Лексичні омоніми поділяються на два різновиди — повні і часткові

П о в н и м омонімам властиві такі типологічні ознаки: 1) належність

до одного лексико-граматичного класу; 2) збіг усіх форм,

властивих відповідним словам. Відношення повної омонімії характеризує такі випадки, як: секретар-1 (службова посада) —

секретар-2 (назва птаха); маŭка-1 (трикотажна сорочка без рукавів

і коміра) — маŭка-2 (весняний безкрилий жук родини нарив-

никових); крона-1 (верхня частина дерева, сукупність його гілок)

— крона-2 (грошова одиниця у деяких європейських країнах)

тощо.

Неповні (часткові) лексичні омоніми — це слова, у яких

збігається лише частина форм, наприклад: студія (майстерня живописця

або скульптора, художній або театральний навчальний

заклад, кіностудія) — студії (навчання, ретельне вивчення або дослідження

чого-небудь); лицювати (перешивати, перелицьовувати

одяг: лицюю, лицюєш, лицює, лицюють) — лицювати (личити:

вживається тільки форма третьої особи лицює, лицюють).

Омоформами називаються морфологічні омоніми, що виділяються

на підставі звукового збігу і однакового написання форм

слів, що належать до різних лексико-граматичних класів або ж

різних форм одного й того самого слова, наприклад: стук (форма

наз.-зн. відм. одн. іменника) — стук (специфічна звуконаслідувальна

(вигукова) форма, співвідносна за значенням з дієсловом

стукати); кілька (маленька рибка родини оселедцевих) — кілька

(неозначено-кількісний числівник); синів (род. відм. мн. іменника

син) — синів (форма мин. ч. чол. роду дієслова синіти); раз (наз.

відм. одн. іменника) — раз (род. відм. мн. того ж іменника).

Омографи — це орфографічний тип омонімів, які утворюють

слова, однакові за написанням, але різні за звучанням. Відмінність

у звучанні зумовлюється різною позицією наголосу як у

лексичних омонімах, так і у формах одного й того самого слова,

наприклад: деревина (одиничне дерево, пор. також: картоплина,

цибулина тощо) — деревина (матеріал для будівництва та виготовлення

різних предметів); дерен (поверхневий шар грунту, вкритий

травою і густо пронизаний її корінням) — дерен (кущ або дерево

родини кизилових з їстівними кислувато-солодкими ягодами; кизил);

сбга (жанр давньоскандинавського народного епосу) — сагб

(річкова затока); сурма (духовий музичний інструмент) — сурма

(сріблясто-білий крихкий метал); водії (род. відм. одн. іменника

вода) — води (наз.-знах. відм. мн. того ж іменника); озера (род.

відм. одн. іменника озеро) — озера (наз.-знах. відм. мн. того ж

іменника).

Омофони з'являються у таких випадках, коли існують невідповідності

між вимовою і правописом. Вони збігаються за вимовою,

але характеризуються різним написанням: біль (відчуття фізичного

страждання) — білль (англ. bill — законопроект; конституційний

акт, напр., Білль про права). Невідповідності між вимовою

і написанням можливі також у разі нерозрізнення [є] та [и] в

ненаголошеній позиції, як, наприклад: гриби (наз.-знах. відм. мн.

іменника гриб) — греби (наказова форма дієслова гребти); прибляклий

(активний дієприкметник мин. часу від дієслова приблякнути)

— пребляклий (префіксальне утворення від прикметника бляклий);

преглухий (дуже глухий) — приглухий (глухуватий).

Подібно до лексико-семантичних варіантів багатозначних слів

значення омонімів конкретизується у контекстах. У зв'язку з цим

Л. А. Булаховський зауважував: «Боротьба з омонімією і в масовій,

і в літературній мові ніколи не досягає абсолютних результатів:

у всіх мовах, в одних — більше, в інших — менше, залишається

значна кількість омонімів, що не стоять серйозно на заваді

точному розумінню, будучи супроводжувані іншими мовними ознаками,

здатними забезпечити ясність висловлюваної думки, насамперед

і взагалі— виразним контекстом... Можлива неясність

фразного змісту, залежна від властивих мові усталених у ній омонімів,

...може знайти своє спеціальне застосування у грі словами,

дотепних навмисно організованих непорозуміннях, легке розплутання яких дає своєрідну насолоду»1. У цілеспрямованому використанні

омонімів виявляється передусім авторська орієнтація на

досягнення певного стилістичного ефекту, наприклад: Сумління —

річ тендітна і марка. Вже дехто з нього й пилу не стирає. Маркові

що? Є скрипка у Марка. Де хтось би плакав, а Марко заграє;

Біднесенький мій ліс, хіба уже пора? А може, ти ще в осені побудеш?

Завернеш птиць сріблястого пера, одягнеш листя і звірят

побудиш; Все квапимось із «ніколи» в «ніколи». Для грека

час не мчався. Навпаки. Час був циклічний. Він ішов по колу і

повертався знов через віки (Л. Костенко).

ІІІ. Парадигматичні типи формозміни іменників. Особливості відмінювання іменників І відміни. Особливості відмінювання іменників ІІ відміни. Групи іменників (тверда, м’яка, мішана).Особливості відмінювання іменників ІІІ та ІV відмін.

З погляду відмінювання, особливості якого найбільшою мірою виявляються у формах однини, іменники сучасної української літературної мови поділяються на чотири основні парадигми, або відміни. У цьому класифікаційному поділі до уваги беруться дві провідні ознаки — рід іменника і характер його закінчення в називному відмінку однини. До неосновних, часткових ознак належать зміни в основі, зокрема поява спеціальних формотворчих суфіксів, відсутніх у називному відмінку однини.

У межах парадигми можливі також супровідні морфонологічні зміни, а саме: перенесення наголосу з основи на закінчення і навпаки {жінка — жінки, голова — голови), чергування звуків (голосних:

голова — голів, приголосних: нога — нозі, стаття — статей), чергування голосного звука з нулем звука і навпаки (пісок — піску, жінка — жінок).

Іменникові відміни становлять різні з погляду вираження флексій граматичні класи слів, що дає змогу виділяти в їх складі окремі вужчі, конкретніші зразки відмінювання.

До першої відміни належать іменники жіночого, чоловічого і спільного роду із закінченням -а (Микол-а, рук-а, душ-а, Галин-а, плакс-а). Після кінцевого м'якого приголосного основи виступає орфографічний варіант закінчення -я: пісн-я, наді-я, статт-я, судд-я, Ілл-я. До цієї ж парадигми належать аугментативні іменники на -є за умови, що вони вживаються в жіночому роді (гадючище, бородище).

У д р у г і й відміні об'єднані іменники чоловічого й середнього роду з такими формальними показниками: а) іменники чоловічого роду з нульовим закінченням у називному відмінку однини (завод, робітник, стіл, день, край, обрій); із закінченням -о (дядьк-о, парубійк-о, Петр-о, Іваненк-о); б) іменники середнього роду із закінченнями -о, -є, -а (орфографічно -я): вікн-о, дн-о, пол-е, мор-е, віконц-е, житт-я, корінн-я, лист-я, підгір '-я, пір'я.

Поділ іменників І та ІІ відмін на тверду, м’яку і мішану групу
Іменники поділяються на тверду, м’яку і мішану групу. Якщо основа іменника закінчується на твердий приголосний, то це іменник твердої групи, якщо на м’який приголосний, то це іменник м’якої групи, якщо на твердий шиплячий (ж, ч, ш, буква щ) – іменник мішаної групи.
До м’якої групи належать також іменники середнього роду на -е з основою на нешиплячий (поле, море, сонце, серце, віконце), бо в них при відмінюванні кінцевий приголосний основи стає м’який.

Поділ іменників на групи існує для правильного написання закінчень слів. Наприклад, в орудному відмінку іменники І і ІІ відмін твердої групи у закінченні матимуть букву -о: головою (І відміна), сином (ІІ відміна); м’якої і мішаної груп – букву -е- (-є): мрією, піснею, гущею, мишею, товаришем, плащем.

До т р е т ь о ї відміни належать іменники жіночого роду з нульовим закінченням у називному відмінку однини: тінь, сіль, відстань, папороть, любов, верф, кіновар, ніч, далеч, гуаш, нехворощ. Виняток становить іменник мати, який у називному відмінку має закінчення -и, а в решті форм вживається з основою, ускладненою суфіксом -ер-, і типовими для третьої відміни закінченнями.

До ч е т в е р т о ї відміни належать два різновиди іменників:

1) іменники середнього роду на -а (після приголосних, крім шиплячих, виступає його орфографічний варіант — закінчення -я), які в непрямих відмінках однини, крім знахідного й орудного, і в усіх формах множини мають основи з суфіксом -ат- (при закінченні -я виступає орфографічний варіант -ят-): курч-а (курч-ат-и, курч-ат-і), хлоп'-я (хлоп'-ят-и, хлоп'-ят-і); 2) кількісно обмежена

група іменників середнього роду на -я (орфографічне вираження закінчення) з основами, ускладненими суфіксом -єн- у непрямих відмінках: ім'-я, ім-ен-і, ім-ен-а, ім-ен-ами тощо.