Система підготовки пластунів

Систему фізичного виховання козаків визначають такі основні компоненти:

· Початковий відбір, де першочергове значення мав рівень розвитку фізичних і моральних якостей людини;

· Здоровий спосіб життя, а саме: ефективне використання сил природи (водні процедури, сон на свіжому повітрі, інші засоби загартування, поміркованість у харчуванні, вживання алкоголю, паління.);

· Національні за свої змістом, специфічні засоби вишколу козаків (гопак, серці).

В Запорозькій січі функціонувала ефективна система фізичного виховання, основи якої становили віковічні звичаї українського народу.

У системі фізичного вдосконалення козаків переважали ігрові та змагальні форми використання фізичних вправ, часто в поєднанні з піснею або музикою.

Пріоритетне місце в структурі спеціальної фізичної підготовки козаків належало:

· цілеспрямованому розвиткові рухових якостей (сили, спритності, витривалості);

· удосконаленню навичок у плаванні, бігу, їзді верхи тощо;

· удосконалення майстерності у володінні різними видами зброї й засобами пересування.

Метою фізичного виховання у Запорізькій Січі була підготовка воїнів, які в більшості своїй "міцної тілобудови, легко переносять голод, спрагу, спеку; у війні невтомні, відважні, хоробрі, або, краще сказати, дерзновенні і мало дорожать своїм життям".

У козацьку добу побут українців, як твердять літописи, був дуже насиченим руховими іграми і змагальними фізичними вправами, що сприяли розвиткові фізичних якостей та формуванню на цій основі міцного покоління захисників Вітчизни.

Характерною ознакою колориту української землі того часу були мандрівні бійці - молоді хлопці, які ходили по селах і мірялися силою із сільськими парубками. Перемога в таких імпровізованих поєдинках дуже цінувалася, а переможець, як правило, увінчувався вінком і довго вважався героєм парубоцької громади.

Фізичні вправи використовувалися не тільки для фізичної підготовки, а й для духовного й естетичного виховання підростаючого покоління. Під час ігор і вправ діти повинні виявляти витриманість, уважність у ставленні до слабших. Вершиною української системи вдосконалення людини було бойове мистецтво запорізьких козаків - гопак.

В гопаку виділяють два основні компоненти: основи фізичного та основи психічного вишколу людини. Треба зауважити, що фізичні та психічні компоненти бойового мистецтва реалізувалися в гармонійному поєднанні, істотно доповнюючи один одного. Відмінною рисою найпопулярнішого танцю -гопака - є те, що його основу становили важкі, з точки зору виконання, дії, а саме стрибки: "щупак", "яструб", розтяжки в повітрі тощо, - що вказувало на спорідненість гопака із системою власне бойового єдиноборства. Такі координаційно складні елементи відсутні і в російських, і в інших слов'янських національних танцях. У запорізьких козаків були дуже поширені танці, серед яких переважали козачок, метелиця.

Оволодівали козаки й іншою системою козацької боротьби - гайдак. Вона призначалася здебільшого для розвідників-пластунів. Цікаво, що арсенал прийомів цього виду єдиноборства дозволяв козакові битися вночі з кількома противниками.

Існує дуже мало відомостей про козацьку систему боротьби спас. Вона мала не атакуючий, а суто оборонний характер. Для неї характерне філігранне, скрупульозне відпрацювання блокування дій супротивника.

Значний виховний, пізнавальний потенціал мав цілий пласт культури наших предків, який дістав назву козацького характерництва. Боротьба характерників із ворогом вважалася вершиною козацького бойового мистецтва. Окремі козаки настільки розвивали свої внутрішні сили, можливості, досягали надзвичайних успіхів у розвитку своїх здібностей, що багато сучасників було переконано в тому, що в них "вселялися " якісь надприродні сили. Таку силу й енергію козаки застосовували в разі потреби у боротьбі з ворогами. Вони володіли уміннями, які в наш час демонструють, наприклад, екстрасенси.

Є наукова інформація про те, що козацькі спеціальні вправи досягали неймовірного ефекту, коли "тіло грало" (больові удари супротивника в такому разі не відчувалися). Вороги нерідко вірили, що козаки могли брати голими руками розпечені ядра, обминали кулі.

Постійно займаючись самовдосконаленням, козаки, зокрема, оволодівали дихальними вправами, доводячи, подібно до йогів, справді невичерпні можливості людського організму.

Усі види козацької боротьби у процесі тренування, оволодіння майстерністю єдиноборств ґрунтувалися на правилах, принципах народної моралі, етики. Порушення їх вважалося не припустимим і мало важкі наслідки для тих, хто нехтував козацькими законами життя, їх традиціями й звичаями.

Важливе місце відводилося формуванню вмінь плавати, веслувати, керувати човном. Вихованців учили добре маскуватися в різних умовах, від чого часто залежало їхнє життя. Сюди входило перебування під водою з допомогою очеретини.

Найбагатшою частиною бойового гопака були спроби ураження ногами. Складаючи основи цього бойового мистецтва, ці способи диференціювалися залежно від частини ноги, якою козак завдавав удар. У цьому плані удари здійснювалися ступнею, гомілкою, коліном, стегном однієї або двох ніг. Ці прийоми здійснювалися на місці або у стрибку в повітрі. Сюди належали "повзунці" - способи ведення боротьби ногами проти нижньої частини тіла, "копняки" і "тинки" - способи враження середньої та верхньої частин тіла ударами ніг у стрибку в повітрі. Сюди входять "розніжка" - удар у стрибку обома ногами в боки; "щупак" - удар у стрибку двома ногами вперед; "пістоль" - удар однією ногою в стрибку вбік; "чорт" - удар у стрибку з поворотом тіла на 360 градусів; "коза" - удар у стрибку в оберті та ін.

Складовою частиною техніки бойового гопака були способи захисту від ударів противника. У запорозьких козаків навчання техніки бойового мистецтва було поставлено в такий спосіб, що кожна наступально-атакуюча дія противника мала свою альтернативу, тобто ефективний захист. Виходячи з цього, при вивченні будь-якої атакуючої дії водночас акцентувалася увага на основах техніки захисту від неї. Ця техніка включала в себе способи ухиляння від ударів, способи затуляння та відбивання їх. Способи ухиляння від ударів, у свою чергу, поділялися на відходи, відскоки, присідання.

На Запорожжі існували й інші види козацької боротьби. Серед них -"гойдок", "спас", на ременях, навхрест, на палицях тощо.

Боротьба "гойдок" головним чином була призначена для розвідників-пластунів. За цією системою боєць "приклеювався" до суперника, повторював усі його рухи, а в разі помилки (через розгубленість, необачність, страх, відчай) нападав на нього, брав у полон чи знешкоджував. Арсенал прийомів цього виду дозволяв козакові битися вночі з кількома своїми противниками.

Найменш відома сьогодні система козацької боротьби "спас". Вона мала не атакуючий, а суто оборонний характер. Для неї характерне багаторазове, скрупульозне відпрацювання блокування дій супротивника. Тренування козаків для оволодіння технікою й тактикою цих видів боротьби ґрунтувалося на високоморальних принципах, що забезпечувало всебічний розвиток особистості.

Окремі козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли "тіло грає" (в такому разі больові удари противника не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували внутрішню енергію в тій частині свого тіла, куди спрямовувався удар. Подібні явища притаманні і східним системам боротьби, наприклад мистецтву тібетських ченців катеда і "школі залізної сорочки" в кунг-фу та карате.

Козаки, які постійно займалися вдосконаленням свого фізичного і психофізичного стану, оволодівали специфічними дихальними вправами -подібно до йогів. Д.І. Яворницький писав: "У них у Січі серед інших богатирів жив Васюринський козарлюга: то був такий силач, що коли він причащався, то чотири чоловіки підтримували священика, щоб він не впав від одного духа богатиря. Тому, що як тільки він дихне, то від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, котрий одним подихом міг убити людину".

Таке явище, як доводять дослідники, спостерігається у китайських цигунів, японських кіко, таємниця сили яких - у "роботі з внутрішньою енергією через дихальні вправи". Сучасна наука визнає наведені факти, проте наукове їх пояснення і обґрунтування належить майбутньому.

Зрозуміло, що козаку, як воїну, крім всебічного фізичного і психофізичного розвитку, потрібно було блискуче володіти в бою всіма видами зброї. Як свідчать іноземці та вітчизняні дослідники, запорожці використовували всі типи холодної та вогнепальної зброї, що була в ужитку в поляків, турків, татар та ін.

Життя в таборі і походах. Пластунам розповідають про дерева, рослини і гриби. Вони набувають практичних навичок, споруджують курені, рубають дерева, ставлять намети і роблять драбини, човни, плоти, розпалюють вогнища, а також вчаться готувати їжу, пекти хліб. Тут велике значення має вміння жити просто неба. Цікаво проходять екскурсії, подорожі по воді і на лижах, сходження на гори, нічне патрулювання, розвідка в горах, змагання на швид­кість тощо.

Пластунів необхідно навчити шифрувати, сигналізувати жестами і світ­лом, а також азбуки Морзе.

Розвиток витривалості у розвідників — це комплексний розвиток їхніх фізичних якостей та виховання звички вести розумний спосіб життя. Пластунів інформують про умови збереження здоров'я, дотримання особистої гігієни, запобігання хворобам, про мікроби та боротьбу з ними, раціональне харчування, одяг. Для цього з ними проводяться спеціальні заняття.

Важливе значення має виховання у пластунів таких рис характеру, як безкорисливість, самопожертва, доброта, великодушність, ввічливість, ша­нобливе ставлення до жінок, чесність, справедливість, відданість Батьківщині, дисциплінованість, хоробрість, наполегливість, тверезість, дбайливість.

Окремо кожен пластун складає "пробу на пластову відзнаку фізичної вправності" (ПВФВ). Вона налічує п'ять груп вправ та вісім тестів для визначення рівня розвитку фізичних якостей:

1. "прорух" (ранкова гімнастика) — комплекс із 14 вправ (кожна вправа виконується по 5-15 разів);

2. біг, плавання (біжать поодинці);

3. одна спортивна гра (за вибором);

4. 4)стрибки на правій і лівій нозі (результат визначається за сумою
стрибків, поділеної на два);

5. 5)кидки правою і лівою рукою (результат визначається за сумою кращих спроб обома руками, поділеною на два).

Організаційною і просвітницькою роботою в "Пласті", розробкою його теорії і методики займались такі відомі наукові та громадсько-політичні діячі як Олександр Тисовський, Петро і Тарас Франки, Іван Чмола, Степан Бандера, Роман Шухевич, Іван Боберський. Останній із 28 серпня 1908 року очолював львівський "Сокіл" і пізніше був наречений "батьком українського тіловиховання". Йому належить заклик "Фізичну культуру - на службу нації", який досі не втратив своєї актуальності.

Сокольска ідея та організація "Січ"

Сильний поштовх до розвитку і поширення спорту та фізичної культури в Галичині дала сокільська ідея, започаткована В. Нагірним у заснованій 1891 року першій сокільській організації в с. Купчинцях на Тернопільщині. Нерозуміння сокільської ідеї місцевими жителями спочатку гальмувало організаційну розбудову товариства, і треба було понад десять років просвіт­ницької діяльності, щоби досягти успіху. Так, якщо 1902 року тих організацій у Галичині було шість, то наступного — вже 64. Протягом другого тисячоліття кількість щорічно створених товариств не опускалася нижче 50, і перед першою світовою війною в Галичині налічувалося понад 900 сокільських гнізд, що об'єднували біля 40 тис. осіб [2]. Чи це не є прекрасним прикладом для наслідування в організації фізкультурно-спортивної роботи на селі?

Водночас із сокільськими товариствами виникали руханково-пожежні то­вариства "Січ", які мали на меті тіловиховання та боротьбу з пожежами. Перше таке товариство розпочало свою діяльність з ініціативи снятинського адвоката Кирила Трильовського в с. Завалля на Івано-Франківщині. 5 травня 1900 року кілька десятків січовиків на чолі із засновником промарширували через село. У Галичині народилася нова національна сила, готова покласти життя за визволення народу з вікових кайданів. Незабаром осередки "Січі" поширилися по всій Галичині, Буковині, Гуцульщині, охопивши понад 100 тис. осіб, переважно молодого віку. У товаристві гартували дух і тіло такі відомі політичні та військові діячі стрілецтва, як Д. Вітовський, М. Галущинський, О. Демчук, Р. Дашкевич, О. Семенюк.

"Січ" була руханково-пожежним товариством, але виконувала й культур­но-освітні функції, влаштовуючи концерти, вистави, доповіді, вечорниці, прогулянки, забави.

У теплі погожі дні січовики вправлялися на свіжому повітрі (для чолові­ків — вільні вправи та вправи з топірцями, для жінок — вільні вправи та вправи зі стрічками). Сільським осередкам надавали допомогу інструктори повітових організацій "Січі". Вони вчили сільських юнаків і дівчат вправ, готували їх до виступів на місцевих та окружних фестинах. Деякі первинні ланки "Січі" мали власні духові оркестри, які виступали на своїх і сусідських січових фестинах, народних святах і забавах.

Січові фестини починалися переважно походом (маршем) з оркестром вулицями села. На майдані відбувалися вправи, ігри, забави, атракціони, ви­ступав хор, декламувалися вірші. Наприкінці влаштовувалася забава.

Значний внесок у фізичне виховання майбутніх поколінь може і повинна зробити церква. "Гарна будова тіла, що супроводить і прикрашає молодість у її розвитку, не зменшується і не понижується, а радше вивищується й ушля­хетнюється пориванням до релігійної культури і християнських чеснот, які приборкують пристрасті", — пише Святійший Отець Пій XII.* "Ваше тіло — це храм Святого Духа", — говорив апостол Павло.

У християнському розумінні першочерговою функцією і метою фізичного виховання та спорту є культивування гідності особи і грації тіла. Практикований помірковано і свідомо, спорт зміцнює тіло, робить його здоровим, свіжим і міцним. Але щоби досягти цієї мети, тіло мусить підпорядковуватися суворій, часто жорсткій дисципліні: твердий тренінг, терплячість до болю, звичка стриманості й суворої поміркованості — усе це необхідні умови для кожного, хто хоче здобути перемогу.

Спорт у християнському розумінні виходить поза межі суто фізичної сили, щоби проводити людину шляхом моральної сили і величі. "Із країни спорту беруть початок ті лицарські та шляхетні змагання, які вивищують дух над низьким шахрайством і витівками уразливої, мстливої суєти".

Піддавати тіло здоровій втомі, щоби дати розумові змогу відпочити та підготувати його до нових зусиль; загострювати мислення для інтенсивнішого здобуття інтелектуальних здібностей; вправляти м'язи і звикати до фізичних зусиль, щоби виробляти характер і формувати сильну та гнучку, немов сталь, волю — ось якою була ідея спорту, сформульована священником-альпіністом Святійшим Отцем Пієм XII.

"Цю основну ідею спорту, ідею людини досконалої, — пише відомий фахівець і пропагандист співпраці церкви зі спортивними організаціями Ярослав Сапеляк, — маємо екстраполювати на суспільне життя, бо вона є пріоритетною не лише в спорті, але й у релігіях і філософських системах різних народів та епох. Тому й роботу в ділянці гармонізації та формування нової людини, нової особистості, відповідні інституції повинні проводити узгоджено, в комплексі".

Прикладом практичного втілення цієї ідеї може служити досвід співпраці Бродівської ДЮСШ, що на Львівщині, та благодійного фонду "Карітас" — Броди.

Заслуговує на увагу в цьому плані й діяльність митрополита греко-католицької церкви Андрія Шептицького. За власні кошти він посилав на навчання за кордон здібну українську молодь, кожного літа проводив безкоштовні оздо­ровчі заходи для убогих дітей. Владика опікувався так званими "вакаційними оселями", зокрема у гірській місцевості в Підлютому (нині Долинського району Івано-Франківської області) збирав кілька тисяч дітей від 4 до 14 років.. Подібна "вакаційна оселя" на кілька сот дітей була в Миловані біля Товмача. Отець Андрей Шептицький був опікуном спортивно-просвітницького това­риства "Пласт". У Підлютому пластуни мали окремі будинки для навчання і житла. На спеціальних майданчиках проводили спортивні заняття, опановували мистецтво пластунів.

Варто згадати в цьому контексті діяльність на західних землях України Католицької асоціації української молоді (КАУМ), очолюваної А. Мельником (1933-1939 рр.). Ця організація мала на меті поглиблення християнського і національного виховання, її основою були гуртки молоді, яких налічувалося 450, із чотирма віковими відділами (новаки, дорослі, юнацтво, старші). Усього "орлів" було біля 30 тис. Методика праці нагадувала пластову, зокрема на зразок пластових організовувалися вишкільні табори — літні та зимові. Товариство співпрацювало з "Соколом", Карпатським лещаторським клубом, Українським студентським спортивним клубом.

Важливу роль у вихованні української молоді в сиву давнину відігравали парубоцькі громади — своєрідні гурти неодружених юнаків. Для обрання отамана головними визначальними рисами були природна краса, високий зріст, значна фізична сила. Звичайно, бралися до уваги і розумові здібності. Під час народних гулянь широко застосовувалися різноманітні види боротьби, танці, рухливі ігри. У весняні та літні дні поширеними були ігри з м'ячами

та кулями. Наприклад, підкидали дерев'яну кулю і намагалися влучити в неї короткими і товстими палицями — шаровнями.

Фізичні вправи є складовою частиною багатьох церковних ритуалів. На­приклад, масниця — свято зустрічі весни, сонця. Кожен її день має свою назву: понеділок — зустріч — влаштовували і заливали гірки; вівторок — веселі ігри; середа — ласунка; у четвер розгульний — веселі народні гуляння з катанням на конях; п'ятниця — тещині вечори, зяті відвідували тещ; субота— досвітки — ходили в гості до родичів; неділя — день прощення, прощались з масницею і просили пробачення в рідних та знайомих: готувалися до довгого та суворого семитижневого посту. Отже, принаймні три дні (понеділок, вівторок, четвер) присвячувалися фізичним вправам.

Прикладом, вартим наслідування і сьогодні в справі гармонійного розвитку юнаків, є запорізькі церковні школи. Відомо, що право називатися запорізьким козаком вважалося найпочеснішою військовою відзнакою. Щоб стати козаком, треба було бути не тільки вільним й нежонатим, а й пройти певний курс навчання. У січовій школі та поза школою вчили молитися Богові, на коні "реп'яхом" сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоре стріляти і списом добре колоти. Вчили також правити човном (чайкою, дубом), швидко плавати. Звичним для козаків було обмивання холодною водою, сон на свіжому повітрі [3]. Отже, січові школи були своєрідними військово-осві­тянськими університетами, де реалізувалася прогресивна європейська ідея гармонійного розвитку особистості.

У системі фізичної підготовки козаків важливу роль відігравав гопак, сьогодні знайомий нам сьогодні лише, як танець. Слово "гопак" означає "бити, стукотіти ногами, стрибати". Міжнародною незалежною організацією руського кемпо (МНОРК) в Києві відтворена техніка "гопака", як самобутня основа українського національного одноборства (поєдинку). Структура бойового гопака поділяється на такі групи: 1) розминка (загальні та спеціальні вправи); 2) ударна техніка ніг; 3) захисна техніка рук; 4) захисна техніка ніг; 5) ударно-стрибкова техніка ніг; 6) підсічки; 7) робота зі зброєю; 8) січ (двобій). Існує три рівні підготовки: новачки, учні, майстри. Як стверджує президент МНОРК Ю. Костров, сучасний бойовий гопак — стрибкова система далекого бою — не поступається світовим системам одноборства.

Зараз говорять, що інформація про характерників-пластунів передавалася винятково усно, вона була засекречена, тому реальних письмових свідчень немає. Але, разом з тим, як кажуть - диму без вогню не буває. Якщо через стільки років про це говорять - значить щось подібне було. Взагалі козацькі традиції мають набагато більш глибоке коріння, ніж прийнято вважати. Козацтво не могло з'явитися на голому місці - типу не було-не було, а Байда свиснув і раз - з'явилася Січ. Це були давні традиції і звичаї. І в той час, історично виникла необхідність у виникненні такого формування, як Січ. Вона однозначно замислювалася, як орденська організація, навіть усі відповідні атрибути мала.

Пластуни на Січі мали свій окремий курінь. Вояцька наука їхня була особливою. У густій траві пластун підкрадався до ворога, видивлявся, що потрібно, і непомітно повз на свою територію. Для такої служби необхідні були завжди відмінна фізична форма, витримка, ясний розум. Допомагали пластунам їхні тайні-секрети.

Бойове мистецтво запорозьких козаків у "гопаку" мало досить розвинену систему дій, основу яких становила відмінна фізична, технічна й психічна підготовка. Важливими критеріями ефективності цих прийомів вважалися швидкісно-силові характеристики їх виконання та їхня біомеханічна раціональність. Це тією чи іншою мірою запозичене з живої природи, життя та діяльності людей.

Життя запорозьких козаків відрізнялося своєрідним аскетизмом, який був збагачений власним, а не запозиченим досвідом. Окремі козаки, вільні від шлюбних зв'язків, метою свого життя вважали максимальний фізичний і психофізичний розвиток. Вони настільки розвивали свої можливості, що багато сучасників були переконані в тому, що ніби-то в них вселялись якісь надприродні сили, тобто козаки володіли чарами. Таких козаків називали характерниками. Боротьба характерників із ворогами вважалася вершиною козацьких бойових мистецтв (вона ще відома під назвою "господар ночі"). У народній пам'яті цей вид боротьби овіяний нев'янучою славою, ореолом легендарності.