Преса на західньоукраїнських землях від 1860-го року

Коли український рух і українське життя під Росією після 1863 р. почало зазнавати особливо тяжких утисків, на західніх українських землях політична сутуація дещо змінилася і полегшала. Спричинилася до цього нова австрійська конституція. У зв'язку з цим відроджується тут українська преса і починає розвиватися в двох напрямках: староруському і москвофільському, з одного боку, та народовецькому і радикальному – українському з другого.

Літературно-політичний часопис,, Слово". Його виникнення. Суспільно-національне обличчя. Пердплата. Додатки

Першим політичним і літературним часописом цього часу стає„Слово", що починає виходити з 25 січня 1861 р. двічі на тиждень. За свое появления зобов'язаний він був громадському діячеві, судді Мих. Качковському, який забезпечив існування часопису не тільки внесениям заставу в розмірі 3 000 гульденів, але і щомісячним утриманням редактора, найближчих співробітників і нарешті постійною пенсією в розмірі 300 гульд. для редактора, на якого покликав Б. Дідицького. Крім М. Качковського з підмогою „Слову" прийшов також митрополит Гр. Яхимович, підтримуючи видання в першому півріччі місячними внесками. Зобов'язаний цей часопис і своєму видавцеві-редакторові, який зумів поставити його вже в самих початках на Грунт самовистачальности. По трьох місяцях повідомив він М. Качковського, що „Слово" вже не потребує його матеріяльної підтримки, бо виданню пощастило здобути таку кількість передплатників, що можна покривати всі витрати. На той час „Слово" мало вже 1 500 передплатників.

Такого успіху часопис здобув завдяки тому, що його редактор, залишаючись сторонником москвофільства, прибрав свій орган ніби в народній український одяг. Побіч з „язичієм" почали тут час від часу з'являтися твори і праці українською мовою, а серед співробітників можна було побачити представників українських наукових сил і письменників та звичайних дописувачів. Але такий стан потривав недовго. Редакція, зрештою, відкрила своє справжнє обличчя.

Сталося це після виступів Ів. Наумовича з програмою об'єднання з Москвою та анонімної публікації п. з.,,В один час научиться Малорусину по Великорусски", автором якої фактично був сам Б. Дідицький (1866р.). 3 цього часу „Слово" рішуче і відверто вже стало на ґрунт москвофільський, з якого і не сходило до кінця свого існування 1887р.

Того ж характеру були і додатки до „Слова", а саме: „Галичанин" (1867) та „Слово до громад", потім „Письмо до громад" (1867р.).

Редакція, співробітники, зміст,, Слова"

Найближчими співробітниками в редакції „Слова", побіч з редактором Б. Дідицьким, стали О. Попель (пізніш Люблянський і Полоцький архиєпископ), який взяв на себе писания провідних статтей, та М. Клемертович (переклади, дрібні замітки і коректура). Близько до часопису стояли I. Наумович, Сев. Шухевич, Ів. Гавришкевич, Як. Головацький, Ант. Петрушевич та В. Площанський, що 1872 р. перебрав видання і редакцію до своїх рук. Тут же були представники і з Угорщини: Ол. Духнович, В. Кралицький. Не бракувало і представників україножерства зі східніх українських земель, як: проф. Гогоцький, а також і таких імен „общерусскої" ідеї, як: проф. Погодін, А. Добрянський, Іловайський та інші.

В перших роках Б. Дідицький подбав був і про притягнення визначніших представників українського письменства, як О. Федькович, М. Устіянович, П. Куліш та О. Кониський. Співробітництво останніх двох, а головно Кониського, що виявилося в його надзвичайно цікавих дописах, було, властиво, спробою безпосередньо промовити до галицького суспільства та показати йому російські порядки.

Отже, вже з переліку співробітників можна бачити, що редакція поставила собі за завдання показати ніби безстороннє видавання часопису. Це ж відбилося до певної міри на змісті в перших його річниках. Крім О. Кониського, досить тут згадати ще ту увагу, з якою було приділено місце працям Костомарова та Куліша (з „Основи"), а також поезіям Шевченка та інше. Тут же була подана перша вістка про „Основу" та про смерть Тараса Шевченка, якому присвячено навіть посмертну згадку п. з. „Вспоминки о Шевченку".

В цілому „Слово" впродовж свого існування приносило статті політичного змісту, економічні замітки та розправи, статті на теми народньої освіти, праці на історичні та літературні теми, спомини, життєписи, поезію і оповідання. Широко поставлений був також відділ дописів.

3 поодиноких ориґінальних праць варто згадати тут такі, як Як. Головацького: „Об изсльдованіи памяткников русской старини, сохранившихся в Галичинь и Буковинь" та „Литературния извьстія из Украини", „Червоно-русская литература", як також його спомини про Достоєвського, А. Петрушевича та інші; його ж тут низка розвідок та статтей, як, напр.: про Волинсько-Галицький Літопис, про Пилипа Орлика, Фр. Скорину, про „Слово о полку Ігоревім" та інші. На різні теми дав довгу низку статтей В. Площанський. Зокрема його „Возваніе к благополезному подвигу" (в справі збирання матеріялів з історії, етнографії і статистики Червоної Руси). На початку можна було бачити тут статті на такі теми, як: „Где що проти твердження, що наш руский язьік не есть самостоятельний словенський язик, но наречьчіе польского" (I. Галки), або „Бьіти нам общерусскими чи малорусинами?" „Централизм МосквьІ и малорущина в дієцезіи холмской" (Гавришкевича), „Виходки на Костомарова" тощо. Натомість пізніш з'являються вже статті скеровані на поборення українства, як Гогоцького про українофілів і подібне. Частина національно-політична обіймала собою питания по точного суспільно-політичного життя, звертаючи велику увагу на питания церковно-обрядового характеру. Дуже уважно провадився тут огляд праці та подавалися промови послів до віденського і галицького соймів. Не меншу увагу приділено було шкільництву. Але найширше поставлений був відділ дописів. Зокрема, крім цінних дописів О. Кониського, звертають на себе увагу дописи з Києва про київську журналістику про пам'ятник Б. Хмельницькому, про польську шляхту в Україні, про „Спор Украини за язьік в Харьковь" і багато інших. Чимало дописів з Угорської України та інших місць.

В перших роках добре поставлений був відділ красного письменства, що визначався багатством творів таких авторів, як: Верниволя (О. Кониського), Куліша, Федьковича, Кралицького та інших. Пізніш твори українських авторів зникають. На їх місці з'являються твори К. Аксакова, Язикова та інших. Тут же і сам Дідицький у товаристві з I. Гушалевичем. Щодалі відділ цей біднішає як кількісно, так і якісно, поволі сходячи на ніщо.