Доба Реалізму

Кардинальні світоглядні й епістемологічн зрушення розпочалися ще у ХVІІ-ХVІІІ ст.: великі природничо-наукові відкриття цих століть ґрунтовно підірвали віру в телеологічну гармонію світобудови і центральне місце у ній людини. Водночас вони формували нову парадигму світосприйняття: морально-етичні концепції світорозуміння, що мають релігійно-міфологічну основу й базуються на протиставленні Добра і Зла як першоначал буття, витісняються природничо-науковими, що будуються на відкриттях і законах механіки, фізики, а згодом хімії, біології та інших наук. Таким чином, у світоглядну сферу проникає науково-дослідне знання. Наука стає домінантною у духовній культурі ХІХ ст. (у Середньовіччі такою була релігія, а у добу Просвітництва – філософія). У системі реалізму саме вона визначає засадничі принципи його естетики і поетики: література починає наслідувати науку та її методику, основною функцією мистецтва стає пізнавальна.

Реалізмові властиве ставлення до дійсності як до предмета вивчення, пізнання і достовірного зображення з наміром вираження об’єктивно існуючої суті зображуваного, що ідентифікується з правдивістю. Для реалізму характерна орієнтація на емпіричну дійсність; він іде шляхом спостережень, вивчень та аналізів її явищ; творчість базується на цих спостереженнях і вивченнях, на досвідному знанні і мислиться як їх художнє узагальнення. На передній план виходить настанова “достовірності” у відображенні дійсності, суть якої полягала у збереженні дійсних масштабів і пропорцій у змалюванні життєвої емпірії, персонажів та обставин. Засадничо світ, людське буття сприймалися як щось складне, але єдине, що існує на основі іманентних закономірностей і відносин, що піддається пізнанню й адекватному витлумаченню до останніх своїх глибин, до першооснов і першопричин. Домінантою стає тенденція об’єктивізації дійсності, що існує за іманентними законами. Об’єктивність стає однією з основних категорій реалістичної естетики: предметом мистецтва стає об’єктивно існуюча дійсність, водночас визнається можливість її об’єктивної художньої репрезентації.

Звертаючись до тієї чи іншої теми, реаліст мислить та здійснює її як художнє дослідження певної проблеми чи життєвого феномену; відтак реалістична література набувала витонченості в аналітичності, натомість втрачала в розповідальності і живописності. Автор набуває рис деміурга, який наділяє себе всезнанням і роллю абсолютної креаційної сили у створюваному ним художньому світі: “Автор знає усе!” стає гаслом. Роль деміурга-письменника з його гносеологічним оптимізмом і впевненістю у необмежених можливостях художнього пізнання і вираження спрацьовувала, незважаючи на присутність чи відсутність автора безпосередньо у творі.

Реалізм як літературний напрям, на відміну від романтизму, виникає у 30-40-і рр. ХІХ ст., утверджується лише в літературі і свого розквіту набуває в англійській та французькій літературах. Найповніше виявився у жанрі роману – вільному від канонічності, з пластичною та рухомою структурою, що внутрішньо відповідала незавершеній дійсності; також у жанрі повісті на новели. Становлення реалізму починалося з фізіологічного нарису – відтворення уламку дійсності, перенесеного на папір, моментального знімку обмеженого в собі і тому доступного для огляду життєвого образу – людського портрету, побутової сценки, міського чи сільського куточка.

В основі реалізму лежить розуміння мистецтва як наслідування природи, а відтак і життя у всіх його найтиповіших формах вияву. Поняття “реаліста”, що складається на поч. ХІХ ст., передбачає митця, творчість якого звернена не до абстрактних ідеалів та норм, а до емпіричної дійсності, вона (творчість) заснована на вивченні цієї дійсності, на співвіднесеності ідей та образів з її законами та вимогами. Значний вплив на становлення реалізму мав розвиток науки: у свідомості людей займає місце розуміння сутностей життєвих явищ і процесів, їхньої “моделі”, що впливають на сприйняття емпіричних образів та форм. Показовим для реалістів є висунення насамперед пізнавальної функції мистецтва, що викликає зв’язок з аналітичністю як важливою рисою реалістичного мистецтва: ставлення до дійсності набуває ознак вивчення, аналізу та зображення тої дійсності з метою встановлення її справжньої сутності. Життєподібність розумілася як відповідність сутності зображуваних явищ і процесів реальності їхньої внутрішньої логіки та структури.

Основоположними принципами реалізму вважаються соціальність та історизм: інтерес до сфери соціально-історичного, до стосунків людини та суспільства, до соціального середовища, прагнення до розкриття їх складних взаємозв’язків та взаємозумовленості. Головним джерелом руху життя та самого героя у творах стають стосунки людини із середовищем; характер і психологія героя, мотиви його інтересів, його прагнення та вчинки продиктовані обставинами та соціальним середовищем, до якого належить герой. Водночас зображення повсякденного життя окремих осіб відбувається через занурення в історичні процеси, через які проступає залежність долі людського життя від “великої історії”. Провідними намірами реалістів стають довіра до життя, прагнення до повноти і достовірності його відтворення, гостре відчуття конкретного, зануреність у матеріально-чуттєву стихію буття. Об’єктом вивчення та відтворення реалістів стає оточуюча дійсність, характери і долі героїв нерозривно пов’язані із законами та відносинами, властивими дійсності. Велику увагу приділено речам, предметно-матеріальному середовищу, оскільки зображення “речей”, “тіл” мало на меті відтворити матеріальну поверхність світу, його домінуючу прозу. Людина осмислювалася як соціальний продукт, вона подавалася у своїй соціальній функції, залежна від соціальних та суспільних факторів, що її формували як особистість. Таким чином, реалізм відкрив для себе низку соціальних законів: історичного мислення; залежності буття людини від буття світу; сприйняття світу як складної, суперечливої цільності.