Легітимність політичної влади та її типи

Будь-яка влада уявляє собою взаємозв’язок двох складових: з одного боку, примусу, домінування, певного тиску, а з іншого боку – підлягання йому, згоди і готовності виконувати волю носія влади, добровільного або недобровільного підкорення. Ось ця друга складова, що відображає авторитет влади, довіру до неї з боку населення, добровільність виконання її рішень і зафіксована поняттям “легітимності”.

Цей термін, що виник на початку ХІХ ст. у Франції від лат legitimus – «законний», «правомірний», спершу означав “законність” влади (на противагу владі, здобутій незаконним шляхом, узурпованої). Однак з плином часу його зміст змінився, і він став означати ставлення до діючої влади, яке склалося в свідомості населення, її авторитет, визнання, виправдання її рішень і дій.

Легітимність – це здатність влади створювати і підтримувати свій суспільний авторитет, довіру (визнання, виправдання) до обраного політичного курсу та добровільну підлеглість з боку населення.

Всі режими прагнуть досягти легітимності, і з цієї метою апелюють до надій, сподівань, потреб більшості населення, або до існуючих традицій, цінностей. У всякому разі існують різні способи переконати населення у своїй правомочності та ефективності.

Типи легітимності влади за класифікацією М.Вебера:

1) традиційний; 2) харизматичний; 3) раціонально-легальний.

Перший, традиційний тип легітимності притаманний владі вождів, монархів. Його головні ознаки:

· влада спирається на святість історичних традицій, на віру у встановлений від предків порядок;

· легітимність ґрунтується на праві престолонаслідування, визнання божественного походження влади монарха (“Божий помазаник”). Монарх уособлює в собі непорушний символ порядку, підкорення, величі, традиційних цінностей, підданство тощо;

· водночас традиція не тільки надає авторитету і виправдання владі царя, монарха, вождя, князя, але й певним чином обмежує його владу, не даючи перерости їй у свавілля, самодурство. У противному разі вона “дозволяє” повалення тирана-володаря.

Традиційний тип легітимності зберігається у примітивних суспільствах (Індонезії, Африки) та в країнах із монархічною формою правління (Близький Схід, Середня Азія).

Можна виділити два різновиди традиційної влади:

Султанізм	Патрімонія
Форма традиційної влади, за якої управлінські рішення та дії носія влади нічим і ніким не обмежені (він призначає на різні посади кого захоче, незалежно від статусу. Головний критерій – милість чи опала)	Форма традиційної влади, за якої всі державні управлінські посади випливають зі статусу при дворі. Інакше кажучи, всі політичні обов’язки є продовженням обов’язків придворних[4]

Злиття при патримонії в одній особі слуги і державного чиновника зумовлювало особливу пишність, ритуалізм, урочистість церемоній.

З бігом історії та збільшенням територій від патримонії відмежовується така форма традиційної влади як феодалізм, що відрізнялася за способом управління. При феодалізмі управління вже здійснювали не приватні служки володаря, а місцева знать, яка має власні привілеї, землю, кріпаків, традиційні права. Це управління не слуг, а васалів, що укладають союз із сюзереном.

Другий, харизматичний тип легітимності (від грецьк. “божий дар”, “благодать”, “винятковий талант”). Поняття харизми спершу мало винятково релігійний зміст. Носіями харизматичної влади проголошувалися видатні релігійні діячі, пророки – Будда, Давид, Мойсей, Магомет, Христос. Пізніше під цю категорію стали потрапляти і світські особистості, які мали величезний вплив на маси в силу своїх виключних особистих якостей. Отже, цей тип легітимності:

· спирається на віру населення у видатні особисті якості та магічну силу лідера, вождя, володаря (часто на віру сліпу, фанатичну);

· не пов’язана з традиціями, а навпаки виникає саме на хвилі повалення традицій, протесту проти них;

· харизматичний тип влади реалізують як правило а) пророки, б) військові герої, в) талановиті демагоги, г) політичні вожді

· здатен мобілізувати на активні дії величезні маси.[5]

Харизматична влада – на відміну від традиційної та легальної – виникає в умовах політичної нестабільності; найбільше характерна для кризових суспільств, які переживають зламні часи (кризи, війни, голод, злидні).

Одна із найскладніших проблем, з якою стикається харизматична влада – це проблема наслідування влади після смерті лідера. Характерною стає поява “групи найближчих учнів” або розбудова низки спеціальних установ, що є ніби посередниками між харизматичним владикою та народом. Вони складають його “завіти”, “заповіді”, “настанови”, “повчання”; перебирають у свої руки найважливіші владні пости, будують на його імені офіційну доктрину. У такий спосіб початкова полум’яна віра поволі перетворюється на традицію, а харизматична форма влади – на традиційну.

Третій, раціонально-легальний тип легітимності. Він заснований на вірі в законність існуючого порядку, правильність формальних норм, правил, за якими обирається і формується влада (загальне виборче право, вільні вибори, рівна відповідальність перед законом, представництво) та професіоналізм владних структур. Характерний для демократичних країн Західної Європи і США. Він розвивається протягом століть поряд із розвитком права, системи законодавства, які витісняли віджилі родові звичаї і традиції. Цей тип влади характерний для суспільств де на зміну єдиновладдю приходить розподіл влади, на зміну привілейованому доступу до влади – інститут представництва, на зміну по життєвому правлінню монарха – періодично формований уряд.

Відтак слід звернути увагу на ряд моментів.

По-перше, охарактеризовані типи рідко існують у “чистому вигляді”. На практиці вони змішані. Скажімо, Британія поєднує і перший і третій типи легітимності, бо опирається і на традиції (інститут монархії), і на закон та інститути представництва. У країнах Ближнього Сходу найчастіше поєднані перший і другий тип легітимності.

По-друге, абсолютної легітимності не існує. В країнах розвинутої демократії громадяни можуть висловлювати недовіру і парламенту і президенту (аж до імпічменту).

По-третє. Поняття “ефективність влади” і “легітимність влади” не є тотожними. Влада може бути ефективною, але нелегітимною (наприклад, диктатура Пиночета). Диктаторські режими взагалі здатні на кілька десятиліть просувати вперед економічний розвиток країни, успішно вирішувати соціальні проблеми, долати кризовий стан суспільства. І навпаки: влада може бути легітимною, але неефективною (СРСР).

По-четверте. Легітимність – динамічний показник, який може падати або зростати. До речі, більшість режимів, встановлених революційним шляхом, після різкого зростання легітимності, зіткнулися із проблемою її падіння. Ознаки падіння легітимності влади:

· зростання насильства і примусу в суспільстві, збільшення кількості і структури каральних органів;

· обмеження прав і свобод (насамперед, свободи слова, друку, мітингів, демонстрацій, вибору міста проживання, створення організацій, партій тощо);

· заборона діяльності політичних партій і незалежних ЗМІ;

· зростання корупції в інститутах влади та їх зрощення з кримінальними структурами;

· низька економічна ефективність;

· загострення соціальних конфліктів. Показником остаточного падіння легітимності режиму є відкриті масові виступи невдоволення.

Розподіл влади

Домінуючим принципом функціонування державної влади є принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д.Локка і французького просвітника, правника і філософа Ш.Монтеск’є. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежна одна від одної законодавча, виконавча та судова влада. Це створює систему “стримувань та противаг” проти зосередження влади в одному центрі (в одних руках), проти посилення однієї гілки влади за рахунок інших, проти зловживання владою, а відтак забезпечує дієвість політичного керівництва й управління. Носієм законодавчої влади є вищий представницький державний орган – парламент; виконавчу владу здійснюють президент, уряд, міністерства і відомства, державні установи; судову владу – незалежні суди.

Вперше така система влади була законодавчо закріплена в Конституції США 1787 року. Зафіксована вона була і в конституції Козацької республіки 1710 року, складеної гетьманом П.Орликом[6] (“Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького”) і підтвердженої Карлом ХІІ королем Швеції.

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її “четвертою владою”, а також про п’яту владу – владу громадської думки.

Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти) і підпорядковує собі всі інші влади, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні монархії).

Поняття “опозиція владі”

Поняття “опозиція” походить від лат. слова oppositio – “протиставлення”.