2015-10-22
858
Існуючі опозиційні формування значно різняться між собою: по-перше, за радикальністю своєї позиції – виступає проти панівної думки чи прийнятого рішення, чи проти складу уряду та сформованих ним органів, чи загалом проти існуючих структур влади, конституції, політичної системи; по-друге, за формами своєї діяльності – від активного опору і протидії до закріпленого законом співіснування[7] з офіційною владою і навіть взаємодії з нею.
У цьому зв’язку вирізняють такі поняття як легальна та нелегальна опозиція.
Легальна опозиція – діє як частина політичної системи, за її законами і принципами і не застосовує силу у взаємодії із владою. Отже, легальна опозиція:
· має право відкритої і активної участі в політичному житті, є складовою частиною політичної системи;
· головні форми її діяльності: участь у виборчій кампанії, критика рішень і дій уряду, представництво в органах влади;
· готова до діалогів і компромісів з офіційною владою;
· за умови здобуття підтримки населення сама перетворюється на правлячу політичну силу.
Нелегальна опозиція – виключена з офіційних політичних інститутів, є об’єктом переслідувань та придушення з боку влади. Як наслідок:
· здійснює приховану, латентну політичну діяльність;
· систематично вдається до насильницьких дій, провокує політичні вибухи невдоволення;
· часто різнорідна за своїм складом, не має єдиного політичного центру (наприклад, опозиційних студентський рух, дисидентство, угрупування політичних емігрантів).
Можна вести мову і про існування так званої напівлегальної опозиції, яка утримується від відкритого виклику офіційній владі, відтак і не йде на співробітництво з нею.[8]
[1] Крозьє, міркуючи над таємницею влади, промовив: “Влада – це скунс, коли відчутно, що він десь поряд, але де саме ніхто не бачить”.
[2] Отже, тут діють механізми попиту і пропозиції, прагнення до вигоди, конкуренція.
[3]. “Будь-яка влада розбещує, але абсолютна влада розбещує абсолютно”.
[4] Наприклад, головний ловчий одночасно виконує функції військового начальника; головний конюший – є командувачем кавалерією; постільничий – є хранителем королівської печатки. Можна послатися на історію Київської русі, де існувала так звана двірцево-вотчнинна система управління – приватні слуги княжого двору одночасно були урядовцями і найближчими помічниками князя в управлінні (дворецький – керував і княжим двором і державними справами; ключник – і помешканням і фінансовий урядовець, печатник завідував канцелярією і особистими справами князя, конюший – княжою стайнею і збиранням мита)
[5] У 20-ті роки поширюється популярна теорія про особливе “чуття народу” (і в мистецтві, і в політиці, в культурі), яке не обдуриш. При виборі вождів народ не помиляється. Цієї віри у безпомилковість народу в політиці дотримувалися чимало діячів – від Лінкольна до Вернадського.
[6] Пилипа Орлика, колишнього генерального писаря було обрано гетьманом у 1710 році. Саме в день його виборів в Бендерах і була підписана даний договір Його гетьманування пройшло поза Україною, хоча і в боротьбі за її незалежність. Все своє життя він присвятив створенню коаліції, яка б допомогла Україні звільнитися від Московського ярма. Основним її положенням було проголошення незалежності України від Москви; створення козацького парламенту – Генеральної Ради, обмеження прав гетьмана, що мав виконавчу владу, суровий розподіл між державними і особистими коштами гетьмана (тобто створення національного банку), та створення Генерального Суду.
[7] Класичний приклад – Велика Британія, де опозиція (так само як і правляча партія) виступає від імені Її величності королеви.
[8] Дайте самостійно визначення наступних понять: єдиновладдя, двовладдя, параліч влади, криза влади, деформація влади, безвладдя.
