Акустичні властивості мовних звуків

Звук як фізична сутність являє собою хвильове механічне коливання частинок пружного середовища (газу, рідини, твердого тіла). Звуком називають також відчуття, що виникає внаслідок дії звукових хвиль на орган слуху — вухо.

За акустичними ознаками звуки поділяються на тони і шуми.

Тони виникають унаслідок періодичних коливань повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань.

У чистому вигляді як тони, так і шуми трапляються рідко. Як правило, до тону завжди більшою чи меншою мірою прилучається шум, а до шуму — незначний елемент тону. Отже, різкої межі між тонами й шумами немає. Проте мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі — тон чи шум, — і відповідно поділяються на дві групи: голосні й приголосні. Голосні

— це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні — звуки, в основі яких лежить шум.

З акустичного погляду звуки (тони і шуми) розрізняються за силою (інтенсивністю), висотою, тривалістю і тембром. Сила (інтенсивність) звука залежить від амплітуди коливань голосових зв'язок, яка, в свою чергу, зумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша сила (інтенсивність) звука. Інтенсивність звука не становить сталої величини для кожного голосного звука. У мовленнєвому

потоці сила звука перебуває в складному зв'язку з наголосом, позицією в слові, його артикуляційними ознаками.

Наприклад, найбільшу інтенсивність мають відкриті голосні [я], [є], найменшу — закриті [у], [і], що легко переходять у приголосні [в], [й].

З силою звука безпосередньо пов'язана його гучність, під якою розуміють сприйняття сили звука слуховим апаратом людини. Регулювання сили звуків зумовлюється умовами спілкування, зокрема відстанню між його учасниками, а також емоційним станом мовців.

Т р и в а л і с т ь звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється мілісекундами (мс) — тисячними частинами секунди. Висота звука визначається частотою коливань за одиницю часу. Одиницею висоти є герц (Гц), який дорівнює одному коливанню за секунду. Чим більша кількість коливань за одиницю часу, тим вищий звук. Вухо людини сприймає звуки в діапазоні від 16 до 20 000 Гц.

Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється о с н о в н и й тон. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Чим коротші й більш напружені зв'язки, тим вищий звук. За своїм тембром основний тон є індивідуальним для кожної людини і змінюється порівняно мало — залежно від мелодики мовлення.

До основного тону в надгортанних порожнинах, залежно від їх форми й розміру, приєднуються додаткові тони — так звані о б е р т о н и. Вони створюють характерні (власні) тони звуків, що відрізняють їх один від одного. Індивідуальне забарвлення звука, що виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, створюваних у надгортанних порожнинах, називається тембром.

ІІ. Явище омонімії. Типи омонімів і шляхи їх виникнення. Питання про критерії розрізнення омонімії та полісемії. Відмежування лексичних омонімів від омофонів, омографів і омоформ. Міжмовна омонімія. Функціонально-стилістичне використання омонімів.

Омонімія як лексико-семантичне явище характеризується тим, що для позначення абсолютно різних предметів позамовної дійсності використовується один і той самий форматив, тобто матеріальне вираження словесного знака. Отже, омонімами (від грец. — однойменний) називають слова, що вимовляються і пишуться однаково, але не мають нічого спільного у властивих їм значеннях. Наприклад: дід-1 (батьків або материн батько; чоловік похилого віку), дід-2 (будяк,), дід-3 (сніп соломи або очерету, зв'язаний так, що половина верхівок зодного боку, а половина — з іншого; сніп, що стоїть на почесному місці в хаті), дід-4 (їжа з пшона та борошна), дід-5 (назва танцю).

Існує кілька шляхів становлення омонімії. Заслуговує на увагу насамперед повне розмежування лексико-семантичних варіантів, втрата метафоричних або метонімічних відношень між головним і похідними (переносними) значеннями. Внаслідок таких дивергентних змін у семантичній структурі багатозначних слів виникають не випадкові омоніми, які переважають у словниковому складімови, а лексичні одиниці, ймовірність появи яких фактично прогнозується об'єктивними процесами лексико-семантичного розвитку.

Можна з певністю констатувати саме таку лінію розвитку омонімів коза — 2, 3, 4, 5, які первісно могли об'єднуватися за ознакою багатозначності як метафоричні і метонімічні номінації, а саме: коза-2 (перенесення назви тварини на знаряддя, пристрій за ознакою подібності), коза-3 (назва зумовлена тим, що міх волинки виготовляється з козячої шкіри), коза-4 (назва зумовлена тим, що парний чуб норця нагадує роги кози), коза-5 (на рибу перенесено назву коза «волинка» у зв'язку з тим, що вона видає своєрідний писк)1. Метафорично або метонімічно пов'язані в минулому значення нівелюються внаслідок чітко виявленої віддаленості тих семантичних полів, до яких входять лексичні значення аналізованих омонімів. На окрему увагу заслуговує назва коза-6 (в'язниця, карцер), яка вважається запозиченням з польської мови. Згадана номінація цікава насамперед тим, що на її прикладі можна засвідчити реалізацію таких шляхів становлення омонімічного ряду, як іншомовні лексичні запозичення і зміна форми етимологічно непрозорого слова під впливом іншого слова. Польська назва koza (в'язниця, карцер) виникла, мабуть, унаслідок фонетичної зміни старопольського іменника kloza (замкнене приміщення, в'язниця, карцер), запозиченого через німецьке посередництво і безпосередньо пов'язаного за походженням з лат. clausa — комора.

Руйнування полісемії призводить до того, що одне слово перетворюється на два або більше, в той час як багатозначність ґрунтується на єдності лексико-семантичних варіантів.

Омоніми виникають унаслідок повного фонетичного збігу слів або частини їх форм, що первісно характеризувалися різним звучанням. Така конвергенція знаходить свій вияв як результат дії певних закономірностей фонетичного розвитку. Як окреме джерело формування омонімів розглядають також словотвірні процеси, зокрема творення похідних лексичних одиниць від однієї й тієї самої основи за допомогою афіксів з різними значеннями, наприклад: заговорити-1 (почати говорити) — заговорити-2 (впливати на кого-небудь своїм мовленням, відвертатиувагу або втомлювати розмовою); перечитати-1 (прочитати ще раз, повторно) — перечитати-2 (прочитати все або багато чого-небудь).

За характером тих ознак, що дають змогу констатувати наявність відповідного відношення між двома або більшою кількістю слів, розрізняють: 1) лексичні омоніми; 2) омоформи; 3) омографи; 4) омофони.