2015-09-06
772
| Ой та то ж не пили пилили І не тумани вставали, Як із землі турецької Та із віри бусурменської З города Озова, з тяжкої неволі Три брата утікали. Що двоє та брати кінних, А третій піший-пішаниця, Що як він чужий-чужениця, За кінними біжить-підбігає, На сире коріння Та на біле каміння Ніжки свої козацькі молодецькі посікає Та сліди свої кровію заливає, До кінних братів добігає, За стременечка хапає, Словами промовляє: «Станьте ж, братці, коней попасіте, І мене підождіте, І з собою на коней возьміте, До городів християнських хоч мало підвезіте. Та й нехай же я буду знати, Куди в городи християнські до отця, до матері доходжати». І ті брати теє зачували Та словами промовляли: «Братику наш менший, милий, Як голубонько сивий! Що ми самі не втечемо І тебе не ввеземо, Бо буде з города Озова велика погоня вставати, То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках минати, А нас, кінних, буде доганяти, Стріляти й рубати Або живцем у полон завертати. Як жив ти, здоров будеш, То й сам в землю християнську прибудеш». І тії брати сеє промовляли, Відтіль побігали. А менший брат, Піший-пішаниця, За кінними братами уганяє, Коней за стремена хапає, Та словами промовляє, І сльозами обливає: «Братики мої рідненькі, миленькі, Як голубоньки сивенькі! Коли ж, братці, не хочете ждати, Хоч одно ви милосердіє майте: Назад коней завертайте, Із піхов шаблі виймайте, І мені з пліч головку здіймайте, І тіло моє порубайте, В чистім полі поховайте, А звірям і птицям на поталу не оддайте». І тії брати сеє зачували Та словами промовляли: «Братику милий, Голубонько сивий! Що кажеш, мов наше серце ножем пробиваєш, Що наші мечі на тебе не здіймуться, На дванадцять частей розлетяться, І душа наша гріхів до віку не викупиться. Сього, брате, нігде ізроду не чували, Щоб рідною кровію шаблю обмивали Або гострим списом опрощеніє брали». «Коли ж мене, братця, не хочете рубати, То прошу вас, братця, Як будете до байраків прибувати, Терновії віття в запілля рубайте, А мені, меншому брату, в предмету покидайте!» То вже два козаки у байраки уїжджає, Середульший же брат милосердіє має, Терновії віття верхи істинає І пішому брату, меншому, у предмету покидає. Отоді ж то до Савур-могили добігали, І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали, І свого меншого брата, пішого-пішаницю, піджидали. А менший брат, піший-пішаниця, До тернів, байраків добігає, Терновії віття у руки бере-хапає, До серця козацького прикладає Та сльозами обливає: «Осюди же то мої два братики кінних прибігали, Терновії віття в тернові стинали, А мені, меншому брату, пішому-пішаниці, В признаку кидали, Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі В городи християнські До отця, до матері, До роду утікати». Тут сеє промовляє, Відтіль побігає, Із байраків, із мілюсів вибігає: Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків, Тільки поле леліє, А на йому трава зеленіє. Та став же старший брат та середульший На полівку вибігати, На степи високі, На великі дороги розхіднії, Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати І меншому брату у признаку покидати. То став же середульший брат До старшого брата словами промовляти: «Нум, брате, із себе зелені жупани скидати І червону та жовту китайку віддирати, А нехай та нехай же він, бідний, знає, Куди за нами, кінними, утікати». То старший же брат до середульшого брата став гордо промовляти: «Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке На шматки драв Та меншому брату у предмету давав! А як же він жив-здоров буде, То сам в городи християнські Без наших предметів усяких прибуде». То середульший брат милосердіє має, То він із свого жупана Червону та жовту китайку видирає І по шляху стеле-покладає, А меншому брату, пішому, у предмету зоставляє. Та став же середульший брат До старшого брата словами промовляти: «Братику мій старший, ріднесенький, Як голубонько сивесенький! Тут же трави зелені, І води здорові, І очерети вдобні, Станьмо ми, брате, тут хоч мало-немного Своїх коней попасімо, І свого меншого брата, пішого-пішаницю, підождімо, І на коні возьмімо, До городів християнських трохи підвезімо, Нехай же наш брат, піший-пішаниця, Буде знати, куди в городи християнські До отця, до матері доходжати». То став же брат старший до середульшого промовляти: «Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась, Чи сириця в руки не в'їдалась? Що як будемо, брате, Свого пішого меншого брата піджидати, То буде з города Озова Велика погоня уставати, То буде нас, кінних, доганяти, То буде нас на три штуки рубати Або в гіршу неволю живцем завертати, То буде же нашого брата меншого, пішого, У тернах і байраках на спочині минати. То ми свого брата меншого не ввеземо І самі із озівської турецької неволі не втечемо». То став же пішоходець із тернів виходити, То став червону китайку находити, Та у ручки бере-хапає, Словами промовляє: «Недурно червона китайка по шляху валяє, Що, мабуть, моїх братиків ріднесеньких В живих на світі немає. А коли б же я міг знати, Чи їх постріляно, чи їх порубано, Чи живими, в руки забрано, Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати, Тіла козацького молодецького шукати. Та тіло козацьке молодецьке в чистім полі поховати, Звірям і птицям на поталу не оддати». На шлях Муравський вибігає, Та тільки трошки своїх братиків рідненьких сліди забачає. Та побило меншого брата в полі три недолі: Одно — безвіддя, А друге — безхліб'я, А третє — буйний вітер у полі повіває Та бідного козака з ніг валяє. До Савур-могили прибуває, І на Савур-могилу ісходжає, І там собі дев'ятого дня спочивок має. Дев'ятого дня з неба води-погоди вижидає І мало-немного спочиває, І ось до нього вовки-сіроманці находжали, І орли-чорнокрильці налітали, В головах сідали, Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти. То він їх забачає Та словами промовляє: «Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці, Гості мої милі, Хоч мало-немного підождіте, Поки душа козацька з тілом розлучиться. Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати, Із-під лоба чорні очі висмикати, Попід зеленими яворами ховати І комишами укривати». І мало-немного спочивав, От руками не візьме, Ногами не піде, Ясно очима на небо не згляне, На небо взирає і тяжко вздихае: «Голово ж ти моя козацька! Голово ж ти моя:молодецька! Бувала ж ти у землях турецьких І в вірах бусурменських, А тепер припало на безвідді, на безхліб'ї погибаю». Та став же він на Савур-могилі спочивати І на небо взирати, Доброї години вижидати. Важенько вздихає Та словами тихо промовляє: «Ой горе бідній сиротині, не пивши, А ще й к тому і не ївши, Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати, А тепер прийдеться на Савур-могилі і голову покладати». Цеє промовляє І головку свою козацькую ісклоняє. Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати, Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати, То стали його тіло козацьке молодецьке терзати та пожирати, І став же він ще мало-маненько своїми очима вовків-сіроманців забачати, Став він до них стиха промовляти: «Любі вовки-сіроманці, І ви, орли-чорнокрильці, Погодіте ж ви, спочивайте, Козацького тіла молодецького не терзайте, Поки душа з тілом розлучиться. Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати І будете мої очі із лоба виймати, А тіло моє козацьке молодецьке терзати і пожирати Та жовтую кість по чистому полю будете розношати, Бо нікому буде в сирій землі мене поховати». Ой не чорная хмара налітала, Не буйні вітри війнули, Як душа козацька з тілом розлучалась. Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали І тіло козацьке молодецьке жвакували, І орли-чорнокрильці налітали, В головах сідали І чорні очі із-під лоба висмикали; Ще й дрібная птиця налітала, Коло жовтої кості тіло обдирала; Ще й зозулі налітали, В головах сідали, Як ріднії сестри кували; Що й вовки-сіроманці находжали І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали, Попід зелененькими яворами ховали, Комишами укривали Та жалібно квилили і проквиляли — То ж вони козацький похорон одправляли. Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати, Стала їх темная нічка обнімати, То став же старший брат До середульшого брата словами промовляти: «Станьмо, брате, тута — Тут могили високі, І трава хороша, І вода погожа. Станьмо ж, брате, хоч мало-немного Коней попасімо; Станьмо, брате, поки сонце обігріє, Чи не прибуде к нам брат наш менший, Піший-піхотинець: Тоді ж на його великоє усердіє маю І всю добичу іскидаю, А його, пішого, межи коні хапаю». «Тоді ж було, брате, хапати, як я казав,— Уже дев'ятий день минув, Як хліб-сіль їв і воду пив, Досі на світі немає». Отоді ж вони коней пустопаш попускали І кульбаки під себе постеляли, А оружжа по комишах поховали Та безпечно спать полягали, Світової зорі дожидали. Як став же божий світ світати, Стали вони на своїх коней сідати, Через річку Самарку в городи християнські утікати, То став же старший брат до середульшого словами промовляти: «Що як будем же ми свого брата найменшого тут наджидати, То будуть же турки-яничари другими дорогами нас переймати, То будуть нас стріляти та рубати А лібо живцем у плін завертати». Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати, То середульший же брат милосердіє має, Він же до свого брата добрими словами промовляє: «Братику мій милий, Голубчику сивий! Тут же трави зелені і очерети угодні, Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок даймо, А на зеленій траві їх попасаймо». Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати, Стали тії козаки із коней уставати І своїх добрих коней у пустопаш пускати. Вони рушниці свої у комиш поховали, А самі собі кульбаки у голови поклали І безпечно спати полягали, Ранньої зорі дожидали. То скоро вони ясною зорею вставали Та своїх добрих коней засідлали, Отоді-то найстарший брат милосердіє мав То словами істиха промовляв: «Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець, До нас він сюди прибував, Ото б же я всю здобичу із коня скидав, А свого брата найменшого, пішого-піхотинця, із собою взяв». То середульший же брат теє зачуває, То до свого старшого брата словами промовляє: «Отож би було, брате, свого найменшого брата із собою взяти, Як він же за нами гнався І на коні прохався, А тепер уже, брате, нам з тобою свого найменшого брата і повік його не видати — Що вже дев'ятий день минає, Як хліб і сіль він поїдав». То це вони промовляли І своїх добрих коней дальше поганяли. То вже не сизі орли заклекотали, А тож турки-яничари бідних двох козаків та коло могили хапали, Постріляли їх і порубали, А коней їх із добичою в городи озівські назад забрали. Полягли двох козаків голови вище річки Самарки, А третього найменшого, Пішого-піхотинця, на Савур-могилі. А сяя слава не вмре, не поляже однині й до віка, А вам, братця, всім слухающим головам на многая літа! |
Записано в 1916 р. від лірника І. Мережка в с. Чаплинка, Новомосковського повіту, Катеринославської губернії.
Вперше надруковано у виданні: Украинские народные думы. 1972, с. 201—209.
Подається за цим виданням з урахуванням рукописного джерела.
Відомо близько сорока записів думи.
Епізод зустрічі вмираючого брата з вовками-сіроманцями та орлами-чорнокрильцями на Савур-могилі співак повторив у двох редакціях, проте як прийом емоційного посилення в думі це може бути виправданим.
