Доба постмодернізму

Постмодернізм – загальна назва на означення сукупності течій у царині теоретичної думки, суспільної свідомості і мистецтва в останній третині ХХ ст. Постмодернізм – це стан культурної свідомості, який стає панівним у євроамериканському просторі, починаючи із 70-х рр. ХХ ст. Як термін, що вживається на позначення певних мистецьких явищ, уперше з’являється в архітектурі. Своє теоретичне обґрунтування постмодернізм знайшов у філософії постструктуралізму та деконструктивізму: Ф. Ліотар, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ж. Делез, Ф. Ґваттарі, Ю. Габермас, П. де Ман, Г. Блум та інші.

Постмодернізм – це не стільки певною мірою світогляд, скільки своєрідна форма світовідчування, де наперед проступає реакція сучасної людини на оточуючий світ – “постмодерністична чутливість”: специфічне бачення світу як хаосу, позбавленого причинно-наслідкових зв’язків і ціннісних орієнтирів, “децентрованого світу”, який постає у вигляді ієрархічно невпорядкованих фрагментів. Якщо ж говорити вужче – це філософсько-літературний комплекс, який передбачає сукупність таких ознак, як еклектичність, пародійність, поліцитатність, ігровий характер, подвійність. Художнє мислення постмодернізму визначають еклектизм, своєрідна стилізація, численні цитування, ремінісценції, алюзії. Найпоширенішими образами-знаками П. є лабіринт, бібліотека, карнавал, божевільня. Як літ. феномен П. охоплює усі національні літератури. Зародився у США у 1960-70-і рр. у літературі “чорного гумору”, у 80-і рр. поширюється на європейські літератури, а із середини 80-х рр. – на літератури країн Центральної та Східної Європи. Поняття постмодернізму у царині літератури вживалося:

у негативному значенні – література після модернізму, яка є слабшою у порівнянні з класикою (Еліот-Паунд-Джойс). Модерністична література (Пруст-Манн-Джойс-Еліот-Валері) символізувала епоху самосвідомості літератури, “відданої аналізові, раціональності, академізму”. Це епоха літературної критики, що домінувала над самою літературою.

у позитивному значенні – літературна тенденція 60-х рр., яка позначалася як “нова вразливість”. Постмодерністична література: апокаліптична, антираціональна, романтична і сентиментальна. Критика цікавиться не самою структурою тексту, а сюжетною рецепцією і реакцією читача.

Причини виникнення постмодернізму:

(1) відчуття кризи пізнавальних можливостей людини та сприйняття світу як хаосу, який керується незрозумілими законами

(2) реакція на зміну загальної соціокультурної ситуації, в якій під впливом мас-медіа формуються стереотипи масової свідомості

Світоглядні основи постмодернізму

– розчарування в ідеалах і цінностях епохи Відродження та Просвітництва з їхньою тотальною вірою у перемогу розуму, у безмежність людських можливостей; зневіра, а відтак відмова від ідеї прогресу і знань, яка виявляється неспростованою ілюзією.

– розпад єдино цілісної моделі (картини) світу, оскільки існує ціла множина поглядів, з позиції яких світ сприймається у вияві його розмаїтості. Відтак у культурній свідомості П. виникає категорія плюральності, яка підриває приховані ознаки тоталітаризму будь-якого дискурсу, що виявляються у претензії на виключно панівну роль: політичного режиму, знань, мови тощо.

– пріоритет окремого, інакшого над універсальним, особистості над системою, людини над державою. Увага, толерантність до іншого стає визначальною рисою П. Спостерігається відмова від альтернативного вибору “або-або” на користь рівноправності рішень, виражених формулою “і-і”.

Принципи поетики постмодернізму:

– “відкритість” худ. структури, вільна взаємодія зі старими і новими стилями; творче освоєння худ. досвіду усієї світової культури. Поява несвідомих мовних структур, замість суб’єкта як центру системи уявлень та джерела творчості, що розсіюється, зникає за множиною маски, призводить до розуміння мистецтва як єдиного безмежного тексту, створеного спільним автором, яким є і письменник, і читач-реципієнт. Послаблення авторської функції викликає сумнів в оригінальності творчості.

– інтертекстуальність – діалог чи конфронтація, що виникає всередині худ. структури твору внаслідок його асоціативних зв’язків із попередньою худ. традицією. Характерною ознакою творів П. є металітературність: численні цитування і самоцитування, введення в оповідну тканину твору окремих теоретичних пасажів, авторського коментаря, розлогих міркувань щодо процесу написання творів, створення “тексту в тексті”.

– ефект зумисного оповідного хаосу, фрагментованої структури тексту, в якому відображено розуміння світу як розірваного, відчуженого, позбавленого будь-якого сенсу, закономірності та впорядкованості.

– іронія, що трансформується в пастиш – особливу форму побудови тексту, в основі якої – змішування різних стилів, жанрів, рівнів оповіді.

– ігровий характер мистецтва, пародіювання та самопародіювання, перетворення трагічного у трагікомічне та фарсове; радикалізація іронії, що призводить до заперечення самоцінності мистецтва і перетворення його у фікцію, вигадку людської уяви.

Маньєризм – проміжне мистецтво мж Ренесансом та Бароко, ближче до Бароко. Якщо у Ренесансі превалювало міметичне мистецтво, наслідування природи, то маньєристи “центр тяжіння” переносили на суб’єктивне і суґестивне вираження особистості митця.

Рококо – проміжне мистецтво між Просвітництвом і Романтизмом. В його основі – гедонізм, “виплеканий” аристократичним гаслом “робити життя приємним”; це вишукане, почуттєво насичене мистецтво. Термін “рококо” виникає у к. ХVІІІ ст. у Франції. Характерні риси: 1) специфічна кривизна ліній у вигляді S, заокрегленість кутів і завитки; 2) асиметрія; 3) наліт екзотичності. Вираженням мистецтва рококо стають “солодощі життя”. Його серцевиною стають “солодощі любові” – любові, яка втратила пристрасть і драматизм, яка перетворилася у витончене, але зовсім буденне почуття задоволення. Література рококо не мала пізнавальних чи дидактичних цілей – вона відмовилася від суспільих і моральних зобов’язань; натомість прагнула до приємної розваги – її метою стало вираження індивідуальних почуттів та переживань гедоністичного характеру (анакреонтика). Інший погляд трактує рококо як “вторинний стиль” бароко.

Бідермаєр – проміжне мистецтво між романтизмом і реалізмом. Характерною ознакою є послаблення ідеологічних мотивів романтизму: замість індивідуалізму та революційного пориву – повага до “надіндивідуального порядку” в державі, релігії, звичаях; замість різкості та поривчастості – м’якість і спокій; замість поривань до крайнощів – пошана, покора і смирення як основні чесноти людини. Водночас змінюється і мова: вона стає спокійнішою, правильнішою, поміркованішою.