Розвиток пластунських традицій в Україні в кінці XVIII – на початку XX ст

Після зруйнування москалями Січі в 1775 році пластунські команди існували в Чорноморському козачому війську, яке було сформоване з колишніх запорожців у 1788 році, а згодом, коли їх у 1792 році переселили на Кубань. Після переселення на Кубань Пластунівський курінь нараховував в 1841 році 856 козаків. Але й тут на Кубані пластуни, котрі змінили з часом запорізькі жупани і кунтуші на бешмети та черкески і зголили за накащом зверху чуприни, дбайливо зберігали, пристосувавши їх до нових умов, найкращі бойові традиції запоріжського козацтва. Як свідчить чорноморець генерал-лейтенант Петро Іванович Кокунько війни, натомість всі піхотні батальйони Чорноморського війська були перейменовані пластунськими. Таким чином московська влада намагалась поставити пластунство "на поток", абсолютно не розуміючи його суті і духу. Звичайно, ті пластунськи батальйони багато взяли від старих пластунів і у військовому мистецтві, і у традиціях, але справжніх посвячених там було небагато, розбрівшись по світах вони знову змушені були перейти на нелегальне становище. Але навіть і в такому урізаному вигляді пластунськи батальйони, ряди яких поповнювали найбіднішими чорноморцями, на дві голови вище стояли в порівнянні з піхотою будь-якої країни.

На початку Першої світової війни в 1914 році Кубанське козацтво виставило 22 батальйони пластунів. Якщо враховувати, що піхотний батальйон того часу нараховував 500 чоловік, то отримаємо 11000 першокласних вояків, рівних яким не було в жодній армії світу. Навіть московські генерали, які не любили чорноморське козацтво, визнавали, "що в чорноморців є такі майстерні стрільці, рівних не має в світі, і що стрільці т називаються пластунами". Австрійці і німці панічно боялися пластунів, називаючи їх чортами. Саме так в Першу світову європейці познайомились з пластунською традицією вимащувати перед боєм обличчя сажею або глиною. Ця традиція, яка тяглася ще з часів Запорожжя, зумовлювалася тим, що пластуни, які днями і ночами пропадали в плавнях, не лише маскували таким чином обличчя, а й захищали його від хмар кусючої мошкари, котра в плавнях не давала жити ні людині, ні тварині (так само вимащували обличчя сажею або глиною і карпатські опришки, за що отримали в народі назву "чорні хлопці"). Після Першої світової війни такий спосіб маскування обличчя ввійшов до арсеналів спецпідрозділів багатьох армій світу.

Незважаючи на утиски царської влади, пластуни свято зберігали свої запорозькі звичаї та обряди. Так, відмінною відзнакою пластунів був малиновий колір - барва старовинного запорозького прапора. Пластуни носили малинові еполети, черкеску, обшиту малиновим кантом, малиновий верх на шапці (інші козаки-кіннотники та артилеристи носили вкриті металевою лускою еполети, червоний верх на шапці та черкески, обшиті чорним шнурком). Оскільки відомо, що на Запорізькій Січі кожен курінь розрізнявся за верхом та шапці, можна стверджувати, що малиновий верх був відзнакою саме куреня Пластунівського (цікаво, що і зараз бійці українських загонів спеціального призначення носять як відзнаку берети саме малинового кольору). Після скинення царя у 1917 році кубанські козаки взяли активну участь у боротьбі за Українську державу. Так, 25 березня колишній конвой царя, який складався з кубанських козаків-чорноморців, з українськими січовими прапорами і запорозькими бунчуками очолив двадцятип'ятитисячну маніфестацію українців в Петрограді. В 1918 році був організований український курінь імені гетьмана Сагайдачного, який очолив сотник 1-го Пластунського батальйону Манжула. В перших статтях "Положення про курінь", визнаючи себе в повному підпорядкуванні Крайовому уряду, курінь обумовив право зі згоди уряду надавати допомогу Українській республіці своєю військовою силою. Коли спроба кубанських чорноморців організувати власну державу та приєднатись до Великої України була потоплена в крові, багато козаків, особливо пластунів, перейшло на Велику Україну і брало активну участь у Визвольних Змаганнях Українського Народу. З них були сформовані так звані "курені смерті", які не знали пощади в боях проти більшовиків. Пластунські чоти були і в бригадах Української Галицької Армії, а в її 1-Кінній Бригаді навіть пластунський курінь. Радянська влада не вибачила пластунам їхньої боротьби проти червоних окупантів, як на Україні, так і на Кубані. Багато козаків пішли в плавні, звідки провадили партизанську боротьбу. Для їх нищення радянська влада використовувала навіть хімічну зброю, обстрілюючи плавні газовими снарядами. Сім'ї козаків, що залишилися вдома, нещадно розкуркулювали, розстрілювали та вивозили на Сибір. В 1932-33 рр. на Кубані, як і в Україні, був організований Москвою штучний голодомор, під час якого чорноморське козацтво тотально знищувалося, а на їх місце поселялися переселенці з Московії. Так, голодом була знищена станиця Пластунівська, спадкоємниця колишнього Пластунівського куреня, після чого в неї та ще в дві інші станиці Платнірівську і Дядьківську був переселений цілий колгосп з села Дербетівки Виноробного району Ставропольського краю. Радянська влада всіма силами намагалася поставити пластунів собі на службу. Так, восени 1927 року радянським командуванням запропоновано було основну масу козачого призову з Кубані відправити на укомплектування піших не козачих частин, щоб підняти останні на рівень колишніх пластунів. На цій основі внаслідок небажання козаків служити в піхоті (адже справжніх пластунів залишилось мало) на Кубані спалахнули повсюдно заворушення, які вдалося придушити лише репресивними методами. Оскільки під час Другої світової війни кубанські козаки, в тому числі пластуни, масово йшли в УПА та в німецькі козачі дивізії, аби лише відомстити злочинному більшовицькому режиму за геноцид, голодомори і репресії; у радянській армії, сформовані із залишків кубанських козаків полки і батальйони, з пропагандивною метою отримали назву "пластунських", а в 1943 році з пластунських батальйонів та стрілецьких сотень була сформована 14-тисячна 9 Краснодарська стрілецька дивізія, яка за традицією також отримала назву "пластунської", хоча власне пластунів у ній практично не було, і тому її можна було з таким самим успіхом назвати "гусарською", "кірасирською" або "уланською". (Куляндрук Т. Розвиток пластунських традицій в Україні в кінці XVIII - на початку XX ст.// Воєнна історія" № 4, 2004 рік).