Рівень життя населення

Стрімке економічне зростання і якісні трудові ресурси, що динамічно розвивалися, дали багаті плоди. Народний дохід Росії, за найменшою оцінкою, зріс з 8 млрд крб у 1894 році до 22-24 млрд крб в 1914 році, тобто майже в три рази. Середньодушовий дохід подвоївся. Особливо високими темпами зростали доходи робітників у промисловості. За чверть століття вони зросли не менше ніж у три рази [67, С.488].

Академіку С.Г. Струміліну вдалося довести, що на початку ХХ століття заробітки російських робітників були одними з найвищих у світі, займаючи друге місце після заробітків американських робітників (не нижче 85% американського) [59, С.489]. Ось хід його міркувань. Середній річний заробіток в обробній промисловості США за цензом 1914 року досягав 573 дол. на рік, 11,02 дол. на тиждень, або 1,84 дол. в день. У перерахунку на російську валюту за паритетом покупної спроможності денний заробіток американського робітника склав 3 крб 61 коп. золотом. У Росії за масовими даними 1913 року річний заробіток робітників грошима і натурою дорівнював за 257,4 робочих дня 300 крб, тобто не перевищував 1 крб 16 коп. на день, не досягаючи, таким чином, і третини (32,2%) американської норми. Звідси і робилися зазвичай поспішні висновки щодо різкого відставання рівня життя робітників Росії від американських стандартів. Але, з урахуванням порівняльної вартості життя в цих країнах, висновки будуть іншими. При порівнянні цін на найважливіші харчові продукти в Росії і США виявляється, що в США продукти коштували у три рази дорожче, ніж у Росії. Спираючись на ці порівняння, можна зробити висновок, що рівень реальної оплати праці в промисловості Росії слід оцінити не нижче 85% американського. Реальний рівень оплати праці в промисловості Росії був досить високий і випереджав рівень оплати праці в Англії, Німеччині, Франції [68].

Високий рівень оплати праці в промисловості цілком відповідав порівняно високій (для того часу) частці оплати праці в народному доході, складаючи в 1908 році близько 55%, тобто знову-таки був близький до американського [67, С.489].

Середній заробіток робітника в 1912 році становив 255 золотих крб на рік, у 1913 році – 264 крб. 1 фунт житнього хліба в 1913 році коштував 3 копійки, фунт ситнього хліба з перваку – 5 копійок. Кілограм картоплі – півтори копійки. Кілограм яловичого м'яса – 30 копійок. Робочий кінь – 73 крб. Дійна корова – 59 крб [58, С.543].

Високий рівень заробітної плати російських робітників поєднувався з більшою, ніж в інших країнах кількістю вихідних та святкових днів. У промислових робітників число вихідних і свят становило 100-110, а у селян досягало навіть 140 днів на рік.

Дуже показовим для розуміння життєвого рівня російських людей є споживання м'яса і м'ясних продуктів, яке зросле приблизно в 2 рази і склало в 1913 році в середньому 70,4 кг у рік на людину (в США – 71,8). Споживання цукру також більш ніж подвоїлося, досягнувши 9 кг на рік. Споживання цукру також більш ніж подвоїлася, досягнувши 9 кг на рік. [67, С.490].

У першу половину царювання Миколи II скорочувалося споживання спиртних напоїв на душу населення. За 1894-1904 роки воно знизилося з 7,4 літра до 7 літрів – один з найнижчих показників споживання алкоголю у світі. У цей час в Росії пили в шість разів менше, ніж у Франції, в п'ять разів менше, ніж в Італії; в три рази менше, ніж в Англії; в два рази менше, ніж у Німеччині.

При тому, що життєвий рівень населення зростав, все ж таки в Росії залишались бідні та непрацездатні люди, які вимагали піклування про них як з боку держави, так і з боку суспільства. У Росії за неповними даними до 1897 року існувало 3555 благодійних установ, в них за рік отримували різну благодійну допомогу 1,2 млн осіб [58, С.475]. А на початку ХХ століття лише московське купецтво жертвувало на благодійні потреби в середньому близько 2 млн. крб [58, С.528].

Росія була єдиною країною в світі, де медична допомога незаможному населенню надавалася практично безкоштовно (майже в кожній лікарні були безкоштовні палати для малозабезпечених). Також і підприємства (але не всі) частково оплачували вартість лікування своїх працівників [58, С.550-551].

Залізниці

Символом економічного процвітання Росії кінця ХІХ – початку ХХ століття була Велика Сибірська магістраль, яка втілила в собі всі попередні господарські досягнення країни, явивши світу російське економічне диво. Залізниця, протяжністю 7416 км, була в основному побудована всього лише за десять років руками приблизно 8 тис. будівельників, об'єднаних в робочі артілі. У той час це був самий великий у світі економічний проект, втілений в життя [67, С.485].

Метал, рейки, вагони, паровози – все виготовлялося на вітчизняних заводах руками вітчизняних робітників. Тільки високо розвинена промислова держава могла освоїти залізничне будівництво такими гігантськими темпами, що відображали стрімке зростання російської економіки.

Напередодні війни 1914-18 рр. чистий доход державних залізниць покривав 83% річних відсотків та амортизації державного боргу. Іншими словами, виплата боргів, як внутрішніх, так і зовнішніх, була забезпечена в пропорції більш ніж на 4/5 одними доходами, які отримувала російська держава від експлуатації своїх залізниць.

Треба додати, що російські залізниці, у порівнянні з іншими, для пасажирів були найдешевшими і найбільш комфортабельними у світі [10].

Аграрництво

У царювання Імператора Миколи II Росія була головною годувальницею Західної Європи. При цьому звертає на себе особливу увагу феноменальне зростання вивозу землеробських продуктів з Росії до Англії (зерна та борошна, у мільйонах фунтів; російський фунт – 0,4 кг): 1908 р. – 343,3 млн кг; 1909 р. – 713,7 млн кг; 1910 р. – 1128,0 млн кг.

У 1913 році, який вважався роком найбільшого економічного підйому, врожай зерна в Росії був на 28% більше, ніж в США, Канаді та Аргентині, разом узятих. Взагалі з 1892 р. по 1913 р. врожай хлібів збільшився в Росії на 78%. Росія постачає 50% світового експорту яєць, 70% світового експорту олії, 80% світового виробництва льону. По збору льону і конопель Росія займає перше місце в світі.

Росія вирощує більше половини світового виробництва жита, більш чверті пшениці та вівса, близько двох п'ятих ячменю, близько чверті картоплі.

За вершкове масло, продане за кордон, Росія отримала в 2,5 рази більше золота, ніж його добували всі золоті копальні Сибіру (народження сироваріння на Кавказі і маслоробства в Сибіру відбулося багато в чому завдяки діяльності Миколи Верещагіна (брата художника В. Верещагіна)) [58, С.549].

Робоче законодавство

Промисловий розвиток в Російській Імперії природно супроводжувався значним збільшенням кількості фабрично-заводських робітників, економічний добробут яких, так само, як і охорона їх життя і здоров'я, були предметом особливих турбот Імператорського уряду.

Необхідно відзначити, що саме в Імператорській Росії, і при тому в XVIII столітті, за царювання Імператриці Катерини II (1762-1796 рр.), в перший раз у всьому світі, були видані закони щодо умов праці: була заборонена праця жінок і дітей, на заводах був встановлений 10-годинний робочий день і т.д.

Характерно, що кодекс Імператриці Катерини, який регулював дитячу і жіночу працю, видрукуваний на французькій і латинській мовах, був заборонений для оприлюднення у Франції та Англії, як "крамольний".

У царювання Імператора Миколи II, до скликання першої Державної Думи, були видані спеціальні закони щодо забезпечення безпеки робітників у гірничозаводській промисловості, на залізницях і на підприємствах, особливо небезпечних для життя і здоров'я робітників, як-то: на порохових заводах, в Експедиції по заготовленню державних паперів і т.п.

Дитяча праця до 12-річного віку була заборонена, а неповнолітні та особи жіночої статі не могли бути найманими на фабричну роботу між 9-ю годиною вечора і 5-ю годинами ранку. У 1882 році спеціальний закон врегулював роботу дітей від 12 до 15 років [10].

Розмір штрафних відрахувань працівників не міг перевищувати однієї третини заробітної плати, причому кожен штраф затверджував фабричний інспектор. Штрафні гроші надходили в особливий фонд, призначений для задоволення потреб самих робітників.

У 1897 році був введений Закон щодо нормування робочого часу – згідно з ним тривалість робочого дня дорослого чоловіка не повинна була перевищувати 11-ти з половиною годин на добу, тобто, могла бути або 11-ть з половиною, або менше (це було нововведенням для багатьох країн Європи; для порівняння: у Франції робочий день був 12 годин, а в Німеччині, США, Італії, Бельгії ще не було законодавчих обмежень праці для дорослих чоловіків). Також було встановлено те, що неділя – обов'язковий день відпочинку, а «для робітників, зайнятих, хоча б частково у нічний час, робочий час не повинен перевищувати 10-ти годин» [58, С.478].

У 1903 році був введений Закон про відповідальність підприємців за нещасні випадки з робітниками на виробництві («власники підприємств зобов'язані винагороджувати робітників, не залежно від їхньої статі і віку, за втрату більш ніж на три дні працездатності від тілесного ушкодження, заподіяного їм роботами на виробництві підприємства або яке відбулося внаслідок таких робіт», постраждалим належала пенсія в розмірі двох третин заробітку; до цього закону у таких випадках фабриканти відповідали тільки по суду, якщо їх провина була доведена, а відтепер вони вважалися винними і від покарання звільнялися тільки тоді, якщо по суду могли довести провину робітника в нещасному випадку) [58, С.497].

У цьому ж році були введені робочі старости, що обиралися фабрично-заводськими робітниками відповідних цехів.

У 1912 році вводиться державний закон, що зобов'язує страхування робітників від нещасних випадків і від хвороб. Взагалі, страхування було введено ще у ХVIII ст., спочатку добровільне, потім було запроваджено і обов'язкове. Одним з перших було страхування майна від вогню, введене Катериною II в 1786 році 28 липня. Перше страхове товариство в Росії засноване в 1827 році, а перше акціонерне товариство зі страхування життя було засновано в 1835 році, і вже до 1889 року в Росії було близько 20 російських страхових підприємств і 3 іноземних; страхували від вогню, від нещасних випадків, транспорт, вантажі, цінності, поштові перекази, життя пасажирів, скло, худобу, від градобою, виноградники від філоксери, було навіть і перестрахування з 1896 року. Ощадні каси були засновані в Росії в 1841 році).

Що ж до соціального страхування, таке було встановлено вже в 1912 р. Існування робочих спілок було визнано законом у 1906 році. У Царській Росії можна було вдаватися і до страйків, тоді як в СРСР страйки були неможливі. На заводах, контрольованих Інспекцією Праці було зареєстровано 68 страйків у 1893 р., 118 – в 1896 р., 145 – в 1897 р., 189 – 1899 р. і 125 – в 1900 р.

За той час Імператорське соціальне законодавство було, безсумнівно, найбільш прогресивним у світі. Це змусило Тафта, тодішнього Президента США, за два роки до 1-ої Світової війни публічно заявити, у присутності кількох російських високопоставлених осіб: "Ваш Император создал такое совершенное рабочее законодательство, каким ни одно демократическое государство похвастаться не может" [58, С.544].

Народна освіта

Але цей період характеризувався не тільки небувалими темпами розвитку промисловості, залізничного транспорту, сільського господарства і фінансової сфери, а й розвитком науки, освіти, культури, соціальної сфери.

У царювання Імператора Миколи II народна освіта досягла незвичайного розвитку. Початкове навчання було безплатне за законом, а з 1908 р. воно стало обов'язковим. З цього року щорічно відкривалося близько 10 тис. шкіл. У 1913 р. число їх перевищило 130 тис. Анкетування, проведене вже за радянської влади в 1920 р. встановило, що 86% молоді від 12 до 16 років вміли писати і читати. Безсумнівно, що вони навчалися грамоті при дореволюційному режимі [10].

За кількістю жінок, які навчалися у вищих навчальних закладах, Росія займала в ХХ столітті перше місце в Європі, якщо не в усьому світі. У 1914 році діти робітників і селян становили до 40% учнів багатьох московських інститутів [58, С.558].

Слід також зазначити, що в той час, як в західних країнах, особливо в США і в Англії, плата за навчання у вищих навчальних закладах коливалася від 750 до 1.250 дол. на рік, в Росії студенти платили від 50 до 150 руб. на рік, тобто від 25 до 75 дол. на рік. При цьому незаможні студенти дуже часто звільнялися від будь-якої плати за навчання [58, С.558]. За даними 1900 року в Московському університеті з 4000 студентів 50% було звільнено від плати за навчання за неспроможність і, крім того, 25% отримували стипендію [58, С.490-491].

Витрати на народну освіту в 1894 році по всіх відомствах склали близько 40 млн крб (тільки один бюджет Міністерства народної освіти – 25,2 млн крб), а ті ж витрати в 1914 році – близько 300 млн крб (бюджет – близько 40 млн крб), державне асигнування на народну освіту за одним лише Міністерством народної освіти з 1894 по 1914 р. збільшилося на 628% [58, С.557].

При цьому учнів у 1894 році у середніх навчальних закладах 224 179 осіб, в університетах – 13944, у нижчих учбових закладах (крім Середньої Азії) – 3275362 осіб; в 1914 році в середніх навчальних закладах – 733387 учня, в університетах – 39027, у нижчих навчальних закладах (крім Середньої Азії) – 6416247 осіб; відповідно відсотки збільшення 227, 180, 96%. При цьому в число кількості учнів 1912-1914 років не включені ще учні всіх спеціальних навчальних закладів, починаючи від вищих технічних і закінчуючи школами мов, а також приватних і іновірських шкіл, із загальним числом учнів на 1912 рік близько мільйона [10].

У 1913 році в Росії видавалося 1757 різних журналів (в найбільш читаючій країні світу, в Радянському Союзі, в 1988 році видавалося лише 1578 різних журналів). Одинадцять видань виходили 2 рази на день. Перед революцією кількість журналів, що видавалися, перевищила 8 тисяч, більшість з яких були на самоокупності [58, С.550].

У 1914 році у всьому світі видається 150 тисяч книг різних назв, з них у Європі 110 тисяч. У Росії в 1914 році вийшло 32338 різних назв книг, з них російською мовою 25531 і на інших мовах 6817. З цього очевидно, що Америка відставала від Росії і Європи по виданню книг, а в Росії на душу населення видавалося книжок більше, ніж у середньому по Західній Європі та в світі. За виданням духовних (релігійних) книг православні країни, в тому числі Росія, займали перші місця у всьому світі [58, С.558].

У Росії до 1914 року існувало 75,9 тис. бібліотек, з них 59 тисяч шкільних (відомості лише по школах Міністерства освіти, але були й інші бібліотеки) і 13,9 тисяч масових і 3 тисячі наукових і спеціальних. Крім того існувало ще 4 тисячі безкоштовних бібліотек і читалень суспільства піклування про народну тверезість, 2,5 тисячі церковно-приходських (парафіяльних) народних бібліотек і декілька тисяч бібліотек, відкритих різними культурними, громадськими, комерційними, релігійними та іншими організаціями. До того ж діяли і 32,5 тисячі церковних бібліотек (звіт Св. Синоду за 1914 рік), а також профспілкові, кооперативні та бібліотеки, відкриті власниками заводів, фабрик та інших А в 1915 році тільки народних бібліотек вже було 17,5 тис. [58, С.559].

11.2.10 Земельне питання

Одним з найбільш болючих питань для Російської імперії, 80-90% якої складали селяни, було земельне питання. Царський Маніфест 1861 року щодо звільнення селян, нажаль не вирішив його. Царським маніфестом стверджувалось, що поміщик повинен був надати кріпаку земельний наділ. Але цей маленький шматочок землі ще необхідно було викупити. До цього селянин вважався тимчасово повинним, тобто залишався у тому же стані, в якому був до Маніфеста. До того ж селянин не міг відокремитися від сільської общини без її рішення.

Влада мала надію на те, що поміщики зможуть перебудувати власні господарства на новий прогресивний тип господарювання. Але, нажаль, ці надії не виправдались.

Розвиток сільського господарства гальмувався, як з боку самих поміщиків, які не вміли організувати власне господарство, так, в деяких випадках, і з боку селян, коли таким гальмом виступала община. Питання общинного господарювання було досить складним. З одного боку, такий тип господарювання був притаманний нашій економічній культурі. З іншого боку, за умов тієї ситуації, яка склалася, в деяких випадках, він заважав подальшому розвитку сільського господарства. Селянин не відчував себе повним господарем землі, яка належала общині. До того ж, збільшення селянського населення в Європейській Росії сприяло тому, що почала серйозно відчуватися нестача землі.

Революціонери широко використовували це положення, перетворивши це питання суто економічного характеру в питання політичне. Користуючись невдоволенням селян, вони штовхали їх до бунту.

У 1902 та 1905 роках економічній застій у сільськогосподарській сфері призвів до масового розорення селян та могутнього соціального вибуху. Саме цей смутний час, цей вихор соціального протистояння піднесли на вершину влади людину, яка докорінно змінила стан справ – великого реформатора Петра Аркадієвича Столипіна (1862-1911).

Він був одним з тих поміщиків, які зуміли перетворити свої землі на осередки аграрної культури. В травні 1906 року П.А. Столипін став міністром внутрішніх справ, а в липні 1906 року очолив уряд, який поставив перед собою багато задач, але найважливішою оголосив «земельну реформу».

Метою реформи було створення класу селян-власників. Для цього потрібно було зруйнувати недієздатні общини і наділювати землею одноосібні господарства. Необхідно було допомогти виділитися і встати на ноги перспективному землеробу, а неперспективний – поповнить ряди пролетарів. Уряд не прагнув знищити всі общини: «там де община життєва» - говорив П.А. Столипін - «її потрібно не тільки зберігати, але й підтримувати». П.А. Столипін дав право вибрати селянину право землекористування, таке в Росії було вперше. Це був акуратний підхід, він дав селянину можливість самому обирати або залишатися в общині, або відокремлюватись у хуторське господарство, тобто самостійно займатися господарством.

Реформа викликала різку незгоду політичних партій, її критикували і часто критика була справедливою. Деякі землевпоряджувальні комісії провели інвентаризацію землі несумлінно. Відомості, подані до центру, часом не відповідали дійсності. Через це насильницьким ліквідаціям підлягали цілком життєздатні общини – це були явні перегиби.

П.А. Столипін усвідомлював всю важливість звільнення селян, і саме він з 1907 по 1911 роки зробив кроки до остаточного їх звільнення. П.А. Столипін не тільки дозволив селянам виходити з общини, його талант виявився ще і в тому, що він цьому сприяв, розробив для людей цілу програму переселення на Схід сім'ями.

Вже 9 листопада 1906 року виходить „Указ про вихід з общини”. Вперше після „вивільнення селян” 1861 року селяни дійсно були звільнені. Адже за 45 років селяни щодо землеволодіння були підлеглою частиною своєї общини, якій і належала земля. Зараз же будь-який селянин або декілька селян отримали право взяти від свого села-общини належну їм за законом окрему частину общинної землі, так званий відруб, і відмежуватися, щоб обробляти його на свій розсуд.

Закон цей мав величезний успіх. Негайно ж було подано 2,5 млн прохань про вихід на відруби від сімейних селян в 463 спеціальні комісії, зайняті проведенням цієї реформи. У 1913 р. два мільйони родин отримали наділи. Для цієї складної роботи була мобілізована ціла армія (більш 7 тис. чоловік) геодезистів та землемірів. За кілька місяців до 1-ої Світової війни 13% земель, що належали громадам, перейшли в індивідуальну власність селян. Напередодні революції Росія була готова перетворитися в країну дрібних власників, які швидко збагачувалися.

Найбільш відомим кроком реформатора була пропаганда переселенського руху до Сибіру і Далекого Сходу – переважно з „переповнених” селянами України, Беларусі і Прибалтики.

В центральних областях Російської імперії землі було обмаль, а на Уралі і західній Сибірі вона була в надлишку. Саме ці території повинні були зіграти ключову роль в перебудові аграрної системи держави. Людина, яка висловлювала бажання виїхати з Європейської Росії, позбавлялася на довгий час від усяких податків. Держава допомагала їй грошима і вона отримувала у повну власність ділянку землі в 15 гектарів, тобто близько 37 акрів на душу і 45 гектарів на сім'ю. При цьому кожній родині видавалася допомога у 200 крб, і вона перевозилася з усім майном за казенний рахунок до місця поселення. [200 крб – не мала сума, враховуючи, що фунт хліба коштував 1 копійку, цукор – 7 копійок, м'ясо – 12 копійок і т.д.]. Крім того, у Сибіру були влаштовані казенні склади землеробських машин, що забезпечували населення сільськогосподарськими знаряддями і устаткуванням за вкрай низькими цінами.

Програму переселення гарячо підтримував Микола ІІ. Наділювання селян землею на сході не принижувало інтереси дворянства, а для царя це було вкрай важливо. Він розумів, що дратувати вищий прошарок суспільства не можна, він і без того був не задоволеним діями П.А. Столипіна, у якого з кожним роком ставало все більше ворогів.

Проте селяни, які звикли до „ініціативи зверху” і століттями відпрацьованих життєвих дій, були не готові до „голого поля” і „голого лісу”, до повної відсутності соціальної інфраструктури, яку необхідно було їм самим створювати. А головне – вони були не готові швидко і творчо змінювати звичайний стиль господврювання, пристосовуючись до важких кліматичних умов Сибіру. Кожен шостий переселенець незабаром повернувся додому розореним.

Ще одним пунктом земельної реформи стала ліквідація черезсмужжя. Адже сторіччя купівель-продажу і розподілів землі призвели до того, що ділянки багатьох дрібних власників складалися з 20-30 малих смуг, розкиданих серед чужих володінь. В одному випадку було навіть зарегістрировано господарство з 120 невеликих земельних наділів. З цією бідою аграріїв П.А. Столипін розібрався по-своєму просто і рішуче – жорстким примусовим землеустроєм, перерозміткою наділів.

Наступним кроком було посилення Селянського банку, який видавав позички селянам при купівлі ними землі у поміщиків. Уряд П.А. Столипіна уповноважив Державний Селянський Банк (створений в царювання Імператора Олександра III) скуповувати поміщицькі землі і продавати їх селянам на виключно пільгових умовах. Надавався довготерміновий кредит (до 55 років), що доходив до 90% вартості землі при дуже низькому відсотку (4,5%, включаючи погашення). Майже половина всіх кредитів видавалася безвідсотково. Це було прикладом економічного гуманізму або соціально-орієнтованої економіки.

Результатом цього заходу було те, що в 1914 р. більше 80% орної землі в Європейській Росії опинилося в руках селян. До цього слід додати 40 млн десятин, що особисто належали Імператору Миколі II в Сибіру, які він, не вагаючись, передав в селянський земельний фонд. На особисті ж кошти Государя в цих областях були проведені дороги, побудовані школи, церкви та лікарні.

Державний Селянський Земельний Банк, що вважався найбільшою у світі установою земельного кредиту, видавав селянам позики, яких було видано на 222 млн крб в 1901 р., а в 1912 р. він видав до 1168 млн крб, тобто, приблизно, на 600% більше.

Сотні тисяч селян тільки за роки прем’єрства П.А. Столипіна скористувалися цією можливістю. Проте 20% селян-кредиторів так і не змогли підняти господарство, і банк, через суд, позбавляв їх придбаної ними землі.

Думка, ніби селяни були "знедолені землею", ні на чому не заснована. У дійсності, Царський Уряд систематично прагнув збільшити площу селянського землеволодіння, причому ця аграрна політика отримала особливий розвиток в царювання Імператора Миколи II. Цей факт з очевидністю підтверджується наведеною нижче таблицею 11.6.

Таблиця 11.6 – Забезпечення землею селян в Росії

Показники	Роки
Населення, в мільйонах
Селянське землеволодіння, млн. десятин
На одну дворянську десятину – селянських десятин		5,5

До 1916 р. в руках селян і козаків у 50 губерніях Європейської Росії (крім Кавказу і Царства Польського) було близько 172 млн десятин власної землі. Громадянам же всіх інших прошарків належало лише близько 85 млн десятин, з яких 18 млн десятин належали дрібним власникам, які обробляли землю власною працею, без допомоги найманої сили. Велика частина інших 67 млн десятин була або під лісом, або в оренді у селян.

Таким чином, напередодні лютневої революції селянам на засадах власності та оренди належали: 100% орної землі в Азіатській Росії і близько 90% всієї площі Європейської Росії.

Економічне зростання Росії в результаті столипінської аграрної реформи було значним і обнадійливим. В 1910 році Росія вийшла на друге місце в світі по експорту хліба, вона поступалася тільки США з їх давно розвинутою фермерською системою. Росія стала провідним імпортером льону і коров'ячого масла, а також найбільшим імпортером яєць. Настав час розквіту сільської механізації. Успіхи в аграрному секторі дали новий імпульс розвитку промисловості. Почався знаменитий передвоєнний підйом.

Рівень життя селян значно зріс – ніколи ані до, ані після селянин не одержував більше ніж робітник. В 1913 році середній щотижневий заробіток селянина складав 90 копійок, а робітника 1,20-1,30 крб.

Ім'я П.А. Столипіна було у всіх на вустах, його постійно цитували, його дії широко обговорювалися. Результат реформи – це пропуск у владу, до довіри народу. Тому, наприклад, більшовики або соціал-демократи критикували цю реформу і висловлювалися дуже жорстко з різних її аспектів саме внаслідок того, що успіх цієї реформи припиняв фактично існування цієї партії. В.І. Ленін говорив, що пройде невеликий період і революція буде безглуздою і непотрібною.

Своєрідним мірилом успіху слали доноси. Можновладці постійно скаржилися на П.А. Столипіна, сановники бачили в ньому загрозу правлячого класу, який втрачав землі і вироджувався. Царедворці стрімко втрачали свій політичний вплив.

Аналізуючи стан справ в Росії, представники німецької делегації злякалися, що при такій реформі і змінах, які відбулися з 1906 по 1910 роки – через 25 років Росія буде недосяжною.

У свіоїх виступах 1909 року П.А. Столипін часто підкреслював необхідність укріплення селянства, «створення» громадянина, селянина-власника, дрібного хлібороба; підкреслював необхідність реформи місцевого самоврядування, укріплення патріотизму серед молоді. В інтерв’ю кореспонденту газети «Волга», яке було опубліковано і в газеті «Новое время», П.А. Столипін відзначає: «... Дайте государству двадцать лет покоя, внутреннего и внешнего, и вы не узнаете нынешней России» [цит. за 62, С.51]. Але цих двадцяти років спокою ані у П.А. Столипіна, ані у Росії не було.

За перші три роки, які були спрямовані на проведення земельної реформи, прем’єр-міністр П.А. Столипін в деталях розробив плани нових реформ – у галузі прав та свобод громадян (конституція), соціальної політики, освіти, науки та культури, місцевого самоврядування, фінансів, силових структур, військової та судової систем. Але привести ці плани у діло П.А. Столипіну не було призначено.

Доказом вірності обраного курсу діяльності П.А. Столипіна були замахи. Терористи влаштували справжнє полювання на реформатора. Він вів Росію до процвітання, а їм були потрібні великі потрясіння, без яких революція була неможлива.

Дев’ять замахів на життя голови уряду не вдалися, але десятий замах обірвав життя реформатора. П.А. Столипін був смертельно поранений 1 вересня 1911 р. у м. Києві. І останнім земним притулком його, відповідно до заповіту покійного та рішення імператора, стала могила навколо стін Трапезної палати Києво-Печерської лаври [46].