Доба модернізму

Вплив “філософії життя”: ірраціональна течія к. ХІХ – п. ХХ ст., для якої вихідним поняттям є життя – цілісність реальності, що можна осягнути інтуїтивно; вона не тотожна ні духові, ні матерії. Динаміка життя, індивідуальна природа предмета не виражальна у загальних поняттях, вона осягається в акті безпосередньої інтуїції, вглядування, що близьке до художнього проникнення.

Модернізм як мистецтво – це спроба вираження сокровенного духу епохи. Це був початок нового століття – нової ери, ознаменований вірою людства у гуманістичні ідеали, в ідею суспільного прогресу, поступ науки і техніки. Натомість війна одним помахом перекреслила початкову віру; вона виявила крах гуманістичних ідеалів, культурних цінностей та уявлень; породила сумнів у людському розумові, розчарованість, а отже – і глибоку невдоволеність оточуючим світом. Відтак визначальними рисами модерністичної свідомості стають переживання глибокої кризи, розкладу і занепаду; просякнення її духом сумніву та відчаю, панування у ній нігілістичних настроїв. Криза сприймалася як руйнація всієї цивілізації, що породжувало скептичне і песимістичне світовідчуття. Життя поставало безглудим і абсурдним, позбавленим будь-якої перспективи. Світ втрачав свою окресленість і перетворювався на невпорядкований хаос. Відчутний процес дегуманізації: 1) розвиток техніки призвів до нівеляції людської особистості; 2) відкриття потворності людської природи. Спостерігається відхід від суспільної проблематики, замикання в рамках особистісного світу окремої особистості, кропітке вивчення її цього світу інтимних переживань, особистих проблем; абсолютизація світу її внутрішнього стану та емоцій.

В основі модернізму – установка на оволодіння і вираження засобами свого мистецтва буття сучасної людини, вкрай складного, заплутаного, суперечливого; прагнення до універсальності, більшої адекватності вираження сучасного світу. Не вірять у можливість перетворення світу і не прагнуть до цього. Єдиним способом подолання хаотичності світу вважають спробу протиставити йому світ мистецтва, збудований за своїми власними, іманентними законами. Тому персонажем стає не стільки герой, скільки сам автор, митець, його світовідчуття і світосприйняття. Відбувається внутрішня переорієнтація, переключення протесту і бунту у сферу метафізичного або естетичного. Модерністична людина повстає проти долі у беззмістовному світі, проти хаосу і абсурдності буття.

Узагальнені риси:

q елітарність

q аполітичність, а відтак космополітизм

q зв’язок з ірраціональною філософією, аналітичною психологією

q заперечення реалістичного світогляду

q відмова від міметичного принципу: асоціативність, символізм, сфера підсвідомого та ірраціонального, інтелектуальна гра

q еротизація

q формалістичні пошуки: “потік свідомості”, об’єктивна поезія, асоціативний монтаж

Характерні ознаки:

– замкнутість, герметичність, елітарність;

– приреченість на “вічну проміжковість” буття, відчуття безпомічності перед реальністю життя і силами історії;

– настрої безперспективності і безвиході, які ведуть до відчаю і песимізму – оточуючий світ потворний і жорстокий, абсурдний і нелюдяний, там той сам хаос, беззмістовність, ніщо; але це одвічна норма людського буття, одвічна людська доля;

– фрагментарність бачення; тенденція зображати світ в його дезінтеграції, у співіснуванні розрізнених речей, в яких людина губиться. Цим мистецтво зводиться до фіксації присутності людини у дуже складному і незрозумілому світі без спроб його пояснення, самотності у світі явищ, які розпалися;

– процес відчуження людини і дегуманізації мистецтва: відмова від ствердження особливого місця людини у світі; від вираження людського змісту і цінностей; прагнення дезінтегрувати людський світ, звести його до рівня речового;

– вираження певних глибинних істин буття, які представляють собою універсально-трагічні схеми, що спираються на інтуїтивне осягнення;

– заміна художнього пізнання життя міфотворчістю;

– релятивізм – світоглядний і художній.