Основні (конституційні) права, свободи і обов’язки людини і громадянина

ЛЕКЦІЯ. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ (частина 1)

ПЛАН

Конституційне право України: предмет, метод, принципи, джерела.

Основні етапи розвитку конституційного процесу в Україні.

Загальна характеристика Конституції України. Порядок внесення змін до Конституції України. Державні символи України.

Громадянство України.

Основні (конституційні) права, свободи і обов’язки людини і громадянина.

1. Конституційне Право України являє собою систему правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з організацією державної влади(Державна влада) та місцевого самоврядування, правовим статусом особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави.

Основою конституційного права є конституція – основний установчий акт держави. Термін ’’ конституція’’ походить від латинського слова ’’constitutio’’, що означає ’’ устрій’’, ’’встановлення’’. Так називалися деякі з актів, проголошуваних римськими імператорами. Першою конституцією в сучасному її розумінні була Конституція США, прийнята в 1787 р., яка діє й досі. Це найстабільніша конституція в світі – більш як за 200 років існування до неї внесено лише 27 поправок.

Існують різні способи класифікації конституцій:

- за формою вираження – писані (у формі одного або кількох нормативних актів), неписані (у формі правових уявлень, концепцій тощо), змішані (поєднання двох попередніх);

- за порядком прийняття - даровані (як правило вводяться в дію одноособово монархом), народні (приймаються референдумом або парламентом), договірні (є результатом угоди між різними суб’єктами конституційного процесу);

- за порядком внесення змін і поправок – гнучкі (зміни до них вносяться в порядку, передбаченого для будь –якого закону) та жорсткі (для яких передбачена особлива процедура внесення змін і доповнень);

- у залежності від форми державного устрою – унітарні, федеративні та конституції суб’єктів федерації.

Отже, виходячи з розглянутих варіантів класифікацій про Конституцію України можна говорити, що вона писана, народна, жорстка, унітарна.

Предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення влади народом, устрою держави і суспільства, становища людини і громадянина. У більш конкретному розумінні предмет конституційного права включає такі групи суспільних відносин:

- відносини, які складають основоположні засади народовладдя, народний суверенітет;

- відносини, які розкривають форму правління, форму державного устрою, особливості державного режиму, порядок використання державних символів;

- відносини, які визначають основоположні засади функціонування держави: гуманізм, демократизм, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, створення системи взаємних стримувань і противаг тощо;

- відносини, які визначають характер зв’язків між державою і особою: інститут громадянства, права і свободи людини і громадянина та механізм їх реалізації. У конституційному праві переважає метод імперативного регулювання, при якому відносини між суб’єктами права ґрунтуються на засадах субординації, тобто підпорядкування одного суб’єкта іншому. З огляду на це поведінка суб’єктів конституційного права строго регламентується, а їх права і обов’язки чітко визначені.

Метод правового регулювання – це сукупність способів і засобів, з допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що становлять предмет конституційного права. Він характеризується: найбільшою загальністю; максимально високим юридичним рівнем; імперативністю; доцільністю; поєднанням прямого і опосередкованого регулювання..

Основні принципи конституційно – правового регулювання: гуманізм; демократизм; верховенство права; верховенства і прямої дії Конституції, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму; поділу влади; пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством; гарантування прав свобод і обов’язків людини і громадянина; народовладдя; захисту суверенітету і територіальної цілісності тощо.

Джерела права – це форма закріплення (зовнішнього вираження), а також зміни або відміни правових норм.До джерел сучасного конституційного права відносять:

- Конституцію України - основне джерело права;

- Конституційні закони – закони, що вносять зміни і доповнення до Конституції;

- звичайні закони, що містять конституційно правові принципи та норми;

- акти всеукраїнського референдуму;

- рішення Конституційного Суду України;

- закони та постанови Верховної Ради України. Регламент Верховної Ради України;

- певні нормативні акти (укази) Президента України;

- деякі нормативні постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України;

- акти Центральної виборчої комісії України, окремі акти органів місцевого самоврядування.

Система конституційного права відповідає змісту та структурі Конституції України – основного джерела конституційного права – і включає такі конституційно – правові інститути:

- права, свободи і обов’язки людини і громадянина;

- форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми тощо;

- законодавча влада;

- Президент України;

- виконавча влада;

- судова влада;

- територіальний устрій;

- місцеве самоврядування.

2. Основні етапи розвитку конституційного процесу в Україні:

- перший (від часів Козацько – гетьманської державидо повалення російськогосамодержавства);

- другий (після повалення російського самодержавства до радянського періоду існування української державності);

- третій (за радянських часів);

- четвертий (із дня проголошення Декларації про державний суверенітет України до прийняття Конституції 1996 року).

Початок конституційного процесу сягає часів Козацько – гетьманської держави. Договір і морська конвенція з Османською ордою (1648 р.) і Зборівська угода з Польським королівством (1649), які підписав Богдан Хмельницький, заклали основи автономії України.

Нові відносини між Україною і Московщиною були юридично оформлені договором 1654 року. Цей договір складався х двох документів:

’’ Березневих статей’’ Богдана Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна і Московія об’єднувалися в союз;

жалуваних грамот московського царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому та Війську Запорозькому.

Особливу роль у формуванні конституційних ідей відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 року, яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів.

Спроби розробки проектів конституцій України мали місце і в подальшому. Так у 1846 – 1847 рр. Член Кирило – Мефодієвського братства Г. Андрузький підготував ’’ Начерки Конституції Республіки’’, а у 1884 р. Видатний український вчений і політичний діяч М.Драгоманов розробив проект Конституції України під назвою ’’ Проект оснований устава украинского общества ’’ Вольний союз’’ (’’Вільна спілка ’’). За цим проектом Російська імперія мала бути перетворена на децентралізовану державу (на зразок США або Швейцарії).

Курс на повну самостійність України передбачав проект конституції під назвою ’’Основний закон ’’Самостійної України – спілки народу українського’’, який був опублікований у вересні 1905 р. У першому числі часопису Української народної партії ’’Самостійна Україна’’.

Висновок: перший етап розвитку конституційного процесу в Україні – це етап зародження конституційної правотворчості, утвердження ідеї конституціоналізму та самостійності української держави.

За доби Української Центральної Ради становлення української державності започаткував І Універсал Центральної Ради, який розглядався як ’’ статут автономії України’’.

Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 р. ІІ Універсалу, де його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді (проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України).

Важливим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу про установлення вже не автономних, а федеративних відносин з Росією. Але така позиція не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України і розпочала проти Української Центральної Ради воєнні дії. Тоді 9 січня 1918 р. Було прийнято ІV Універсал, в якому проголошувалось: ’’... однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу’’. В квітні 1918 р. Центральною Радою розроблена Конституція Української Народної Республіки, проте вона так і не набрала чинності, бо саме в день її прийняття до Києва увійшли німці та почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського.

За часів панування Гетьманату (з 29 квітня по 13 грудня 1918 р.) були прийняті ’’Грамота до всього українського народу’’, яка відновлювала старі порядки, скасовувала всі акти УЦР, в т. ч. Конституцію УНР, а також Закон ’’Про тимчасовий державний устрій України’’, де встановлювались ’’права і свободи козаків і громадян’’, вирішувались питання про ’’гетьманську владу’’, ’’про віру’’.

Після повалення гетьманського режиму в Україні встановлюється інститут Директорії. Серед правових актів Директорії, що мали конституційне значення були Декларація Директорії, Закон ’’Про Державну Народну Раду’’, Універсал Директорії УНР. Крім того було розроблено проект Конституції УНР під назвою ’’ Основний державний закон Української Народної Республіки’’. Неабияке значення для характеристики розвитку конституційного процесу в Україні мають Конституційні акти Західно – Української Народної Республіки (ЗУНР). Це стосується прийнятого Статуту Української Національної Ради, Відозви Української Національної Ради, ’’Передвступного договору’’ про майбутню злуку УНР і ЗУНР.

Отже, другий етап розвитку конституційного процесу в Україні мав чітко визначену демократичну спрямованість, забезпечував за європейськими нормами становлення української державності.

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок третього етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. За радянських часів було прийнято чотири конституції (1919, 1029, 1937 і 1978 рр.). В конституціях ’’радянського типу’’ всі їх демократичні положення мали формальний характер, заперечували принцип розподілу влади та незалежне правосуддя, ігнорували міжнародні стандарти у галузі прав і свобод людини і громадянина.

Початок новітнього – четвертого етапу розвитку коституційного процесу в Україні пов’язаний з розбудовою незалежності. Його вихідними пунктами стали проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р.

Говорячи про таке поняття як суверенітет, слід відмітити, що він означає верховенство і незалежність влади. Розрізняють три види суверенітету: державний, національний і народний.

Державний суверенітет – це верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері.Декларація про державний суверенітет України (далі Декларація) закріпила наступні прояви державного суверенітету:

1) верховенство Конституції і законів республіки на своїй території;

2) громадянство України;

3) недоторканість території України;

4) економічну самостійність України;

5) самостійність України в організації охорони природи і використання її природних ресурсів;

6) самостійність у вирішенні питань науки, світи, культурного і духовного розвитку нації і всіх національностей;

7) право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська, органи державної безпеки.

Майбутня зовнішня політика бачилась нейтральною, першочерговим її завданням проголошувалось забезпечення національних інтересів України. Україна брала зобов’язання не поширювати, не виготовляти і не нарощувати ядерну зброю.

Національний суверенітет – це право нації визначати свою долю. Він закріплений І розділом Декларації у визнанні права української нації на самовизначення і обов’язку з боку держави охороняти національну державність українців.

Народний суверенітет – це право народу визначати конституційний лад своєї держави, брати участь в управлінні державними і суспільними справами. Його сутність закріплена ІІ розділом Декларації, який зазначає: ’’ Народ України є єдиним джерелом влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізуються на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної Ради і місцеві Ради Української РСР’’ Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту і тому залишилась планом на майбутнє, її було покладено в основу нової Конституції.

Юридичним закріпленням права на самовизначення української нації і повної самостійності України став Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою РСР 24 серпня 1991 р. В ньому проголошувалась незалежність України і створення самостійної Української держави з офіційною назвою ’’Україна’’, встановлювалось, що територія України є неподільною і недоторканою і на її території діють виключно Конституція України і закони України. Акт проголошення незалежності України був підтверджений всеукраїнським референдумом (90.3 % тих, що взяли участь у голосуванні) 1 грудня 1991 р. і став основою для становлення незалежної Української держави.

Враховуючи прийняті акти щодо проголошення незалежності і створення самостійної Української держави та з метою визначення долі державної території, державно- правових закладів, міжнародних майнових прав і обов’язків 12 вересня Верховна Рада України прийняла Закон ’’ Про правонаступництво України ’’.

Правонаступництво – це перехід прав і обов’язків від одного суб’єкта конституційного права до іншого. Правонаступництво має місце, коли в силу різних причин(розпаду, об’єднання тощо)утворюються нові держави і виникає необхідність з’ясувати, які права і обов’язки держав – попередниць переходять до новостворених держав.

Основні положення Закону ’’ Про правонаступництво України’’:

- з моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади є Верховна Рада України;

- законодавство УРСР діє на території України постільки, оскільки воно не суперечить законам незалежної Української держави;

- державний кордон СРСР, що відділяє територію України від інших держав за станом на 16 липня 1990 р., є державним кордоном України;

- Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України;

- Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України і інтересам республіки;

- Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР за станом на 16 липня 1990 р.;

- Всі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на її території, є громадянами України.

Слід відмітити, що з прийняттям вище згаданих нормативно – правових актів в Україні велась робота з підготовки Конституції України. Основними віхами конституційного процесу були: підготовка кількох нових проектів Конституції України; створення конституційних комісій та їхніх робочих груп, що протягом 1991 – 1996 рр. підготували і розглянули кілька проектів Конституції; укладення в червні 1995 р. Верховною Радою України і Президентом України Конституційного договору,який діяв до прийняття нової Конституції України. 28 червня 19996 р. після колективного (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) обговорення переважною, кваліфікованою більшістю голосів приймається нова Конституція України.