Згортання українізації в 30-ті РР

В першій половині 30-х років маховик адміністратив­но-командної системи набирав все більшої сили. Влада дедалі більше централізувалася і зосереджувалася в Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Система­тично знищуючи майже всі аспекти автономності, Ста­лін прагнув перетворити Українську республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу.

З централізацією прийшла й русифікація. Спочатку, в 1933 р., вона проводилася у формі напливу в Україну тисяч російських функціонерів для «підсилення» колек­тивізації. Під кінець 30-х років після чистки «націонал-комуністів» більшість членів найвищого керівництва партії та держави в Україні, включаючи М. С. Хру­щова, були росіянами.

У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досяг­нути її, «оволодіти новим рухом на Україні за україн­ську культуру,— писав він Л. Кагановичу в листі ще в квітні 1926 р.,— можна, лише борючись з крайностями в рядах комуністів..., тільки в боротьбі з такими крайнос­тями можна перетворити ростущу українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську» (й. Сталін. Твори, т. 8., К., 1949, стор. 153).

Боротьба з крайностями велась під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливіс­тю звинувачень у буржуазному націоналізмі в цей час була їх своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина». Така ди­ференціація була не випадковою, адже кожен з цих «ухилів» уособлював певну групу опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелігенцію, «волобуєвщи­на» — наукову інтелігенцію, «шумськізм» — стару ле­нінську гвардію.

«їхня українізація,— казав один з героїв п'єси М. Ку-ліша «Мина Мазайло» дядько Тарас,— це спосіб вияви­ти всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було...». На жаль, маятник репресій, що дедалі біль­ше розгойдувався, та голод 1932—1933 рр. в Україні ро­били ці слова печально пророчими.

За кадровими змінами стояв рішучий поворот у на­ціональній політиці Москви. На початку 30-х років полі­тика українізації, влучно названа американським істо­риком культури М. Семчишиним «українським ренесан­сом XX століття» («Тисяча років української культури», К., 1993 стор. 427), все більше почала здавати позиції під тиском адміністративно-командної системи, у рамки якої вона дедалі більше не вписувалася. Наступив кі­нець «українізації» й початок систематичних утисків ук­раїнської культури. Скоротилася кількість українських шкіл, помітно зменшилася частка українських вчителів і дослідників, з бібліотек було вилучено видатні твори ук­раїнської науки і літератури, заборонено сотні українсь­ких п'єс і закрито десятки українських театрів, а музей­ним працівникам було наказано припинити «ідеалізацію історії козаччини». Власті при кожній нагоді знущалися з «націоналістичної теорії про самобутність України».

Водночас звеличувалися всі аспекти російської куль­тури й підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР. Причому все це робилося нід виглядом розвитку інтер­націоналізму. Радянські ідеологи прийшли до висновку, що завданням розвитку дружби народів й інтернаціона­лізму найкраще відповідають російська мова і культу­ра. Вони доводили, що нова політика Сталіна являла со­бою не повернення до традиційного російського шовініз­му, а була надійним шляхом до прогресу, соціалізму, ін­тернаціоналізму. З цієї логіки випливало, що культура українська та культура інших неросійських народів сприяла відсталості та провінціалізму.

Внаслідок такого підходу наприкінці 30-х ро­ків національні школи (а в 20-х роках нараховува­лося понад 2000 шкіл, в яких навчання відбувалося мовами національних меншин) були переведені на російську мову навчання. В українських школах ста­ло обов'язковим вивчення російської мови і літе­ратури. Українську абетку, граматику і словник було змінено в напрямі наближення їх до російської (буква «г», напр., та ін.). Вживання російської мови на Україні значно поширювалося. Скоротилася частка української мови в пресі: якщо в 1931 р. українською мовою вихо­дило 90 % газет та 85 %і часописів, то в кінці 30-х ро­ків їхній відсоток упав відповідно до 70 й 45. Випуск кі­нофільмів та радіомовлення переходило на російську мову. В літературі стало політичним принципом наголо­шувати, що всі видатні українські поети та письменни­ки минулого розвивалися під благотворним впливом Ро­сії. Навіть члени Комуністичної партії, радянські кад­ри до середини 30-х років практично де українізувалися й почали розмовляти російською мовою, за визнанням самого Постишева.

Українською культурою маніпулювали так, щоб во­на знову (як і до революції 1917 р., тобто в рамках Ро­сійської імперії) зосередилася на традиційному для се­бе ототожненні з консервативним і відсталим селом.

В результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили в 20-х роках, підрізувався ад­міністративно-командною системою, що склалася в 30-х роках, під самий корінь.