Державна форма власності

Найпоширенішою масовою власністю є державна власність, що являє собою вияв суспільної власності. У різних країнах державна власність становить певну частку, але таку, котра має гарантувати суспільству стабільність.

Як власник держава володіє усіма повноваженнями власника й управляє своєю власністю на двох рівнях: загальному (шляхом прийняття законів, податковою, кредитною, інвестиційною політикою тощо) і конкретному – через свої органи, інститути (міністерства, адміністрацію, підприємства та ін.).

Державна власність – це власність надіндивідуальна, абстрактна власність „усіх разом”, що набула державного вираження. Як висловився відомий угорський економіст Янош Корнаї, „державна власність належить усім і нікому”. Ті, хто працює на державних підприємствах, є найманою робочою силою у держави.

Щоб державна власність належала не „усім разом і нікому”, а кожному окремо, її слід роздержавити. Це означає зміну власника. Її власником має стати народ, трудові колективи, приватні особи, теріторіальні спільноти.

Така наявність власників означає, що роздержавлення власності далеко не завжди передбачає оприватнення її. Якщо державна власність передається, наприклад, народові, то тим самим вона демократизується, а не оприватнюється. Тут маємо зміну одного сукупного суб'єкта власності (держави) іншим (народом). Якщо ж державна власність переходить до трудових колективна, то це є ніщо інше, як її колективізація. Оприватнення державної власності відбувається тоді, коли вона передається або продається приватним особам (В. Тарасенко).

Нарешті, державна власність — це не лише економічний фундамент існування всього адміністративного й управлінського апарату, бюрократії, а й засіб їх постійного відтворення. Якщо вона не є монопольною, тобто обмежується іншими формами власності, й органічно вплітається у господарський механізм, то проблем з нею в суспільстві не виникає. Якщо ж державна власність стає монопольною, всеохоплюючою, то суспільство одержавлюється, різко посилюється бюрократизм, зникають притватна ініціатива, демократія. Таке траплялося з господарською системою колишнього Радянського Союзу, яка сформувалася на засадах монопольної державної власності, централізованого планування, директивно-командного управління за відсутністю ринку.

Серед оцінок доринкової економіки СРСР переважають негативні. Її кваліфікують як таку, що грунтується на затратному механізмі господарювання з повторним обліком предметів праці, вона не здатна самонастроюватися на потреби людини й суспільства. Ця економіка, до того ж, дефіцитна. Так і не було знайдено ефективного способу розв’язання ключового питання – формування тривалої зацікавленості підприємств та їх працівників в оптимальних пропорціях споживання і нагромадження, в оновленні і збільшенні виробничого потенціалу. Усе це позначилося на зниженні темпів розвитку радянського суспільства. Виникла потреба у здійсненні економічної реформи, наприклад, передати державні підприємтсва у власність або користування трудових колективів.

За результатами соціологічного моніторингу станом на 2005 рік окреслилася стійка тенденція збільшення частки опитаних, які негативно ставляться до приватизації великих підприємств (в 1994 році скоріше негативно до цього ставилося 38,4%, у 2000 – 51,4 %, у 2004 – 56,1 %, у 2005 – 60,9%). Приблизно ж така ситуація і з приватизацією землі (1994 – 26,8 %, у 2000 – 37,3%, у 2004 – 31,4 %, у 2005 – 45,2%).