив у Римі антипапу Климента ІІІ і отримав від нього імператорську корону (1084 р.).

Григорію VІІ довелося тікати в Солерно. Незадовго до смерті він прорік знамениті слова: “Я любив правду і ненавидів беззаконня, і тому вмираю у вигнанні”. Помер він 25 травня 1085 року і похований в Солерно в церкві св. Матфея.

Здавалося би, Григорій VІІ був переможений силою світу. Однак переміг він. Його зусилля принесли плоди, і вчення його виявилося переможним. Він установив целібат, він скасував світську інвеституру; він забезпечив незалежне від світських осіб обрання папи; його ідеї піднесли папську владу над світською.

Григорія VІІ можна назвати духовним зодчим середньовічного християнства.