Пропорційність

109. Як було зазначено вище72, втручання у право власності допустиме лише тоді, коли воно переслідує легітимну мету в суспільних інтересах. Але, крім тогo. має бути розумне відношення пропорційності між засобами, шо використовуються, і поставленою метою73. Справедливий баланс має бути встановлений між вимогами щодо забезпечення загальних інтересів суспільства і вимогами щодо захисту основних прав особи, І пошуки такого балансу властиві Конвенції в цілому74. У більшості справ цьому питанню приділяється значна увага.

110. Показовим прикладом практичного застосування критерію пропорційності є справа «AGOSI проти Сполученого Королівства» (AGOSI v. The United Kingdom)75. Заявником у цій справі виступила німецька компанія AGOSI,що спеціалізувалася на плавці металу та операціях із золотими та срібними монетами. Якось у суботу на завод цієї компанії в Німеччині приїхали громадяни X та Y і захотіли на місці придбати 1500 «крюгерандів» (krugerrands) — золотих монет, які чеканилися в ПАР. Загальна вартість монет становила 120 000 фунтів стерлінгів. Тут-таки було досягнуто згоди щодо продажу, і монети завантажили в автомобіль з англійськими номерами. Покупці розплатилися чеком, виписаним на Англійський банк. Компанія спробувала отримати гроші за цим чеком, але банк не прийняв його до сплати. У контракті про купівлю-продаж золотих монет був пункт, згідно з яким право власності на монети зберігається за AGOSI доти, доки компанія не отримає за них плату в повному розмірі.

111. Тим часом покупці спробували ввезти монети до Сполученого Королівства, заховавши їх у запасній покришці до автомобіля. Але монети було виявлено і вилучено митними органами Сполученого Королівства. За кілька місяців до цього Міністерство торгівлі і промисловості ввело заборону на ввезення до країни золотих монет. X та Y було обвинувачено в умисному порушенні заборони на ввезення золотих монет (контрабанді).

112. Компанія AGOSI звернулася з вимогою про повернення монет на підставі того, що за нею зберігалося право власності на ці монети, оскільки плата за них не була отримана. Митні органи відмовилися повертати монети. Суд з кримінальних справ визнав X та Y винними у вчиненні злочину. Але навіть після цього митні органи відмовилися повернути монети компанії. Компанія не змогла домогтися їх повернення і через англійський суд.

133. В Європейському суді з прав людини компанія AGOSI оскаржила, зокрема, відмову митних органів повернути монети. Компанія стверджувала, що вона

________________________________________

72 Див. п. 105.

73 «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom), A98 (1986),n. 50; «Літґоу проти Сполученого Королівства» (Lithgow v. the United Kingdom), A102 (1986), n. 120.

74 «Спорронг І Льоннрот проти Швеції» (Sporrong andLbnnroth v. Sweden), A52 (1982),n. 69, 73; «"Тре Тракторер Актіболаґ" проти Швеції» (Tre Traktorer Aktiebolag v. Sweden),A159 (1989), її. 59; «Анріш проти Франції» (Henthch v. France), A296-A (1994), n. 45-49;«Святі монастирі проти Греції» (Holy Monasteries v. Greece), A301-A (1994), n. 70; «"Ер Канада" проти Сполученого Королівства» (Air Canada v. the United Kingdom), A316-A (1995), n. 29.

75 A108 (1986), n. 52.

є законним власником монет і не вчиняла жодних правопорушень і що в англійських судах її заяву не було належно розглянуто. Страсбурзький Суд зазначив, що вилучення (конфіскація) монет однозначно є обмеженням мирного володіння майном, відповідно до першого речення статті 1, і цей момент не оспорювався. Але далі Суду необхідно було визначити, яке саме положення — друге речення частини першої чи частину другу — слід застосувати. Суд зауважив, що заборона на ввезення золотих монет однозначно є контролем за користуванням власності. Вилучення і конфіскація монет є заходами, застосованими з метою забезпечення дотримання цієї заборони. Суд також зазначив, що конфіскація монет, звичайно ж, стала позбавленням майна, але за даних обставин це позбавлення було складовою процедури з контролю за користуванням золотими монетами у Сполученому Королівстві. Відповідно, таким, що підлягало застосуванню, було визнане третє положення про контроль за користуванням.

114. Щодо того, чи можна виправдати ці заходи, Суд зазначив, що заборона на ввезення золотих монет, безумовно, не суперечила статті 1 Першого протоколу, оскільки переслідувала легітимну мету в суспільних інтересах. Але необхідно також з'ясувати, чи було забезпечено розумне відношення пропорційності між засобами, використаними для виконання вимог заборони, і поставленою метою. Суду необхідно було визначити, чи було дотримано необхідний справедливий баланс.

Суд зазначив: «Державі відведено широкі межі для самостійної оцінки як засобів, обраних для забезпечення виконання закону, так і визначення того, чи наслідки їх застосування є виправданими з точки зору загальних інтересів задля досягнення мети відповідного закону» (п. 52).

115. Суд зауважив, що за загальними принципами права, визнаними в усіх Договірних державах, товари, що були предметом контрабанди, як правило, підлягають конфіскації. Але компанія AGOS1 наполягала (і Комісія погодилася з нею), що ці правила не застосовуються, коли власник не є винним. Суд наголосив, що забезпечення справедливого балансу залежить від багатьох чинників, і поведінка власника майна (щодо контрабанди), в тому числі ступінь його вини або ж [навпаки] належного суб'єктивного ставлення, — один з елементів у сукупності обставин, які необхідно брати до уваги (Суд також зазначив, що в Договірних державах не існує єдиної практики, яка пов'язувала б конфіскацію з виною).

116. Отже, хоча в статті 1 щодо цього питання немає чітких вказівок, Суду необхідно було розглянути питання про те, чи чинні процедури давали можливість належним чином врахувати ступінь вини заявника або ж виявленого ним належного суб'єктивного ставлення до своїх дій, а також дослідити, чи чинні процедури забезпечили для компанії розумну можливість розгляду її справи у відповідних органах. Суд проаналізував англійську процедуру судового розгляду і встановив, що вона є достатньою і відповідає статті 1 Першого протоколу. Отже,порушення права власності компанії AGOSI не було.

117. Ще одним прикладом застосування принципу пропорційності і широких меж самостійної оцінки, що відводяться державі в деяких рішеннях Суду, є справа «Меллахер проти Австрії» (Metlacher v. Austria)76. Як уже зазначалося вище77, ця справа стосується власників багатоквартирного будинку, які стверджували, що австрійське законодавство про регулювання орендних відносин суперечило статті 1 Першого протоколу, бо становило втручання в їхні договірні права на отримання орендної плати. Суд встановив, що застосуванню підлягає стаття 1 і що мало місце втручання у права заявників на власність у сенсі другого положення про контроль за користуванням майном.

118. Що стосується питання виправданості цих заходів, то заявники стверджували, що Закон 1981 року про орендну плату не ставив перед собою легітимну мету. За їхніми словами, він був розрахований не на усунення соціальної несправедливості, а на проведення перерозподілу власності. Вони погоджувалися, шо такі заходи загалом можливі, але наполягали на тому, що на той час небуло проблеми, яка вимагала втручання держави. Заявники звернули увагу на економічний бум, який переживала Австрія. Вони навели статистику, яка свідчила, що житло було фактично доступним, і стверджували, що закон не був підтриманий двома третинами політичних партій, які представляють більшість населення. Вони наполягали, що цей захід був вжитий соціалістичним урядом з наміром догодити певній частині електорату. Тому, за їхніми словами, це не був захід, здійснений в загальних інтересах.

119. Європейський суд з прав людини вивчив пояснювальну записку, подану урядом до австрійського парламенту разом з проектом цього закону. У ній ішлося про необхідність зменшити різницю між розмірами орендної плати за рівноцінні квартири, Закон мав на меті зробити житло доступнішим за розумними цінами. Суд встановив, що ці пояснення не можуть вважатися явно необгрунтованими. Тому закон [був визнаний таким, що] ставив перед собою легітимну мету в загальних інтересах.

120. Що стосується вимоги пропорційності, Суд знову ж таки вдався до тесту на збалансованість. Заявники стверджували, що закон юридично санкціонував порушення умов дійсних договорів і таким чином порушував принцип свободи вступу в договірні відносини. Але Суд зауважив, що в законодавстві про соціальний захист, зокрема у сфері регулювання орендної плати, законодавчий орган має повне право вживати заходи, які впливають на подальше виконання попередньо укладених договорів з метою досягнення поставлених цілей житлової політики. Суд далі зауважив, що можливе існування альтернативних рішень саме по собі не означає, що оскаржене законодавство не може бути виправданим. Якщо таке законодавство не виходить за межі самостійної оцінки (розсуду) [які визнаються за національними органами. — Прим. наук, рєд.], то Суд не може перебирати на себе оцінювання того, чи воно відображає найкращий варіант розв'язання проблеми, чи, може, законодавчому органові слід було піти іншим шляхом.

121. Заявники посилалися на те, шо дія Закону 1981 року зменшила орендну плату аж на 80% у двох випадках і на 22% в інших. Комісія вирішила, що такий ступінь втручання є невиправданим. Держава стверджувала, що навіть у зменшеному розмірі орендна плата в розумних межах відповідала орендній платі, що встановлювалася в інших будинках. Суд дійшов висновку, що необхідний справедливий баланс було забезпечено. Зокрема, він узяв до уваги, що власники будинку й надалі мали змогу перекладати на орендарів обов'язок сплачувати різні платежі, такі як плата за страхування житла, і могли ставити перед орендарями вимогу вносити кошти для ремонтних робіт. У законі також були перехідні положення, згідно з якими власникам житлових приміщень дозволялося за вже діючими договорами отримувати орендну плату на 50% вищу за її розмір, визначений новими правилами оренди. Таким чином, порушення статті 1 Першого протоколу не було.

122. Справа «"Стран Грік Рефайнеріз" і Страті Андреадіс проти Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece)78 також уже розглядалася вище79. У цій справі, що стосувалася прийняття законодавства, яке скасовувало рішення арбітражного суду, Суд вирішив, що таке втручання не є ні експропріацією майна, ні контролем за його користуванням, і його слід розглядати відповідно до першого речення статті 1.

123. Далі Суд перейшов до визначення того, чи було забезпечено необхідний справедливий баланс. Держава стверджувала, що оскаржений захід був частиною комплексу заходів, покликаних очистити суспільство від поганої слави, якої зажив собі військовий режим, та проголосити право і готовність грецького народу захищати демократичні інститути. Як стверджувалося, права заявників закріплювалися договором, укладеним на пільгових умовах, що мало негативний вплив на національну економіку і допомагало підтримувати диктатуру. Проте заявники наполягали на тому, що буде несправедливо визнавати недійсними всі правовідносини, які виникли за часів диктаторського режиму, після того як закінчилося його існування.

124. Суд не ставив під сумнів право держави припинити дію договору, який, на її думку, шкодить її економічним інтересам. Така можливість давно передбачена міжнародним публічним правом: держава має суверенне право розірвати договір,укладений з приватними особами, за умови виплати їм компенсації. Однак це не поширюється на певні істотні положення договору, такі як положення про арбітражне врегулювання спору, інакше одна зі сторін могла б ухилитися від правила про підсудність спору, щодо якого в договорі містилось узгоджене положення про підсудність спору арбітражному суду. Суд також зазначив, що держава сама обрала арбітражну процедуру, наслідків застосування якої надалі прагнула уникнути. Таким чином, скасувавши арбітражне рішення, законодавчий орган порушив необхідний справедливий баланс. Отже, відбулося порушення статті 1 Першого протоколу.

125. Справа «"Прессоз Компанія Нав'єра СА" проти Бельгії» (Pressos Compaпіа Naviera SA v. Belgium)80 — ще один приклад перевищення державою меж самостійної оцінки (розсуду) [що визнається за нею Судом]. Як уже зазначалося81,у цій справі йшлося про кількох власників морських суден, які побували в аварійних зіткненнях у територіальних водах Бельгії. Ці власники вчинили позови про відшкодування збитків, спричинених недбальством лоцманів, обов'язок надавати яких мала Бельгія. Після того як збитків було завдано, держава прийняла закон, який виключив право на компенсацію в подібних випадках. Суд визнав, що вимоги заявників стосувалися їхнього майна і шо відбулося обмеження їхнього права за статтею 1 Першого протоколу.

126. Держава звернула увагу на необхідність захисту її фінансових інтересів, потребу перегляду критерію правової визначеності у сфері цивільної відповідальності і необхідність привести бельгійське законодавство у відповідність із законодавством сусідніх країн, зокрема Нідерландів. Суд зазначив, що у створеній Конвенцією системі національні органи влади можуть самостійно давати початкову оцінку як щодо того, чи існує проблема суспільного значення, для врегулювання якої необхідно вжити заходів, пов'язаних з позбавленням права власності, так і щодо забезпечення відповідного відшкодування. Поняття суспільних інтересів, звичайно, широке.Тому державі відведено широкі межі для самостійної оцінки (розсуду).

127. Що стосується пропорційності, Суд звернувся до критерію справедливого балансу і зазначив, що це питання пов'язане з положеннями чинного законодавства щодо компенсації. Він також зауважив, що вилучення майна без виплати суми, яка відповідає його вартості, як правило, може бути виправдане тільки за виняткових обставин. У даному випадку Закон 1988 року унеможливив у порядку зворотної дії і без компенсації претензії щодо відшкодування дуже великих збитків, які раніше могли висуватися в Бельгії особами, що зазнали їх. У деяких випадках розгляд цих позовів іше тривав. Держава посилалася на те, що вразі неприйняття закону їй довелося б виплачувати за позовами величезні суми (3500 мільйонів бельгійських франків). Суд дійшов висновку, що ця стурбованість і прагнення привести законодавство у відповідність із законодавством сусідніх країн могли б виправдати спробу змінити законодавство про цивільну відповідальність на майбутнє, але ці міркування не можуть виправдати факту прийняття закону зі зворотною дією, мета і наслідки якого полягають у позбавленні заявників їхніх [дійсних. — Прим. наук, ред.] вимог щодо права вимагати компенсацію. Таке суттєве втручання у право не відповідає критерію справедливого балансу і є порушенням статті 1 Першого протоколу. [Знов-таки, в контексті зазначеного підходу більш ніж дивним видається рішення Суду у справі Гайдука та Інших — адже в цьому випадку простежується пряма аналогія із щойно наведеними справами: держава, зв'язана договірним обов'язком гаранта повернення вкладів, внесених за договорами зберігання в Ощадбанк, уже після виникнення права вимоги у кредиторів в односторонньому порядку змінила розмір і порядок виконання своїх зобов'язань Законом «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» від 21.11.1996 р. № 537/96-ВР, до того ж не скасувавши закон (зокрема ст. 384 ЦК (у чинній на той час редакції)). який закріплював зобов'язання в їх первинному обсязі. — Прим. наук. ред.].