Види спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів

Види спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів:

1) Страхові компанії — це спеціалізовані інститути, що виконують функції страхування, тобто за рахунок підприємств, організацій, на­селення формують цільові грошові фонди та здійснюють виплати з них за настання певних подій (страхових випадків). Мобілізація ко­штів страховими компаніями здійснюється залученням страхових внесків (страхових премій) юридичних та фізичних осіб на підставі укладених з ними договорів про відшкодування збитків або виплату певної суми за настання страхового випадку. При цьому страхові компанії відшкодовують майнові збитки, завдані внаслідок стихій­ного лиха або інших несприятливих явищ, а також виплачують гро­мадянам чи членам їхніх сімей певні суми за настання різних подій у їхньому житті (наприклад, досягнення повноліття або втрата пра­цездатності).

Страхові компанії здебільшого спеціалізуються на якомусь од­ному виді страхування, а саме:

• майновому (або загальному) страхуванні, об'єктом якого є різ­номанітні цінності — будівлі, споруди, обладнання, машини та інше майно (різновидом такого страхування є транспортне — морське, автомобільне, авіаційне);

• особистому страхуванні, за якого об'єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність людини), а саме страхування має на меті як матеріальну допомогу за несприя­тливих обставин, так і звичайну організацію заощаджень до певного віку, встановленого строку або на певні цілі;

• страхуванні відповідальності, предметом якого є відповідаль­ність перед третіми особами за можливими зобов'язаннями з відш­кодування збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим компа­ніям у разі неплатоспроможності позичальника);

• перестрахуванні, що полягає у страхуванні вже застрахованих об'єктів з метою зниження ризику та перерозподілу відповідаль­ності щодо оплати страхових збитків.

Крім зазначених форм страхування та відповідних спеціалі­зованих видів страхових компаній, що їх здійснюють, існують також змішані компанії, які поєднують різні види діяльності (найчастіше — страхування майна та особисте страхування).

За формою організації страхові компанії поділяються на:

а) акціоне­рні;

б) взаємні.

Капітал акціонерної страхової компанії формується випуском акцій, які розміщують серед юридичних та фізичних осіб і які дають право на отримання пропорційної частки доходу компанії у вигляді дивідендів. Щодо цього організація страхової справи прак­тично не відрізняється від акціонерних форм організації бізнесу в інших галузях економіки. Акціонерні страхові компанії здійснюють усі види страхування.

На відміну від акціонерних, капітал взаємних страхових компа­ній формується за рахунок страхових платежів індивідуальних стра­хувальників. Це означає, що власниками компанії можуть бути лише ті особи, які в ній застрахувались, а страховий внесок є одночасно і вступним паєм. Із придбанням страхового полісу страхувальник на­буває не лише право на страхове відшкодування, а й на частину прибутку від діяльності страхової компанії у вигляді дивідендів на поліс. Взаємні страхові компанії займаються переважно особистим страхуванням.

Особливістю діяльності страхових компаній у багатьох країнах є те, що страхові договори між страхувальником та страховиком укла­даються не безпосередньо, а за участю страхових агентів або бро­керів. При цьому страхові агенти діють, як правило, в рамках довго­строкового договору з певною фірмою-страховиком, продаючи по­ліси від її імені. Брокери діють переважно від імені страхувальника, маючи завдання укласти договір з тією страховою компанією, умови якої найбільше влаштовують клієнта.

Залучені у формі страхових внесків кошти, а також власний капі­тал страхові компанії вкладають в акції й облігації приватних кор­порацій, а також у державні боргові зобов'язання. Це, як правило, головні статті активів страхових компаній. У зв'язку з тим, що стро­ки нагромадження коштів страховими компаніями (особливо за осо­бистим страхуванням) дуже тривалі й вимірюються іноді десятками років, страхові компанії є основними постачальниками довгостроко­вих капіталів на фінансових ринках.

Крім купівлі цінних паперів, страхові компанії можуть викорис­товувати свої ресурси для видавання довгострокових кредитів під­приємствам різних галузей економіки (переважно у формі іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У зв'язку з цим страхові компанії конкурують з інвестиційними банками, фондами та іншими інсти­тутами кредитної системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

2) Пенсійні фонди — це спеціалізовані фінансові установи, основ­ним завданням яких є збирання і акумуляція грошових коштів, при­значених для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку.

За формою власності пенсійні фонди можуть бути:

а) приватними (створюються різними фірмами й кор­пораціями для виплати пенсій та допоміг своїм робітникам і служ­бовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку під­приємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів);

б) державними (створюються з ініціативи центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок від­рахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників дер­жавних структур. Як правило, державні пенсійні фонди обережніше, ніж приватні, інвестують свої активи і обмежуються здебільшого вкладанням коштів в облігації державних позик).

3) Інвестиційні фонди — це особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Випускаючи власні цінні папери, інвестиційні фонди акумулюють грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції й облігації різних підприємств у власній країні та за кордоном.

Перші інвестиційні фонди з'явилися у Бельгії ще 1822 р. У 60-х рр. XIX ст. вони виникли в Англії і працювали здебільшого з цінними паперами колоніальних компаній, а пізніше набули поширення в США. 1899 р. в США утворюється перший інвестиційно-консульта­ційний фонд. Однак найбурхливіший розвиток інвестиційних фондів починається після другої світової війни, що пов'язано зі збільшен­ням добробуту й пожвавленням інвестиційної активності широких верств населення. Відтоді інвестиційні фонди починають конку­рувати на ринку капіталів з великими банками та іншими фінан­совими інститутами.

Організаційно інвестиційні фонди можуть бути:

а) відкритого типу (випускають власні акції у необмежених кількостях відповідно до попиту на них. Власники ак­цій мають право будь-коли зажадати від фонду викупу своїх акцій. Закриті інвестиційні фонди випускають акції тільки у певній (напе­ред визначеній) кількості. Вони можуть вільно обертатися на ринку цінних паперів, проте власники акцій не мають можливості зажада­ти від інвестиційного фонду викупу таких);

б) закритого типу (у розвинутих країнах більш поширеною є відкрита форма орга­нізації інвестиційних фондів, оскільки акції цих фондів мають висо­кий рівень ліквідності, що приваблює потенційних інвесторів. Такі фонди ще називають взаємними).

Діяльність інвестиційних фондів у розвинутих країнах, як прави­ло, є об'єктом ретельного законодавчого регулювання й контролю. Це стосується зокрема статуту фонду та публікацій про його діяль­ність. Статутом мають бути передбачені типи цінних паперів, якими оперує фонд, розміри комісійних, механізм розподілу доходів та ін. Інвестиційні фонди зобов'язані регулярно публікувати звіти про свої операції, а також доводити до відома широкого загалу інформацію щодо коливання ціни на свої акції.