Специфіка приватної власності

Приватна власність. У науковій літературі є широке й вузьке розуміння приватної власності. Перше з них випливає з протиставлення суспільної (загальної) і приватної (часткової) власності. Якщо суспільна власність — це загальна (абстрактна) власність усіх людей, що живуть у цьому суспільстві, то приватна власність і власністю лише певної частини суспільства, групи людей, а то й одного індивіда.

У такому розумінні приватною називають навіть державну власність, яка через державу належить усім її громадянам, певним чином потрапляє до розряду приватної власності — нею розпоряджаються державні службовці, чиновники, тобто лише певна частина суспільства. До речі, законодавство багатьох Країн, у тому числі й України, виходить саме з широкого тлумачення приватної власності. До неї відносять усі інші форми власності, крім державної.

Вузьке розуміння відносить приватну власність лише до приватних рук, тобто до індивіда, що є її повним і повноважним суб'єктом. За принципом нагромадження і способом існування вона поділяється на дві основні форми: приватнотрудову і приватнокапіталістичну (нетрудову).

Приватнотрудова грунтується на праці свого суб'єкта і примножується його працею, і якщо вона лежить в основі суспільного виробництва, то власник засобів виробництва виступає розпорядником, (керівником виробничого процесу (менеджером), а заодно і виробником. В даному випадку відсутнє таке соціальне явище, як відчуження виробника від засобів виробництва, а процес привласнення здійснюється і через власність (капітал), і через працю.

Управління виробництвом знаходиться теж у рамках власника-виробника. Простежується також прямий зв'язок між мотивацією до праці та її результатами: більше зробив — більші й маєш. Немає тут навіть натяку на експлуатацію людини людиною, бо виробник-власник, так би мовити, сам себе експлуатує.

Отже, виробництво, організоване на засадах приватної трудової власності, є способом найрадикальнішого вирішенні проблеми подолання відчуження виробників від власності на засоби виробництва. Та, на жаль, перехід до такого виробництва сьогодні неможливий, оскільки розвиток продуктивних сил ще не сягнув того рівня, за якого один виробник, він же і власник, і менеджер, оперував би заводом-автоматом чи цехом, випускаючи готовий виріб. Через цю обставину індивідуальна трудова власність можлива лише в обмежених формі, до того ж тільки в деяких сферах суспільного виробництві наприклад, у сільському господарстві, де селянин на своєму наділі землі є і власником, і виробником, і менеджером. Подібне спостерігається й у випадку з власником міні-заводу абі дрібної ремонтної майстерні.

Приватнокапіталістична форма власності, яка нагромаджується через привласнення результатів чужої праці, спричиняв інші соціальні тенденції в організації суспільного виробництва. Недарма протягом усього історичного панування її (а то був період становлення і розвитку "класичного" капіталізму) суспільство трясли революції.

Приватнокапіталістична форма власності створюєвиробництво, на якому взаємодіють власник і невласник засобів виробництва, завдяки чому встановлюється особливий режим експлуатації найманої робочої сили і виникає антагоністична суперечність між працею і капіталом. Власник засобів виробництва має абсолютні економічну владу, якою ні з ким з агентів виробництва не ділиться. Якщо ж він доручив управління підприємством менеджеру, то й цей останній своїми управлінськими функціями збезпосереднім виробником також не ділиться.

Такий соціально-економічний стан властивий ранньому і зрілому капіталізмові. Нині ж у розвинених країнах Заходу такого "дикого" капіталізму немає і суперечність між освоєнням і привласненням, працею і капіталом, яка вибухала колись революціями, сьогодні знівельована високим рівнем життя і соціального захисту, участю робітників у розподілі власності (викуп підприємства) і доходів (акцій), низкою соціально-економічних заходів, що вживаються державою (фінансування соціальних програм і забезпечення соціально уразливих прошарків наслення).

Незважаючи на те, що більша частка промисловості і засобів виробництва в західних суспільствах є приватною власністю, остання поступово змінює свій соціальний зміст, трансформуючись у масовій формі. Відбувається "усуспільнення" приватної власності. Ось, що пише про це відомий англійський дослідник так званого відкритого суспільства Карл Поппер (1992 р.): "Сучасна приватна власність на засоби виробництва існує головним чином в акціонерній формі. А серед найбільших держальників акцій на Заході не останнє місце посідають пенсійні фонди, які розпоряджаються часткою заощаджень мільйонів робітників, що стають таким чином маленькими "капіталістами".

Та все ж більш глибоке включення робітників у відносини привласнення і розподіл доходів має місце тоді, коли вони стають акціонерами "своїх" компаній і фірм або коли викуповують підприємство, на якому працюють, і перетворюють його на підприємство з груповою трудовою формою власності (власністю працівників). Таким чином сформувався особливий тип масового виробника — працюючий власник.

У США з 1974 р. діють спеціальні програми формування власності працівників. На підприємствах з такою формою власності уже працюють 10-11 мільйонів чоловік (близько 9% сукупної робочої сили країни). Рух за формування й утвердження власності працівників перекинувся до Англії, Угорщини, Польщі та інших країн.