Головна мета регіональної політики полягає в згладжуванні найбільш гострих соціальних і економічних диспропорцій між окремими районами країни

Методи проведення регіональної політики:

- виділення районів, що "мають потреби” і по відношенню до яких держава повинна проводити регіональну політику;

- "реанімація" депресивних районів;

- "стимулююча" політика;

- "компенсуюча" політика.

Заходи регіональної політики в депресивних районах країни передбачають:

- пряму фінансову допомогу;

- позики на вигідних умовах і податкові пільги;

- створення за рахунок держави виробничої і соціальної інфраструктури;

- розміщення державних замовлень;

- політика спрямування в необхідне русло міграційних потоків населення.

Оскільки в ринкові відносини вступають різні суб'єкти, а до сфери обміну надходять різноманітні товари й послуги, то в країні формується досить складна ринкова структура, яка включає найрізно­манітніші види ринків. Їх можна розглядати в різних аспектах.

Так, з точки зору об'єктів обміну, ринки бувають:

- ринок за­собів виробництва, ринок товарів народного споживання;

- ринок послуг ринок позичкових капіталів;

- ринок цінних паперів;

- ринок валюти;

- ринок інформації;

- ринок науково-технічних розробок;

- ринок робочої сили; ринок житла та нерухомості;

- ринок землі і т. д.

У середині цієї структури можна говорити про продовольчий ринок, ринок зерна, нафти, золота та ін. Тобто, ринкова економіка складається з великої кількості окремих ринків. Кожний товар чи послуга має свій ринок.

З територіальної точки зору, ринок може бути внутрішнім і зовнішнім.

Внутрішній ринок у свою чергу може бути національ­ним, регіональним і локальним (місцевим).

Національний - це весь внутрішній ринок даної країни, обмежений рамками її кордонів.

Регіональний - ринок окремого територіального підрозділу (респу­бліки, краю, області, району).

Локальний - ринок якоїсь місцевос­ті, яка включає певну сукупність населених пунктів. Регіональні й локальні ринки, на відміну від національних, не мають чітко окреслених кордонів.

Кожен вид ринку має свої особливості. Всі вони тісно пов'язані й органічно взаємодіють: якщо відбувається порушення в одному з них, то це викликає перебої в роботі інших і системи в цілому.

Наприклад, розпад національного ринку СРСР призвів до серйоз­них збоїв у функціонуванні регіональних і локальних ринків у окремих країнах СНД. Утворення нових самостійних національних держав викликало необхідність формування цілого ряду нових національ­них і регіональних ринків, без яких економіка молодих держав нормально функціонувати не може.

Всі види ринків можуть бути зведені принаймні до чотирьох економічних утворень: ринок товарів і послуг; ринок грошей, ринок цінних паперів; ринок робочої сили.

Регіональні ринки поєднані між собою і взаємодіють як певний органічний механізм. Саме тому порушення у будь-якій ланці відразу передаються решті ланок через ціни, попит, пропозицію, конкуренцію. Це означає, що ринок єдиний, а кожний його елемент – невід’ємна складова.

Розвиток ринкових відносин долає територіальні перепони, ліквідує економічний сепаратизм, веде врешті-решт до інтеграції національного ринку у світовий.

Ринок предметів споживання і послуг. Свої фізіологічні та соціальні потреби людина задовольняє на ринку предметів споживання. Він безпосередньо відображає виробництво і споживання, попит і пропозицію товарів. Матеріальне і нематеріальне виробництво має бути адекватним платоспроможному попиту населення. Якщо цієї рівноваги немає, то у суспільстві настає дисбаланс: не вистачає певної групи товарів споживання, з одного боку, і перевиробництво – з іншого. Ринок через конкуренцію, ціни, прибуток, перелив капіталу та інші його механізми впливає на виробництво, змінюючи його структуру, ліквідує тим самим диспропорції в економіці та у сфері обігу. Так відновлюється рівновага між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг.

Ринок0 засобів виробництва. Свобода економічної діяльності господарюючих суб’єктів, їхня самостійність залежать від забезпеченості засобами виробництва, можливості вільної реалізації продукції, встановлення на неї цін, укладання договорів. Підприємництво існує лише тоді, коли кожна юридична чи фізична особа має можливість вільно придбати будь-які засоби виробництва.

Формування повноцінного ринку засобів виробництва передбачає створення такого його інституту, як товарна біржа, де укладають контракти між виробниками і споживачами, забезпечується співвідношення цін, попиту і пропозиції.

Ринок науково-технічних розробок та інформації. Цей сектор ринкового народного госпадарства обслуговує всі сфери людської діяльності. Без впровадження новітніх досягнень науки і техніки у виробництво не можливо примножити національного багатства України, підвищити добробут її громадян, забезпечити їхнє духовне та інтелектуальне зростання. Цим визначається місце ринку науково-технічних розробок та інформації у суспільно-економічному житті. Проте значний науково-технічний потенціал використовується вкрай незадовільно.

Конкуренція не може відбуватися інакше, як на товарному ринку, тобто, у сфері обороту одного товару або групи взаємозамінних товарів, що має місце на певній території і протягом певного часу.

При цьому, деякі особливості конкретного товарного ринку є виключно важливими з точки зору можливостей розвитку конкуренції на ньому.

До таких особливостей належить насамперед структура товарного ринку, що визначається, зокрема, кількістю та відносною величиною суб’єктів господарювання, що діють на ньому.

Виходячи з положень економічної теорії, норм законодавства України про захист економічної конкуренції, практики ринкового аналізу, нагромадженої органами Антимонопольного комітету України, доцільно виділити чотири типи ринків, для кожного з яких особливості структури створюють різні передумови для конкуренції.

1. Ринки з конкурентною структурою. Ринки з конкурентною структурою характерні для основних видів первинної продукції рослинництва, тваринництва (їх виробництво здійснюють майже 20 тисяч сільськогосподарських підприємств, а також понад 43 тисячі фермерських господарств, не враховуючи підсобних господарств населення). У легкій промисловості такими ринками є, зокрема, ринки текстильної продукції (понад 550 виробників в Україні), одягу (приблизно 2 тисячі виробників), взуття (понад 400 виробників). Ринки з висококонкурентною структурою переважають у видавничій справі (майже 2,5 тисячі виробників), в інших підгалузях поліграфічної промисловості (2,5 тисячі підприємств), будівництві (понад 24 тисячі підприємств), у більшості видів фінансової діяльності (майже 2,8 тисяч установ), у сфері вантажних перевезень автотранспортом (діяльність здійснювали 6,4 тисяч підприємств), рекламної діяльності (понад 3000 підприємств), в оптовій торгівлі та в посередництві в торгівлі (у цій сфері в 2004 році діяли понад 83 тисячі підприємств).

На ряді ринків з конкурентною структурою спостерігається підвищення рівня ринкової концентрації. Однак ця тенденція не завжди має однозначно антиконкурентний характер, оскільки в певних випадках пов’язана з поширенням нових, більш прогресивних форм господарювання, просування каналів товарів, і призводить в кінцевому рахунку не до послаблення, а до загострення конкуренції.

Такі процеси мають місце, зокрема, на ринках послуг оптово-роздрібної торгівлі продовольчими та побутовими товарами. Там ще у 1990-х роках почали з’являтися такі нові сучасні форми організації торгівлі, як супермаркети та роздрібні торговельні мережі. Враховуючи темпи росту національних торговельних мереж, більшість експертів прогнозує суттєве посилення конкуренції в роздрібній торгівлі протягом найближчих років, оскільки, як свідчить світова практика, гостра конкуренція між роздрібними мережами починається, коли їхня частка в роздрібному товарообігу сягає 30%. Загострення конкуренції призведе до виділення лідерів серед великих роздрібних мереж. Експерти вважають, що протягом найближчих п'яти років частка роздрібних мереж в роздрібному товарообігу буде складати 20 - 40 %. Максимальний показник буде досягнуто в таких містах, як Київ, Дніпропетровськ, Львів й Одеса.

2. Олігопольні ринки (від гр. о ligos - небагато, poleo - продаю – панування декількох міцних фірм у виробництві продукції в більшості галузей промисловості та їх диктат на ринку). Прикладами загальнодержавних товарних ринків з олігопольною структурою в Україні в цей час є ринок послуг мобільного зв’язку (на ринку діє п’ять операторів, частка двох найбільших наближується до 98%), ринок коксу (на ринку діє 13 виробників, частка трьох найбільших протягом останніх років становила 42 - 51%), ринок моторних бензинів (операторами ринку є сім великих підприємств, сукупна частка трьох найбільших перевищує 67%), ринок пива (близько 94% ринку належить чотирьом конкуруючим між собою суб’єктам господарювання), тютюнових виробів (з 22 суб`єктів господарювання, які діють на ринку, частка трьох найбільших становить понад 75%, п’яти найбільших - понад 97%), торфу (на ринку у 2004 році діяло 32 учасники, частка трьох найбільших - понад 55%), цементу (частка трьох найбільших суб'єктів господарювання становить понад 40 відсотків, п’яти найбільших - понад 60%). На регіональному рівні олігопольну структуру здебільшого мають ринки послуг з переробки сільськогосподарської продукції.

В деяких випадках спостерігається посилення концентрації олігопольних ринків: скажімо, сукупна частка чотирьох найбільших виробників пива збільшилася з 88% у 2002 році до 94 % - у 2004; сукупна частка двох найбільших операторів мобільного зв’язку - з 85% у 2000 році до 98% - у 2005.

Слід зазначити, що на більшості ринків з олігопольною структурою спостерігаються високі темпи зростання. Наприклад, обсяг послуг мобільного зв’язку за 2001 - 2005 роки збільшився в 7 разів, виробництво цементу зросло в 2,1 рази, виробництво пива у 2000 - 2004 роках збільшилося на 80%. Значною мірою це пов’язано з поєднанням на олігопольних ринках досить гострої конкуренції між учасниками з перевагами масштабів виробництва.

В той же час на олігопольних ринках існує підвищений ризик антиконкурентних змов суб’єктів господарювання, які призводять до послаблення або усунення конкуренції, встановлення завищених цін, нав’язування контрагентам додаткових зобов’язань, що не стосуються предмета угод тощо. За час дії Закону України «Про захист економічної конкуренції» Антимонопольним комітетом України виявлено та припинено понад 500 випадків антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання, здебільшого на олігопольних ринках послуг з оптової та роздрібної торгівлі нафтопродуктами, перероблення сільськогосподарської продукції, послуг зв’язку.

3. Ринки з ознаками індивідуального домінування. Ринки зі структурними ознаками індивідуального домінування на цей час є поширеними в Україні, зокрема, у добувній промисловості (крім видобування вугілля, торфу та металевих руд), в окремих підгалузях машинобудування, хімічної промисловості, в переробці відходів, на водному транспорті. Високий рівень ринкової концентрації на них значною мірою обумовлюється бар’єрами входження у вигляді високої фондоємності, тривалих термінів окупності капіталовкладень, залежністю від обмежених або зовнішніх джерел сировини, інфраструктури. При цьому, як свідчить аналіз, подрібнення підприємств, що займають домінуюче положення на ринках, як правило, є неможливим з технологічної точки зору або невиправданим - з економічної, оскільки здатне призвести до погіршення показників ефективності їхньої господарської діяльності внаслідок послаблення чи втрати ефекту масштабу виробництва. В той же час, значна кількість загальнодержавних ринків зі структурними ознаками індивідуального домінування відчуває істотний вплив конкуренції з боку імпортних товарів. Отже, на цей час головною проблемою покращення структури ринків з ознаками індивідуального домінування є зменшення бар’єрів входження на них та стимулювання вступу нових суб’єктів господарювання.

4. Монополізовані ринки. До ринків, на яких діє практично один суб’єкт господарювання, у цей час в Україні належать, головним чином, ринки природних монополій та ринки, монополізація яких випливає з владних рішень.

У цей час в Україні нараховується 10 загальнодержавних та понад 2300 регіональних і локальних ринків природних монополій. Загальнодержавними ринками природних монополій є ринки:

- послуг з передачі електричної енергiї магiстральними та мiждержавними електричними мережами;

- користування залiзничними колiями, диспетчерськими службами, вокзалами та iншими об'єктами iнфраструктури, що забезпечують рух залiзничного транспорту загального користування;

- транспортування нафти магiстральними трубопроводами;

- транспортування природного газу магiстральними газопроводами;

- послуг управлiння з аеронавiгацiйного обслуговування повiтряних суден;

- спецiалiзованих послуг транспортного термiналу з прийому, охолодження, зберiгання та перевантаження амiаку;

- універсальних послуг поштового зв'язку;

- послуг з надання в користування технічних засобів мовлення;

- послуг з коpистування pадiоpелейними каналами зв'язку;

- послуг з користування некомутованими каналами зв'язку.

Регіональні та локальні ринки послуг природних монополій утворюють насамперед ринки послуг з транспортування і розподілу електроенергії та газу місцевими мережами, послуг тепло- та водопостачання, місцевого телефонного зв'язку.

Принципова різниця між ринками природних монополій та іншими ринками, на яких діє один або практично один суб’єкт господарювання, полягає в тому, що вступ нових суб’єктів господарювання на ці ринки за звичайних умов є неможливим. Він може статися лише внаслідок глибоких технологічних змін. Прикладами є ринки електрозв’язку внаслідок розвитку технологій мобільного зв’язку або ринки теплопостачання у зв’язку з розвитком автономних систем опалення. Аналогічним чином обмеження конкуренції, що прямо або опосередковано випливають з владних рішень (наприклад, на ринках деяких платних послуг, пов’язаних із здійсненням функцій держави; у сферах діяльності, на яких обмеження кількості суб’єктів господарювання випливає з потреб безпеки людини, суспільства або держави), не можуть бути усунуті, доки існують причини, що їх породжують. Виходячи з наведеного, головною проблемою ринків з монопольною структурою є насамперед проблема ефективного державного регулювання, що має виступати як замінник конкурентного тиску.

Наявні дані свідчать, що в цей час в Україні державне регулювання суб’єктів природних монополій є недостатньо ефективним. Так, за даними кон’юнктурних опитувань Держкомстату України, серед чинників, що стримують виробництво, значна кількість промислових підприємств відзначає високі тарифи природних монополій. При цьому негативний вплив цього фактору постійно зростає: якщо у 2000 році його відчували 12 - 15% опитаних промислових підприємств, то у 2005 році - 21%.

Протягом сімнадцяти років в Україні відбувався перехід від планово-адміністративної економіки до ринкової, в якій більше половини всіх товарів, робіт і послуг виробляється суб’єктами господарювання, що діють за умов істотної конкуренції. Конкурентне середовище сформовано, зокрема, у торгівлі, на багатьох ринках агропромислового комплексу, легкої, харчової промисловості, машинобудування, будівництва, автомобільного транспорту, у фінансовій діяльності тощо.

Однак співвідношення конкурентного та монопольного секторів, що спостерігається зараз в Україні, було характерним для економіки індустріальних країн середини ХХ століття. У сучасній інформаційній економіці найбільш розвинутих країн світу, за оцінками фахівців, за умов значної конкуренції створюється понад 80% загального обсягу товарів, робіт і послуг, а при відсутності конкуренції - не більше 2%.

Надмірною залишається вага в загальному обсязі виробництва сфери природних монополій, недосконалими - механізми державного регулювання цієї сфери. Невиправдано високим є рівень концентрації ряду потенційно конкурентних ринків, особливо регіональних та місцевих, на більшості ринків не створені рівні умови конкуренції для всіх суб’єктів господарювання. Негативно впливають на конкурентне середовище також надмірна ускладненість дозвільних процедур, високий рівень плати за адміністративні послуги. Існуючі перешкоди на шляху розвитку конкурентних відносин - один з найважливіших чинників, що обумовлює низький рівень ефективності української економіки, перешкоджає її інноваційній переорієнтації.

Виходячи з наведеного, як загальну мету антимонопольно-конкурентної політики в нашій державі в цей час можна визначити істотне збільшення питомої ваги конкурентного сектора економіки та забезпечення рівності умов конкуренції на товарних ринках.

При цьому, у конкурентному секторі першочерговими завданнями є забезпечення належних інституційних передумов ефективної конкуренції, недопущення деформацій ринкового механізму внаслідок втручання державних органів; розвиток належного інформаційного забезпечення функціонування товарних ринків; створення та розвиток ефективних каналів розповсюдження товарів.

Стосовно олігопольного сектора, враховуючи його неоднозначну роль, зокрема, у забезпеченні науково-технічного прогресу, оновленні технологічної бази виробництва, пріоритетним завданням має бути вплив на поведінку учасників ринку, запобігання обмеженням конкуренції внаслідок узгодження їхньої поведінки. Поряд із цим, держава має не допускати структурних змін, що призводили б до виникнення на таких ринках передумов домінування, посилення бар’єрів вступу на них.

Структурні зміни, що повинні призвести до скорочення питомої ваги монопольного сектора, мають бути забезпечені, у першу чергу, за рахунок вступу на ці ринки нових суб’єктів господарювання, що передбачає, у свою чергу, створення та підтримання сприятливого інвестиційного клімату, усунення та недопущення перешкод вступу на товарні ринки. Щодо ринків природних монополій головним завданням є забезпечення функціонування ефективної системи державного регулювання тарифів на послуги суб’єктів природних монополій, якості цих послуг та доступу до них. Водночас держава має всіляко сприяти технологічним змінам, які виводять відповідні ринки зі стану природної монополії, вживати організаційних заходів, які б створювали передумови для лібералізації цих ринків.