Загальновживані (нейтральні) і стилістично забарвлені слова

Найбільший тематично-стилістичний шар лексики мови становлять загальновживані слова, які використовуються вільно, без будь-яких обмежень. Ці слова пов’язані зі спільними для більшості носіїв мови поняттями, водночас є звичайними, зрозумілими для широкого загалу назвами предметів і явищ довколишньої дійсності: батьківщина, воля, добро, земля, молоко, ні, одна, повітря, син, так, я.

Вони характеризуються стійкістю основних значень, тобто більшість слів зберегли в сучасній мові ті самі значення, що їх зафіксовано в найдавніших пам’ятках писемності (бігти, вода, мати, перший, три). Водночас цей склад може зазнавати змін, поповнюючись новими поняттями, що стають загальновідомими (атомний, банк, екологія, комп’ютер, мрія, президент, робот), або у зв’язку зі зміною стилістичної маркованості слова, його лексичної та синтаксичної сполучуваності. Загальновживана лексика переважно належить до стилістично нейтральної, міжстильової, але не тотожна їй, має у своєму складі певну частину вільно вживаних емоційно-експресивних слів: матуся, навіжений, попри.

Загальновживана (або загальнонародна) лексика включає в себе лексику як власне українську, так і загальновідому запозичену.

Стилістично забарвлені слова — це такі слова, що вживаються лише в певних стилях. До них належать:

– наукова лексика – слова, що вживаються в галузі науки, освіти, техніки: кисень, радіус.

– політична лексика – слова, що вживаються у політичному, громадському житті: Верховна Рада, депутат, мітинг.

– розмовна лексика – слова, які використовують в усному, переважно побутовому спілкуванні: байдикувати, велик, відік.

У художніх творах розмовна лексика вживається для характеристики персонажів.

17.2. Морфологічно-синтаксичний спосіб словотвору

Морфологічно-синтаксичний спосіб охоплює похідні, які вини­кають унаслідок переходу слів або словоформ з однієї частини мови до іншої. Головні з них такі: перехід прикметників і дієприкмет­ників у іменники (субстантивація); перехід дієприкметників у прикметники (ад’єктивація); перехід окремих слів з іменників і прикметників у займенники (прономіналізація); перехід словоформ змінюваних слів у прислівники (адвербіалізація); перехід повно­значних самостійних слів у службові: іменників, прислівників — у прийменники (препозитивація); іменників і іменникових слово­сполучень — у вигуки (інтер’єктивація) тощо; спостерігаються та­кож різні переходи між службовими словами.

Перехід слова з однієї частини мови до іншої, супроводжува­ний перетворенням відповідних парадигматичних характеристик, називається конверсією (від лат. сопуєпіо — перетворення, зміна). Типовим прикладом конверсії в українській мові є субстан­тивація прикметників, перехід окремих повнозначних слів у служ­бові, зокрема прийменники.

Процеси конверсії виникають у певних синтаксичних умовах спонтанно. Синтаксичні позиції як певні значення в синтаксич­них відношеннях закріплюються за частинами мови. Якщо ту чи ту позицію займає слово (словоформа) іншої частини мови, то во­но поступово змінює своє значення, а потім і морфологічні озна­ки, перебуваючи в нетипових для нього синтаксичних зв’язках. Наприклад, прикметник у ролі підмета або додатка позначає не ознаку предмета, а особу або предмет. Пор.: Зійшов молодий мі­сяць. До хати увійшов молодий.

Відповідно до виконуваної ролі в реченні субстантивований прикметник молодий позначає особу чоловічої статі, втрачає здат­ність змінюватися за родами: молодий і молода виступають як словотвірні родові кореляти, а не словоформи одного слова.

При морфологічно-синтаксичному словотворі похідне сло­во нічим не відрізняється зовні від мотивуючого, але дістає но­ве значення. Омоніми легко нейтралізуються у відповідних кон­текстах.

ПЕРЕХІД ПРИКМЕТНИКІВ У ІМЕННИКИ (СУБСТАНТИВАЦІЯ)

Деякі прикметники, втрачаючи значення ознаки і набуваю­чи значення предметності, переходять у розряд іменників, збері­гаючи формальні (граматичні) ознаки прикметників, які ста-

ють у прикметника самостійними, незалежними від іменника. Пор.: майбутнє рішення — наше майбутнє, знайома жінка — на- ша знайома, учительська робота — зайшли в учительську. Збері­гаюч словозміну прикметника, такі слова відповідають на пи­тання іменника й виконують у реченні його синтаксичну функ­цію, наприклад: Виступав мій давній знайомий (хто?), Я зустрів­ся з давиш знайомим (з ким?).

Існують різні ступені субстантивації прикметників: повна (лексична) і н е п о в н а (синтаксична). До першої групи нале­жать прикметники, які зовсім утратили прикметникове значен­ня і виконують граматичну функцію іменників, зберігши лише мовну оболонку прикметника, наприклад: операційна, набереж­на. Сюди ж відносять географічні назви, що походять з прик­метників: Срібне, Ніжин, Пирятин, Рівне, Зарічанське тощо знач­ну кількість прізвищ: Задніпровський, Петрів, Колодний, Яво- рівський.

До другої групи належать прикметники, які можуть переда­вати значення або прикметника, або іменника, що визначаєть­ся контекстом і їхньою граматичною роллю в реченні, на­приклад: моє минуле і минуле літо, черговий по гуртожитку і черговий студент. Це: назви деяких предметів, приміщень, страв (пальне, чайна, шампанське, учительська, диспетчерська), окремі абстрактні поняття (далеке, знайоме, сьогочасне, давнє, чуже), назви осіб за професією, соціальною належністю, зов­нішньою чи внутрішньою ознакою (їздовий, ротний, убогий, німий, військовий, цибатий), назви тварин (вороний, зозулястий, круторогі), частина слів військової лексики (типу передова), тер­мінологічні назви (фрикативний (звук), дотична (лінія), бурова (установка) та ін.).

ПЕРЕХІД ДІЄПРИКМЕТНИКІВ У ПРИКМЕТНИКИ ТА ІМЕННИКИ (ад'єктивація)

Дієприкметники можуть втрачати дієслівні ознаки часу, виду, стану, а також здатність керувати іменниками. У цьому випадку вони виражають постійну, сталу ознаку предмета і нічим не від­різняються від прикметників: родючі поля, блискучий оратор, пе­кучий біль, сіяне борошно, колючий дріт, вихована людина. Це явище називається ад’єктивацією дієприкметників.

Здебільшого переходять у прикметники пасивні дієприкмет­ники. Якщо дієприкметник, виконуючи функцію присудка, втрачає здатність керувати іменником, то це є свідченням його переходу в розряд прикметника. Напр.: «Очі в Малайки стали налякані, круглі» (М. Коцюбинський); «Очі в усіх видющі, вуха чуйні» (М. Коцюбинський).

Дієприкметники від прикметників відрізняються також на­голосом. У дієприкметниках наголос здебільшого на корені, в прикметниках — на суфіксі: печена картотя — печена картоп­ля, варений — варений, учений — учений.

Дієприкметники, як і прикметники, можуть переходити в іменники, субстантивуватися. У таких випадках вони втрача­ють прикметникові ознаки і виражають не ознаку предмета, а сам предмет: «Гріх не гріх, а береженого й бог береже, Макове ю» (О. Гончар).

АДВЕРБІАЛІЗАЦІЯ — перехід різних частин мови у прислівники. Шляхом переходу різних частин мови у прислівники формувалася більшість прислівників української мови. Процес адвербіалізації полягає у зміні лексичного і граматичного значення слова без зміни його зовнішньої форми. Приклади: зозла, вниз, усередину, вгору, навік, бігом, віками, хором, надвоє, добре.
Одиничні постпозитивні дієприслівники, утворені від дієслів із значенням стану, в певних умовах можуть адвербіалізуватися:
“Остап стояв вагаючись. Народ стогнав у неволі, але стогнав потай, не протестуючи.

17.3. СПОЛУЧНИК §114. Значення і склад сполучників

1. Сполучник — службова частина мови, яка служить для поєднання між собою однорідних членів речення або речень.

Наприклад, у реченні: Учітесь, читайте, і чужому научай­тесь, й свого не цурайтесь, бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються, в хату не пускають (Т. Шевчен­ко) — сполучники і, й з’єднують однорідні члени (присудки), сполучник бо з’єднує два речення.

Однак подібні слова можуть бути і не сполучниками. Так, у реченні: Дружній череді і вовк не страшний (Нар. твор­чість) — слово і — частка, а не сполучник, бо воно нічого не поєднує, тільки підсилює сказане, як навіть.

2. За значенням сполучники бувають сурядні, підрядні і пояснювальні.

Сурядні сполучники з’єднують однорідні члени або рів­ноправні речення: Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати (В. Симоненко).

Серед сурядних сполучників розрізняють:

а) єднальні: і(й), та (в значенні І), також, і... і, ні... ні, як... так і, не тільки... а й;

б) протиставні: а, але, та (в значенні але), зате, проте, однак, все ж;

в) розділові: або, чи, або... або, чи... чи, то... то, не то... не то, чи то... чи то.

Підрядні сполучники приєднують підрядні речення до го­ловного: Ярема гнувся, бо не знав, сіромаха, що виросли крила, що неба достане, коли полетить (Т. Шевченко).

Серед підрядних сполучників розрізняють:

а) порівняльні: як, що, мов, мовби, мовбито, немов, немов­би немов­би, немовбито, наче, неначе, неначеб, неначебто, ніби, нібито, буцім, буцімто;

б) часові: як, перед тим як, після того як, відтоді як, з тих пір як, тимчасом як, в міру того як, як тільки, тільки-но, тільки що, скоро, ледве, щойно;

в) причинові: бо, тому що, через те що, затим що, тим що, оскільки, позаяк;

г) мети: щоб, для того щоб, задля того щоб, аби;

ґ) умовні: якщо, якби, коли б, аби, раз;

д) допустові: хоч (хоча), хай, нехай, дарма що, незважаючи на те що;

е) наслідковий: так що.

Пояснювальні сполучники приєднують уточнюючі слова і речення: Цитати із дум та пісень без музичного їх оформ­лення, тобто без мелодії, а в думах ще й без супроводу кобзи, багато втрачають (М. Рильський).

До пояснювальних сполучників належать: тобто, цебто, або (тобто), чи (тобто), а саме, як-от.

3. За будовою сполучники бувають:

а) прості: і, а, та, бо, чи, що, як, хоч;

б) складні: проте (про + те), зате, щоб (що+6’), якби, ніби­то (ні+би+то);

в) складені: та й, коли б, тому що, через те що, так що, незважаючи на те що, не тільки... а й, як... так і.

4. За способом вживання сполучники поділяються на одиничні, повторювані й парні.

Одиничні сполучники (/, та, а, але, або, чи, як, мов) вжи­ваються тільки між двома однорідними членами речення або між двома реченнями: Хай квітне злагода і праця на всіх по­лях, у всіх серцях, щоб у труді святім змагаться, а не в за­гарбницьких боях (М. Рильський).

Повторювані сполучники (/... і, ні... ні, або... або, чи... чи, то... то) повторюються два або більше разів підряд при од­норідних членах речення або реченнях: Взяв лице в холодні я долоні, і дивлюсь, і слухаю, і жду (В. Сосюра). Сиджу я в неволі та марю тихенько, чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, чи знов рідну землю в сльозах поцілую, чи вік протиняюсь отут у Ві- люю? (П. Грабовський).

Парні сполучники {не тільки... а й, не тільки... але й, як... так і, як не... так, хоч... але, якщо... то, чим... тим) вжива­ються двома частинами при двох різних однорідних членах речення або реченнях: Не тільки гомерівський епос, але й тра­гедії Есхіла, Софокла, Евріпіда побудовані на міфах (М. Риль­ський). Хоч поганий тин, та затишно за ним (Нар. творчість) §115. Написання сполучників

1. Сполучники, як би вони не були утворені, звичайно пишуться одним словом:

а) із часткою же, ж: адже, аж, аніж, ніж, отже, отож, таж, також, теж, тож;

б) із часткою би, б: аби, мовби, немовби, ніби, начеб, нена- чеб, щоб, якби;

в) із часткою то: мовбито, немовбито, нібито, начебто, неначебто, тобто, цебто;

г) із часткою що: абощо, тощо, якщо;

г) з префіксами: притому, притім, причому, причім, проте, зате, затим.

2. Деякі сполучники можуть мати при собі частки, з яки­ми вони пишуться тільки окремо, а саме: адже ж, або ж, але ж, бо ж, все ж, коли б, коли б то, хоч би, хоча б.

Окремо пишуться всі складові частини в таких сполуч­никах: та й, то й, дарма що, так що, тому що, через те Що, тільки що, для того щоб, з тим щоб, з тих пір як, у міру того як.

У кількох сполучниках перші дві частини пишуться ра­зом, наступні — окремо, а саме: тимчасом як, незважаючи на те що, затим що.

3. Сполучники з підсилювальними частками бо, но, то пишуться через дефіс, а саме: отож-бо, тільки-но, тож-то, тому-то, тим-то, якби-то.

4. Сполучники, що пишуться одним словом, відрізня­ються від однозвучних поєднань інших частин мови, які пи­шуться двома словами, тим, що сполучники членами речен­ня не бувають і на питання не відповідають (на питання мо­же відповідати все підрядне речення, а не сам сполучник), а однозвучні поєднання слів виступають членами речення і відповідають на питання.

Порівняємо два речення: Щоб прийшло на землю сподіване щастя, треба великої праці (М. Коцюбинський). Що б не робив, роби тільки найкраще (І. Кульська). У першому реченні слово щоб не є членом речення, отже, це сполучник. У другому реченні до слів що б можна поставити питання що?, вони замінюються повнозначними словами яку б роботу, отже, це не сполучник, а поєднання займенника що з часткою б.

Візьмемо ще два приклади: Далека, небезпечна путь,— гей, не зважай, матросе! Таж хвилі приязно гудуть, міцні, надійні троси (М. Рильський). Вночі все та ж декорація світу: море, вершини гір, місяць (О. Гончар). У першому випадку слово таж — сполучник, бо на жодне питання саме по собі не відповідає. У другому випадку слова та ж відповідають на питання яка?, виступають означенням, тобто це займен­ник та з часткою ж, а не сполучник.

1. Сполучник можна замінити синонімічним сполучни­ком, а з однозвучним поєднанням інших частин мови цього зробити не можна.

У вище наведених прикладах сполучник щоб можна замі­нити синонімічним сполучником аби, сполучник таж замі­нюється синонімом адже. Зі словами що б, та ж цього зро­бите не вдається.

Можливі такі синонімічні заміни сполучників:

а) таж — адже: Таж (адже) про це вже була домовле­ність між нами;

б) тож — тому: Життя таке коротке — тож (тому) спішімо робити добро (0. Довженко);

в) теж — також: Я теж (також) там був;

г) щоб — аби: Не смійся з другого, щоб (аби) тобі не було того (Нар. творчість);

ґ) якби — коли б: Якби (коли б) знав, де впав, то й соломки б підослав (Нар. творчість);

д) проте — однак: Не радий хрін тертушці, а проте (од­нак) на кожній танцює (Нар. творчість);

е) зате ~~ але: Взимку холодно, зате (але) комарі не куса­ють (Нар. творчість);

є) притому (притім) — до того ж: За моїми відомостями, вони в саду і притому (до того ж) в найкращому настрої (І. Микитенко);

ж) причому (причім) — і то: Сто карбованців зашила йому мати в підкладку піджака, причому (і то) зашила сировою ниткою (Григорій Тютюнник).

§116. Особливості вживання деяких сполучників

1. Сполучник і чергується з и, якщо попереднє слово кін­чається або наступне починається з голосного: сонце й місяць, висока й струнка, співає й декламує, комети й астероїди, Київ й Одеса.

Але чергування / — й не відбувається:

а) після паузи: Щось такеє бачить око, і серце жде чогось (Т. Шевченко);

б) перед й, я, ю, є, ї: Петро і Йосип, груші і яблуні, вага і ємкість;

в) при зіставленні і протиставленні: вороги і друзі, земля і люди, людина і космос;

г) як правило, у заголовках: «Інтеграли і ряди», «Госпо­дарська і фінансова діяльність держадміністрації».

2. В одному реченні слід уникати надмірного повторення як сполучника /, так і сполучника та, доречно використо­вуючи то один, то другий: Економічній безпеці й незалежності України загрожують гіперінфляція, падіння виробництва та величезний дефіцит бюджету, що спричиняє високі процентні ставки й підриває довгострокові вклади, корупція та організо­вана злочинність (3 газети).

3. Парні сполучники не тільки... а й, як... так і і подібні слід розташовувати так, щоб перша частина стояла перед од­ним однорідним членом речення чи групою їх, а друга - перед другим: Правильна політика в галузі розвитку продук тивних сил передбачає раціональне використання не тільки природних ресурсів, а й виробничого та науково-технічного по­тенціалу (але неправильно: «... передбачає не тільки рацїо- нальне використання природних ресурсів, а й виробничого та науково-технічного потенціалу»).

4. Іноді для приєднання підрядного причинового речен­ня до головного неправильно використовують слова «так як»: «Я не дав відповіді, так як не з’ясував ще всіх обставин». Треба: Я не дав відповіді, бо (тому що, через те що> оскільки) не з ‘ясував ще всіх обставин.

СПОЛУЧНИК

Сполучником називається службова частина мови, що вживається для поєднання слів, словосполучень і частин склад­ного речення.

Сполучник є важливим граматичним засобом вираження узагальнених понять про різні зв’язки між предметами і явищами навколишньої дійсності. Чим людство глибше пізнає ці зв’язки, тим більше уточнюються, увиразнюються і збагачуються семан- тико-граматичні відношення в реченні. Це відбивається на роз­витку й оновленні граматичної будови речень. Сполучники допо­магають зрозуміти такі граматичні відношення в реченнях.

Розрізняються сполучники однозначні і багатозначні. Од­нозначні виконують лише функцію зв’язку слів, функцію сполучення — бо, якщо, якби, так що, доки, поки, хоч: «/ якщо пісня вийде в люди, то пломінь серця не вгашу» (А. Малишко); «Загинув би, напевно, люд нещасний, якби погасла та маленька іскра любові братньої» (Леся Українка); «Хоч мороз і припікає, зате комарів немає» (присл.).

До багатозначних належать такі слова у сполучнико­вій функції, які можуть виступати то як сполучник, то як сполучне слово, то як повнозначне слово. У цій ролі найчастіше вживають­ся сполучники підрядності що, як, коли, чим. Вони ж І багато­функціональні. Напр.: «Я думаю, що ми з тобою знов сто­їмо біля основ життя» (О. Довженко); «А там, на ланах, пшениця коливається, що безмежне море хвилюється» (газ.); «Навколо ле­жала рідна земля, що мусила ожити» (С. Скляренко).

ПОХОДЖЕННЯ СПОЛУЧНИКІВ

Порівняно з давнім періодом система сполучників збагачу* валася і вдосконалювалася. З 29 сполучників, зафіксованих у мові пам’яток, збереглося вісім: а, і, бо, або, але, ані, ні, аби. Де­які дійшли у зміненій фонетичній формі: ніж, що, щоб.

Крім старовинних сполучників, які дістала староукраїнська мова від давньоруської, на основі прислівників, займенників, часток та давніх сполучників утворилися нові сполучники. Отже, сучасна система сполучників — наслідок довготривалого історичного процесу. Деякі сполучники могли змінювати своє значення.

Спочатку сполучники не розрізнялися за функціями як су­рядні й підрядні. На ґрунті спільнослов’янської мови сформува­лася група підрядних сполучників. Частина первісних сполуч­ників почала обмежуватися сурядними функціями (і, а та ін.), деякі перейшли до підрядних (бо), а ще інші виконували функ­цію то сурядних, то підрядних (да, ли). У процесі історичного розвитку складнопідрядних конструкцій деякі слова за певних умов утрачали ознаки самостійної частини мови і перетворюва­лись у підрядні сполучники. Так Із займенників утворилися спо­лучники як, що, хто, який, чий, котрий, прислівників куди, де, коли, звідки, часток аж, бо, ніби, дієслів хоч, мов.

На пізніших етапах історії слов’янських мов утворилися скла­дені сполучні вислови, особливо в літературних мовах (напр.: то­му що, через те що, в міру того як, незважаючи на те що та ін.).

Самі сполучники також зазнали змін: звузилася багато­значність і багатофункціональність старих сполучників, деякі стали стилістичними синонімами, а діалектні відповідники ви­йшли з ужитку.

Тенденція до постійного уточнення і вдосконалення фор­мальних способів вираження змістових зв’язків між компонен­тами висловлюваних думок приводить до розвитку службово- лексичних засобів — заміни безприйменникових конструкцій прийменниковими, безсполучникових — сполучниковими. Ця тенденція триває в слов’янських мовах І тепер.

ТИПИ СПОЛУЧНИКІВ

За походженням виділяється два типи сполучників: 1. Н е- похідні — /, а, бо, ні, та, чи тощо; 2. П о х і д н і — або, аби, ніби, отже, неначе, мовбито, якщо, які утворилися від різних частин мови: а) від дієслів — хоч, лише, незважаючи на те що;

б) частково від займенників — щоб, якщо, тим-то; в) від прис­лівників — буцім, де, коли, куди, однак, дарма що.

За будовою вирізняється три типи сполучників: 1. П р о с - ті — це непохідні сполучники. 2. Складні — також, якщо, немовби, начеб, нібито, щоб, цебто, причому, притому, зате, про­те. 3. Складені — тешу що; лиш тільки; подібно до того, як; в л/ру того як; незважаючи на те, що; у зв’язку з тим, що; вна­слідок того що; через те, що; завдяки тому що; під впливом того, и<о — поєднання відмінкових форм іменників, займенників та прислівників із простими сполучниками. Сюди належать п а р - _н і — щ₀—то, чим—тим, не стіїьки—скічьки(«Що голова, то й розум» (присл.); «Бої точилися не тільки за кожний будинок, але й за кожний поверх, кімнату, горище, підвал, сходинку» (О. Гончар).

СПОЛУЧНИКИ СУРЯДНОСТІ Й ПІДРЯДНОСТІ

За характером синтаксичних зв’язків між словами чи речен­нями сполучники диференціюються на сполучники суряд­ності й підрядності. Сполучники сурядності вказують на зв’язок граматично рівноправних слів чи речень, сполучни­ки підрядності — на підрядну залежність предикативних частин складнопідрядних речень. Серед сполучників сурядного харак­теру розрізняється три групи: єднальні сполучники: і (й), та (і), також, теж; протиставні:**, але, проте, зате, од­нак; розділові: або, то—то, чи—чи, хоч—хоч.

Підрядні сполучники не піддаються чіткій класифікації, бо взяті самі по собі, у відриві від певної конструкції складнопід­рядного речення, не виявляють з достатньою виразністю своїх значень.

Серед сполучників підрядності за синтаксичними функціями в реченні розмежовуються сполучники і сполучні слова. Різниця між сполучниками підрядності і сполучними словами полягає в тому, що сполучне слово в підрядному речен­ні виступає в ролі підмета, присудка або додатка і буває сино­німом до повнозначних слів (котрий, який, це), співвідноситься з яким-небудь корелятом у головному реченні або мас на собі логічний наголос.

Сполучник не виступає членом речення, має послаблене лексичне значення, не може бути замінений якимось синоні­мічним сполучним словом, не співвідноситься ні з яким кореля­том у головному реченні і не має логічного наголосу. Напр.: «Горнусь до тебе, Україно, Як син до матері, горнусь» (М. Ба- кай); «Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?» (П. Тичина).

Сполучними словами виступають відносні займенники та прислівники займенникового походження (який, чий, що, хто, де, звідки, коли та ін.). Напр.: «Де було тільки ми не зупинимось, де тільки не ступну, там уже — за звичкою — і дерево посаджу або зроблю щеплення» (О. Гончар).

Слова що, чим, коли можуть бути і сполучниками, і сполуч­ними словами. Багатозначні сполучники, як правило, багато­функціональні. Так, багатозначний сполучник що може зв’язу­вати підрядні з’ясувальні, означальні, міри і ступеня, порівняль­ні з головним реченням. Напр.: «Сподіваємося, що не всі україн­ські вчені покинуть батьківщину» (газ.), «У нас є лицарі й гетьма­ни, Що за собою поведуть» (М. Бакай); «На ринок до сусіднього села Повіз господар продавать осла. / так втомився, що напівдо- розі Прип 'яв осла та й захропів на возі» (В. Симоненко).

Сполучник коли може виступати в часових, умовних, додат­кових, означальних та інших реченнях. Напр.: «Так було зав­жди, коли він їхав на роботу» (М. Руденко); «Коли вам страшно, геть ідіть з дороги» (Леся Українка).

Різні значення може передавати і сполучник щоб. Напр.: «Горнусь до тебе, Україно, Щоб нас ніхто не роз’єднав, Підстав­лю плечі, щоб калину У лузі вітер не зламав» (М. Бакай); «Буди­нок має бути таким, щоб у ньому можна було жити» (газ.).

Сполучник як поєднує в собі часові, причинові, порівняльні, умовні значення та інші. Напр.: «І музикою сповнюється ліс, Як зашумлять осики стрункостволі» (Л. Тендюк); «Слухала його чи­тання, як слухають безнадійно хворі люди гомону неспокійних морських хвиль, лежачи на розпеченому сонцем березі» (Леся Ук­раїнка).

Деякі сполучники належать до однозначних (із застережен­нями, бо зміст підрядних речень може набувати перехідних від­ношень). Сполучники бо («Ти маєш право на гордість, бо ти — творець». — О. Корнійчук); якщо («Якщо пісня вийде в люди, то пломінь серця не вгашу». — А. Малишко); якби («Загинув би, на­певно, люд нещасний, якби погасла та маленька іскра любові братньої». — Леся Українка); так що («Теплий туман слався по полю, і налив балку по самі вінця, так що дерева потопали в ньо­му». — М. Коцюбинський); доки, поки («Ніколи не хвались, поки гаразд не зробиш діла». — Л. Глібов); хоч («Хоч нерідний син Яре­ма, а щира дитина». — Т. Шевченко).

Залежно від модальних аспектів повідомлення думки визна­чаються такі функції підрядних сполучників[7].

1.З’ясувальні сполучники, що створюють з’ясу­вальні конструкції. Сюди належать сполучники що, щоб, як, чи, ніби, немовби, а також відносні (сполучні) слова — хто, шо, як, який, скільки в усіх відмінках. Наир: «Хороше думати, щ>) ко­лись тебе хто-небудь згадає» (О. Гончар); «Та ви вже знаєте, як сплять гаї» (П. Тичина).

1. Сполучники повної (чистої) відносності. Таке визначення дав О. О. Потебня. Чистою відносністю нази­вається такий зв’язок між компонентами складнопідрядного ре­чення, при якому відносний займенник або прислівник у фун­кції сполучника цілком збігається обсягом свого змісту з пояс­нюваним ім’ям (іменником, займенником головного компонен­та). Напр.: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була» (П. Тичина). Сюди належать (невідм,), який,кот­рий, що його, чий, коли, де, куди, звідки.

2. Порівняльні сполучники — як, що, мов, мов­би, наче, неначе, нібито. Напр.: «За вікнами шуміло море, наче ди­хав під скелями якийсь велетенський звір» (3. Тулуб).

3. У м о в н і — якщо, коли, якби, аби. Напр.: «Якщо будете в Полтаві восени, то привезіть з собою і “Гамлета”» (Панас Мирний).

4. Ч а с о в і —- коли, як, після того як, тільки, як тіїьни, щойно, ледве, поки» доки, відколи. Напр.: «Ледве почало світати, вирушили в дорогу» (журн.).

5. П р и ч и н о в і —бо, тому що, через те що, затим що. Напр.: «Поет не боїться від ворога смерти, бо вільная пісня не може умерти» (Леся Українка).

6. М е т и — щоб, для того щоб, аби. Напр.: «Ми не підем тоді за тобою, щоб чужого добра здобувать» (Леся Українка).

7. Наслідкові — так що. Напр: «Хутір ховався серед дерев, так що влітку іншу хатку даремно очима шукатимеш, не знайдеш між зеленим листям» (М. Трублаїні).

8. Допустові — хоч, хай, нехай, дарма що, незважаючи на те, що, як, на що, чи. Напр.: «Хай слово мовлене інакше — та суть в нім наша зостається» (П. Тичина).

СИНОНІМІКА СПОЛУЧНИКІВ

Можливість заміни одного сполучника іншим є одним із шляхів удосконалення форми вислову, передачі тонких нюансів думки. Так, при підрядному означальному реченні найпошире­нішими є сполучники який, що. Синонімічні ім котрий, де, куди, коли. Напр.: «Час, який ми провели в читальчих залах, не пропав марно. Бій був для нього якимось священнодійством, ради котро­го Вася Багіров не давав пощади ні собі, ні своїм підлеглим» (О. Гончар); «Сьогодні я такий веселий, що молодіти хочу знов» (В. Сосюра); «Наступили ті осінні, тихі та смутні дні, коли сон­це світить і не гріє» (Вас. Шевчук).

Створюють синонімічний ряд сполучники бо, таму що при значенні причиновостІ. Напр.: «Якщо сніг розтає, його потрібно добав юти, бо саме він забезпечує успішну зимівлю. При зниженні температури до мінус 40—45 °С дерево ще утеплюють, але в жодному разі не можна заносити його в приміщення, тому що воно почне рости» (М. Артеменко).

Синонімічні сполучники сурядності: або — чи: Напр,: «Ці показники повинні впливати на рівень оплати праці або премію­вання не тільки колгоспників чи працівників радгоспів, але й спе­ціалістів, керівних працівників» (В, Скакун).

Синонімічні сполучники і, та: Напр.: «Побудовано житлові і ви­робничі комплекси, культурні та адміністративні центри» (журн.)

Багаті синонімічними барвами сполучники порівняльні: ні­би, наче, неначе, мов, мовби, як, гей би. Напр.: «Стояла біла, гей би крейдяна» (Ю. Мушкетик); «Глід у кущах, мов жар, полум’я­ніє» (Л. Тендюк).

ПРАВОПИС СПОЛУЧНИКІВ

1. Складні сполучники: тож, адже, також, аніж, мовби, немовби, немовбито, начеб, начебто, неначебто, нібито, буцімто, щоб, себто, тобто, цебто завжди пишуться разом.

2. Сполучники: щоб, якби, якже, якщо, зате, проте, теж та­кож пишуться разом, але однозвучні їм слова-омоніми пишуть­ся о к р е м о (як би, гей бщ як же, за те, про те, те ж).

3. Завжди пишуться окремо: або ж, адже ж, але ж, коли б то, хоч би, хоча 6.

4. Пишуться через дефіс: отож-то, тому-то (тим-то), тільки-но.

5. Складені сполучники завжди пишуться окремо: тому що, та й, через те що, замість того щоб, з того часу як, з тим щоб, затим щоб, дарма що, тимчасом як, незважаючи (невважа- ючи) на те що.

Поділ сполучників за структурою і способом уживання

Сполучники поділяються на прості (непохідні та похідні) і складені. До простих непохідних належать сполучники а, бо, і (й), ні, та, чи.

Прості похідні сполучники — це поєднання в одному слові кіль­кох первинних частин, зокрема займенників і прислівників, часток і прийменників, наприклад: зате, якщо, якби, ніби, нібито тощо.

Складені сполучники представлені в українській мові та­кими одиницями: тому що, через те що, незважаючи на те що, в міру того як, у зв'язку з тим що, як тільки, дарма що та ін.

За способом уживання сполучники поділяються на одиничні (одномісні), повторювані (багатомісні) і парні (двомісні).

Одиничні (одномісні) сполучники розташовуються між по­єднуваними компонентами структур і позиційно тяжіють до од­ного з них, не повторюючись при цьому. До них належать сполуч­ники і, а, але, та, зате, проте, щоб, якби, тому що, як тільки та ін. Наприклад: Стоять високі сокорини і де-не-де осики, а по низах озер — очерети, дуже високі і густі (О. Довженко); [Були ще інші там аборигени]. Це може буть віднесене до збігів, але меланхолійні меланхлени вдягали чорне, — там тепер Чернігів (J1. Костенко).

Повторювані (багатомісні) сполучники виступають як по­слідовності одних і тих самих одиниць, уживаних перед кожним ком­понентом у складі синтаксичної конструкції (/... і, ні... ні, або... або, чи... чи, то... то), наприклад: Кров, і біль, і сльози, й сміх, і часом глум виринають з безодні спогадів і линуть у потоці великих подій, як шумо­виння в весняній бистрині (О. Довженко); Або погибель, або перемо­га — сі дві дороги перед нами стане (Леся Українка); А шлях не спить: то той стрінеться, то інший, то возом іде, то йде (Марко Вовчок).

Парні (двомісні) сполучники — це поєднання двох позицій­но віддалених і формально відмінних елементів, що функціонують у так званих закритих синтаксичних конструкціях, утворюваних по­єднанням двох граматично рівнозначних, але спеціалізованих у пла­ні семантико-синтаксичних відношень компонентів (не тільки... але і (й); як... так і; хоч... але; якіцо... то тощо), наприклад: Хоч слів тих ніхто на щиті не носив, та в серці носив до загину (Леся Україн­ка); Якби не зима, то літо було б довше (Нар. тв.); Не тільки той поет, що засіває віршами папір, але й той, що має в душі радощі й тривогу хліба, радощі й тривогу людини (М. Стельмах); Як квіти поливає, то кожного ранку співає (Леся Українк

18 білет

18.1

Українська мова належить до східної групи слов’янських мов, функціонує як національна мова українського народу в Україні. Крім того, в усній і писемній формах, зокрема в пресі, освітніх і наукових закладах, художній літературі, українською мовою послуговуються українці в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Сербії, Хорватії, Угорщині, США, Канаді, країнах Латинської Америки, Австралії.

Українська мова має давню писемну традицію, що веде свійпочаток від зародження книжності та перших шкіл у Києві після хрещення Русі. Щоправда, існують припущення про те, що у східних слов'ян, зокрема протоукраїнців, могли існувати регіональні писемні традиції ще до X ст., які були першоосновою формування спільнодавньоруської літературної мови в Києві — центрі се-редньонаддніпрянських полян.

Ознаки української мови (фонетичні, граматичні, лексичні) фіксуються у писемних пам’ятках, починаючи з найдавніших джерел, датованих XI ст. Однак фіксація того або того мовного явища не може вважатися підставою для визначення часу його виникнення. Кожна мова має дописемний період розвитку, лінгвістичні характеристики якого з’ясовуються методами порівняльного аналізу і внутрішньої реконструкції відповідних явищ. Це стосується і української мови, окремі риси якої могли сформуватися уже в дописемний період.Існують дві основні концепції зародження і розвитку української мови як окремої слов’янської. Згідно з першою з них українська мова виникла після розпаду давньоруської, який припадає нібито на XIV ст. До виникнення української, як і двох інших східнослов’янських мов, крім власне лінгвістичних ознак системного плану, спричинилися суспільно-політичні чинники, серед яких найважливішими були поділ Київської Русі у XII ст. на кілька князівств, руйнівна мон-голо-татарська агресія проти східних слов’ян, а потім захоплення і поділ українських земель сусідніми державами. Друга концепція полягає в тому, що безпосереднім джерелом розвитку української, як і інших слов’янських мов, виступає праслов’янська мова, розпад якої розпочинається орієнтовно в VII ст.

У становленні української мови виділяються такі періоди:

1) прото-українська мова (VII—XI ст.);

2) староукраїнська мова (XI ст., час появи перших писемних пам’яток — кінець XIV ст.);

3) середньо-українська мова, у межах якої розрізняються підперіоди: а) рання середньоукраїнська мова (кінець XIV ст. - кінець XVI ст.); б) середньоукраїнська мова (кінець XVI ст. - початок XVIII ст.); в) пізня середньоукраїнська мова (початок XVIII ст. - початок XIX ст.);

4) нова українська мова

Назва "Україна" вперше вживається в Київському літописі за 1187 р. - по відношенню до Київської та Переяславської земель.

Назва "Україна" походить від слів "край", "країна". Так називали свою землю місцеві жителі.

У кін. XII - поч. XIII ст. назва "Україна" використовується стосовно етнічних українських земель. Поряд із цією назвою тривалий час щодо українських земель зберігалася назва Русь (Руська земля), а населення Закарпаття і зараз називає себе русинами, а свій край - Підкарпатською Руссю.

Зміст поняття «літературна мова» історично змінювався, витлумачувався неоднозначно. Наприклад, в епоху середньовіччя (приблизно V—XV ст.) літературною мовою для більшості народів Західної Європи була не розмовна й рідна для них французька, італійська, іспанська чи якась інша західноєвропейська мова, а вже «мертва» на той час державна мова колишньої Римської імперії — латинська мова, яка функціонувала у державному житті, науці, літературі, навчанні й богослужінні. У східних слов’ян, як зазначає сучасний український лінгвіст Віталій Русанівський, роль такої культурно- писемної мови переважно виконувала церковнослов’янська мова, якою створювалась і поширювалась насамперед релігійна література.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на українській народній основі. Вона бере свій початок від появи перших трьох частин «Енеїди» (1798) українського письменника Івана Котляревського (1769— 1838). Означення «сучасна» має кілька значень. У най- і ширшому значенні сучасна українська літературна мова — це літературна мова нашого народу, яка використовується уже понад два століття. У вужчому значенні цим означенням охоплюється час існування української літературної мови впродовж трьох поколінь (починаючи з останніх 60—70 років).

Багатство мови виявляється у живому мовленні народу, в художнСинонімічним, майже повністю семантично адекватним термінованій назві «багатство мовлення», є термін «різноманітність мовлення». ій літературі, наукових працях, публіцистиці та ін.

Багатство мовлення окремої особи — це одночасно:

— різноманітність мовлення;

— стилістична багатовалентність, якнайширша об’ємність і вміле використання мовних засобів;

— колективно-нормативне і водночас індивідуальне інтонування висловлюваного усно;

— усталене писемне оформлення думки.

18.2

Соціальні діалектизми вживаються тільки певними

соціальними групами носіїв мови. До них належать

професіоналізми, жаргонізми й арготизми.

Професіоналізми бувають у мові людей окремих

професій. Наприклад, оператори ЕОМ вживають чимало слів, не

відомих людям, які не мають справи з комп'ютерами:

інсталяція, архівація, драйвер, монітор, файл, утиліта,

форматування, стример, сканер, принтер тощо.

Жаргонізми — слова, властиві розмовній мові певного

середовища. Наприклад, серед частини молоді побутують

слова: бакси (долари), штука (тисяча), лимон (мільйон),

шлунок (гаманець), ксива (паспорт, посвідчення особи тощо),

базар (розмови), пакет (наряд міліції), стрілочник (донощик),

черепи (свої хлопці), гнати (брехати), кинути (обманути),

наїжджати (чіплятися, погрожувати), кльово (дуже добре).

Арго (аргонізми) — це умовна говірка соціальної групи з певним

набором слів, не зрозумілих для сторонніх. Відомі злодійське,

картярське, лірницьке, жебрацьке арго. Ось як Г. Хоткевич

відтворив розповідь жебрака (у дужках подано переклади ар-

готизмів): Розказував, як він попав раз на вечорниці...— А там

самі терпелюки (парубки) та каравони (дівчат/а). Покургав

(пограв) я їм, що знав, іду вже з хати, коли якась скелиха

(сука) й обзивається: «Чи не дати вам, діду, мукиці?»— «Оце,

думаю, клево (добре)! Годі сухмаї кусморити (сухарі гризти),

хоч ставреників накурляю (вареників наварю)...»

18.3

ПРИЙМЕННИК

Значення і склад прийменників

Прийменник — службова частина мови, яка разом з

відмінковими закінченнями іменників (або займенників)

служить для вираження підрядних зв'язків між словами в

реченні.

Наприклад, у реченні: Там тополі у полі на волі (захід сонце

за обрій поніс) з буйним вітром свавольним і диким струнко

рвуться кудись в далечінь — без слів у, на, за, з,

в обійтися не можна: вони хоч не мають самостійного

значення, проте вказують на зв'язки між явищами дійсності.

За походженням усі прийменники діляться на такі

групи:

а) первинні: без, в, від, для, до, з, за, на, над, під, по, при,

про, ради, через;

б) вторинні (утворені від первинних): попід, понад, задля,

заради, з-під, з-понад, з-проміж;

в) відприслівникові: близько, внаслідок, всупереч, вслід,

довкола, замість, кругом, насеред, навкруги, навпроти,

напередодні, навколо, назустріч, осторонь, обабіч, поперек, позад,

після, поруч, поряд, упродовж, відповідно до, залежно від, згідно

з тощо;

г) відіменникові: край, кінець, коло, перед, протягом,

шляхом, за допомогою, під час, у напрямі до, на шляху до, у зв'язку з, в силу, в результаті, внаслідок;

ґ) віддієслівні: завдяки, виключаючи, незважаючи на.

Прийменники поєднуються з іменниками (або

займенниками) в непрямих відмінках. Причому вони

можуть вживатися або лише з одним відмінком, або з двома

і більше.

Наприклад, тільки з родовим відмінком поєднуються

прийменники без, біля, близько, від, для, до, під, з-за, з-під,

коло, проти, серед; тільки із знахідним — про, через, крізь.

Прийменники над, під, перед, поза сполучаються із

знахідним і орудним відмінками; прийменники з, за, між: — з

родовим, знахідним і орудним; у(в) — з родовим, знахідним і

місцевим тощо.

Прийменники стоять перед іменниками і можуть

відділятися від них означеннями: до хати, до рідної хати, до

своєї хати. Лише кілька прийменників можуть стояти і

після іменника: порядку ради, підступам наперекір, нам

навздогін.

Написання прийменників

1. Прийменники від інших частин мови пишуться

окремо: уві сні, ув імлі, наді мною, підімною, на жаль. Щодо цього,

то їх треба відрізняти від префіксів, які пишуться разом: при

березі і прибережний, над Дніпром і наддніпрянський, з-під

шапки і спідлоба, перед осінню і передосінній, ліг на бік і відійшов

набік.

Треба пам'ятати, що між прийменником та іншою

частиною мови можна вставити означення: при крутому березі, над

широким Дніпром, з-під зимової шапки, перед золотою осінню,

ліг на правий бік. Між префіксом і частиною слова вставити

інше слово не можна.

2. Складні прийменники, утворені від первинних за

допомогою прийменника з(із), пишуться через дефіс: з-за, із-

за, з-над, з-понад, з-поза, з-під, з-попід, з-між, з-поміж, з-

проміж, з-перед, з-серед, з-посеред. Інші складні

прийменники, утворені від первинних, пишуться одним словом: задля, заради, навпроти, наскрізь, побіля, понад, поперед, попід,

посеред, понерез, поза, попри, поміж, проміж, помимо, щодо (але

що ж до).

3. Складні прийменники прислівникового походження

пишуться одним словом (як і відповідні прислівники): поруч

мене, обабіч шосе, наприкінці дня, назустріч делегації,

напередодні свят, внаслідок переживань, всупереч сподіванкам,

наперекір знегодам, довкола цього питання.

Проте від прислівників, які пишуться разом, слід

відрізняти однозвучні сполучення прийменників з

іменниками, що мають при собі додаток у родовому відмінку і

пишуться окремо: углиб (прислівник) — у глиб століть

(сполучення прийменника у з іменником глиб, при якому є

додаток століть), убік (відійшов убік) і в бік річки, всередині і

в середині кімнати, зсередини і з середини приміщення, скраю

(моя хата скраю) і з краю села, спочатку — з початку

тижня, накінець (накінець зрозумів) і на кінець місяця.

Щоправда, іноді такі слова, як всередині, збоку, скраю,

можуть бути й прийменниками: Чіпка йшов збоку отари (Панас

Мирний). За всіма ознаками, це було колгоспне подвір 'я. Воно

стояло скраю мальовничого села (Ю. Яновський). Усередині

атомів діють свої, особливі закони.

4. Двома і більше словами пишуться такі прийменникові

сполучення: під час, згідно з, відповідно до, подібно до, залежно

від, незалежно від, у зв'язку з, у напрямі до, з допомогою, за

рахунок, в силу, в результаті (але: внаслідок), незважаючи на.

Особливості вживання деяких прийменників

1. Прийменник по в літературній мові вживається рідко.

Із знахідним відмінком він найчастіше вказує на мету або

межу дії: піти по воду, загруз по кісточки, пальто по коліна,

по цей день.

Із місцевим відмінком прийменник по переважно

виражає:

а) місце або час дії: пливти по Дніпру, їхати по дорозі

(краще: дорогою), ходити по лікарях, не спати по ночах (краще:

ночами), заняття по середах (краще: в середи);

б) стосунок до іншого предмета: різьба по дереву, наказ

по управлінню, черговий по школі, брат по духу;

в) спосіб дії: чинити по правді, обслуговувати по черзі,

читати по складах.

Часом прийменник по вживають недоречно, наприклад:

«Я прийшов по справі» — треба: Я прийшов у справі,

«відправити по пошті» — треба: відправити поштою; «по закону» — треба: згідно з законом, за законом, «по імені» — треба: на

ім'я; «по хворобі» — треба: через хворобу; «заходи по

поліпшенню» — треба: заходи щодо поліпшення; «комісія по

складанню» — треба: комісія для складання; «по поводу чого» —

треба: з приводу чого.

Іноді прийменник по неправильно вживають із

давальним відмінком: «зв'язати по рукам і ногам». Треба тільки:

зв 'язати по руках і ногах, видно по очах і т. ін.

2. Прийменник з (із, зі, зо) передає дуже широке коло

значень. Ось лише деякі з них.

З родовим відмінком він, крім іншого, вказує:

а) на підставу якоїсь дії чи стану: з моєї вини, з власної

волі, з дозволу, з примусу;

б) на ознаку за галуззю: посібник з менеджменту, фахівець

з біології, змагання з бігу.

Із знахідним відмінком виражає приблизну кількість

чогось: осіб з двадцять, днів з десять, кілограмів зо три.

3. Прийменник за, крім багатьох інших, має такі

значення.

З родовим відмінком він може вказувати на час або умову:

за життя, за насів Богдана Хмельницького, за всякої погоди,

за такої умови.

Із знахідним відмінком прийменник за вказує, крім

іншого, на призначення особи чи речі: бути за начальника,

правити за молоток.

Іноді цей прийменник помилково вживають із знахідним

відмінком після дієслів думати, говорити, турбуватися і

подібних: «думати за навчання», «говорити за справи».

Правильно треба: думати про навчання, говорити про справи, тур-

буватися про людей, піклуватися про батьків.

З орудним відмінком прийменник за, попри інше:

а) вказує на те, згідно з чим відбувається дія: за вашою

згодою, за власним вибором, за всіма правилами, за моїми

відомостями, за останньою модою, за прикладом, працювати за

спеціальністю;

б) позначає напрям руху: за течією, за вітром.

4. Прийменник на із знахідним відмінком може означати:

а) час дії: на кінець року, на ранок, на цю пору, стільки

грошей на місяць;

б) мету, призначення чогось: на знак дружби, йому на

втіху, одяг на свято, на честь, на захист, на адресу;

в) те, згідно з чим відбувається дія: на запрошення, на

вимогу, на замовлення, на заклик, на мою думку.

Прийменник на із знахідним відмінком вживається також

після слів перетворюватися, хворіти, хворий, багатий: вода

перетворюється на пару, хворіти (хворий) на грип, багатий на

корисні копалини.

Часом неправильно кажуть: «розмовляти на українській

мові». Треба тільки: розмовляти, писати, читати українською

мовою.

5. Прийменник через із знахідним відмінком, крім

іншого, вказує на причину: через необережність, через

непорозуміння, через брак часу (або: за браком часу).

Іноді помилково кажуть: «відпустка по хворобі», «аварія

із-за халатності», правильно треба: відпустка через хворобу,

аварія через недбальство.

6. Прийменник до з родовим відмінком може вказувати:

а) на напрям руху: іти до школи, поїхати до Львова,

вступати до інституту;

б) на предмет зацікавлення: ласий до меду, швидкий до

роботи, беручкий до науки, привітатися до знайомого.

7. Іноді сплутують значення прийменників біля та

близько.

Прийменник біля з родовим відмінком позначає місце:

біля Дніпра, біля будинків, біля станції метро. На місце можуть

вказувати ще прийменники близько та коло: близько Києва,

коло Хрещатика.

Але для позначення приблизної кількості вживаються

тільки прийменники близько та коло: близько (коло) десятої

години, близько (коло) тридцяти днів, близько одного

кілометра. Вислови типу «біля п'ятої години», «біля двох кілограмів» не відповідають літературній нормі.

18.4

1.

Пролітають – дієсл

Над – прийм

Ними – займ

Віки – ім

Лихоліття - ім

І – спол

Хмарки – ім

Я – займ

Там – присл

Теж – сполучник

Пролітаю – дієсл

Я – займ

Теж – спол

Пролітаю – дієсл

Там – присл

2.

Пролітають – дієсл, поч форма – пролітати, недоконаний вид, неперехідне, спосіб дійсний, тепр час, множина, 1 дієвідміна, синтаксична роль – присудок

Над – прийм, простий, непохідний, вжитий з іменником в Орудному відмінку

Ними – займ, поч форма вони, особовий, множина, О.в., синтаксична роль – над ними, обставина місця (де?)

Віки – іменник, поч. Форма – віки, заг назва, неістота, множина (одн і множина), роду немає, чол рід в однині, 2 відміна, тв група, Н.в. синтаксична роль – підмет

Лихоліття – іменник, поч форма – лихоліття, заг назва, неістота, множина (одн і множина), сер рід, 2 відміна, мяка група, поч форма – лихоліття, заг назва, неістота, множина (одн і множина), сер рід, 2 відміна, мяка група, Н.в. синтаксична роль – підмет

3. Фонетичний

Лихоліття – 9 букв, 8 звуків, 8 фонем

Ли(е) – відкритий (бо закінчується на голосний), ненаголошений

Хо (у) – відкритий, ненаголошений

Літ – наголошений, нерухомий, двозвукові

Т’:а – відкритий, ненаголошений

Голосні:

И(е) – передній ряд, високо – середнє підняття, не лабіалізований, головний вияв /и(е)/

О – задній ряд, середнє підняття, лабіалізований

І – передній ряд, високе піднесення, не лабіалізований, головний вияв /і/

А – задній ряд, низьке піднесення, не лабіалізований, головний вияв /а/

Приголосні:

Л – сонорний, передньоязиковий, зубний, дзвінкий, твердий, щілинний

Х – шумний, глухий, задньоязиковий, задньопіднебінний, щілинний, твердий

Т – шумний, глухий, передньоязиковий, зубний, зімкнений, мякий, подовжений

4. Лексичний

Лихоліття

Самостійна частини мови – іменник

Означає суспільне явище

Абстрактне значення

Однозначне

Вжито в прямому значенні

Синонім – біда, негаразди, криваві роки, війна

Антоніми – спокій, благо

Омонімів нема

Паронімів нема

Походить від 2х слів – лихо і літа

Словоскладання, активний

Загальнонародне, стилістично не забарвлене

Худ. стиль

Нема зменшувальної форми

5. Словотвірний

Лихоліття – іменник

Спосіб складання

Твірна основа – лихолі або лих і літ

Назва явища

Морфологічних змін нема

Морфемний

Лихоліття (а)

Зак. – а – утворює форму множини, вказує на форму Н.в. множини

Зв’язана основа

Похідна основа цього слова – лихоліт, яка утворюється з 2х твірних основ

Полі морфемна

Лих – лихо, лихий, літ – літній, літо

Нема історичних змін

Білет 19.1.

ТРИВАЛІСТЬ АРТИКУЛЯЦІЇ НАГОЛОШЕНИХ І НЕНАГОЛОШЕНИХ ЗВУКІВ

Тривалість артикуляції наголошених і ненаголошених зву­ків розподіляється у слові більш-менш рівномірно. Особливістю української вимови є те, що ненаголошений голосний абсолют­ного кінця слова має значно більшу тривалість, ніж ненаголо- шені всіх інших позицій.

АРТИКУЛЯЦІЯ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

Звуки [«], [б]> ДО. Утворюються зімкненням нижньої губи з верхньою. Під час артикуляції [я] й [б\ м’яке піднебіння підня­те й не пропускає повітря в носову порожнину. Голосові зв’яз­ки при творенні [я] не напружені й не дрижать. При творенні [м] м’яке піднебіння опускається й відкриває прохід до носової по­рожнини, тому цей звук має носове забарвлення. Уклад язика при творенні цих звуків залежить від наступного голосного чи приголосного.

Звуки [п% [б% [V][8]. Ступінь пом’якшення цих звуків не­значний. Артикуляція, як і для твердих звуків, за винятком по­ложення куточків губ, які більш розтягнені, ніж під час вимови [л], [Я М-

Звук [в]. Поширений в українській літературній вимові звук, що утворюється зближенням нижньої губи з верхніми зу­бами, між якими утворюється щілина, через котру й виходить струмінь повітря. Така артикуляція буває перед [и], {/] та [є], іноді перед [а] (напр.: вир, верх, вал, віл). Перед лабіалізованими [о] та \у] губно-зубна вимова цього звука українській літератур­ній вимові не властива і трапляється рідко.

Звук [ЭД. Дуже поширений в українській літературній ви­мові звук, що утворюється зближенням нижньої губи з верх­ньою, між якими залишається вузенька щілина для проходжен­ня струменя пoвifpя. Губно-губна вимова цього звука характерна для всіх позицій, у яких він може стояти. При арти­куляції цього звука, як і звука [*], тон переважає над шумом, тобто звук Щ сонорний, тому він не може переходити у звук [#] у кінці складу чи слова, на відміну від російського [в].

Звук [ф]. Утворюється, як і [в], при зближенні нижньої гу­би з верхніми зубами, при цьому щілина виникає між різцями і нижньою губою. Голосові зв’язки перебувають у ненапружено- му стані.

Звуки [в'], [ф*]. Ступінь пом’якшення незначний. Арти­куляція, як для твердих звуків, за винятком положення куточків губ, які більш розтягнені.

Звуки [лі], [<)]. Виникають унаслідок зімкнення, що утво­рюється між кінчиком та передньою частиною спинки язика і верхніми зубами та альвеолами. Тильна частина кінчика язика при цьому щільно притискається до нижніх зубів. Голосові зв’язки під час артикуляції [<>} вібрують.

Звук [«]. Артикуляція подібна до артикуляції звуків [т), [<)]. Але звук [»3 має носове забарвлення і є сонорним, тобто при вимові його голос переважає над шумом.

Звуки [т' ], [д'}, [н}. М’які звуки в літературній вимові ма­ють дві артикуляції: апікально-альвеолярну, коли кінчик язика підіймається вгору і разом із передньою спинкою утворює зімк­нення за зубами на альвеолах, середня спинка язика підіймаєть­ся вгору, намагаючись зайняти положення, характерне для [і]; дорсально-альвеолярну, яка характеризується тим, що кінчик язика лежить біля нижніх зубів, а передня частина язикової спинки утворює зімкнення з альвеолами.

Звуки [с], [з]. Передня спинка язика утворює жолобок, причому кінчик язика впирається в нижні різці, а спинка тор­кається іклів та різців. По жолобку скеровується повітряний струмінь, від якого виникає характерний свистячий шум. Голо­сові зв’язки під час артикуляції [з] дрижать.

Звуки [е' ], [з ]. Артикулюються подібно до відповідних твердих із тією лише різницею, що при творенні м’яких середня спинка язика підіймається до твердого піднебіння.

Звуки [ч], [<Ь]. Маємо не поєднання двох звуків [т], [с] і М. Ы а нерозривне ЗЛИТТЯ цих звуків. При вимові першого компонента [т] або [<)] утворюється зімкнення, яке не закін­чується вибухом, а плавно, без паузи переходить у щілинний елемент типу [с] або [з].

Звуки [ц' ], ]. Артикулюються подібно до твердих звуків. Середня спинка язика підіймається до твердого піднебіння.

Звуки [ш], [ж]. Кінчик язика відтягається назад у порів­нянні з артикуляцією [с], [з]. На язиковій спинці утворюється ширший канал, ніж при вимові [с], [з]. Губи при артикуляції цих звуків висуваються наперед. Голосові зв’язки вібрують під час вимови [ж].

Звуки [ш% [ж*3- Артикуляція, як і для твердих звуків, за ви­нятком положення середньої спинки язика, яка піднімається до твердого піднебіння. Ступінь пом’якшення цих звуків незначний.

Звуки [ч], |рж]. Маємо не поєднання, а злиття артикуляцій звуків[т] і [ш], Щ і [ж]. Зімкнення типу [т], [д] плавно перехо­дить у щілину типу [шЗ, [ж]. Елемент зімкнення має місце не на зубах і початку альвеол, а значно вище, на твердому піднебінні, там, де утворюються [ш] і [жЗ. Голосові зв’язки вібрують під час вимови звука 0ж1.

Звуки 0ж*3. і ^вс* напівм’які, творяться через під­няття середньої спинки язика до твердого піднебіння. Ці звуки бувають тільки пом’якшеними.

Звук \р]. Артикулюється кінчиком язика, який загинаєть­ся назад, до твердого піднебіння і торкається його краєм, вібру­ючи.

Звук \р% Твориться через підняття середньої спинки язи­ка до твердого піднебіння.

Звук ІЙ]. Середня спинка язика підіймається до твердого піднебіння, між ними утворюється щілина. Кінчик язика знахо­диться біля нижніх зубів.

Звук [л]. Кінчик язика утворює зімкнення на зубах та на початку альвеол. Спинка язика в передньо-середній час­тині ложкоподібно ввігнута вниз. Можлива інша артикуля­ція: кінчик язика загинається вгору і утворює зімкнення на альвеолах або навіть за ними, задня спинка язика опускаєть­ся вниз.

Звук рі'З. Кінчик язика утворює зімкнення на альвеолах, середня спинка язика підіймається до твердого піднебіння. Кін­чик язика може бути пасивним, опущеним униз.

Звук [я]. Задня спинка язика підіймається до м’якого під­небіння і на рівні останніх кутніх зубів утворює з ним зімкнен­ня. Кінчик язика тримається за нижніми зубами.

Звук [к']. Артикулюсться, як і твердий звук, але з піднят­тям середньої спинки язика.

Звук [дг]. Задня спинка язика підіймається до м’якого під­небіння і утворює широку щілину за останніми кутніми зубами. Кінчик язика тримається за нижніми зубами.

Звук [де’]. Артикулюсться, як і твердий звук, але середня спинка язика підіймається догори.

Звук [ґ]. Артикулюсться, як і звук [#с], але зімкнення відбу­вається на рівні останніх кутніх зубів, майже там, де й при ар­тикуляції звука [к] перед [я], наприклад, у слові кава. Під час артикуляції [г 3 голосові зв’язки працюють.

Звук [г]. Кінчик язика тримається біля нижніх зубів під час артикуляції ізольованого звука. Положення ж язика визна­чається наступним звуком. Губи трохи розтягнуті. Відбуваєть­ся зближення задньої стінки фаринкса й кореня язика. Голосові зв’язки вібрують, струмінь повітря швидко й різко проходить через глотку.

Звук [*']. Артикулюсться, як і твердий звук, але середня спинка язика підіймається догори.

АСИМІЛЯЦІЯ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ

У мовному потоці приголосні звуки, що стоять поряд, взає­модіють один з одним, їхня артикуляція частково змінюється. У результаті виникає явище асиміляції приголосних, тобто упо­дібнення одного звука іншим. Асиміляція може відбуватися як у межах слова, так І на стикові слів.

Розглянемо найбільш типові випадки асиміляції звуків. Асиміляція за дзвінкістю. Якщо за глухим при­голосним іде дзвінкий приголосний, то попередній глухий одзвінчується, тобто під час артикуляції такого звука голосові зв’язки починають вібрувати. Напр.: молотьба — [молодба ] вокзал [воґзал]

Така асиміляція можлива і на стикові слів, особливо при швидкому темпі мовлення. Напр.: як же — [маґже] нам брат — [нажбрат]

Перед звуками [л], (/>], [и], [м], [в], [и] подібна асиміляція відсутня. В українській мові також відсутня асиміляція за глухістю. Приголосні зберігають свою дзвінкість у кінці сло­ва. На межі кореня й суфікса явище оглушення також від­сутнє.

Кінцеві приголосні префіксів [ж], [д], [б\ зберігають дзвінкість: мі{жп\іанетний> на{дх]одити, о[бк\іадинка.

Приголосний [з} у кінці префіксів та прийменників не пови­нен оглушуватися: ро{зх]итати, бе[зп]еречний, чере[зс]илу.

Асиміляція за місцем і способом творення. Ця асиміляція найбільш поширена в середині слів, менш на їх­ньому стикові. Артикуляція попереднього приголосного може повністю уподібнюватися артикуляції наступного (повна аси­міляція) або частково (часткова асиміляція). Напр.: безжурний — бе[ж']урний качці — ка[ц:]/

з жару — [ж:] ару вітчизна — ві[ч:]изна

з джерела — [ждж\ерела робиться — ]юби[ц:]я

умиваєшся — умиває [с:]я радься — ра[дз ц ]я

книжці — кни[з' ц ]і

Асиміляція за м ’ я к і с т ю. Передньоязикові [с], [з], [ц], [т], [д], [я], Щ уподібнюються за м’якістю м’яким цієї ж групи. Напр.: дня — [д' н а] тління — [т’л ін':а] український — украі [н с \кий навесні — наве[с' н і ]

Однак звуки [т], [*>], [я], [л] перед звуками, які пом’якшують­ся лише частково - \р% [*’], [г*], 1**3. ЕП П №4, І«’], [*Ч. [ж’\, за м’якістю не асимілюються: дряпати — [др ’а]пати трьох — [тр'\ох халві — ха[лв ’]/ ^

Звуки ж [<?], [з], [і(], фз] пом'якшуються навіть перед легко по­м’якшеними:

світ — [с'в ’ ]іт свято — [с' в’]ято цвях — [ц' в ’ }ял' зрідка — [з’р' ]ідка Звуки {/?], [ш], [ж], [ч], [к], Й, [г], [х], [#»], Щ, [в], [.«], [ф] у позиції перед м’якими не асимілюються.

НАГОЛОС

Українській вимові властивий словесний динамічний, або силовий, наголос. Наголошений склад виділяється більшою си­лою голосу, тобто інтенсивною артикуляцією, зокрема, голос­ного звука.

Словесним наголосом називається виділення в сло­ві одного зі складів посиленням голосу, а також збільшенням тривалості й зміною тону звучання.

Для української вимови характерний не фіксований, а віль­ний, рухомий наголос. Він може падати в різних словах на будь-який склад, пересуватися з одного складу на інший при зміні слова. Напр.: земля — землю, книжка — книжки.

Складні й складноскорочені слова можуть мати два наго­лоси — основний і побічний: автопарк, землеволодіння, агіткам­панія.

КЛАСИФІКАЦІЯ ЗВУКІВ

У науковій і методичній літературі прийнята така класифі­кація звуків:

1) за співвідношенням тону й шуму: голосні й при­голосні;

2) за участю голосу: сонорні (голос переважає над шу­мом), дзвінкі (шум переважає над голосом), глухі (го­лос відсутній, є шум);

3) за участю мовних органів: а) губ: лабіалізовані й нелабіалізовані; б) носового резонатора: носові й н е н о с о в і; в) язика (за місцем і способом творення, за м’я­кістю і твердістю —- положенням середньої частини спинки язика).

Артикуляційна характеристика голосних показана на схемі (с. 14). На с. 20—ЇХ подана таблиця артикуляційної характе­ристики приголосних звуків.

ПРОСОДИЧНІ ЗАСОБИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

До просодичних засобів відносять висоту тону, си­лу звучання, темп, наголос, паузи, тобто ті ха­рактеристики звукового потоку, які використовуються для тво­рення ритмічної, інтонаційної, або мелодійної, ладо во-гармо­нійної організації мовлення.

Висота тону» сила звучання. Ритмічні коливання творять музичні тони, неритмічні — шум. Висота тону залежить, як уже відомо, від частоти коливання струменя повітря. Зміна висоти тону під час мовлення лежить в основі створення інтонаційного малюнка фрази. Так, різні типи фраз у різних мовах мають свої особливості зміни висоти тону в процесі мовлення, тобто мають свою інтонацію. Сила звучання регулюється переважно ситуа­цією мовлення і залежить від характеру, темпераменту, стану мовця. Темп мовлення буває швидким або повільним. Він залежить від стилю мовлення — повного, витриманого чи швидкого — й індивідуальних особливостей мовців. Темп регулюється трива­лістю голосних, наявністю пауз. Збільшення ж тривалості, на-

приклад приголосних, зовсім не впливає на сповільнення темпу, воно використовується переважно як один із засобів емфази, тобто наголосу, за допомогою якого посилюється виразовість, експресивність слова.

Наголос. Про наголос уже йшлося вище. Необхідно дода­ти, що просодичним засобом виступає більшою мірою так званий логічний наголос. Він є компонентом інтонаційної, ритмічної будови висловлювання. Причиною виникнення ло­гічного наголосу є той факт, що будь-яке висловлювання має найважливіші щодо змісту слова, які виділяються сповільнен­ням темпу, посиленням голосу, зміною висоти голосу (тону), паузою перед і після слова. Ці способи виділення слів лежать в основі творення логічного наголосу. Як правило, наго­лошуються слова, що виражають нові для співбесідника по­няття.

Пауза. Мовний потік членується на окремі відрізки, син­тагми. Синтагмати