Особливості та результати розвитку Російської імперії в кінці ХІХ – початку ХХ століття

Наприкінці ХХ ст., початку ХХІ ст. увесь світ здивували надзвичайні успіхи у розвитку економіки Східних країн – Японії, потім Китаю, інших країн. Вони увійшли в історію як „японське”, „китайське” економічне диво. Але набагато раніше світ побачив інше диво надзвичайно швидкого економічного і соціального розвитку держави, яка ще недовго до того нібито перебувала у тривалому сні. Це – розквіт Російської імперії за період кінця ХІХ – початку ХХ ст., коли на чолі держави стояли Олександр ІІІ та Микола ІІ, який пізніше отримав назву „російське економічне диво”.

Олександр III залишив своєму синові унікальний заповіт, в якому визначив усі основні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики держави. Ось деякі його уривки.

«…Тебе предстоит взять с плеч моих тяжелый груз государственной власти и нести его до могилы так же, как нес его я и как несли наши предки. Я передаю тебе царство, Богом мне врученное. Я принял его тридцать лет тому назад от истекшего кровью отца… В тот трагический день встал передо мною вопрос: какой дорогой идти? По той ли, на которую меня толкало так называемое «передовое общество», зараженное либеральными идеями Запада, или по той, которую подсказывало мне мое собственное убеждение, мой высший священный долг государя и моя совесть? Я избрал мой путь. Либералы окрестили его реакционным. Меня интересовало только благо моего народа и величие России. Я стремился дать внутренний и внешний мир, чтобы государство могло свободно и спокойно развиваться, нормально крепнуть, богатеть и благоденствовать. Самодержавие создало историческую индивидуальность России. Рухнет самодержавие, не дай Бог, тогда с ним рухнет и Россия. Падение исконной русской власти откроет бесконечную эру смут и кровавых междоусобиц.

Я завещаю тебе любить все, что служит ко благу, чести и достоинству России. Охраняй Самодержавие, памятуя при том, что Ты несешь ответственность за судьбу твоих подданных перед престолом Всевышнего. Вера в Бога, в святость Твоего царского долга да будет для тебя основой Твоей жизни. Будь тверд и мужественен, не проявляй никогда слабости. Выслушивай всех, в этом нет ничего позорного, но слушайся только Самого Себя и Своей совести. В политике внешней – держись независимой позиции. Помни – у России нет друзей. Нашей огромности бояться. Избегай войн. В политике внутренней – прежде всего покровительствуй Церкви. Она не раз спасала Россию в годины бед. Укрепляй семью, потому что она основа всякого государства» [1].

І цей заповіт став основою для здійснення внутрішньої і зовнішньої політики Російської імперії до лютневої буржуазної революції 1917 року.

Імператор Микола II був незвичайною особистістю: мудрим державним діячем, взірцем християнина. Государ розумів свою владу як священний обов'язок. Він писав: «Нет той жертвы, которую я не принес бы во имя действительного блага и для спасения родной матушки России». «Я питаю твердую и абсолютную уверенность, что судьба России, моя собственная судьба и судьба моей семьи находятся в руке Бога, поставившего меня на то место, где я нахожусь. Что бы ни случилось, я склоняюсь перед его волей, со знанием того, что у меня никогда не было иной мысли, чем служить стране, которую Он мне вверил» [цит. за 58, С.3].

Незважаючи на весь наклеп, зовнішній і внутрішній (з боку все тієї ж прозахідної інтелігенції), навіть вороги Росії змогли зробити вірну оцінку його діяльності та його особистості. Президент Французької Республіки Еміль Лубе пише в 1909 році: «О русском императоре говорят, что он доступен разным влияниям. Это глубоко неверно. Русский император сам проводит свои идеалы. Он защищает их с постоянством и большой силой. У него есть зрело продуманные и тщательно выработанные планы. Над осуществлением их он трудится беспрестанно» [1, C.60].

Небувалий економічний успіх Росії з'явився результатом втілення багатьох рис православної моделі господарювання, вірної, обраної відповідно до принципу цивілізаційної ідентичності, державної політики. Соціально-економічна політика Російської держави того періоду будувалася на таких засадах як: помірний протекціонізм; максимальне забезпечення розвитку промисловості за рахунок внутрішніх інвестицій і забезпечення вигідних умов для їх залучення в розвиток народного господарства; активне впровадження в промисловість сучасних досягнень науки і техніки; максимальне сприяння розвитку кооперативного руху і робітничої демократії, зміцнення курсу національної валюти; збільшення золотого запасу; забезпечення активного торгового балансу, забезпечення бездефіцитного бюджету; помірне оподаткування, забезпечення підвищення життєвого рівня населення, створення соціально орієнтованого робочого законодавства; забезпечення розвитку науки, освіти, культури за рахунок державних вкладень у ці сфери.

Звичайно, були і помилки, але, незважаючи на них, на двадцятому році царювання імператора Миколи II Російська імперія досягла небаченого до того рівня матеріального успіху.

Зміни, які відбувались в Росії, визивали занепокоєння західних держав. Наприкінці 1917 року редактор „Economist European” Едман Тері, за дорученням французьких міністрів виконав дослідження розвитку російського господарства. Його висновок був таким: "Если у больших европейских наций события между 1912 и 1950 годами будут протекать так же, как они развивались между 1900 и 1912 годами, то к середине настоящего века Россия станет выше всех в Европе, как в отношении политическом, так и в области финансово-экономической» [цит. за 62, С.114]. Чи так це було? Спробуємо довести, спираючись на дослідження С.С. Ольденбурга, О. Платонова, С.Г. Струміліна, Б.Л. Бразоль.

11.2 „Складові” російського економічного дива

Населення

Одним з найбільш показових індикаторів благополуччя влади, вірності і ефективності обраної соціально-економічної політики держави, довіри до влади, позитивного морально-психологічного клімату в суспільстві, безумовно, є демографічні показники. Якщо зараз в Росії і Україні спостерігається безпрецедентна за своїми масштабами демографічна криза, то на початку ХХ століття ми спостерігаємо найкращі показники демографії в Європі.

У 1894 році, на початку царювання Імператора Миколи II, у Росії налічувалося 122 млн жителів; в Царській Росії народонаселення зростало на 2,4 мільйона в рік. За підрахунками Д.І. Мендєлєєва, якщо б не сталося революції в 1917 р., до 1959 року її населення повинне було б досягти 275 мільйонів [10]. Зростання російського населення випереджало зростання населення західноєвропейських країн більш, ніж у три рази.

Населення Росії, незважаючи на війну 1904-1905 року, зросло з 139 млн. осіб в 1902 році до 171 млн. в 1912 році. Тобто тоді середньорічний приріст населення становив 3,7 млн. чоловік, а за період 1995-2000 рр., населення сучасної Росії зменшувалося майже на 1 млн. осіб на рік [58, С.542-543].

У кінці ХІХ століття за величиною коефіцієнта народжуваності Росії належало 1 місце в Європі: у Росії народжувалося по 48 чол. на 1000 жителів, а в західноєвропейських державах від 22 до 41 [77, С.587]. У 1897 році на 100 жителів, якщо брати статистику 50 губерній Європейської Росії, доводилося: 0,88 шлюбів; 4,95 народжених; 3,14 померлих; приріст населення становив 1,81, а кількість дітей, які доводилися на один шлюб - 5,6 [77, С.588].

Висока смертність, як не парадоксально, пояснювалася високою народжуваністю, бо переважна кількість смертей в той час у будь-якій країні припадало на дитинство. Наприклад, в 1908 - 1910 роках кількість померлих до 5 років становила 60% усіх померлих російських людей. Для всіх інших груп населення (від 20 років і вище), рівень смертності був значно нижче, ніж у США і західноєвропейських країнах. Набагато більшим, ніж у цих країнах, у Росії було число довгожителів і людей, які досягли похилого віку [77, С.592-593].

Високі темпи народжуваності, зниження смертності, незначна кількість емігрантів зумовили безперервне збільшення природного приросту народонаселення Росії. У 1913 році він був у півтора рази вище, ніж у 17 інших держав Європи. Природний приріст населення в Росії склав 16,8%, притому, що в США – 11,8%, в Канаді – 15,5%, в Німеччині – 12,4%, у Великобританії – 9,9%, у Швейцарії – 8,8%, у Франції – 1,5% [58]. Якщо в більшості провідних європейських держав природний приріст падав, то в Росії він збільшувався. Частка Росії в світовому населенні в 1900 році подвоїлася в порівнянні з 1800 роком і досягла 10% [77, С.595].