Білет 13 тільки

1) Афікси. Типи афіксальних морфем. Афікси
(від лат. а$іхи5 — прикріплений) є носіями словотвірного і грама
тичного значень слова, тобто вони уточнюють значення кореня,
видозмінюють первісне лексичне значення як засоби творення по
хідних слів або вказують на відношення його до інших слів, ви
ступають засобом творення форми того самого слова. Афікси ма
ють певне закріплене за ними в мові значення і виступають з цим
значенням у цілому ряді слів або в тій самій граматичній формі
слова як показник цієї форми. Наприклад: слова плановик, степо
вик, сніговик мають суфікс -ик, який видозмінює значення кореня
і формує нову назву з особовим або предметним значенням.Значення афіксів виявляється не самостійно, а в єдності з ко
ренем слова. Саме тому можлива омонімія афіксів. Вони здатні по
єднуватися з коренями слів різних словотвірних типів. Суфікс -ик у
словах Івасик, коник, гвинтик — омонімічний, так само, як і пре
фікс при- у словах присмерк, пришкільний, привітати.

Афікси послідовно розрізняються за місцем і роллю у слові.За місцем у слові виділяють префіксальні і постфіксальні мор
феми.Префікс (лат. ргае/іхиз — прикріплений спереду) — мор
фема, шо стоїть перед коренем, наприклад: про-славитися, над
будова. на-земний.Постфікс (від лат. розі — після і лат. /Ьсиз — прикріпле
ний) — це афікс, що виступає у слові після кореня.До постфіксів належать суфікс, флексія і власне постфікс.Суфікс (від лат. зи^їхиз — підставлений) — це службова
морфема, що, як правило, посідає місце відразу після кореня, поряд
із ним, наприклад: спів-ак, літ-н-ій, віт-а-ти, але неб-ес-н-ий,
та-ес-н-ий.Флексія, або закінчення, — афікс, що займає кінцеву
позицію в змінюваному слові і є засобом творення форм слова.Власне постфікс — це афікс, що виступає в абсолютному кін
ці слова. Наприклад, постфікс -ся приєднується до дієслів як сло
вотворчий афікс і водночас надає їм зворотного або пасивного
значення: учити —учитися, писати — писатися.До постфіксів зараховують також окремі частки, що стали за
собом творення займенників і прислівників: будь-, небудь-, казна-,
хтозна- тощо, однак вони можуть приєднуватися не лише в кінці
слова (хто-небудь, який-небудь), а й на початку (будь-що, казна-хто,
хтозна-коли).Такі постфікси відрізняються від постфікса -ся тим, що не ві
діграють класифікуючої ролі, тобто не є засобом оформлення і роз
різнення однієї якоїсь частини мови (наприклад коли-небудь —
прислівник, хто-небудь — займенник).

Поділ слова на морфеми - необхідна передумова засвоєння учнями словотвірного аналізу, однак морфемний і словотвірний аналізи повинні не тільки доповнювати один одного, але й осмислюватися як прийоми, що забезпечують різні аспекти тлумачення структури слова.

МОРФЕМНИЙ АНАЛІЗ

5. Записати слово.

6. Виділити морфеми (закінчення, основу, корінь, префікс, суфікс, інтерфікс, постфікс).

7. Охарактеризувати закінчення: тип за функцією та значення.

8. Проаналізувати основу (проста чи складна, одноморфемна чи поліморфемна, похідна чи непохідна, вільна чи зв’язана, суцільна чи перервана).

9. Обґрунтувати корінь добором спільнокореневих слів і охарактеризувати його.

10. Охарактеризувати префікси: тип за функцією та значення.

11. Дати характеристику суфіксів: тип за функцією та значення.

12. Визначити функції інтерфікса, постфікса.

13. Охарактеризувати історичні зміни в структурі слова (опрощення, перерозклад, ускладнення).

Зразок аналізу:

1.Вищесказане. 2. Закінчення - е -; основа вищесказан -; корені виш -; - каз -; префікс с -; суфікси - че, -а-, -н -. 3. Закінчення - е - утворює форму середнього роду, називного відмінка однини прикметника. 4. Основа вищесказан - – складна, поліморфемна, похідна, вільна, суцільна. 5. Корені: виш – високий, вись; каз – казати, кажу – вільні. 6. Префікс другої частини с - формотворчий, слу­жить для утворення доконаного виду дієслова. 7. Суфікси: - че -формотворчий, утворює вищий ступінь порівняння прислівника; - а - – словотворчий, дієслівний; - н - формотворчий суфікс, утворює пасивний дієприкмет­ник. 8. –. 9. –.

2) різновиди морфологічного розбору

3) Категорія відмінка іменника служить для вираження відношень іменника до інших слів у реченні. Ця категорія є суто граматичною (відмінкові форми виступають засобами зв'язку іменників з іншими словами).

Структура категорії відмінка іменника

У сучасній українській мові категорію відмінка іменника складають сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний. Відмінок - граматична форма іменника, якою виражається те чи інше відношення (суб'єктне, об'єктне, означальне, обставинне) іменника до інших слів у словосполученні і реченні. Кожне з цих відношень і становить граматичне значення відмінкової форми.

 Називний відмінок називається прямим, усі інші - непрямими.

 Усі відмінки, окрім називного та кличного, можуть вживатися з прийменником. Місцевий відмінок вживається тільки з прийменником.

Українська мова має сім відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий та кличний. Інші слов'янські мови мають або ті ж сім відмінків (польська, чеська, сербська) або ж шість (російська (у російській мові немає кличного відмінка), словацька). Зі слов'янських мов відмінки відсутні в (болгарській мові), яка має аналітичну будову. Відмінки відсутні у більшості європейських мов (крім німецької та ісландської, в яких по чотири відмінки), а в англійській таскандинавських мовах формально існують лише прямий (називний) та родовий відмінки.

У деяких мовах світу існує по кільканадцять відмінків — як, наприклад, у фінській або угорській. Ці відмінки зазвичай перекладаються українською за допомогою імен у відповідному відмінку з прийменником: фінський відмінок комітатив — Naapurimme tuli vaimo inensa ja laps inensa «наш сусід прийшов із жінк ою та дитин ою».

За вживання з прийменниками, відмінки втрачають свої первісні синтаксичні значення та набувають нових. Порівняймо вживання знахідного відмінка: «Я знайшов книгу (кого? що?)» та «Я поклав гроші у книгу (насправді тут питання куди?, але формально у що?)».

В українській мові відмінок прикметника, займенника, числівника завжди узгоджуються з відмінком іменника, до якого вони належать: мисливець вийшов на полювання зі своїми двома вірними псами (займенник «свій», числівник «два», прикметник «вірний» узгоджуються з орудним відмінком іменника «пес» («пси» у множині). Таким чином, для іменника категорія відмінка є самостійною, незалежною, а для прикметника, числівника, займенника та дієприкметника — несамостійною, залежною.

Відмінки в українській мові

НОМЕР	НАЗВА	ПИТАННЯ	ПРИКЛАД
	НАЗИВНИЙ	ХТО? ЩО?	ластівк-а
	РОДОВИЙ	КОГО? ЧОГО?	ластівк-и
	ДАВАЛЬНИЙ	КОМУ? ЧОМУ?	ластівц-і
	ЗНАХІДНИЙ	КОГО? ЩО?	ластівк-у
	ОРУДНИЙ	КИМ? ЧИМ?	ластівк-ою
	МІСЦЕВИЙ	НА КОМУ? НА ЧОМУ?	на ластівц-і
	КЛИЧНИЙ	-	ластівк-о

Не змінюються за відмінками:

- іншомовні слова з кінцевим голосним: Деклару а, мен ю, кін о, але пальт о, пальт а;

- жіночі прізвища на приголосний та -о: Ковальч у к, Шевч е нко;

- російські прізвища на -ово, -аго, -их: Дурново, Жив а го, Черн и х;

- абревіатури: НТР,але в у зу, ЛАЗом;

- складноскорочені слова типу завскл а ду, замдек а на.

Cпособи вираження відмінкових форм

Відмінкові форми виражаються за допомогою:

- закінчень (л а стівк-а, л а стівк-у);

- закінчень і прийменників (до л а стівк-и, на л а стівц-і);

-синтаксичних зв'язків з іншими словами (чисте купе - бачу купе - милуюся купе).

- Кличний відмінок є однією з самобутніх рис української мови. Ро­сій­ська та білоруська мови цей відмінок втратили. В українських піснях звер­таються не тільки до осіб, але й до неживих предметів – персоніфікованих явищ природи: Ой не шуми, луже, зелений байраче, на плач, не журися, молодий козаче ... Ой верше мій, верше, зелененький верше ... Місяцю - князю ... Ой ти Галю, Галю молодая... Галю, приходь... (Нар. тв.) Звертання обо­в’язково стоїть у кличному відмінку у творах класиків української літератури: Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила! (Леся Українка). Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий! (Т. Шевченко). Зоре моя вечірняя, зійди над горою... (Т. Шевченко). Земле моя, всеплодющая мати... (І. Франко). Бандуристе, орле сизий, добре тобі, брате (Т. Шев­ченко). Пречиста діво, радуйся, Маріє ... (Ю. Федькович). Якби ж то ти, Богдане п’яний...
(Т. Шевченко). Заворожи мені, волхве ... (Т. Шевченко).
Примусове наближення української мови до російських норм призвело до часткової втрати форми кличного відмінка: замість Петре почали вжи­вати називний відмінок Петро, або, що ще гірше, Петя.

- Іменники першої відміни у кличному відмінку мають такі закінчення:
а) закінчення -о мають іменники твердої групи: дружино, Ганно, книжко, Михайлівно, перемого, сестро, Микито, Миколо;
б) -е мають іменники м’якої та мішаної груп: воле, земле, Катре, робіт­ни­це, душе, круче;
в) -є – іменники м’якої групи після голосного та апострофа: Маріє, мріє, сім’є, Соломіє, Софіє;
г) -ю мають деякі пестливі іменники м’якої групи: Олю, Лесю, бабусю, бабцю, Галю, доню, матусю, тітусю.

- Іменники другої відміни у кличному відмінку мають закінчення -у (-ю) або -е. Закінчення -у мають:
а) іменники твердої групи (зокрема із суфіксами -ик, -ок, -к-): батьку, синку;
б) іншомовні імена з основою на г, к, х: Джеку, Жаку, Людвігу, Фрідріху;
в) деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий приголосний (крім ж): слухачу, товаришу, атакож іменники сину, тату, діду.
Закінчення -ю мають іменники м’якої групи: Віталію, вчителю, Грицю, краю, лікарю, місяцю, пролетарю, розмаю, ясеню.
Закінчення -е мають:
а) безсуфіксні іменники твердої групи: Богдане, голубе, друже, козаче, орле, Петре;
б) іменники м’якої групи із суфіксом -ець: хлопче, молодче, шевче, кравче, при цьому суфікс -ець зазнає фонетичних змін. Але: боєць – бійцю, знавець – знавцю;
в) деякі іменники мішаної групи, зокрема власні назви з основою на ж, ч, ш, дж: Довбуше;
г) загальні назви з основою на -р, -ж: гусляре, м а ляре, стороже, тесл я ре, школ я ре.

- Іменники третьої відміни у кличному відмінку мають закінчення е: вісте, любове, радосте.
1. У звертаннях, що складаються із двох загальних назв, форму кличного від­мінка може мати як перше, так і друге слово: пане лейтенанте, але може бу­ти і пане лейтенант, пане директоре (директор), шановний ювіляре.
2. У звертаннях, що складаються із загальної назви та імені, форми клич­но­го відмінка набуває як загальна назва, так і власне ім’я: пані Катерино, панно Маріє, пане Ігорю, колего Сте­пане, друже Василю.
3. У звертаннях, що складаються із двох власних назв, імені та по бать­ко­ві, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Володимире Богда­но­ви­чу, Ярославе Андрійовичу, Оксано Мирославівно.
4. У звертанні, що складається із загальної назви та прізвища, форму клич­но­го відмінка має тільки загальна назва, а прізвище переважно виступає у формі назив­ного відмінка: колего Ментинський, пане Гнатюк. Такі звертання є дуже офіційними і сухими. Їх вживають тільки тоді, коли ім’я співрозмовника невідоме.