Модуль 2 3 страница

Ключові поняття: “ведення випадку”.

Лекція.

Ведення випадку як основна технологія роботи з дітьми, які опинилися в складних життєвих обставинах

План

1. Ведення випадку як основна технологія роботи з дитиною, яка опинилася в складних життєвих обставинах.

2. Етапи ведення випадку.

Матеріали лекції

Ведення випадку є однією із центральних технологій допомоги дітям, які опинилися в складних життєвих обставинах. Ведення випадку в соціальній ро­боті тісно пов’язано з таким фундаментальним поняттям, як “соціальний випа­док”, котре передбачає не лише окрему життєву ситуацію, спричинену неспри­ятливим збігом обставин, а клієнта - дитину і її сім’ю - загалом, на вирішення чиїх проблем і спрямоване ведення випадку.

Фахівець соціальної сфери, який веде випадок, приділяє увагу як самому клієнту, так і його оточенню, працює з дитиною і її батьками як безпосередньо, так і опосередковано, представляє й захищає їхні інтереси в різних організаціях та установах.

Застосування технології ведення випадку дозволяє не лише надати первин­ну кризову допомогу дитині, яка перебуває в складній життєвій ситуації, а й зробити планомірні кроки до її довготермінової реабілітації та адаптації.

Ведення випадку базується на довірливих і шанобливих стосунках між фа­хівцем і клієнтом та має на меті розв’язати складну життєву ситуацію, навчити клієнта найефективніше використовувати доступні йому суспільні ресурси й перевести його до незалежного функціонування зі збереженням досягнутих результатів.

Ведення випадку - це метод допомоги, у межах якого фахівець аналізує потреби клієнта, а потім організовує, координує, домагається надання, відслідко­вує отримання й оцінює ефективність наданих послуг, що мають покращити якість життя конкретного клієнта.

Ведення випадку спрямовується на подолання фрагментації між системами соціального захисту, освіти, охорони здоров’я, психологічної та юридичної допо­моги, з якою соціально дезадаптований клієнт самостійно не може впоратися.

Технологія ведення випадку може сильно варіюватися залежно від конкрет­них умов роботи, установи, сервісного підрозділу та цільової групи, на котру скерована допомога. Але незважаючи на можливі відмінності, засадничі цінності та принципи ведення випадку є спільними.

Розрізняють такі принципи ведення випадку:

- професіоналізм і висока кваліфікація спеціалістів;

- пріоритет інтересів дитини;

- активна участь дитини у веденні випадку та розвиток власного потенціалу;

- ефективний обмін інформацією з ведення випадку;

- конфіденційність інформації про дитину;

- послідовність і наступність у дотриманні етапів надання допомоги;

- індивідуальна відповідальність спеціаліста за випадок;

- повноцінне використання громадських ресурсів і мінімізація витрат;

- постійна оцінка якості та ефективності допомоги.

Робота з ведення випадку є доволі тривалою. Незалежно від тривалості ро­боти з випадком усі кроки в процесі надання допомоги мають бути логічними та послідовними: кожен крок має випливати з попереднього і слугувати осно­вою для наступного.

Етапи ведення випадку:

- встановлення контакту з клієнтом (дитиною);

- первинна оцінка стану і потреб дитини (початкова оцінка);

у т.ч. виявлення ознак жорстокого поводження та насильства над дитиною;

- поглиблена психосоціальна оцінка (комплексна оцінка потреб);

- прогнозування та планування роботи (складання індивідуального плану роботи з дитиною);

- надання допомоги дитині, організація та проведення різних заходів і їх координація;

- моніторинг процесу надання комплексної допомоги дитині (оцінка процесу);

- моніторинг ефективності втручання (оцінка впливу);

- закриття випадку.

Ведення випадку вихованця притулку для дітей чи центру соціально-психо­логічної реабілітації дітей здійснюється командою фахівців соціальної сфери. Різні фахівці долучаються до процесу надання комплексної допомоги на різних етапах. Проте обов’язковою умовою ефективності ведення випадку є спільні зустрічі з різних питань: обговорення процедури й результатів оцінки потреб дитини, складання плану роботи з нею, перегляд плану та його виконання тощо.

Нижче представлено орієнтовні плани “часткового” ведення випадку різни­ми фахівцями.

Приблизний план подання випадку психологом:

1. Особливості особистісної сфери: самооцінка, система цінностей, акцентуйованість характеру, здібності.

2. Особливості емоційно-вольової сфери: характер вияву емоцій, вольова регуляція емоцій та діяльності.

3. Особливості когнітивної сфери: особливості й рівень мислення, особливості пам’яті та уваги, рівень інтелекту (якщо проводили обстеження).

4. Особливості мотиваційної сфери: скерованість мотивів (соціальні, егоїстичні), ставлення до власної життєвої ситуації, ставлення до реабілітації.

5. Особливості комунікативної сфери: стиль спілкування і характер ставлення до членів сім’ї та найближчого оточення.

Приблизний план подання випадку медичним працівником:

1. Стан здоров’я.

2. Перенесені захворювання.

3. Дані медичного анамнезу та джерело їх отримання (зі слів клієнта, зі слів матері, з медичної карти клієнта, з медичної виписки тощо).

4. Дані функціональної діагностики (якщо проводилась).

5. Наявність шкідливих звичок.

6. Висновок медичного консиліуму (ким проводився, коли та де).

Приблизний план подання випадку педагогом-вихователем:

1. Сформованість шкільних знань, умінь, навичок відповідно до віку (класу, в якому навчається неповнолітній).

2. Ставлення до навчання.

3. Характер і динаміка взаємовідносин неповнолітнього з відвідувачами.

4. Активність участі в дозвільних заходах.

Результати роботи з ведення випадку оцінюють через певні інтервали, що встановлюються індивідуально для кожного випадку. Строки для періодичної оцінки результатів залежать від складності, специфіки та етапу ведення конк­ретного випадку.

Випадок закривають, якщо виконано всі завдання. В ідеалі закриття випад­ку означає, що дитина подолала кризову ситуацію й повернулася в біологічну сім’ю чи була влаштована в одну із сімейних форм виховання.

Список рекомендованої літератури:

1. Руководство по оказанию комплексной помощи беспризорньїм и безнадзорньїм несовершеннолетним. - СПб.: НеаІіЬЯщЬі Іпіетаііопаї, Санкт-Петербургская общественная организация “Врачи детям”, 2008. - 146 с.

2. Сидоров В. Н. Професіональная деятельность социального работника: ролевой подход. - Винница: Глобус-пресс, 2006. - 408 с.

3. Технология социальной рабоїьі / Под ред. И. Г. Зайньїшева. - М.: Владос, 2000. - 240 с.

Управление случаем в социальньїх службах при междисциплинарном взаимодействии в решении проблем детей. - М.: Полиграф-сервис, 2005. -112 с.

Адаптація дитини в умовах закладу соціального захисту

Ключові поняття: адаптація, види адаптації, специфіка адаптації дитини до нових умов, прихильність, адаптаційний період; соціально-педагогічні, організа­ційно-педагогічні умови адаптації дитини.

Лекція.

Адаптація дитини в умовах закладу соціального захисту

План

1. Сутність адаптації дитини.

2. Соціально-педагогічні та організаційні умови адаптації дитини до умов закладу соціального захисту.

Матеріали лекції

Адаптація - пристосування організму до нових умов існування. Людина по-різному реагує на зміни в соціальних умовах свого існування залежно від особливостей того середовища, у якому вона живе. Адаптаційні процеси відбу­ваються постійно як навколо людини, так і в ній самій.

Психологічна адаптація особистості в суспільстві відбувається завдяки та­ким психологічним механізмам, як рефлексія, ідентифікація, емпатія, прийом соціального зворотного зв’язку тощо.

Під соціальною адаптацією розуміють активне освоєння особистістю або групою нового для неї середовища, яке виникає внаслідок соціального пере­міщення або при зміні соціальних умов. Отже, соціальна адаптація - процес пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адек­ватної системи стосунків із соціальними об’єктами, інтеграція особистості в соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прий­няття норм і цінностей нового соціального середовища.

Психологічна та соціальна адаптація перебувають у взаємозалежності. Без психологічної адаптації, що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка не­мовби “дає старт” соціальній адаптації, остання була б просто неможливою.

На характері розвитку соціальної адаптації позначаються індивідуальні психічні ознаки особистості (мислення, увага, пам’ять, почуття); характеристики темпе­раменту (інтенсивність, темп реакцій, ригідність, пластичність); риси характеру особистості (цікавість, відповідальність, комунікабельність, працелюбність тощо).

Проте не можна переоцінювати вплив психіки на соціальну адаптацію люди­ни, оскільки причини, що породжують соціальну адаптацію та визначають її суть, лежать у соціальній сфері.

Соціальна адаптованість проявляться у двох типах реагування на вплив се­редовища:

- прийняття та ефективна відповідь на ті соціальні очікування, з якими зустрічається кожний відповідно зі своїм віком та статтю;

- гнучкість при зустрічі з новими, у тому числі й потенційно загрозливими умовами, а також здатність спрямовувати події в бажаному для особистості напрямі.

Тому адаптація - це ще й вдале використання наявних умов для здійснення певних цілей та прагнень особистості.

Значну роль у процесі соціальної адаптації відіграє адаптаційний потенці­ал людини. Це рівень можливостей особистості ввійти в нові умови соціального середовища, а також ті, що перебувають у постійних змінах. Він пов’язаний з адаптивною підготовкою особистості, тобто тими вміннями та навичками при­стосування, які індивід набуває в процесі життєдіяльності.

Розрізняють активну та пасивну адаптацію. У процесі активної адаптації індивід прагне взаємодіяти із середовищем, впливати на його розвиток та зміни, долати труднощі й перешкоди, вдосконалювати суспільні процеси. При пасивній адаптації індивід не прагне до змін оточуючої дійсності, пасивно реагує на існу­ючі норми, оцінки, способи діяльності, вкрай недостатньо мобілізує біологічні та психологічні ресурси для пристосування в соціальному середовищі.

Більшість дослідників стверджують, що адаптацію можна розглядати як складову соціалізації і як її механізм. Тому розрізняють два види адаптації - психофізіологічну та соціально-психологічну, що перебувають у взаємозв’язку Психологічна адаптація здійснюється в процесі соціалізації особистості в ході її індивідуального розвитку, трудового та професійного становлення. Вона перед­бачає і соціальну адаптацію як інтегрований показник готовності індивіда до виконання необхідних біосоціальних функцій та прийняття соціальних ролей у групі, колективі, суспільстві. При цьому соціально-психологічна адаптація трак­тується як оволодіння особистістю ролі під час входження в нову соціальну ситуацію.

Для того, щоб зрозуміти процес адаптації, необхідно уявити, що людину зне­нацька перенесли в нове, зовсім незнайоме місце, причому це відбулося всупе­реч її волі і без попередньої підготовки. Що вона відчуватимете при цьому? Вірогідно, її стан буде стресовим, вона розгубиться, злякається.

Адаптація дитини до умов закладу соціального захисту має ті ж самі особ­ливості, що й загальний процес адаптації особистості. Потрібно розуміти, що перебування дитини в закладах соціального захисту має свої плюси і мінуси. Враховуючи небезпечні умови для життя дитини в неблагополучній сім’ї, які травмують дитину, ізоляція дитини від таких факторів, безумовно, є позитив­ним моментом, оскільки дитина перебуває в безпеці, її життєвлаштуванням починають займатися спеціалісти, з’являється шанс оптимізації умов її життя. Проте ізоляція має бути тимчасовим, екстреним способом допомоги дитині. Причому, чим менша дитина, тим більш коротким повинен бути термін перебу­вання її в закладі.

За результатами вітчизняних досліджень визначені основні негативні риси суспільного виховання (виховання в закладах різного типу):

1) неправильна організація спілкування дорослих із дітьми:

- знижений або відсутній рівень довірливих взаємостосунків дорослих із дітьми;

- дефіцит можливості встановлення міцних і довготривалих взаємовідносин дитини з конкретним дорослим;

- висока частота зміни персоналу закладів (плинність кадрів) посилює процес травматизації дітей. Оскільки більшість дітей внаслідок раннього досвіду порушених дитячо-батьківських відносин мають порушення прихильності. Це діти, які позбавлені надійних безпечних відносин зі значимим для них дорослим; діти, які мають високий рівень тривожності щодо відношення до них дорослих; діти з порушеною самооцінкою. Відповідно в дітей сформувалося спотворене сприйняття світу. Результатом такого сприйняття є труднощі у встановленні дружніх відносин, підвищена чутливість до проявів негативного відношення, агресивність по відношенню до оточуючих. Тому необхідною умовою зміни спотворених уявлень дитини є можливість встановлення надійних, постійних емоційно теплих відносин зі значимим дорослим, що є важливим фактором адаптації та “лікування” душі дитини в широкому сенсі;

- групова, а не індивідуальна спрямованість виховних впливів;

- жорстка регламентація поведінки дитини, гіперопіка в діяльності - покрокове планування і санкціонування поведінки дітей дорослими: позитивне відношення дорослого дитина повинна заслужити виконанням його вимог, зразковою поведінкою, гарними оцінками;

2) інколи недостатня психолого-педагогічна підготовка вихователів;

3) постійне перебування дітей в умовах колективу;

4) невизначеність ситуації і дефіцит інформації для дітей щодо пере­бування в закладі. У переважній більшості факт перебування дитини в закладі є раптовим та неочікуваним. Які б не були складні умови життя дітей вдома, як правило, рідко діти за власним бажанням потрапляють до закладів. Крім відсут­ності бажання та психологічної готовності до даного факту, дитина не має дос­татньої інформації для адекватного розуміння ситуації, що склалася. Вона не знає відповідей на важливі для неї запитання: “Чому я тут?” (може, я погано себе поводив і тому батьки від мене відмовились), “Скільки часу я буду тут перебувати?”, “Коли мене заберуть батьки чи інші особи, які їх замінюють?”. Зазвичай відповіді дорослих носять ухильний характер, посилюючи невизна­ченість і нереалістичні очікування дитини. Відсутність інформації сама по собі є травматичною, а також не сприяє процесові адаптації дитини до нових (тимчасових) умов. Важливим негативним моментом є й те, що дитина залишається сам на сам зі своїм горем і не має можливості ні відреагувати, ні обговорити свої переживання зі значимими для неї дорослими, тобто не може вплинути на ситуацію. Внаслідок цього дитина демонструє протестні або деп­ресивні реакції, поступово роблячи для себе висновки: “Мене залишили, тому що я поганий. Мене ніхто не любить. Я нікому не потрібний. Нікому не можна довіряти. У будь-який момент може що завгодно трапитись”;

5) дефіцит уваги та відсутність емоційних зв’язків зі значимим дорос­лим: переважна більшість дітей, які перебувають у закладах, страждали від дефіциту уваги і тепла зі сторони батьків. Відповідно, вони більшою мірою по­требують надійної емоційної прихильності до дорослих, які турбуються про них. У той же час у будь-якому закладі соціального захисту на одного дорослого припадає група дітей, які потребують уваги. Навіть якщо дорослий гарно відно­ситься до своїх вихованців і щиро турбується про їх благополуччя, він фізично не може забезпечити той мінімум уваги, який необхідний для нормального роз­витку дитини, а саме задоволення базової потреби в емоційному теплі га емоційній прихильності.

Прагнучи задовольнити емоційний голод, діти намагаються різними спосо­бами привернути увагу до себе. Як правило, ці способи викликають роздрато­ваність персоналу. Проте сумний факт полягає в тому, що дитині легше перенес­ти негативну увагу до себе, аніж відсутність будь-якої уваги зі сторони дорослих.

Іншим негативним наслідком дефіциту уваги є жорстка конкуренція між дітьми за “володіння” дорослим (хоча б на хвилину). Конкуруючи за увагу до­рослого, діти відчувають незадоволення, яке виявляється в агресивній напрузі всередині дитячого колективу. Оберігаючи себе від болю “не отримати” уваги, діти випрацьовують захисні механізми, які можуть виявлятися у відстороненні, зовнішній апатії, часто - агресивності по відношенню до дорослого.

Дефіцит уваги та емоційний голод в умовах колективного життя призводять до знеособлення переживань: дитині не вистачає уваги особисто для неї. У дитини немає дорослого, який виділяв би її серед інших; у неї часто немає речей, які належать особисто їй; немає власного особистішого простору, в якому вона може залишитись наодинці із собою. Крім того, вона не може розпоряд­жатися ніким і нічим, включаючи й себе. Усе це призводить до того, що дитина хворобливо реагує на все, що можна назвати “своїм”.