Лекція ІІІ. Політична система суспільства

План

1. Сутність системного підходу.
2. Структура і функції політичної системи.
3. Теорії політичної системи.
4. Типологія сучасних політичних систем.

Сутність системного підходу

Світ, що оточує людину, як і сама людина, має системний характер. Система – це певним чином впорядкована сукупність взаємодіючих елементів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети. Вона має головний системоутворюючий елемент та володіє особливими якостями, які не властиві її структурним складовим.

Система взаємодіє із середовищем, у процесі чого поповнюється речовиною, енергією та інформацією і виконує стосовно нього певні функції.

Використання політологами США (Д.Істоном, Г.Алмондом, К.Дойчем та ін.) положень загальної теорії систем до аналізу політики спричинило появу ряду концепцій політичної системи суспільства та формування на їх основі системних уявлень про політичну владу та політичні процеси.

Структура і функції політичної системи

Головним системоутворюючим компонентом політичної системи є політична влада. Її виникнення та функціонування вимагає політичних інститутів. У процесі боротьби за владу та її використання формуються політичні відносини. Регулюють ці відносини політичні принципи та норми. Процес функціонування політичної влади відображається в політичній свідомості і вимагає відповідної політичної культури.

Політична система як цілісне утворення взаємодіє з оточуючим її соціальним середовищем, в процесі чого проявляються її організаційні та регулятивні функції, соціальне призначення. Структурно-функціональний підхід до характеристики політичної системи виявляє її інституційну, комунікативну, нормативну, світоглядну та культурну підсистеми й політичну владу як ядро цієї системи. Межі політичної системи визначаються простором, у якому діють владні відносини.

Політична система виконує низку життєво важливих для суспільства соціальних функцій: владну, стратегічну, управлінську, представницьку, мобілізаційну, інтеграційну, розподільчу, стабілізаційну, модернізаційну та правову.

Перша з них полягає в тому, що політична система є механізмом формування, використання і підтримки політичної влади відповідно до потреб суспільства.

Стратегічна та управлінська функції виражають головне соціальне призначення політичної системи: керівництво та управління економічною, соціальною, правовою та духовною сферами. Інші названі функції можна розглядати як такі, що розкривають зміст і доповнюють базові функції політичної системи. Функції політичної системи вказують на верховенство цієї системи у соціальному організмі. Однак слід мати на увазі і той вплив, який чинять на політику економічні, соціальні та духовні процеси.

Узагальнюючи сказане, політичну систему суспільства можна визначити як сукупність взаємозв'язаних та взаємодіючих органів держави, інших політичних інститутів, а також політичних принципів, норм, політичних відносин, політичної свідомості і культури, що забезпечують ефективне функціонування політичної влади, керівництво суспільством, усіма його сферами.

Особливими засобами впливу на політичну владу, її завоювання та використання є політичні інститути – політичні організації та органи державного і недержавного характеру. Вони мають певну будову, керівні органи, функції та юридичний статус.

Політичні інститути поділяють на власне- і невласнеполітичні. До перших відносять державні органи, органи місцевого самоврядування, органи виборчого процесу, політичні партії, суспільно-політичні рухи та лобістські групи. До других – громадські організації, трудові колективи та засоби масової інформації. Наприклад, профспілки не є політичними за своєю природою організаціями (вони покликані захищати соціально-економічні інтереси трудящих), але закон дає їм право брати участь у певних політичних процесах, наприклад, у виборах органів влади обговоренні проектів державних рішень тощо.

У вітчизняній літературі політичну систему нерідко представляють лише як сукупність політичних інститутів: держави, у якій зосереджена політична влада; політичних партій, які ведуть боротьбу за владу і правлять державою; громадських формувань, суспільних рухів, ЗМІ, церков, які також прагнуть впливати на прийняття політичних рішень. Ця «мала політична система» позначається у політології терміном «політична організація суспільства». Вона є організаційною основою політичної системи та головним інструментом політичної влади.

Теорії політичної системи

Політична система суспільства є однією з підсистем сукупної соціальної системи.

Інші складові суспільного організму – економічна, соціальна, правова та духовна підсистеми - утворюють середовище, в якому проявляється життєдіяльність політичної системи. Але не суспільні групи, економічна та духовна сфери «працюють» на політику, а саме вона служить суспільству, забезпечуючи його цілісність, керованість і динамізм.

Девід Істон (автор праць «Політична система» та «Системний аналіз політичного життя»), вважаючи основним призначенням політичних систем владний розподіл суспільних цінностей, особливу увагу приділив аналізові взаємодії політичної системи з оточуючим середовищем. Йдеться про так званий «вхід» у політичну систему, що здійснюється у формі «вимог» і «підтримки» громадян і «вихід» – «рішення» і «дії» владних структур у відповідь на «вимоги». Така кібернитична модель політичної системи (як «чорного ящика», що сприймає імпульси з оточуючого середовища і відповідає на них) дала можливість глибше усвідомити соціальне призначення цього феномену. Особливої уваги в даній концепції заслуговує процес внутрішньосистемної конверсії політичної інформації. Не кожна проблема, яка хвилює ту чи іншу верству суспільства, може бути «почута» і переведена у площину практичної політики. Для цього необхідно, щоб за проблемою стояв достатньо організованй суб'єкт, який може чинити тиск на політичну систему. Такими суб'єктами є активісти громадянського суспільства, які виражають політичні настрої та орієнтації громадян. Отримавши інформацію про соціально значимі потреби, політична система починає аналізувати їх (включає механізми класифікації, агрегації, комбінування) та приймає рішення. Якщо «вихід» із системи не задовольняє суспільство, агенти громадянського суспільства знову «атакують» владні органи, поки проблема не вирішиться. Важливо, щоб система могла адаптуватися до вимог часу, інакше вона приречена. Часто реакцією політичної системи на непосильні зовнішні подразники є звуження «вхідних» каналів та перехід системи в режим функціонування на основі «внутрішніх імпульсів». Тоді політична система із засобу народовладдя перетворюється в систему, що стоїть поза чи над суспільством і працює на себе.

Американський політолог Габріел Алмонд у праці «Політика регіонів, що розвиваються» (1971) не лише доповнив й розвинув погляди Істона, але й використав структурно-функціональний метод для формування власної концепції політичної системи. Він розглядав політичну систему як сукупність функцій і виділив такі типи структур:

1) законодавча;

2) виконавча;

3) судова гілки влади;

4) чиновництво;

5) політичні партії;

6) інші групи тиску.

Кожний елемент політичної системи виконує певні функції в інтересах усієї політичної системи і сприяє її адаптації та ефективній діяльності.

Дослідник поділив функції на три групи, враховуючи місце, яке відповідні структурні елементи займають у системі. Перша група представлена функціями процесу:

- артикуляція інтересів, тобто висловлення громадянами своїх інтересів;

- агрегація інтересів, тобто об’єднання інтересів громадян їх представлення в програмах політичних партій та уряду;

- визначення політичного курсу;

- здійснення політичного курсу;

- виконання судових рішень.

Ці функції реалізують партії, законодавчі і виконавчі органи, чиновництво та суди.

В другу групу ввійшли функції системи. Вони визначають, чи збережеться система тотожною собі чи зміниться настільки, що стане іншою. Це функції:

- політичної соціалізації, які виконуються не лише елементами політичної системи, але й такими інститутами суспільства як сім'я, школа, засоби масової інформації, церква;

- політичного рекрутування, тобто відбору людей для політичної діяльності і висунення на їх на державні посади;

- політичної комунікації, тобто руху політичної інформації в політичній системі, суспільстві в цілому.

В третю групу функцій Алмонд включив функції „виходу” або функції втілення політичного курсу. До них відносяться:

- вплив політики, яка здійснюється урядом, на суспільство;

- регулювання поведінки громадян;

- нагромадження ресурсів (у формі податків, зборів тощо);

- розподіл благ і послуг між різними групами населення.

Інформаційно-кібернетична модель політичної системи Карла Дойча характеризує фази проходження інформаційно-комунікативних потоків у політичній системі: прийом інформації, її опрацювання, прийняття рішень та аналіз їх ефективності.

Типологія сучасних політичних систем

Історичні та сучасні політичні системи країн світу можна класифікувати за різними ознаками. Основною з них є тип політичної влади, адже влада – головний системоутворюючий компонент політичної системи. За джерелом і характером політичної влади політичні системи поділяють на демократичні, авторитарні і тоталітарні. На механізм функціонування політичної системи помітно впливають кількість і сила політичних партій (наявна партійна система). Враховуючи цей чинник, політичні системи можна поділити на одно-, дво- і багатопартійні. Г. Алмонд, беручи за критерій особливості політичних культур, виділив англо-американську, континентально-європейську, доіндустріальну (частково індустріальну) та тоталітарну політичні системи.

Прихильники марксистської теорії основним принципом класифікації висувають класовий характер влади і тип суспільно-економічної формації. На цій підставі політичні системи поділяють на рабовласницьку, феодальну, капіталістичну й соціалістичну. Політичні системи, крім наведеної типології, можна поділяти на відкриті й закриті, консервативні та динамічні, прогресивні й реакційні, стабільні та перехідні.

Політична система сучасного українського суспільства належить до перехідного типу. Це – пострадянська, посткомуністична, посттоталітарна політична система, яка має «родимі плями» минулого суспільного ладу. Разом з тим, це політична система з демократичною політичною орієнтацією, що закріплена в Конституції України, багатопартійна, відкрита для реформ. Вона поєднує прикмети командно-змагальної та соціопримирливої системи, синтезує традиції східно-європейської і західно-європейської політичних культур.

Основними завданнями подальшого розвитку сучасної української політичної системи є:

- побудова демократичної, правової та соціальної держави з ефективно діючими парламентом, урядом, незалежними судовими органами, чітким розподілом повноважень кожної з гілок політичної влади;

- формування зрілого громадянського суспільства як сукупності вільних громадян та їх самодіяльних організацій, особливо, профспілок і політичних партій;

- утвердження принципів народовладдя, законності, політичного та ідеологічного плюралізму, прав опозиції, гласності та інших засад демократичної політичної системи.

У грудні 2004 року з прийняттям змін до Конституції було започатковано перший етап політично реформи в Україні. Її наслідком є трансформація форми державного правління: українська держава з президентсько-парламентської стала парламентсько-президентською. За таких умов президентські повноваження звузилися, а парламенту і уряду стали ширшими. Головним політичним гравцем стає Верховна Рада України, яка формує уряд і контролює його роботу. У парламенті із депутатських фракцій формується більшість, яка висуває кандидатуру прем’єр міністра, інших урядовців і несе політичну відповідальність за роботу вищого органу виконавчої влади. Президент обмежується правом на ініціативу внесення кандидатур на посади Міністра оборони та Міністра закордонних справ, але затверджує їх на посаду і звільняє парламент. Практична діяльність вищих органів державної влади з початку 2006 р. коли набрали сили зміни до Конституції, показала, що ряд нововведень виявилися недосконалими. Це породило посягання одних органів влади на повноваження інших, паралелізм у їх діяльності тощо. Тому Президент України та лідери політичних партій виступають з ініціативами внесення суттєвих змін в Конституцію України, щоб виправити становище.

Стратегія реформування вітчизняної політичної системи передбачає також істотне підвищення ролі органів місцевого самоврядування та покращення роботи судових органів. Суть змін полягатиме у забезпеченні більшої самостійності та відповідальності у діяльності всіх гілок влади як у центрі, так і на місцях. Політичні реформи мають вдосконалити демократичні засади суспільного та державного життя, розширити доступ громадян до влади задля їх активної участі у прийнятті політичних рішень та контролю за діяльністю органів влади. Успіх у розбудові ефективної політичної системи залежатиме від багатьох об’єктивних та суб’єктивних чинників, при цьому не лише внутрішнього, а й зовнішнього характеру.