Доба Бароко

Бароко стало відкриттям ХХ ст. Поняття про Бароко складається в Італії у к. XVI-XVIІ ст. і трактувалося як “дивне викривлення ренесансу, його деформація”. У теоретичній думці класицистів та просвітників (XVIІ - XVIІІ ст.) – спадкоємців ренесансних класицистів (відхилення від норм) – осуд бароко як художнього викривлення і занепаду; як мистецтва відступлення від єдино правильних естетичних норм і псуття художнього смаку. К. XVIІІ – ХІХ ст. бароко розглядається як мистецтво іншого типу, що може існувати поряд із класицизмом, але і до к. ХІХ ст. бароко трактувалося як “вироджений діалект художньої мови Відродження” (Я. Буркгардт). Перелом стався у к. ХІХ ст. з появою праці Вельфліна “Ренесанс і бароко” (1888): бароко – самостійний стиль, заснований а особливих художньо-естетичних принципах, що характеризується переходом від ясного, велично-врівноваженого і гармонійного мистецтва Відродження до мистецтва, повного неспокою та динаміки, пишної декоративності й антиномічності; це мистецтво “відкритої форми”, в якому саме відчуття форми перенесено з поверхні у глибину предметів, зливаючись з безмежністю. Спочатку бароко вивчалося як стиль живопису і пластичних мистецтв, а з к. ХІХ ст. і література.

Бароко у Європі охоплює к. XVI – XVIІ ст., хоча йому також властива асинхронність: к. XVI ст. – початок бароко в Італії, Франції, Польщі; поч. XVIІ ст. – Англія, Іспанія, Україна. На становлення бароко мав вплив розвиток та успіхи природничих наук, відкриття в астрономії, механіці, фізиці. Дж. Бруно: Всесвіт безмежний, він перебуває у безперервному русі. Відтак відбувається заперечення антропоцентричного світу гуманістів як своєрідної замкненої конструкції, заснованої на принципі розуму, гармонії, краси. Відтепер світ перед людиною розімкнувся, перед нею відкрилася безмежність простору і часу, а відтак і відчуття власної закинутості у цю безмежність. Оптимістична система ренесансного світогляду зруйнована; на зміну приходить трагічне усвідомлення того, що людина – не центр світу, організований за законами розуму і гармонії, вона залежить від зовнішніх умов буття, від могутніх стихійних сил природи, не контрольованих розумом і волею. У бароко превалює інший погляд на “людську природу”: перевага дуалістичного уявлення про людину як істоту, яка перебуває у полоні своїх пристрастей, здатна як до добрих, так і до злих дій. Свою роль відіграла і Реформація: розпад ренесансної гармонії, розкол у релігії, суперечність істин поставили особистість перед вибором та відповідальністю за нього; спричинили драматизм свідомості, який успадкувало бароко.

Бароко не заперечує Середньовіччя, а сприймає його мистецтво як спадок. У мистецтві бароко відбувається 1) реставрація впливу релігії на культуру; у літературі активізуються духовні жанри; 2) успадкування ренесансної культури: поєднання християнських і поганських елементів. “Зміщення/зрушення землі” призвело до зникнення соціальної стабільності, а відтак порушено і гармонію класичних форм. образи не відокремлені одні від одних, їх з’єднує потік руху, – в остаточному підсумку – тяжіння до універсального. Центр ваги падає на ціле, на універсальне. На перший план проступає всеохопна картина світу чи окремих її сфер; трансцендентальне прагнення – повернення до теоцентричної концепції світу.

Основна тема творів – тема Всесвіту, пов’язана з темою доль людства. З безмежності просторів Усесвіту і безмежності незчисленних світів витікає заперечення істини, заснованої на вірі; людина бароко закинута у ту безмежність. Відбувається утвердження ідеї Всесвіту як динамічної безмежності та людини, її призначення і місця у світі, розширених до безмежжя: людина вільна і рівна Богові, але вона – маленький ланцюжок у величезному механізмі природи. Природний порядок речей величний і гармонійний, і людина займає у ньому гідне місце; але цей порядок безжалісний, коли вона порушує його закони – ідея залежності людини від могутніх зовнішніх сил, які визначають її долю.

Прагнення до універсальності виражається у фразі: “це світ, який не знає спокою”, його рисами є 1) динамізм; 2) тяжіння до контрасту, антитез; 3) внутрішня напруга.

У літературі універсальність виявлялась таким чином:

– незвичайна масштабність задумів;

– тяжіння до “космічних” тем і образів;

– прагнення дати повну картину світу і його сфер;

– циклізація малих форм: поява великих збірок, “каталогізація” предметів і явищ, фактів і події – різноманітних елементів “світового цілого” чи окремих “частин”.

(1) “тематичний динамізм”: тяжіння до описів рухомих реальностей природи, усіх можливих змін і метаморфоз: хмари, ріка тощо; глибший динамізм – розгортання мотивів швидкоплинного життя;

(2) “зовнішній” / “сюжетний динамізм”: сюжетобудова творів “великої форми”, наповнення зовнішніми діями, їх стрімкістю і неочікуваними поворотами – враження гри безжалісної долі із беззахисними персонажами;

(3) “внутрішній” / “психологічний динамізм”:духовна й емоційна рухомість героїв, часті зміни їхніх душевних станів, описи екстатичних поривів і духовних криз, тяжіння до мелодраматизму і психологічних ефектів;

(4) тяжіння до “формальних” контрастів: світло й тінь, радісні і темні тони, крихкі і масивні форми;

(5) тяжіння до “змістових” контрастів: мить і вічність, велич і незначність, духовне піднесення і тваринна чуттєвість, життя і смерть.

Стильова домінанта – метафоричність – також тяжіла до універсальності: метафора і як модель світу, і як засіб його пізнання. Світ – складне переплетення суперечливих явищ і нерозгаданих зв’язків, пояснення загальної “дисгармонії буття”; “малі реальності” буття можуть лише натякати чи виступати символом “великих реальностей” – так виникає метафоричність. Метафора сприймається не як прикраса стилю, а як вираження самої сутності зображуваного.

Доба Просвітництва

Просвітництво мало мати виняткове місце і роль у житті людства, у його русі до загального блага і справедливості, у його вірі перетворень. Мова не йшла виключно про сферу знань; ішлося про “просвітництво умів” у плані громадського і морального виховання, утвердження нового світогляду, “істинних” / “правдивих” ідей про світ, суспільство та людину – на противагу “фальшивим” ідеям. Упередженням та забобонам Старого Світу. Відчутний генеалогічний зв’язок із Відродженням: 1) віра у розум, його безмежні сили і можливості; 2) довіра до природи (як блага сила); яскравий історичний оптимізм.

Структурні риси Просвітництва:

– раціоналізм, “культ розуму”: розум не має перешкод і меж. Еволюція розуму пройшла 2 етапи: а) вираження чистого раціоналізму – самовідтворювальна діяльність розуму (опора на картезіанську методологію); б) пошуки онтологічних основ просвітницького розуму, його втілення в об’єктивному світі, природі;

– поняття “природи” стає всеоб’ємним, включаючи “людську природу”.

В основі світогляду Просвітництва – гармонія природи і розуму, їх взаємозв’язок і взаємопроникнення. Відчутним є зв’язок Просвітництва із суспільним життям: філософія, література і мистецтво повинні служити пропаганді суспільних ідеалів і переслідувати упередження та забобони. У порівнянні з попередніми добами, у Просвітництві ХVІІІ ст. наперед проступає література, тоді як скульптура і живопис залишаються другорядними видами мистецтва. Література проникає у внутрішню динамічну сутність світу; вона розкриває його як спонтанний рух і цілісність, у якій виражене діяльне начало буття.

Подвійне розуміння людини – як: 1) абстрактної “природної людини” і 2) соціальної істоти призвело до подвійності мотивів та роздвоєння сюжету: 1) дія реальних життєвих обставин, соціального середовища на поведінку і характери персонажів; 2) встановлення розуму і природи (внутрішня стійкість людини, її природне право і закон суспільної (соціальної) гармонії) є вирішальним у розв’язці.

Водночас “естетика Просвітництва – це естетика театру”; це дало поштовх у розвитку жанру “міщанської драми”. Відтак театр сприймається як 1) пропаганда суспільних ідей; 2) синтез інших видів мистецтва. Рисами “міщанської драми” є:

– приватне життя третього стану – як предмет серйозного зображення (на відміну від комедії): сюжети з життя звичайних людей, утвердження їхнього світогляду, моралі і звичаїв, шкали соціальних, етичних і духовних цінностей;

– дотримання життєвої правди – як вищий закон;

– герой і оточення, їхнє поєднання: у середовищі містяться витоки характеру героя, осовні пружини і мотиви розгортуваної дії;

дидактичність, надмірна чуттєвість – радше як вади жанру.

Однак Просвітництво не дало єдиної системи художнього мислення і, відповідно, художнього напряму. Відтак вирізняють кілька художніх напрямів: 1) просвітницький класицизм; 2) просвітницький реалізм; 3) передромантизм. Такий поділ зумовлений трьома типами творчості – класицистичним, реалістичним і романтичним; виразниками їх були: аристократи – мистецтво строге за формою, конвенційне, із холодним скептичним інтелектуалізмом, тонкістю думки і переживання, віртуозністю техніки – класицизм; третій стан – мистецтво просте і безпосереднє, емоційно насичене, “правдиве” і щиро виражене – передромантизм.

Просвітницький класицизм (неокласицизм) формується у Франції.

Провідними рисами естетики є:

§ перевага раціонального начала у характері і структурі художньої творчості;

§ прагнення до “правильності” і нормативності, встановлюваних і контрольованих розумом, але без догматичної регламентованості;

§ пафос обов’язку, позначений аскетично строгим ставленням до життя і духовною дисципліною;

§ утвердження високих громадянських і особистих чеснот;

Просвітницький реалізм розвивався головно в Англії. Найяскравіше виявив себе у жанрі роману: правдиве, аналітичне за характером зображення побуту і звичаїв свого часу; дослідження “людської природи” у різних соціальних умовах і виявах; моралізаторський акцент.

Передромантизм – його поява та формування зумовлені: 1) змінами в естетиці: пробуження тяги до природи, що містить особливу зачарованість, “природну красу” – як заперечення канонів класичної краси (заснованої на принципі “розумної” впорядкованості, симетрії і гармонії); 2) змінами світогляду, передумовою яких стала течія “русоїзму”: а) культура класицизму відхилилась від законів і велінь природи; б) інша концепція людини і світу, культури (“культурний песимізм” Руссо: культура – не лише благо, вона має негативні наслідки): протиставлення культурі природи, а “культурній” (штучній) людині – “природну”; заперечення абсолютної цінності “культурної людини” і захист “природної людини” як невикористаного резерву цивілізації, гаранта прийдешнього, створення її досконаліших форм; 3) перехід з раціональної сфери до емоційної – “життя розуму” замінюється “життям серця”. Таким чином, відбувався “романтичний переворот”: витоки мистецтва вбачаються не в культурі і розумі, а у природі, у її раціональних глибинах, стихійно-творчих силах, носієм яких є поет, митець.

В естетичній системі доби Провітництва виокремлюють 2 течії як своєрідні передумови виникнення і формування передромантизму: сентименталізм (Англія) і штюрмерство (рух “Бурі і натиску” – Німеччина).

Сентименталізм: в його основі – засади руссоїзму. Радикальна переоцінка місця і ролі почуття як у внутрішньому житті людини, так і у суспільному бутті. Поняття “серця” лягає в основу світоглядного принципу, у ньому зосереджені істина і моральні почуття; через серце, через почуття здійснюється органічний, внутрішній зв’язок людини з природою; прислухавшись до її (природи) голосу, людина вловлює її закони і веління. Таким чином, маємо зародкові елементи ідей інтуїтивізму та ірраціоналізму. Основні риси сентименталізму: 1) примат почуття над розумом; 2) культ почуттєвості; 3)емоційна схвильованість + раціональна конструкція.

Штюрмерство – його основні естетичні принципи: 1) “органічна теорія” художньої творчості, її стихійно-емоційна природа, ірраціональні витоки; 2) митець – “природний геній”; 3) тип героя: “природна людина” і водночас титанічна особистість, сповнена стихійно-творчих сил природи, органічно пов’язана із загально-ірраціональними глибинами буття і чужа “розумовому суспільству”, де панує поверховва розсудливість і розрахунковий дрібний егоїзм.

Доба Романтизму

Світоглядні засади романтизму

Романтизм – це нове світосприйняття і світовідчуття, що приходить на зміну художнім моделям і формам мислення попередньої епохи. Йому притаманний ідеалістичний світогляд: дух є динамічною творчою силою, що виявляється як у природі, так і в людині і творить усю розмаїтість буття. Людина є втіленням духовного творчого начала. Вона наділена необмеженими творчими можливостями і не лише у сфері мистецтва; своєю духовною активністю людина творить історію і свою долю. Детермінованість людини життєвими обставинами чужа романтикам.

q світ існує на розумних засадах і складається з окремих статичних речей та форм, які перебувають у взаємодії та взаємозв’язках, подібно до відлагодженого механізму – теза Просвітцитва

¨ немає нічого завершеного в собі і самодостатнього; світ, буття – це жива динамічна єдність, де все взаємодіє у спонтанному русі. Це динамічне світове ціле сприймалося як “космічний організм”, в якому кожна частка є відображенням цілого – теза Романтизму

q поширення механічних законів на світ живої природи – теза Просвітництва

¨ підкорення неживої природи законам життя – теза Романтизму

q суперечливість світу і природи сприймалася як ворожа розумові ідея – теза Просвітництва

¨ суперечливість світу розумілася як його багатство і джерело руху. В основі світосприйняття романтиків, окрім законів єдності і взаємозв’язку, лежали й закони протилежностей і суперечностей. Далі, в ході розвитку романтизму центр ваги зміститься на закони протилежностей: буття – як безперервна боротьба протилежних сил і начал як у зовнішньому світі, так і в душі людини. Формування “естетики контрастів” – теза Романтизму

Естетика романтизму

§ розрив з міметичною естетикою у розумінні мистецтва. Висунення концепції мистецтва як аналога природи і її творчих сил: мистецтво не наслідує природу, а творить поряд з нею і у згоді з нею;

§ заперечення нормативності в естетиці й художній творчості. Мистецтво, розписане за правилами, – штучне і несправжнє. Мистецтво виростає з певного національно-історичного ґрунту і є вільним самовираженням митця, індивідуально неповторним, не скутим жодними правилами;

§ роль уяви. Уява – це не лише вигадка, фантазія; це також засіб пізнання світу і художня реалізація цього пізнання. В уяві поєднуються раціональні й ірраціональні здатності людини;

§ тяжіння до символу і символіки як властивих засобів художнього вислову. Головним для романтиків було вираження духовного і душевного змісту, позбавленого матеріально-чуттєвого буття, відтак звернення до символів-образів було закономірним. В образі-символі немає прямої відповідності між предметним образом і дійсним змістом, але вони взаємопов’язані. Змістова глибина – це духовна перспектива, що відкриває бездонні, глибинні і безмежні горизонти життя людського духу і душі..

Поетика романтизму:

– перенесення краси переважно у духовну сферу, де вона стає предметом “романтичної нудьги”;

– субстанційне протиставлення ідеального і реального;

– “розлад мрії і дійсності”;

– “двосвіття”;

– сприйняття життя у протилежностях і суперечностях – поетика контрастів;

– тяжіння до “відкритої форми”;

– перевага образу над ідеєю;

– креаційна роль уяви, фантазії у художній творчості.

Романтизм – це неоднорідне явище, в якому існують різні течії і тенденції, що відмінні між собою. Центральною віссю романтизму є сфера суб’єктивного, духовного й емоційного життя особистості; у ньому переважає суб’єктивно-ліричне начало.

– відкриття внутрішньої безконечності індивідуальної особистості, “суб’єктивної людини” з її глибиною, складністю й неоднозначністю. Внутрішній світ поданий у динаміці, у борінні суперечливих прагнень і пристрастей, у поєднанні раціонального й ірраціонального, в драматичній напрузі. Зображення світу здійснюється через внутрішнє “я”;

– відкритість до об’єктивного світу, спрямованість до природи, суспільства, історії; відкриття “історичної людини”, пов’язаної зі своєю добою і середовищем; зображення “місцевого колориту”, у якому злилися історія і побут, нове сприйняття і переживання природи.

Течії романтизму

ранній романтизм – к. ХVІІІ ст. – перші роки ХІХ ст. – творчість йєнського гуртка романтиків і Ф. Гельдерліна у Німеччині. Риси поетики: універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті, в тому, що існує і має існувати; художнє синтетичне вираження; тісний зв’язок із філософією, тяжіння до символу і міфу як відповідних форм художнього вислову. Для них нехарактерний розлад із дійсністю, розчарування і негативізм. Близькі також: Блейк, Колрідж, американський трансценденталізм.

народно-фольклорний романтизм: орієнтація на фольклор і народно-поетичне мислення. Це не лише збирання народної поезії й черпання з неї мотивів, образів; це пошук архетипів своєї творчості, дотримування принципів і структур народно-поетичного мислення; орієнтація на поетику й ритмо-мелодику фольклору. Простота, щирість, безпосередність, органічність вказують на зв’язок з природою. В англійській літературі – це творчість Вордсворта, в німецькій – творчість гейдельберзького гуртка.

байронізм – пізня течія романтизму, якій властивий цілий комплекс світоглядних настроїв, коло сюжетно-тематичних і ліричних мотивів, тип героя, характерні особливості поетики і стилю: Байрон, А. де Віньї, Гайне, Ленау, Міцкевич, Лєрмонтов. Характерна бурхлива і пристрасна реакція на буржуазне суспільство, яке утворилося. Заперечення суспільства і його корисливих прагнень та цінностей, міщанського добробуту і бездуховності. Відчутний духовний максималізм у неприйнятті дійсності і розладі з нею: розчарування, меланхолія, депресія, “світова скорбота” проголошуються як абсолютна художня цінність; культ духовного і душевного страждання, без якого не мислиться повноцінна людська особистість; загострене протиставлення мрії і життя, ідеалу і дійсності; домінування поетики контрасту.

ґротескно-фантастична течія (гофманізм): перенесення фантасмагорії до сфери повсякденного життя, побуту, їхнє своєрідне переплетіння, внаслідок чого убога сучасна дійсність поставала у примхливих ґротескно-фантастичних обрисах, розкриваючи непривабливу сутність дійсності: Гоголь, По, Бальзак.

утопічна течія – посилений інтерес і спрямованість до майбутнього (30-40-і рр.): Гюґо, Ж. Санд, Е. Сю, Гайне. Перенесення акценту з критики і заперечення на пошуки “ідеальної правди”, на ствердження позитивних цінностей життя. Оптимістичний погляд на життя і його перспективи.