Взаємодія національних та інтернаціональних елементів у процесі формування економічної терміносистеми

1) Спільнослов'янська лексика – це найдавніший шар словнико­вого складу української мови, успадкований з праслов'янської мови, яка існувала до V–VI ст. н. е., через мову давньоруську. Згодом, розпадаючись, праслов'янська мова стала тим джерелом, на основі якого виникли всі інші слов'янські мови.

Спільнослов'янські слова становлять ядро української лексики, її найуживанішу, найдавнішу і найважливішу частину.

2) Східнослов'янська лексика – це слова, успадковані з давньо-. руської мови і поширені переважно в сучасних східнослов'янських мовах (українській, російській та білоруській), іншим слов'янським мовам вони не властиві. До групи східнослов'янської лексики нале­жать переважно іменники, які означають назви тварин і птахів (білка, собака), назви рослин (ожина, щавель, гречка), назви продуктів харчування (яловичина, пряник), назви людей за професією, за спорідненіс­тю чи іншими ознаками (мельник, пивовар, селянин, племінник, дядько), назви частин обличчя (щока), назви, пов'язані з сільськогосподар­ським виробництвом (рілля, пашня, полова, цілина, урожай) та ін.

3) Власне українська, або специфічно українська лексика – це слова, які виникли на українському грунті в період становлення й розвитку мови української народності, що припадає приблизно на XIV ст., хоча формування її почалося ще в південно- західних діалек­тах давньоруської мови, на основі яких й розвинулась українська мова. Власне українська лексика вживається тільки в українській мові, визначаючи її специфіку й національну самобутність. Вона формува­лася протягом віків і відзначається великим розмаїттям, зокрема ця група слів включає: назви житла, будівель та їх частин, назви одягу та взуття, назви, пов'язані з розвитком сільськогосподарського виробництва, назви абстактних часових і просторових понять, назви, пов'язані з розвитком науки, техніки, освіти та ін.