2015-09-06
816
1. Учені-мовознавці, аналізуючи взаємодію звуків у мовному потоці, виявили, що на
якість їх постійно впливає артикуляція сусідніх звуків. Унаслідок цього відбуваються
комбінаторні зміни звуків. Одні з них пристосовуються до інших, наприклад, голосні
до приголосних і навпаки ([с°ум] — [с] перед наступним [у] огублюється). Інші
уподібнюються, коли поряд стоять звуки однієї групи — обидва голосні або обидва
приголосні. Уподібнення називається латинським терміном — асиміляція. Це зміни
голосних або приголосних унаслідок впливу попереднього звука на наступний чи
наступного — на попередній. Наприклад: у слові [проз'ба] глухий [с'] перед дзвін
ким [б] одзвінчується, перетворюючись на дзвінкий [з']; у слові [н'іхт'і] дзвінкий [г]
перед глухим [т] оглушується; у слові [куз'н'а] твердий [з] перед м’яким [н'] по
м’якшується.
Протилежним за наслідком є фонетичне явище, яке називається дисиміляцією
(від лат. гіШШіМз — несхожий), коли при взаємодії однакових звуків один із них
втрачає які-небудь спільні ознаки. Наприклад: кращий —» [крйсший] —> [крашший] —>
[крупний].
Асиміляція (від лат.— уподібнення) та дисиміляція (від лат. — розподібнення) властиві фонетичній системі української мови і простежуються тільки в мовному потоці, як правило, в межах одного такту чи одного складу. Тому асиміляція і дисиміляція — явища усного мовлення. Правда, окремі асимілятивно-дисимілятивні зміни з часом можуть фіксуватися графічною системою мови і переходити в орфографічне письмо (як приклад можна взяти хоча б позначення на письмі оглушеного префікса с- (із з-) чи передавання подовженого приголосного). Під асиміляцією як фонетичним явищем слід розуміти уподібнювання одного звука іншому, здебільшого сусідньому. Асиміляція може бути прогресивною або регресивною, повною або частковою, за дзвінкістю або глухістю, за місцем і способом творення та за м’якістю.
Сучасній українській мові, як і російській та іншим слов’янським, властива переважно регресивна часткова асиміляція за дзвінкістю, глухістю, м’якістю, рідше за способом і місцем творення.
Дисиміляція це таке фонетичне явище, при якому один з двох однакових чи подібних приголосних звуків у межах одного слова замінюється іншим, артикуляційно близьким. Отже, це розподібнення звуків. Дисиміляція виявляється у: • Зміні [кт] на [хт]: кгто — хто. • При творенні вищого ступеня порівняння прикметників [сш], [зиі] змінилися на [шч] і [жч]:висший — вишиїий — вишчий (орфогр. вищий), низший — нижиіий — нижчий. • Зміні [чн] на [иін] у деяких давніх словах: мірошник, рушник, а також рушниця, соняшник, сердешний. • Розподібненні двох однакових звуків при творенні інфінітива від коренів, що закінчувалися на [д], [т]. Унаслідок регресивної дисиміляції утворилося звукосполучення [ст]: плет-ти — плести, вед-ти — вести, мет-ти — мести, бред-ти — брести. Таким чином, явища асиміляції й дисиміляції приголосних звуків сприяють зручності у вимові, роблять її природною та милозвучною.
Іноді при вимові для зручності відбувається збіг кількох приголосних звуків. Тому в процесі мовлення один з приголосних (переважно середній) випадає, тобто відбувається спрощення.
1. Найчастіше: тиждень – тижня, виїздити – виїзний, лестощі – улесливий, щастя – щасливий, вість – вісник, честь – чесний. Але в словах: зап'ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, хворостняк, шістнадцять літера т зберігається. Примітка: у прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження з кінцевим -ст, літера т у групі приголосних -стн- зберігається, хоч відповідний звук і не вимовляється: баласт - баластний, компост -компостний, контраст - контрастний, форпост – форпостний.
2. У групах приголосних -зкн-, -скн- випадає к при творенні дієслів із суфіксом -ну-: бризк - бризнути, брязк - брязнути, тріск - тріснути, але випуск - випускний, виск – вискнути, пропуск – пропускний та ін.
3. –шчк- спрощується на –шк-: дощок – дошка, зморщок – зморшка, витріщити – витрішки.
4. Спрощення відбувається також у групах приголосних –стц-, -лнц-, -рдц-, -сткл-, -рнц-, -стк-: місце (від мьстьце), сонце (від "солнце"), серце (від "сердце"), скло (від "стекло"), чернець – ченця, місто – міський.
5. У групі приголосних -слн- випадає л: масло - масний, мисль - умисний, ремесло - ремісник.
Фонологічна (або фонематична) транскрипція записує фонеми. Для цієї транскрипції української мови пристосовують українську абетку, але без літер ї, є, я, ю, щ; замість в може вживатися [ў]. Ідеально кожна фонема мала б передаватися однією літерою; тому м'які приголосні позначають як [т’], [д’], тощо, а дз, дж — спеціальними лігатурами. Також широко вживається транскрипція латинськими літерами:/i/ /e/ /y/ /u/ /o/ /a/, /p/ /b/ /m/ /ŭ (або v)/ /f/ /v/ /t/ /d/ /s/ /z/ /c/ /dz/ /l/ /n/ /š/ /ž/ /č/ /dž/ /r/ /t’/ /d’/ /s’/ /z’/ /c’/ /l’/ /r’/ /n’/ /j/ /k/ /g/ /x (або ch)/(/dz/ і /dž/ теж часто позначають спеціальними лігатурами).
Наприклад, «суди», «сюди» та «що» передаватимуться як:
[суди́], [с'уди́], [шчо],
або /sudý/, /s’udý/, /ščo/.
Фонетична транскрипція має призначення передати вимову якнайточніше, застосовуючи різноманітні додаткові знаки: наприклад, ненаголошене е, и — як [еи] чи [ие] (н-д, [неису]); варіанти фонеми в: [v] чи [w] [voda/woda] (де v, w подібні до англійських v, w), напівм'яке [в'] [в'ін]; [а] варіант /а/, як у [c'äd' сядь]; довгота звука позначається [:] і наголос [ ́], наприклад, [роз:у́ти] /роззути/.
Фонологічну транскрипцію часто подають між скісними дужками / /, а фонетичну транскрипцію — між квадратовими [ ]. Кількість знаків може бути більша чи менша, і транскрипція відповідно буде точніша чи спрощена. На основі латинських літер з додатковими знаками побудовано міжнародний фонетичний алфавіт для фонетичної та фонологічної транскрипцій всіх мов, який одначе майже ніколи не використовується в українському мовознавстві.
2. Синонімія як тип лексико-семантичних відношень, грунтується на тому, що слова, які належать до однієї й тієї ж частини мови, характеризуються повним або частковим збігом своїх лексичних значень.
Синонімічний ряд — це група слів (синонімів), що об'єднані спільним основним значенням. Синонімічні ряди об'єднують слова з гранично близькою семантикою, що належать до однієї частини мови. Відхилення пояснюється можливостями вживання однієї частини мови в значенні іншої: багато, чимало, безліч, сила, сила-силенна, маса, тьма, тьма-тьмуща, хмара. У випадку коли слово багатозначне, то кожне його окреме значення входить у різні синонімічні ряди: тихий, неголосний, приглушений (спів, гомін); тихий, повільний, неквапливий (течія, їзда); тихий, безтурботний, спокійний (життя, радість). Синонімічні ряди не замкнені, вони можуть постійно поповнюватися новими словами, втрачати застарілі слова.
Сукупність усіх синонімів певного змісту називають синонімічним рядом. Члени кожного ряду ідентифікуються семантично і стилістично відносно домінанти ряду, тобто слова семантично найбільш простого, стилістично нейтрального і синтагматично найменш закріпленого. Домінанта найповніше втілює семантику ряду: лікар - доктор, ескулап; говорити - казати, мовити, розмовляти, балакати, гомоніти, базікати, молоти.
Класифікація:
1. Абсолютні синоніми (безвідносні) – однакові за лексичним значенням, інколи мають незначні відмінності. Наприклад, сферою вживання. Так «оплески» і «аплодисменти» означають: «Плескання в долоні на знак вітання кого-небудь або схвалення». Проте перше слово більш характерне для побуту, а друге для документів. Часто абсолютні синоніми утворюються від запозичення іншомовних слів. Наприклад «азбука» - старослов'янське, «абетка» - українське, а «алфавіт» - іншомовне.
2. Семантичні (ідеографічні, логічні) синоніми відрізняються одне від одного лише відтінками лексичного значення. Емоційно-експресивно вони приблизно однакові. Наприклад, слово «успіх» має цілу низку синонімів: досягнення, удача, здобуток, перемога, талан, щастя, звершення, поступ, тріумф, рекорд. Кожне з цих слів має своє значення, яке не повністю співпадає зі значенням інших слів синонімічного ряду. Успіх - позитивний наслідок роботи, справи, змагання. Рекорд – найвищий наслідок у якійсь роботі. Тріумф – блискучий публічний успіх.
3. Стилістичні синоніми мають виразно різне експресивне забарвлення і належать до конкретних стилів, обмежені тією чи іншою сферою вживання. Наприклад слово «лице» має нейтральне забарвлення і вживається без обмежень, а застаріле «лик» характерне для поетичної мови, тоді як виразно вульгарне «твар» несе негативний відтінок.
4. Контекстуальні синоніми – цікаве явище в мові, адже зближення за значенням відбувається лише в певному мовленнєвому контексті. Наприклад, не є на перший погляд синонімами слова «високий» і «багатий», однак, коли говориться про урожай, то можна їх взаємно замінювати.
5. Мовознавчі інколи ще виділяють окремо фразеологічні синоніми, де будь-який фразеологізм співвідноситься з одним нейтральним словом або іншим фразеологізмом. Наприклад, байдики бити – лінуватися; комарика придавити – спати, давати хропака.
Стилістичні функції: Стилістична синонімія реалізується передусім як функція оцінки і стильової організації тексту. Власне стилістична функція характеризується тим, що до денотативного значення приєднується емоційно-експресивне (конотативне) значення. Синоніми, які відрізняються оцінкою та іншими прагматичними характеристиками, називають стилістичними. Семантичні і стилістичні функції синонімів взаємопов'язані. Закріплення за синонімами певних стилістичних функцій може привести до часткової зміни їхньої семантики.
Стилістичні синоніми, які виражають більший ступінь прояву; певної ознаки (властивості), мають більш "конденсовану" семантику, ніж співвідносні нейтральні слова. В мові художньої літератури вони використовуються як образотворчий засіб створення градації.
В стилях мови: Офіційно-діловий стиль, якому притаманне прагнення до граничної точності вислову (щоб уникнути неправильного тлумачення), використовує синоніми обмежено, бо вони майже завжди вносять у мовлення зміни відтінків значення. Тут синоніми зазвичай використовують для пояснення й деталізації. Загалом синонімія як стилістичний засіб не характерна й для наукової мови, хоч тут вона представлена ширше, ніж в офіційно-діловому стилі. У наукових текстах синоніми використовують як засіб контекстуального уточнення. Зазвичай лише для уточнення, пояснення слів іншомовного походження (дисперсія - розсіювання). У публіцистичному стилі з огляду на його нахил до експресії висловлення (поряд з логізацією викладу), орієнтацію на усно-розмовну форму мовлення синоніми використовуються досить широко. Синоніми в публіцистичному й особливо в художньому стилі використовуються для урізноманітнення викладу, для уникнення монотонності, набридливих повторів. У розмовному мовленні широко представлені загальномовні й контекстуальні синоніми, що є емоційно-експресивними замінниками нейтральних слів загальнонародної мови.
3. Морфологія (від грец. morphi — форма, logos — слово, вчення) – розділ граматики, в якому вивчаються явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та розряди слів (частини мови) граматичні категорії і систему їх словозміни. Об’єктом вивчення в морфології є слово як носій ряду граматичних значень, що виражає відповідні граматичні категорії, властиві лексико-граматичним розрядам слів.
Відповідно до вияву граматичних значень слово може видозмінюватись, утворюючи усталену мовною практикою систему форм. Окремо взята форма конкретного слова є його словоформою. Видозміни слова, що служать для вираження його синтаксичних властивостей (відношень між словами), називаються словозміною. А система форм, співвідносних із певною системою синтаксичних граматичних значень, називається його парадигмою. Своєрідність видозміни слів, що належать до іменних частин мови, на відміну від дієслова, відбита в термінах відмінювання (для іменних частин мови) і дієвідмінювання (для дієслів).
У словах, що не виражають граматичних видозмін як синтаксичних властивостей слова (у них це нульовий показник), виступає одна словоформа. Це так звані незмінювані слова. Словозмінні значення в сучасній українській мові в основному виражаються словозмінною морфемою — флексією. Однак система відмінювання та дієвідмінювання, крім флексій, включає й систему відповідно оформлених основ з урахуванням морфонологічних явищ (чергувань звуків, перенесення наголосу в слові та ін.), наприклад: дуг-а, дуг-й, дуг-ою, дуз-і, дуг-и, дуг, дуг-ам, дуг-ами; водж-ух вдд-иш, вод-ить, вод-имо, вод-ите, вод-ять.
Об’єктом морфології є також словоформи, в яких виражаються граматичні характеристики слова незалежно від його синтаксичних властивостей, наприклад, форми ступенів порівняння прикметників і прислівників, інфінітив, дієприслівник.
Слово — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значима одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якого є позначення, знакова репрезентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його вираження. Слово — це послідовність морфем, об'єднаних за граматичними правилами певної мови і співвідносних з певним елементом позамовної реальності.
Словоформа — це граматична форма того самого слова, яка виявляє лексичну тотожність із співвідносними словами. Словоформи — це лексичні одиниці з конкретним граматичним значенням. Словоформа - це основний носій граматичного значення. Сукупність словоформ певної лексеми називається граматичною парадигмою. Парадигма — вся сукупність форм слів, що утворюють лексему, а також зразок, схема словозміни.
Граматична категорія — це найзагальніше поняття, що об'єднує ряд співвідносних граматичних значень і виражене в певній системі співвідносних граматичних форм. Поняття граматичної категорії ґрунтується на розумінні об'єктивно існуючих взаємозв'язків між мовними системами і підсистемами. Граматична категорія є поняттям родовим щодо цілого ряду однорідних граматичних значень. Дієслівна категорія особи, наприклад, об'єднує ряд співвідносних граматичних значень, що виявляються у відповідних граматичних формах 1-ї, 2-ї, 3-ї особи; в категорії відмінка іменників узагальнюється вся різноманітність значень семи відмінків і система відмінкових форм.
Усі граматичні категорії поділяють на морфологічні і синтаксичні. До морфологічних категорій належать категорії роду, числа, відмінка, виду, часу, способу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до синтаксису ще не зовсім визначені. Очевидно, сюди можна віднести категорію комунікативної спрямованості (розповідні, питальні, спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію стверджувальності-заперечувальності та категорії синтаксичного часу і синтаксичного способу, які формують парадигму речення. Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і словозмінні. Класифікаційні категорії — це такі, в яких члени виступають як рубрики класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і категорія виду дієслова є класифікаційними, бо іменники не відмінюються, а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до дієслів доконаного чи недоконаного виду або двовидових. Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно від партнера, з яким воно поєднується в мовленнєвому ланцюжку
Граматична форма — це засіб вираження граматичного значення[1].. В українській мові таким засобом звичайно є службові морфеми у морфології та синтаксичні зв'язки й відношення слів і речень у синтаксисі. Наприклад, граматичними формами слова яблуко є яблука, яблуком, яблуками тощо. Вони утворюються за допомгою морфем — закінчень, і передають різні граматичні значння одного й того ж слова у лексичному розумінні. Граматичною формою в синтаксисі може бути, наприклад, порядок слів у реченні.
Граматичні значення виражаються різними матеріальними засобами (суфіксами, префіксами, закінченнями тощо). Ці засоби об'єднуються на основі спільних характеристик у групи, які називаються способами. Для всіх мов світу граматичні способи зводяться до таких: 1) афіксація; 2) чергування; 3) наголос; 4) повтори; 5) словоскладення; 6) суплетивізм; 7) спосіб службових слів; 8) спосіб порядку слів; 9) спосіб інтонації. Способи, які виражають граматичні значення засобами, що знаходяться у межах слова, називають синтетичними, а способи, які виражають граматичні значення засобами, що знаходяться поза словом, - аналітичними.
4. Хай – наказова частка, буде – дієслово, легко – якісно-означальний прислівник, дотиком – іменник, пера – іменник, вічно – якісно-означальний прислівник, спомином – іменник, пресвітлим – прикметник, цей – вказівний займенник, білий – відносний прикметник, світ – іменник, березова – присвійний прикметник, кора – іменник, по – первинний прийменник, чорних – відносний прикметник, днях – іменник, побілена – дієприкметник, десь – неозначений займенниковий прислівник, звідтам - прислівник місця.
Хай: модальна наказова частка, службова частина мови.
Буде: поч.форма – бути, «що робить?», безособова форма, неперехідне, недоконаний вид, дійсний (наказовий?), майбутній, проста форма, безособове дієслово, присудок.
Легко: якісно-означальний прислівник, відпов.на пит. «як?», простий ступінь, утворений від прикметника легкий, обставина.
Дотиком: іменник, поч.форма дотик, відпов.на пит. «ким? чим?», неістота, загальна назва, конкретне значення, чоловічий рід, однина, орудний відмінок, перша відміна, тверда група, підмет.
Пера: іменник, поч.форма перо, відпов.на пит. «кого? чого?», неістота, загальна назва, конкретне значення, середній рід, однина, відмінок родовий, перша дієвідміна, тверда група, обставина.
Фонетичний: [бе(и)резо(у)ва], 4 склади, усі відкриті, наголос на другий склад, е(и), е, о(у), а – голосні звуки, е(и) – звучання е наближене до и, о(у) – звучання о наближене до у, б, р, з, в – приголосні звуки, дзвінкі, тверді, у слові 8 букв, 8 звуків.
Лексичний: березова, слово повнозначне, виконує описову функцію, однозначне, вільне, синонімів/антонімів нема, за походженням українське, активна лексика, міжстильове, нейтральне.
Словотвірний: твірне слово – береза, основа – берез, словотвірний засіб – суфікс - ов -, морфологічний спосіб творення, суфіксальний.
Морфемний: змінюване – березовий, березовими, закінчення – а позитивне, основа березов- похідна (суфіксальна), вільна, закрита, тверда, корінь берез- (береза, березовий), суфікс –ов-.
