2017-10-25
696
А
1. Аберáція (лат. aberratio – відрахування, від aberro – помиляюся) – у мовній комунікації це помилкова думка, відхилення від істини.
2. Абéтка/алфáвíт (від перших літер грец. алфавіту– альфа і бета, або віта) / áзбука – це організована усталеним порядком сукупність усіх літер мови, що графічно позначають звуки цієї мови; кількість літер в а. різних мов є різною і залежить від особливостей фонетичних систем мов: наприклад, українська а. складається з 33 літер; а. білоруської мови – з 31 літери; абетки англійської, німецької і французької мов – із 26 літер, тоді як а. чеської мови – із 42 літер. Українська абетка сформувалася на основі кирилиці, яка з прийняттям християнства поширилася в Київській Русі, але впродовж Х-ХVІІ ст. змінювалася. За часів Київської Русі застосовувалися паралельно дві а.: і кирилиця, і глаголиця. Як зазначає академік НАН України Григорій Петрович Півторак, сучасний вигляд української а. і графіки сформувався на Наддніпрянщині після 1905 р. Літера ґ, офіційно введена Мелетієм Смотрицьким у «Граматиці» 1616р. і вилучена правописом 1933р., була відновлена 1990р. у третій редакції (виданні) «Українського правопису».
Списки використаної літератури у рефератах, курсових, дипломних, конкурсних, дисертаційних роботах і статтях переважно оформлюють за абеткою мови викладу; іноземні праці у таких списках подають за абеткою, але після українськомовних наукових джерел.
3. Абзáц (нім. Absatz, букв. – уступ) – 1) прийнятий відступ у початковому рядку тексту; 2) частина тексту від одного такого відступу до іншого, яка є відносно закінченою та змістовно цілісною. А. виконує логічну й естетичну функції, сприяючи як послідовності і структурованості тексту, так і красі форми його презентації.
В академічних працях (наприклад, курсових, дипломних, конкурсних, дисертаційних роботах; у наукових статтях, тезах доповідей, рефератах та авторефератах, рецензіях, відгуках, есе тощо) і документах оптимальна кількість а. на сторінці коливається від 2 (мінімум) до 5-6.
4. Абревіату́ра (італ. abbreviatura, від лат. abbrevio – скорочую) – іменник, утворений з усічених слів вихідного словосполучення чи з усічених компонентів вихідного складного слова; виокремлюють такі типи: 1) ініціальна а.: 1.1) буквена а ., яка складається з назв початкових букв слів (БП, ВР, ВНЗ, ЄС,ЗНТУ, МВФ, УПФ); 1.2) звукова а., яка складається з початкових звуків словосполучення (ГЕС, ДАІ, ЄЕС, МОН У, НАН У, ООН); 1.3) буквено-звукова а., яка складається з назв початкових букв та початкових звуків вихідного словосполучення (лавсан – лабораторія високомолекулярних сполук Академії наук); 2) змішана а., яка складається з усіченої основи одного слова (чи кількох) та повного другого (останнього) слова (гідроелектростанція, гідрометцентр, обладміністрація); 3) складова а., яка утворюється з усічених основ кількох слів (Кабмін, Мін’юст).
Абревіатурний еквівалент до часто вживаних термінологічних словосполученьактивно використовують для зручності автори курсових, дипломних, конкурсних, дисертаційних робіт та наукових статей, доповідей, лекцій тощо.
5. Адреса́нт/а́втор, мо́вець, доповіда́ч, ле́ктор (нім. Adressant – відправник) – джерело повідомлення; у міжособистісному спілкуванні – особа, яка ініціює комунікацію, кодує своє повідомлення засобами мови та/або парамови і передає його адресату (слухачеві, читачеві, слухацькій аудиторії).
6. Адреса́т/отри́мувач, реципіє́нт, слух́ач, чита́ч, інтерпрета́тор, слуха́цька аудито́рія (нім. Adressat – отримувач) – кінцевий споживач повідомлення; у міжособистісному спілкуванні – особа, яка сприймає повідомлення та у відповідності до своїх когнітивних (пізнавальних) стратегій і конкретних ситуативних умов інтерпретує повідомлення адресанта.
7. Акти́вний словни́к індиві́да – сукупність лексичних одиниць, які адресант (мовець) вільно використовує у спонтанному (непідготовленому) мовленні різної тематики; це той запас слів, які індивід активно використовує як в усному, так і в писемному мовленні; слова а.с.і. не мають ознак застарілості чи незвичної новизни; залежно від рівня освіченості, кола інтересів, роду занять люди послуговуються від 1000 до 5000 слів (для порівняння: тлумачний 11–томний «Словник української мови» містить близько 140 тисяч слів); до а.с.і. належать: а) загальновживані слова, зрозумілі всім мовцям (білий, вода, добре, жити, ми, п'ять, хліб,читати); б) широко вживані в різних галузях науки, мистецтва, техніки терміни й професіоналізми (закон, комюніке, правило, рисунок, стандарт, тезаурус, текст, трансформатор, україністика, фарба, шеф).
8. Актуа́льне членува́ння ре́чення – це смислове структурування в рамках певного контексту або ситуації на тему (вихідне, відоме, дане, основа) і рему (нове, ядро, повідомлюване, похідне), тобто розподіл, наприклад, речення на дві змістові частини: предмет повідомлення (тема) і те, що повідомляється про цей предмет (рема); комунікативно значущою є рема, яка повідомляє нове, наголошує на ньому; предмет повідомлення (тему) називають ще психологічним підметом, а рему – психологічним присудком; а.ч.р. залежить від порядку слів у реченні та інтонації; зміна порядку слів і винесення реми на перше місце пов’язані з інверсією, зміною стилістичного забарвлення повідомлення. Наприклад: Цю наукову статтю (тема) я вже опрацював (рема). Я вже написав (тема) два розділи курсової роботи (рема); без а.ч.р. не може бути повною характеристика речення як комунікативної одиниці.
Надто важливо для наукової комунікації, щоб заголовки (назви) наукових статей, доповідей, курсових, дипломних, конкурсних і дисертаційних робіт, формулювання пунктів їх планів містили і тему, і рему.
А.ч.р. розробив (1947р.) чеський лінгвіст Вілем Матезіус.
9. Акцентуаці́йні (лат. accentus – наголос) но́рми – узвичаєне наголошування слів відповідно до чинних стандартів. Наприклад, активно використовувані у сучасній професійній комунікації слова мають такі нормативні наголоси: бе́сіда; вида́ння, визвóльний, визнáння, ви́падок; ди́ску́рс, діалóг, дові́дник, до́гові́р; жалюзі́; завда́ння, зáвжди́, значу́щий, зокрéмá; експе́рт; катало́г, кварта́л, кіломе́тр, ко́лія; легки́й, літóпис; ма́рке́тинг, мóвець; нови́й; озна́ка; партéр, пізна́ння, полілóг, пока́зник, по́ми́лка, посерéдині; реєстрóвий, рóзпад, рукóпис, руслó; сантимéтр, серéдина, стари́й; тверди́й; трансфéр; украї́нський; читáння, чітки́й; шу́каний; щи́пці; фахови́й, фо́льга, фóрзац, фра́нко, ф’ю́черсний; цеме́нт, центне́р).
А.н. (відповідно до чинної редакції правопису) наведено в усіх видах лінгвістичних словників. Нерідко а.н. є засобом розрізнення лексичних значень слова. Наприклад: ві́домість (документ) і відóмість (дані, факт, звістка); об’є́днання (організація) – об’єдна́ння (дія, процес).
10. Алгори́тм (лат. algorithmus) – чітка, строго логічна послідовність розумових дій та операцій, виконання яких веде до правильних результатів; розрізняють алгоритми розпізнавання та алгоритми розв’язування, алгоритми та алгоритмічні приписи (нежорсткі приписи); а.п. – це послідовні прийоми, методи, „кроки” розв’язання широкого класу завдань; від імені середньовічного узбецького математика Мухамеда-ібн-Суса (арабізоване аль-Хорезмі).
11. Алогі́зм (від грец. «а» – префікс, що означає заперечення, і грец. «судження, вислів») – це непослідовність у міркуванні, зумовлена порушенням законів логічного мислення, що перешкоджає досягненню об’єктивної істини.
12. Амфіболі́я (від грец. “двоякість”) – неясність висловлювання, яке допускає два різні (чи навіть більше) тлумачення. Наприклад, проаналізуємо таке речення: Спостереження за мовленням студентів. Ця конструкція речення допускає два різні тлумачення: 1) студенти стежать за мовленням; 2) спостереження за мовленням студентів. А. утруднює професійне спілкування, бо перешкоджає правильному (адекватному) розумінню сказаного.
13. Ана́ліз (від грец. “розклад, розчленування”) – 1) метод дослідження, сутність якого полягає в мисленнєвому або практичному розчленуванні (розкладанні) цілого на складові частини; синтез – це метод, протилежний аналізові; 2) у мовознавстві це перший етап машинного перекладу – визначення граматичної і лексичної інформації у текстах, що перекладаються.
14. Англі́зми/англіци́зми – це слова, запозичені українською мовою з англійської або безпосередньо, або через посередництво інших мов. Наприклад, у професійному спілкуванні активно використовують такі а.: апостиляція, аудит; бампер, бартер, бізнес, ґендер; джаз, джинси; ескалація; кілер, контролінг; маркетинг, мас-медіа, менеджмент; тандем, тостер; файл, факс, факторія, фольклор, форвард; хакер, хіт, хуліган; чартер та ін.).
15. Анота́ція (лат. annotation – зауваження, помітка) – це коротка (стисла) характеристика змісту і структури джерела (наукової статті, курсової/ дипломної/ конкурсної/ дисертаційної роботи, підручника, монографії, брошури тощо); за призначенням а. поділяються на довідкові (описові, інформаційні) та рекомендаційні; а. – це не переказ змісту джерела, це вторинний текст з узагальненою аналітичною інформацією про зміст і структуру джерела (автор, назва, видавництво, рік, загальний обсяг у сторінках; висвітлені проблеми, наявні розділи, рисунки, схеми, таблиці, діаграми; в рекомендаційній а. вказано ще й адресат).
16. Анто́німи (від грец. “проти” й “ім’я”) — це слова, які називають протилежні прояви, але однієї сутності (високий ≠ низький (результат), радісно ≠ сумно (стан), увійти ≠ вийти (спрямованість дії); антонімічну пару можуть утворювати як різнокореневі (зустріч ≠ розлука, глибокий ≠ мілкий), так і спільнокореневі слова (надія ≠ безнадія, беззбройний ≠ озброєний, навантажити ≠ розвантажити); багатозначні слова вступають в антонімічні зв’язки окремими своїми лексичними значеннями: свіжий ≠ черствий (хліб), свіжа ≠ стара (преса), свіжа ≠ застаріла (ідея), свіжий ≠ бородатий (жарт).
17. Арго́ (франц. aigot – жаргон) – це мова вузької соціальної чи професійної групи, створювана й використовувана з метою мовного відокремлення (засекречення) і насичена словами, не зрозумілими для сторонніх; розрізняють а. злодіїв, а. жебраків, а. школярів, а. акторів, а. спортсменів тощо.
18. Арготи́зми (фр. argotismes, від aigot – жаргон) /жаргоні́зми – спеціальні слова або цілі вирази, що їхуживають представники окремих соціальних груп з метою засекретити свою мову, зробити її незрозумілою для інших (наприклад, помити – украсти, замочити – вбити, ботати – розмовляти, перо – ніж); а./ж. використовують актори, школярі, спортсмени, картярі, злочинці; раніше ними послуговувалися ремісники, мандрівні крамарі, лірники, жебраки. Літературна мова не допускає використання а./ж.
19. Аргуме́нт (лат. argumentum, від arguо – показую, виявляю) – думка чи твердження, істинність яких уже перевірено практикою; це основа в доведенні; підстава, доказ для обґрунтування, підтвердження чогось. А. є обов’язковим компонентом професійного спілкування з метою ефективного переконування або спростовування.
20. Артикуля́ція (від лат. articulatio – розчленування) – рух органів мовлення, необхідний для правильного вимовляння звуків у процесах вербального спілкування. А. у багатьох професіях є обов’язковою ознакою професіоналізму.
21. Архаї́зми (грец. “стародавній”) – це застарілі для певної епохи назви предметів та явищ, звороти, форм слів, афікси (префікси, суфікси, флексії), що вийшли з активного вжитку або витіснені новоствореними відповідниками(наприклад, рать → військо, перст → палець, піїт → поет, зело → дуже, уповати → надіятися, живіт → життя, вої → воїни, видок – свідок тощо.)
22. Атмосфе́ра спілкува́ння – це лінгвопсихосоціокогнітивні стосунки учасників комунікативного акту, тобто співрозмовників; від а.с. у кожній професії може залежати і результат самої комунікації.
23. Аудіюва́ння – рецептивний вид мовленнєвої діяльності; це процес уважного слухання й адекватного смислового сприйняття усного повідомлення в різних його жанрах (лекція, доповідь, виступ, повідомлення тощо); а. складається зі сприйняття мовної форми та адекватного розуміння (усвідомлення) змісту повідомлення з метою його правильного репродукування (адекватного відтворення) в усній чи письмовій формах.
Б
24. Багатозна́чність/полісемі́я (від грец. «численний» і «знак») – це здатність слова мати кілька (два і більше) лексичних значень. Наприклад, «Словник української мови» в 11 томах фіксує дев’ять лексичних значень прикметника добрий; дванадцять лексичних значень іменника сила; вісім лексичних значень дієслова сіяти. Джерелом б./п. є переносне вживання слова. Розвиток б./п. відбувається на основі перенесення назви за схожістю, суміжністю, функцією (призначенням).
25. Багатослíв’я у професíйній комунікáції – це лексичні надлишки, зайві слова і словосполучення, які систематизував в сучасній українській мові (на матеріалі, зокрема, наукових текстів із різних галузей знань) мовознавець Пилип Олександрович Селігей. Зокрема, дослідник виокремив поміж них такі: 1) уживання кількох слів замість одного (це кількаслів’я). Наприклад: справляє стимулюючий вплив (треба: стимулює); 2) уживання описових зворотів або визначень замість прямих назв (це навколослів’я). Наприклад: дефінітивна окресленість понять (треба: дефініції понять; 3) уживання непотрібних (необов’язкових) слів (це зайвослів’я); Наприклад: зробити зіставний аналіз (треба: зіставити); 4) невиправдані повтори в одному реченні чи того самого слова, чи спільнокореневого слова, чи того самого змісту іншим словом, чи того самого змісту іншими словами (це тавтологія). Наприклад: зробити роботу, робота з розробки, особистісні якості особистості, головна суть, взаємна співпраця, репрезентативно представлений, вільна вакансія, моя автобіографія, прейскурант цін (треба: здійснити роботу; розроблення; індивідуальні якості; суть, сутність; взаємна робота, співпраця; репрезентовано; вакансія; моя біографія, автобіографія; прейскурант).
Б.п.к. заважає ефективності спілкування.
26. Бага́тство мо́влення – риторичний аспект комунікації, складова мовної компетентності адресанта, пов'язана з його умінням застосовувати різноманітні засоби мовного коду, уникати повторення однотипних мовних елементів і конструкцій та доцільно використовувати синонімічні засоби тощо.
Б.м. є обов’язковою ознакою культури усного й писемного мовлення студента, фахівця, науковця.
27. Бібліогрáфія (від грец. «книга» і «пишу, креслю, малюю») – 1) наука, що розробляє методи опису друкованих творів, складання їх покажчиків та оглядів для наукового й практичного використання; 2) покажчик літератури (автор, назва, місто і рік видання, видавництво, кількість сторінок) до статті, реферату, курсової/конкурсної/дипломної/дисертаційної роботи тощо; це перелік книг (монографій, підручників, навчальних посібників, збірників наукових праць, збірників тез доповідей конференцій, словників, довідників), брошур, наукових журналів і статей із певної галузі науки відповідно до чинного стандарту. Наприклад:
· Онуфрієнко Г.С. Риторика [текст]: Навч. посібник для ВНЗ.– 2-ге вид. доп. і перероб. /Г.С. Онуфрієнко – К.: «ЦУЛ», 2016. – 624с. (навчальна книга одноосібного автора)
· Онуфрієнко Г.С. Науковий стиль української мови [текст]: Навчальний посібник з алгоритмічними приписи. – 3-тє вид. доп. і перероб. /Г.С. Онуфрієнко – К.: «ЦУЛ», 2016. – 426с. (навчальна книга одноосібного автора)
· Онуфрієнко Г.С. Англійська мова – правникам [текст]: Навч. посібник для ВНЗ/ Г.С. Онуфрієнко, Н.І. Нікітіна/ За заг. ред. Г.С. Онуфрієнко. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 1998. – 117с. (навчальна книга двох авторів)
· Онуфрієнко Г.С. Українська мова в тестових завданнях для юристів. Поглиблений курс [текст]: Навч. посібник для ВНЗ/ Г.С. Онуфрієнко, Н.В. Таранова/ За заг. ред. Г.С. Онуфрієнко. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 1999. – 404с. (навчальна книга двох авторів)
· Онуфрієнко Г.С. Алгоритмізація навчального анотування фахових текстів у практиці викладання української мови студентам [текст]/Г.С. Онуфрієнко// Теорія і практика викладання української мови: Зб. наук. праць. – Львів: ЛНУ імені І.Франка, 2015. – Вип. 11. – С. 151-157. (наукова стаття у фаховому виданні)
· Онуфрієнко Г.С. Алгоритмічні приписи як інструмент сучасної лінгводидактики у практиці навчання студентів продуктивного реферування фахової літератури [текст]/Г.С. Онуфрієнко// Теорія і практика викладання української мови: Зб. наук. праць. – Львів: ЛНУ імені І.Франка, 2016. – Вип. 12. – С. 224-231. (наукова стаття у фаховому виданні)
· Онуфрієнко Г.С. Галузева термінографія як регулятор наукової комунікації [текст]/Г.С. Онуфрієнко// Наукова термінологія нового століття: теоретичні і прикладні виміри: Зб. наук. праць. – Рівне: НУВГП, 2016. – С. 124 -128. (стаття у збірнику наукових праць)
· Онуфрієнко Г.С. Еволюція поняття глосарій в інформаційному просторі[текст]/ Г.С. Онуфрієнко// Інтеграційна система освіти, науки і виробництва в сучасному інформаційному просторі: матеріали ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. 19-20 травня 2016р. – Тернопіль: «Крок», 2016. – С.312-314. (тези наукової доповіді на міжнародній конференції)
· Онуфрієнко Г.С. Термінологічні запозичення міжнародного статусу у сфері теорії мовної комунікації [текст]/ Г.С. Онуфрієнко, І. В. Крашевська// Соціально-гуманітарні науки та сучасні виклики: Матеріали всеукр. наук. конф. до 20-річчя Конституції України 1996р. – 29-30 червня 2016р., м. Дніпро. – Дніпро: Роял Принт, 2016. – С. 291-293. (стаття двох авторів у науковому збірнику матеріалів всеукраїнської конференції)
· Іноземна мова: Програма навчального курсу для аспірантів, здобувачів[текст]/ Укл. Г.С. Онуфрієнко, Г.І. Приходько. – Запоріжжя: ЗЮІ МВС України, 2001. – 20с. (навчально-методичні матеріали для ВНЗ)
· Онуфрієнко Г.С. Навчальний тлумачний словник термінолексики теорії мовної комунікації [текст] /Г.С. Онуфрієнко.– Запоріжжя: ЗНТУ, 2009. – 70 с. (науково-навчальна брошура для ВНЗ)
28. Білі́нгв / двомо́вець – людина, яка активно й постійно користується двома мовами, тобто у разі необхідності легко і вправно спілкується ними в усній та письмовій формах; це часто сприяє ефективності професійної комунікації, якщо одна з цих двох мов є міжнародною.
29. Білінгві́зм/двомо́вність – 1) здатність особи або групи осіб швидко і вправно користуватися почергово двома мовами для забезпечення комунікативних потреб; це ознака індивіда, яка полягає у впевненому користуватися ним двома мовами; таке явище досить рідкісне й на практиці означає розрізнення першої та другої мов, материнської і суспільно набутої мови тощо; 2) мовна політика в державі, одна з можливих ознак держави: наявність у межах державного утворення етнічних спільнот, що послуговуються своїми (рідними) мовами, викликає потребу практичного знання другої – державної/ офіційної мови.
В
30. Верба́льна комуніка́ція/слове́сне спілкува́ння (лат. verbalis, від verbum – слово) – цілеспрямована психолінгвоментальна діяльність учасників спілкування за допомогою мовного коду, результатом якої є інформаційний обмін, взаємовплив тощо.
31. Верба́льні компоне́нти – засоби мовного коду, тобто слова, словосполучення, речення, фрази, повідомлення, тексти, за допомогою яких передається інформація в комунікації.
32. Ви́ди мо́влення – це різні аспекти мовленнєвої діяльності; в основу різних наукових класифікацій мовлення покладено різні критерії: характер мовлення (внутрішнє й зовнішнє м.), спосіб організації мовлення (усне й писемне м.), ступінь активності (продуктивне і рецептивне м.) та деякі інші (вербальне – невербальне м., офіційне – неофіційне м., монологічне – діалогічне – полілогічне м.).
33. Вира́зність / о́бразність мо́влення – риторичний аспект комунікації, складова комунікативної компетентності адресанта, пов’язана з прагматичним впливом на адресат; виявляється у спеціальному доборі мовних елементів та вмінні будувати повідомлення з найвищим перлокутивним (впливовим) ефектом.
34. Висло́влювання – це одиниця мовлення; речення, актуалізоване в мовленні з конкретною тема–рематичною структурою.
35. Вла́сне украї́нська ле́ксика / пито́ма украї́нська ле́ксика/автохто́нна украї́нська ле́ксика – це ті слова, що утворилися в українській мові в період її формування й історичної еволюції; питомих слів у словниковому складі української мови переважна більшість (до 90 %): виникли вони на основі лексичного матеріалу, успадкованого ще від індоєвропейської мовної єдності (брат, зима, їсти, мати, ніс, сестра, син, сніг, стояти) чи від спільнослов’янської (ведмідь, вила, віл, гнів, диво, добрий, жито, правда, серце, соловей, чоловік) та східнослов’янської лексики (батьківщина, батько, дев’яносто, дешевий, коромисло, мішок, озимина, сінокіс, сорок, урожай); в українській мові є й специфічно українські слова, відомі з писемних пам’яток давньоруської доби (височінь, гарний, жовтень, козацтво, кучерявий, людина та ін.).
36. Вну́трішнє мо́влення – особливий тип мовленнєвої діяльності,не оформленої в звуках, паралінгвістичних засобах чи графічних знаках, для якої є характерною значна згорнутість (стислість) граматичної структури та змісту; це мовлення для себе, тобто засіб автокомунікації.
37. Вну́трішні ресу́рси особи́стості мо́вця – когнітивні (пізнавальні) вміння (відчувати навколишній світ, ставити вмотивовані запитання, розмежовувати головне і другорядне, обґрунтовувати своє розуміння проблеми, бути ерудованим у діалогах чи дискусіях, уміти дійти об’єктивних висновків); креативні (творчі) вміння (наявність гнучкого, пластичного розуму, фантазії, натхнення; продукувати свій умотивований погляд, проявляти ініціативу, нестандартність, неординарність мислення); інтелектуальні й самоуправлінські вміння (ставити мету й забезпечувати її цивілізоване досягнення, точно формулювати завдання, програмувати й алгоритмізовувати дії, конструктивно мислити, аналізувати, знаходити спільне та відмінне, здійснювати аргументований самоаналіз й критичну самооцінку); комунікативні вміння (здатність ефективно взаємодіяти з іншими суб’єктами та з навколишнім світом, швидко обмінюватися інформацією, словесно переконувати, спростовувати, пропонувати, культурно дискутувати).
Г
38. Галичані́зми / галици́зми – це слова або мовні звороти, характерні для західноукраїнської мовно-літературної практики XIX – першої половини XX ст., що в контексті літературної норми сприймаються як регіонально забарвлені вислови української літературної мови; активне входження г. в українську літературну мову було характерне для 20–х років XX ст.; у другій половині XX ст. вони активізуються як джерело стилістичного урізноманітнення літературної мови під впливом мовної практики західної української діаспори, яка зберігає діалектні особливості емігрантів – вихідців із Західної України (наприклад, амбасада, вартувати, галянтний, канапка, наразі (поки що; зараз) та ін.).
39. Генеалогі́чне (від грец. “родовід”) мо́вне де́рево – унаочнення родовідного зв’язку в межах сім’ї споріднених мов (групи, підгрупи й окремі мови); слов’янська група в найбільшій індоєвропейській сім’ї мов розподіляється в контексті традиційної класифікації на три підгрупи: західнослов’янську, південнослов’янську і східнослов’янську; остання представлена українською, білоруською й російською мовами.
40. Германі́зми (лат. germanus – германський) – це слова чи конструкції, запозичені українською мовою з германських (німецької, англійської, голландської) мов, проте їх чужомовне походження ще відчувається і вони повністю не засвоєні системою мови реципієнта (наприклад, англ. демпінг, денді, клерк; нім. церемоніймейстер, шпиндель, шпунт; гол. шкіпер, шлюп тощо ).
41. Гермене́втика (грец. «пояснюю») – міжнаукова галузь гуманітарних досліджень й одночасно філософсько-методологічне вчення про інтерпретацію (роз’яснення, розкриття змісту) та розуміння давніх рукописних і друкованих текстів з опорою виключно на текст. Із другої половини ХХ ст. г. набула нової популярності.
42. Гло́са (лат. glossa – слово, що потребує тлумачення) – 1) переклад або тлумачення (пояснення) незрозумілого, застарілого, діалектного слова, а також це слово; 2) коментар у перекладних двомовних словниках або в текстах переважно наукової, технічної, конфесійної, художньої тематики.
43. Грамати́чні но́рми – це сукупність морфологічних і синтаксичних норм, тобто правил поєднання і використання як морфем для словотворення, так і частин мови для побудови словосполучень, речень, текстів; узгодження, керування слів, складання речень і текстів різної синтаксичної структури.
Ґ
44. Ґе́ндер (англ. gender, від грец. “рід”) – 1) у спілкуванні це набір мовних/мовленнєвих конструкцій, характерних переважно для чоловіків і характерних переважно для жінок з урахуванням історичної, соціальної та функційної обумовленості; 2) у психології це соціально-біологічна характеристика, за допомогою якої подається визначення понять „жінка” та „чоловік”.
45. Ґе́ндерний стереоти́п – уявлення людей про те, як типово (стереотипно) поводять себе чоловіки та жінки в мовній комунікації, у тому числі в рамках професії. Наприклад, у спілкуванні об’єктом максимальної уваги жінок є деталі, нюанси, подробиці, тоді як чоловіки фокусують увагу на головному.
Д
46. Девіа́ції у спілкува́нні (лат. deviatio – відхилення)– різноманітні типи комунікативних невдач, помилок, обмовок, описок, провалів тощо, пов’язані з недостатнім рівнем мовної та комунікативної компетентності учасників спілкування; базова категорія теорії мовної комунікації.
47. Декодува́ння – усвідомлене переведення адресатом (слухачем, читачем) змісту отриманого мовного повідомлення у звичні особистісні смисли; це розшифрування кодів інформації.
48. Держа́вна мо́ва – офіційна мова державних установ, мова освіти, науки, культури тощо; мова, якою держава заявляє про свій суверенітет у міжнародному спілкуванні; державний статус української мови як мови корінної (титульної) нації закріплено в Конституції України 1996 р. (10 стаття); д.м. виступає важливим й обов’язковим чинником консолідації нації, єдності держави.
49. Дефіні́ція (лат. definitio – визначення, тлумачення) – визначення, означення, тлумачення, розкриття змісту (сутності) наукового поняття; це засіб фіксації та тлумачення лексичного значення (семантики) слова, поширений у мові фаху засіб його термінологізації, мисленнєва логічна операція, що розкриває сутність поняття.
50. Ди́кція (від лат. dictio – вимова) – міра точності, чіткості вимови звуків, морфем, слів, фраз, яка визначає розбірливість мовлення, а відтак і його адекватне розуміння та сприйняття іншими людьми. У багатьох професіях д. є важливою в спілкуванні як обов’язковий компонент фахової мовленнєвої культури (техніки мовлення).
51. Ди́ску́рс (франц. discours – промова, виступ) – 1) зв’язане мовлення в конкретних соціокультурних, психологічних умовах, яке відбиває ситуацію безпосередньої мовної діяльності з урахуванням форми спілкування, поведінки, міміки, жестів мовця; 2) це текст разом з умовами його творення і сприймання, динамічний контекст культури, в якому здійснюється прочитання тексту та його вплив на свідомість читача; це складний тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, письмову, паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; це синтез когнітивних (пізнавальних), мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних ментальних тощо) чинників, які визначаються конкретним колом «форм життя», залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів.
52. Діале́кт (грец. “ розмова, говірка, наріччя”) – різновид національної мови, який використовують люди, пов’язані територіальною, соціальною або професійною спільністю; серед характерних ознак д. – усна форма існування, а також система норм, що протиставляються літературним нормам національної мови; розрізняють: територіальний д., або місцевий, тобто поширений на певній території; соціальний д. – мова, що властива людям певної соціальної групи; професійний д. – різновид соціального д., яким користуються люди спільної професії, одного роду занять.
53. Діалекти́зми (грец. “розмова, говір, наріччя”) – це слова або словосполучення, характерні для мови певних територій; це «мовні родзинки», якими вирізняється кожна місцевість (наприклад: бутний → гордий, вуйко → дядько, кибель → відро, когут → півень, легінь → парубок; мева → чайка). Д. використовують у художній літературі зі стилістичною метою – відтворити місцевий колорит, мовні особливості персонажів тощо.
Літературна мова не допускає використання д.
54. Діалогі́чне мо́влення – форма мовлення, за якої відбувається безпосередній обмін повідомленнями між двома учасниками спілкування; цьому типу мовлення притаманна низка особливостей, передусім лаконічність, використання паралінгвістичних засобів (погляд, міміка, жести тощо), інтонації, еліптичних речень тощо.
55. Ділова́ гра́ – навчальний прийом моделювання найрізноманітніших реальних професійних та інших ситуацій з метою вдосконалення мовної комунікації.
56. Ділова́ ле́ксика – це слова й усталені звороти, що виконують функцію мовного засобу офіційного спілкування; їх використовують у документах, усній діловій практиці; до д.л. належать також назви документів, посад, організацій, назви дій, характерних для міждержавних, адміністративних відносин тощо (наприклад, вищезазначений документ, директор, експерт, зарахувати на посаду, канцелярія, комюніке, маніфест, оголосити конкурс, прем’єр-міністр, приймальня, протокол, ратуша, реалізація, реквізит, сейф, секретаріат).
Член-кореспондент НАН України професор Світлана Яківна Єрмоленко рекомендує розрізняти д.л. у міждержавних відносинах, діяльності державних установ і д.л., яку використовують у щоденному діловому житті.
Використання д.л. вимагає абсолютної точності й однозначного сприйняття.
57. Докумéнт – (від лат. documentum – взірець, доказ, повчальний приклад) – це основна одиниця офіційно-ділового стилю, важливий засіб писемної професійної комунікації; має три лексичні значення: 1) діловий папір, що підтверджує певний факт, засвідчує особу або її право на щось (диплом про базову вищу освіту, заповіт, паспорт, читацький абонемент); 2) історично-вірогідні письмові джерела; 3) фотоплівки, електронні носії як матеріальні об’єкти, що містять певні дані та призначені для передавання у часі і просторі. Структуру д., їх історію, форми та методи зберігання, пошуку, автоматизованої обробки й використання в різних галузях людської діяльності вивчає наукова дисципліна документалістика. Справочинство – це діяльність, що схоплює питання документування й організації роботи з різними джерелами при виконанні управлінських дій.
Прикладом перших д. із часів Київської держави є літописні кодекси, міжнародні договори, княжі грамоти, правові кодекси тощо. Справочинство незалежної України розпочалося з 24 серпня 1991р.
У д. виклад суті питання, рекомендацій, прохань, указівок тощо має бути повним, чітким, логічним, доречним і грамотним.
Текст сучасного д. зазвичай структурується на 3 частини: вступну (мотив, причина укладання, історія питання, мета тощо), описово-доказову (сутність питання) та заключну (рекомендація, висновок).
Технічний стандарт сучасних д. – білий папір форматом А-4; береги (20 мм.); рубрикація; кегль (розмір шрифту) – 14-12; міжрядковий інтервал – 1,5-1 см.
58. До́повідь – жанр мовної комунікації; це одна з категорій теорії мовної комунікації; форма усного монологічного мовлення, яка дозволяє на широкий загал об’єктивно й аргументовано схарактеризувати предмети, явища, поняття через їх ознаки, параметри, особливості тощо, аби словесно переконати слухачів.
59. Доре́чність мо́влення – риторична складова спілкування, пов’язана з регістровими аспектами дискурсу та доцільністю орієнтації на особу адресата.
Е
60. Евфемі́зм (від грец. “пом’якшений вираз”) – емоційно нейтральне слово або вираз, які використовують замість синонімічних їм слів або виразів, що видаються мовцеві непристойними, грубими, нетактовними, неделікатними (наприклад, говорити неправду – брехати).
61. Езо́півська мо́ва – замасковане висловлювання думок, алегорична мова; від імені давньогрецького байкаря Езопа.
62. Експре́сія (лат. expressio вираження, виразність) мо́влення – насиченість повідомлень мовними і позамовними засобами вираження суб’єктивного ставлення адресанта (мовця) до адресата (слухача) або до змісту комунікації, її оцінки.
63. Елокве́нція (лат. eloquentio – виголошую промову) – красномовність; для багатьох сучасних професій це обов’язкова ознака фахового мовлення і спілкування.
64. Епістоля́рний стиль (лат. ерistоlа – лист, послання) – функційний різновид мови, мовний стиль листів, у тому числі із застосуванням сучасних технічних засобів, заочного (неконтактного) писемного спілкування людей у сфері побуту, особистого життя, виробництва, ділових стосунків; розрізнюють листування офіційне (службове) і неофіційне (приватне); для листів, зокрема офіційних, характерні типові зачини (словесні формули звертання, вітання), стандартні фінальні конструкції; у неофіційному е.с. помітна роль невимушеного розмовного спілкування.
65. Ери́стика (грец. “сперечаюся”) – 1) мистецтво публічного спору, дискусії, полеміки; 2) наука, що розробляє загальні методи та прийоми конструктивної (результативної, плідної) стратегії полеміки, дебатів, дискусій; 3) це розділ загальної і прикладної риторики – лінгвокультурологічної науки про теорію та практику ефективного й переконливого спілкування. Еристичні знання і вміння працівника є необхідними у професійній діяльності.
66. Етнолінгві́стика (від грец. “народ” і франц. linguistique, від лат. lingua – мова) – розділ мовознавства, який вивчає мову в її співвідношенні з культурою; взаємодію мовних, етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні, еволюції мови, а також у процесах міжкультурної комунікації; гібридна наука на стику етнографії й лінгвістики.
67. Ефекти́вність спілкува́ння – складова інтерактивності; досягнення у процесах спілкування поставленої мети, згоди, взаєморозуміння, кооперації, консенсусу, виформовування сприятливої атмосфери для позитивно результативної комунікації.
Ж
68. Жанр (франц. genre, від лат. genus (generis) – рід, вид) – 1) вид художньої творчості, який характеризується різними мовностилістичними настановами й формальними ознаками (ж. есе, роману, драми, поеми); 2) різновид функційного стилю, форма мовного спілкування, продиктована певними умовами побудови композиційно цілісного висловлювання; в науковому стилі розрізняють ж. статті, монографії, автореферату, рецензії, анотації тощо; в офіційно-діловому стилі – ж. наказу, протоколу, заяви, контракту і под.; в розмовному стилі – ж. бесіди, розповіді, прохання, суперечки, поради тощо; у структурі кожного ж. знаходять вираження умови спілкування, мета, яку ставить мовець – автор висловлювання, а також передбачуване/очікуване реагування адресата.
69. Жарго́н (франц. jargon – базікання) – соціальний діалект, яким користуються мовці, об’єднані спільними інтересами, захопленнями, професією, віком, ситуацією; відрізняється від літературної мови специфічною лексикою і вимовою, існує не окремо, а на основі певної мови (ж. військовий, ж. канцелярський, ж. молодіжний, ж. спортивний).
70. Жаргоні́зми/арготи́зми – слова або вислови, які належать окремому жаргону певної мови та використовуються для надання експресивного забарвлення назвам предметів та явищ, важливих для членів соціальної групи, що послуговується цим жаргоном ( наприклад, тусівка – місце збору, спілкування; на шару – задарма; прикид – одяг, манера одягатися (молодіжний жаргон). Літературна мова не допускає використання ж./а.
71. Жест (від лат. gestus – рух тіла) – складова паралінгвістичних засобів спілкування, зокрема кінесики; виразний рух пальців, рук у комунікації; у випадках усвідомленого використання служить для трансляції інформації, емоцій, психічних станів, бажань тощо; у випадках неусвідомлюваного використання інформує про психічні стани мовця; жести мають соціальні й національно-культурні особливості, що обов’язково треба враховувати у професійній комунікації.
З
72. Зага́льна навча́льна компете́нтність – здатність особи до ефективного набуття і вдосконалення системи власних знань і вмінь, а також застосування їх на практиці задля розв’язання актуальних академічних і прикладних проблем.
73. Загальновжи́вана ле́ксика – лексика, яку використовують у соціумі всі мовці незалежно від професії і спеціальності, освіти, місця проживання тощо (наприклад, вогонь, вода, вчора, говорити, думати, завтра, жовтий, квартал, молоко, осінь, рік, сто, стояти, хліб,читати, я тощо).
74. Запози́чення/іншомо́вні слова́ – це слова, засвоєні українською мовою з інших як живих, так і мертвих (латина, санскрит, старослов’янська та ін.) мов. Наприклад: ґудзик, ліжко, місто, фальш, фанаберія, хлопець, шпонка (з польської ); ателье, бенефіціар, дипломат, есе, ескіз, етикет, імпортер, костюм, мода, палітра, панно, петарда, прем’єра, рококо, сенсація, фюзеляж, шантаж, шарж, шасі (з французької); бестселер, джаз, дизайн, крекінг, котедж, лізинг, лобі, менеджер, поп-арт, скринінг, тендер, тумблер, чемпіон, шоуїнг, хіт (з англійської); вексель, офіцер, панель, паритет, стелаж, цех, шабер, шахта, шифер, шифр (з німецької); майдан, фундук (з тюркських мов); атестат, дискусія, ерудиція, імульс, кворум, консул, консультант, конфлікт, ліміт, місія, персона, популяція, сенатор, процес, функція, юрисконсульт, юстиція (з латини); автоматизм, агностицизм, аура, емблема, каталог, логіка, магніт, політика, псевдонім, риторика, теорема, хаос (з давньогрецької); бароко, майоліка, опера, піаніно, темп, темпера, трафарет, фірма, форте, цоколь (з італійської)та ін.
75. Зворо́тний зв’язо́к у спілкува́нні/зворо́тна інформа́ція – це реакція (словесна, паралінгвальна) на повідомлення з боку адресата, яка допомагає адресантові орієнтуватися в особі першого, визначати міру дієвості своїх аргументів, переконуватись у досягненні чи недосягненні комунікативної мети (перлокутивного ефекту) тощо.
76. Змісто́вність мо́влення – когнітивно-риторичний аспект спілкування, пов’язаний із максимами кількості та якості інформації, продумуванням адресантом (мовцем) найважливіших тверджень, які розгортатимуться в дискурсі, а також його складових (мовленнєвих жанрах та повідомленнях).
77. Знання́ – результат процесу пізнання (вивчення) навколишнього світу, відбиття його у свідомості людини у вигляді вивчення уявлень, концептів (смислів знаків), понять, теорій, концепцій (систем поглядів), законів; це набір відомостей, об’єднаних у певну впорядковану систему; нові знання – це інформація.
І
78. Ідіости́ль – неповторний спосіб спілкування, притаманний окремій особі; сукупність мовних і позамовних складових, чинників мовної та комунікативної компетентності окремого носія мови і культури. Наприклад, домінанта і. наукових текстів – терміни як характерний засіб трансляції оригінального мислення автора (вченого, докторанта, аспіранта, магістранта).
79. Іллоку́ція (англ. il – префікс, який має посилювальне значення, й locution – мовний зворот) – втілення у висловлюванні, породжуваному в процесі мовленнєвого акту, певної комунікативної інтенції (наміру), комунікативної мети, що надає висловлюванню конкретної спрямованості.
80. Індоєвропе́йські мо́ви – це мови, що належать до однієї з найбільших і науково вивчених мовних сімей: мови цієї сім’ї на початку II тисячоліття до н.е. займали територію від Індії до Європи; і.м., об’єднуючи живі й мертві мови, розподіляються за спільними ознаками на такі 8 груп: 1) індійська група, до якої належать мови ґінді, урду, бенгальська, маратхі, сингальська, гуджаратська, дардські, циганська, давньоіндійські мови санскрит і пракрити; 2) іранська група, до якої належать перська (фарсі), таджицька, афганська (пушту), курдська, белуджійська, осетинська, титська, талиська, памірські та ін.; 3) слов’янська група (див. слов’янські мови ); 4) балтійська група, до якої належать литовська, латиська, мертва пруська та ін.; 5) германська група, що об’єднує німецьку, англійську, голландську та ін.; 6) романська група – це французька, румунська, італійська, іспанська, португальська, латина (мертва) та ін.; 7) кельтська група, що об’єднує бретонську, валлійську, ірландську, гельську (шотландську), вимерлі голльську, корнуельську; 8) грецька група, до якої належать новогрецька і вимерлі давньогрецька та середньогрецька (візантійська); окремо входять до індоєвропейської мовної сім’ї албанська і вірменська мови, а також вимерлі групи мов: анатолійська, тохарська, фригійська, фракійська, іллірійська та ін.
81. Інтерв’ю́ (англ. interview – зустріч, бесіда) – жанр публіцистики, бесіда у формі запитань журналіста та відповідей громадського діяча, письменника, вченого і т.д. для подальшого відбиття її у мас-медіа (у пресі, на радіо, телебаченні).
82. Інтернаціона́льна ле́ксика (від лат. inter – між і natio – народ) / інтернаціоналі́зми – слова, запозичені з тим самим лексичним значенням з одного джерела в кілька, але не менше трьох неспоріднених мов; в українській мові інтернаціоналізми переважно мають давньогрецьке та латинське походження: біологія, географія, еволюція, історія, космос, логіка, система, структура, телевізор, теорія, термін та ін.; джерелами і.л. є також живі європейські мови: англійська (бізнес, спорт, хобі), французька (монтаж, парфуми, п'єса), німецька (гросмейстер, штаб, штурм) та ін.
І.л. полегшує усне й писемне професійне спілкування в міжнародному масштабі.
83. Інтерпрета́ція те́ксту (лат. interpretatio – роз’яснюю, перекладаю) – процес перероблення (тлумачення, розкриття, роз’яснення) змісту тексту, під час якого в особи формується система уявлень про предмет, явище, проблему тощо, описані в тексті.
84. Інтона́ція мо́влення (лат. intono – голосно вимовляю) – єдність мелодики, інтенсивності, довготи звучання, темпу мовлення, тембру, паузування; разом із наголосом утворює просодику мовлення.
85. Інформаці́йний шум – різні форми перекручення, деформування, змін у повідомленнях тощо, які затруднюють процес передавання та/чи сприйняття інформації в комунікації.
86. Інформа́ція в комуніка́ції (від лат. informatio – роз’яснення) – нові повідомлення (про речі, факти, події тощо) в комунікації, які оформлюються і передаються за допомогою вербальних (словесних) та невербальних (несловесних) засобів; у мовознавстві інформацію пов’язують зі значеннями і смислами; це нові знання в комунікації.
87. Іро́нія (від грец. “удаване самоприниження ”) – це засіб непрямого (прихованого) інформування, риторичний троп, який одночасно викликає й утримує в свідомості мовця (адресанта) та слухача (адресата) відразу два лексичні значення слова або вислову: пряме (буквальне) і непряме (протилежне першому).
88. Істори́зми – це застарілі слова, тобто ті, що вийшли з ужитку в зв’язку зі зникненням тих реалій, які вони називали (кріпак, чумарка, мушкет, війт тощо); процес їх повернення до активного словникового складу можливий під впливом екстралінгвальних чинників (наприклад, іменники козак, віче, гривня; звертання пане, пані, панове, добродію).
К
89. Квінтесе́нція повідо́млення (від лат. quinta essential – “п’ята сутність”) – основа, сутність, найважливіше, найголовніше у повідомлюваній (усно чи письмово) інформації.
90. Кіне́сика (від грец. “руховий, рухливий”) – розділ паралінгвістики; це код жестів і рухів; рухи, що сприймаються комунікантами (співрозмовниками) за допомогою зору: очі, міміка, жести, постави тіла, оформлення зовнішності, почерк тощо.
91. Ключові́ слова́ / key words – це основні в тексті лексичні одиниці, які несуть стильове навантаження залежно від особливостей вияву індивідуального стилю, а також від змістової, художньо-естетичної структури тексту чи специфіки адресата (користувача) тексту (наприклад, к.с. наукової статті, к.с. курсової /дипломної/конкурсної/ дисертаційної роботи, к.с. реферату). Корисно знати та розуміти к.с. кожної опановуваної теми в рамках навчальних дисциплін і спецкурсів за фахом.
92. Кни́жна ле́ксика – це слова, що використовуються в діловому, науковому, художньому й публіцистичному стилях і майже відсутні в розмовному (наприклад, благословенний, деструктивний, диференціювати, екстраполяція, ізотоп, кодифікація, корифей тощо).
93. Когере́нтність (від лат. cohaerentia – зв'язок, зчеплення) – це зв’язність тексту; семантична категорія зв’язності (цілісності) тексту.
94. Компоне́нти (від лат. componens (componentis) – який складає) комуніка́ції- найважливіші складники комунікативного акту, а саме: адресант, адресат, канал комунікації, код, контакт, зворотний зв’язок, комунікативний шум, контекст і ситуація спілкування.
95. Компре́сія те́ксту (від лат. compressio – стискання) – це процес скорочення тексту до межі мінімальної надлишковості, достатньої для адекватного й цілісного його розуміння. Правильно здійснена к.т. є важливою умовою якісного конспектування та реферування наукових та фахових джерел.
96. Комуніка́бельність (франц. communicable – з’єдную, повідомляю) – здатність до соціального аспекту мовленнєвого контакту (дотримання у спілкуванні соціальних норм, наявність комунікативної компетентності тощо); використання цих знань та вмінь задля досягнення запланованого перлокутивного ефекту; товариськість у спілкуванні. Багато сучасних професій потребують від претендентів на вакансії і такої якості, як к.
97. Комуніка́нт – учасник комунікації, співрозмовник, який використовує мовні засоби для передавання (трансляції) інформації, здійснює мовну діяльність, беручи участь у різних формах (усна, письмова) мовного спілкування: у діалозі – це адресант (мовець) і адресат (слухач); у полілозі – це адресанти, адресати; базова категорія теорії мовної комунікації.
98. Комуніка́т – це висловлювання, текст, що є результатом мовної діяльності, обміну інформацією (наприклад, есе, твір, лист).
99. Комунікати́вна гра́мотність – це сукупність комунікативних (спілкувальних) знань, умінь та навичок особи, які дають змогу їй ефективно спілкуватися в усній і письмовій формах; знання законів, правил і засобів ефективної усної та писемної комунікації.
100. Комунікати́вна девіа́ція – це збій у спілкуванні, недосягнення перлокутивного ефекту тощо, причиною чого є недостатня комунікативна компетентність (обізнаність) адресанта, перш за все недотримання правил, постулатів, конвенцій комунікативного кодексу; к.д. пов’язана зі специфікою комунікативної семантики та прагматичними чинниками.
101. Комунікати́вна ді́я – одиниця опису комунікативної поведінки учасників спілкування, окремий мовленнєвий акт, репліка, невербальний сигнал, комбінація вербальних і невербальних засобів тощо у межах певної комунікативної ситуації чи її аспекту.
102. Комунікати́вна емпа́тія (англ. empathy – співчуття, співпереживання) – це комплексне поняття, пов’язане зі співпереживанням, вчуванням учасників комунікації в почуття, емоції, свідомість тощо один одного, що сприяє успішності комунікації, виформовуванню сприятливої атмосфери спілкування; це прагматична характеристика висловлювання (порівняйте симпатія ≠ антипатія).
103. Комунікати́вна інте́нція (лат. intentio – прагнення) – це категорія лінгвістичної прагматики та теорії мовленнєвих актів; комунікативний намір адресанта (осмислений чи інтуїтивний), який визначає внутрішню програму мовлення і спосіб її втілення; базова категорія теорії мовної комунікації.
104. Комунікати́вна компете́нтність (від лат. competens – належний, відповідний) – це система знань про норми й правила мовної комунікації, що складається із знань моделей комунікативної поведінки, знання мовного етикету, шаблонів спілкування; набір комунікативних стратегій і вміння їх реалізовувати за відповідних умов та з різними комунікантами; базова категорія теорії мовної комунікації.
105. Комунікати́вна мета́ – ціль комунікативного акту (наприклад, поінформувати, досягти згоди чи кооперації, навмисно створити непорозуміння чи напруженість тощо); це запланований адресантом (мовцем) стратегічний результат, на який скероване спілкування; базова категорія теорії мовної комунікації.
106. Комунікати́вна поведі́нка – поведінка індивіда в процесах спілкування, яка регулюється комунікативними нормами і традиціями, яких він як учасник спілкування дотримується; це базова категорія теорії мовної комунікації.
107. Комунікати́вна ситуа́ція (франц. situation, від лат. situs – становище) – конкретна ситуація спілкування, до якої входять умови, обставини, партнери комунікації і яка спонукає їх до міжособистісної інтеракції. К.с. визначає мовленнєву поведінку, способи реалізації комунікативної інтенції (стратегію, тактику комунікації тощо); це базова категорія теорії мовної комунікації.
108. Комунікати́вне “самогу́бство”/комунікати́вний “суїци́д” – це груба девіація (серія девіацій) у спілкуванні, яка руйнує та унеможливлює подальшу комунікацію.
109. Комунікати́вне табу́ (із полінез. мов tapu (tabu) – “зовсім виділений”) – загальне поняття, що об’єднує мовні, тематичні та контактні заборони, які накладаються на спілкування у певних культурах; це надто важлива категорія міжкультурної комунікації.
110. Комунікати́вний етике́т (франц. etiquette – встромляти) – куртуазний (витончено ввічливий, люб’язний) аспект спілкування; дотримання принципу етикетності комунікації.
111. Комунікати́вний конфлі́кт (від лат. conflictus – зіткнення) – зіткнення комунікативних стратегій адресанта й адресата, яке унеможливлює їх спілкування.
112. Комунікатúвний па́спорт мóвця – це комплексна інформація, яку особа підсвідомо, ніби «автоматично», повідомляє про себе в комунікації різними засобами (мовним кодом, паралінгвістичними засобами, мовчанням, паузами, інтонацією, дотриманням правил, законів, конвенцій тощо) іншим учасникам спілкування і тим, хто за цим спілкуванням спостерігає.
113. Комунікати́вність (від лат. communico – спілкуюся з кимось) – основна ознака людини як суб´єкта соціуму і чинник розвитку суспільства; це важливий компонент професіограми випускника ВНЗ.
114. Комуніка́ція (лат. communicatio, від communico – роблю спільним, пов’язую, спілкуюся) – спілкування, повідомлення, пришвидшений обмін інформацією (новими знаннями) за допомогою мовних засобів; к. складається з комунікативних актів, у яких беруть участь комуніканти; у процесі мовної к. створюються комунікати (тексти); це один із модусів (способів, проявів) існування людини і соціуму (поряд із мовою та мовленням); смисловий та ідеально-змістовний аспект соціальної взаємодії, спілкування; це операції з інформацією у спілкуванні; складова спілкування поряд із перцепцією та інтеракцією; базова категорія теорії мовної комунікації.
115. Конспе́кт (від лат. conspectus – огляд) – короткий письмовий виклад змісту лекції, наукової статті, параграфа підручника, монографії тощо; розрізняють деталізований (ґрунтовний) к. і короткий к. (резюме).
116. Конте́кст (лат. contextus – тісний зв’язок, поєднання) – фрагмент тексту, який визначає основний і додатковий зміст вислову.
117. Конте́кст спілкува́ння – середовище, час, особливості каналу комунікації та інші умови, за яких має місце конкретне спілкування.
118. Конце́пція (від лат. conceptio – сприйняття) – 1) система поглядів на певне явище; спосіб розуміння, тлумачення певних явищ, основна ідея певної теорії; 2) у мистецтві, дизайні – це ідейно-творчий задум твору, проекту, композиції.
119. Коректу́ра/коре́кта (від лат. correctura – виправлення) – виправлення помічених / виявлених помилок у процесі підготовки джерела до друку.
120. Коре́кція (від лат. correctio – виправлення, поліпшення) – 1) поліпшення чогось; 2) виправлення слів, словосполучень, речень відповідно до чинних мовних норм.
121. Кореля́ція (від ко- і лат. relatio – відношення) – співвідношення, відповідність, взаємозв’язок предметів чи понять.
122. Красномо́вство – це майстерність усного мовлення, здатність висловлюватися переконливо, яскраво, цікаво, виразно, що досягається в процесі спеціального навчання, у тому числі риторики, і тривалого процесу самовдосконалення.
123. Культу́ра мо́ви/мо́влення – 1) свідоме й критичне використання мовних засобів, дотримання норм усної та писемної літературної мови в різних сферах суспільної комунікації відповідно до мети, завдань і змісту висловлювання; 2) розділ мовознавства, а також навчальна практична дисципліна, що вивчає нормування і кодифікацію норм літературної мови, встановлює критерії нормативності й стабілізаційні процеси в літературній мові, пропагує зразки досконалого мовлення, а також поширює лінгвістичні знання серед носіїв мови.
З одного боку, к.м. пов’язана з правильністю мови, мовлення, відповідністю чинним орфоепічним, акцентуаційним, лексичним, граматичним (морфологічним і синтаксичним), словотвірним нормам, а з іншого – з мовною (мовленнєвою) майстерністю, стилістичним чуттям слова, доречністю використання варіантних мовних форм.
К.м. передбачає високій рівень мовної освіти в суспільстві, як початкової шкільної, так і загальнокультурної, гуманітарної. Це один з об’єктивних виявів освіченості, професіоналізму і вихованості людини, який віддзеркалює та супроводжує культуру мислення; дотримання адресантом (мовцем) норм усного і писемного літературного мовлення, вміння використовувати виражальні засоби мовного коду за різних умов, сфер, регістрів спілкування у відповідності до мети і змісту комунікації.
124. Культу́ра мо́влення індиві́да – опанованість (знання і дотримання) норм усного й писемного мовлення (правильні вимова, наголос, слововживання, правопис, формотворення, формулювання), а також уміння вправно користуватися виражальними засобами мови з метою висловлювання, спілкування, переконування, спростовування.
125. Курсовá / диплóмна робóта –це навчальна науково-дослідна робота державною мовою, яку виконує студент/магістрант як курсовий/дипломний проект для розв’язання комплексу взаємопов’язаних актуальних професійних завдань. Вимоги до змісту і структури такої роботи затверджені МОН України та на відповідних випускових кафедрах.
Серед обов’язкових позицій у вступній частині к./д.р. – актуальність, мета і методи дослідження; об’єкт і предмет дослідження; самостійно здобуті результати і вироблені рекомендації; апробація й висновки. В основній частині – аналітичний огляд тематичної літератури у вітчизняній та зарубіжній науці, завдання, новизна дослідження, опис його за етапами, з розрахунками, унаочненням, обґрунтованість висновків. Мовна якість к./д.р. – дотримання всіх чинних норм наукового стилю української літературної мови.
Оцінювання к./д.р. є комплексним: експертне рецензування якості її змісту та мовного оформлення тексту (письмова форма) й оприлюднення (захист) автором її результатів (усна форма) перед фаховою комісією.
Л
126. Латині́зм – це слово чи зворот, що запозичені з латини і сприймаються в мові реципієнтів як чужорідні елементи (наприклад, алібі – букв. «в іншому місці»; альма-матер – букв. «мати-годувальниця»; старовинна студентська назва університету; апріорі – букв. «з попереднього», «без перевірки»; біс – букв. «двічі»); окремі слова і вирази на письмі передаються латинськими буквами: alterego (однодумець, букв. «другий я»), nota bene, NB (букв. «запам’ятай добре»), P.S. (букв. «після написаного»).
127. Ле́ксика (від грец. «словесний, словниковий») – 1) словниковий склад (сукупність слів) окремої мови (л. англійської мови, л. української мови); 2) сукупність слів певної сфери вживання (л. загальновживана, л. спеціальна, л. термінологічна (економічна, юридична, лінгвістична, математична, технічна)); 3) словниковий склад мови письменника чи окремого художнього твору.
128. Лексикогра́фія (від грец. «словник» і «пишу») – 1) розділ мовознавства, що розробляє теоретичні принципи укладання словників та готує різні види словників до видання; 2) збирання слів певної мови, упорядкування їх та опис у різних ракурсах словникового матеріалу; 3) сукупність словників певної мови і
