Тема 1 «Соціалізація дитини дошкільного віку як соціально-педагогічна проблема»

ПЛАН

1. Сутність поняття «соціалізація». Проблеми соціалізації особистості з філософських, соціологічних, психологічних, культурологічних, педагогічних позицій.

2. Основні концепції соціалізації особистості.

3. Форми і види соціалізації.

4. Ступені й фази соціального становлення особистості.

5. Фактори соціалізації особистості. Мікро -, мезо -, макрофактори.

6. Засоби та механізми соціалізації.

Особистість людини формується та розвивається в результаті впливу багато численних факторів, об’єктивних і суб’єктивних, природних і суспільних, внутрішніх та зовнішніх, незалежних та залежних від волі та свідомості людей, які діють стихійно або згідно визначеної мети. При цьому сама людина не уявляє собою пасивну істоту, яка фотографічно відображає зовнішній вплив. Вона виступає як суб’єкт формування власної особистості, тобто становлення себе, як соціальної істоти, яке проходить у результаті взаємовпливу на неї оточуючого середовища та системи виховання. У середовищі людина соціалізується. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до яких він належить, а з другого - активно входить у систему соціальних зв’язків, завдяки яким і набуває соціального досвіду.

Соціальне становлення відбувається під стихійним або цілеспрямованим впливом величезної кількості відповідних суспільних структур та інститутів, виховна роль яких по- різному виявляється на вікових стадіях цього процесу. Важливим виховним фактором є найближче соціальне оточення, в якому проходить життя і діяльність дитини, тобто середовище у вузькому розумінні цього слова - сім’я, дитячий колектив, товариші, дорослі люди, з якими безпосередньо спілкуються діти.

Людина стає людиною тільки в процесі спілкування, взаємодії з іншими людьми, тобто в процесі соціалізації особистості.

Соціалізація(лат.socialis - суспільний) - процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, установок, зразків поведінки, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

Питанням соціального становлення особистості вчені зацікавилися в останній третині ХІХ століття. Автором терміна «соціалізація» стосовно людини вважають американського соціолога Ф. Гуддінса, який ще в 1887 році в книзі «Теорія соціалізації» вжив його в значенні, близькому до сучасного - «розвиток соціальної природи чи характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя».

Лише з середини ХХ століття цей термін набув офіційного статусу. З’являються різні підходи до проблеми соціалізації особистості. Вчені трактують соціалізацію, дотримуючись в основному двох підходів, які відрізняються розумінням ролі самої людини в процесі соціалізації (хоча й такий поділ умовний).

Перший підхід, теоретиками якого вважають француза Е. Дюркгейма і американця Т. Парсонса, передбачає пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як процес адаптації людини до суспільства, яке формує кожного свого члена відповідно до властивої йому культури. Представники біхевіоризму та необіхевіоризму (Б. Скінер, А. Бандура, В. Уолтерс та ін.) розглядають соціалізацію як процес соціального навчання. Представники цих теорій розглядають соціалізацію як соціальну адаптацію особистості в суспільстві та засвоєння нею суспільних норм і правил співжиття, при цьому не виділяють власну ініціативу особистості. Такий підхід називають суб’єкт-об’єктним (суспільство - суб’єкт впливу, а людина - його об’єкт).

Другий підхід базується на тому, що людина активно бере участь у процесі соціалізації і не тільки адаптується до суспільства, але й впливає на свої життєві обставини і на саму себе. Цей підхід визначають як суб’єкт-суб’єктний. Його основоположниками вважають американців Ч. Кулі та Д. Міда. Соціалізація трактується як розвиток і самозміни людини в процесі засвоєння і відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини зі стихійними, відносно спрямованими і цілеспрямовано створеними умовами життя на всіх вікових етапах.

Ці два підходи не суперечать один одному, визначаючи двосторонній характер соціалізації.

Суспільство з метою відтворення соціальної системи, збереження своїх соціальних структур прагне сформувати соціальні стереотипи і стандарти (групові, класові, етнічні, професійні тощо), зразки рольової поведінки. Щоби не бути в опозиції по відношенню до суспільства, особистість засвоює цей соціальний досвід шляхом входження у соціальне середовище, систему існуючих соціальних зв’язків. Однак у силу своєї природної активності особистість зберігає і розвиває тенденцію до автономії, незалежності, свободи, формуванню власної позиції, неповторної індивідуальності. Наслідком дії цієї тенденції є розвиток і перетворення не тільки самої особистості, але й суспільства.

Сутнісний зміст соціалізації розкривається на перетині таких її процесів, як адаптація, інтеграція, саморозвиток і самореалізація. Їх діалектична єдність забезпечує оптимальний розвиток особистості протягом усього життя людини у взаємодії з навколишнім середовищем.

Проблему соціалізації особистості вивчали вітчизнні вчені ХХ століття: Л. Виготський, Л. Буєва, І. Кон, А. Макаренко, В. Сухомлинський, Л. Рубінштейн, які вказували на взаємозалежність між умовами соціального середовища та розвитком особистості та зазначали необхідність активного опосередкування особистісного розвитку. Розбудова національної системи освіти в умовах становлення України як самостійної незалежної держави з урахуванням кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя, історичних викликів ХХІ століття вимагає критичного осмислення досягнутого і зосередження зусиль та ресурсів на вирішенні найбільш гострих проблем, які стримують розвиток освітньої галузі, не дають можливості забезпечити нову якість освіти, адекватну нинішній історичній епосі. Серед цих проблем особливе місце посідає відсутність цілісної системи виховання, фізичного, морального і духовного розвитку і соціалізації дітей.

У Національній стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 рр. робиться наголос на тому, що одним з пріоритетних напрямків державної освітньої політики має стати побудова ефективної системи національного виховання, розвитку і соціалізації дітей та молоді. Це передбачає розроблення нових державних програм та ефективних механізмів взаємодії органів управління освітою, сім’ї, освітніх установ, дитячих і молодіжних громадських організацій у напрямі розвитку, виховання і соціалізації дітей.

Здійснюючи системний підхід до висвітлення феномену соціалізації в історичному процесі розвитку людства потребує на уточнення основні, ієрархічно підпорядковані, ключові поняття заявленої проблематики параграфа (Бех І. Мойсеюк Н., Подласий І., Селевко Г. та ін.): розвиток людини, формування, соціалізація, освіта, виховання та навчання.

Розвиток людини - це дуже складний інволюційно (згортання) - еволюційний (розгортання) поступовий рух, у ході якого відбуваються як прогресивні (напрям розвитку від нижчого до вищого, поступальний рух уперед, до кращого), так і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині.

Соціалізація -процес і результати засвоєння людиною історично створених соціальних норм та культурних цінностей (конструктивних та саморуйнівних), що передбачають його включення у систему суспільних відносин та самостійне відтворення цих відносин.

Освіта - це спеціально спрямована та керована частина соціалізації індивіда; цілеспрямований процес і результат виховання та навчання в інтересах особистості, створення умов для її максимально повної самореалізації.

Виховання - це спеціально організований, цілеспрямований процес формування морально-духовної життєво компетентної особистості, яка успішно самореалізується в соціумі як громадянин, сім'янин, професіонал.

Навчання - це планомірна, організована, спільна і двостороння діяльність учителів і учнів, спрямована на свідоме, міцне і глибоке опанування останніми системи знань, навичок і вмінь.

Отже, спрощуючи та узагальнюючі сутність розглянутих вище феноменів, можна зробити висновок, що поняття соціалізація є складовою частиною таких понять, як розвиток та формування, і у свою чергу поєднує у собі такі дефініції як освіта, виховання та навчання.

Розкриваючи ґенезу поняття «соціалізація» необхідно відзначити, що його запровадив у середині XIX ст. французький соціолог Габріель Тард для позначення процесу інтеріоризації соціальних норм шляхом соціальної взаємодії. Поняття «соціалізація» еволюціонувало з того часу, охоплюючи різні аспекти цього явища. Так, наприклад, представники структурно-функціонального напряму американської соціології (Т.Парсонс, Р.Мертон) під соціалізацією розуміють процес повної інтеграції особистості в соціальну систему, в ході якого відбувається її пристосування. Останнє традиційно розкривається цією школою за допомогою поняття «адаптація». Тому «соціалізація» трактується як процес входження людини у соціальне середовище і її пристосування до культурних, психологічних та соціологічних факторів. Представники гуманістичної психології (Г. Олпорт, К. Роджерс та інші) під соціалізацією розуміють процес самоактуалізації «Я - концепції», самореалізації особистістю своїх потенцій і творчих здібностей, як процес подолання негативних впливів середовища, які заважають її саморозвитку і самоствердженню. Ці підходи не суперечать один одному, а визначають двосторонній характер соціалізації.

Питання про становлення і розвиток особистості як соціально активної істоти не має в науці однозначного тлумачення. Тому розглянемо різні концепції соціалізації особистості, які розкривають основні умови розвитку стійкої позиції особистості.

Психоаналітична теорія в основу становлення і розвитку особистості ставить біологічний потяг. Соціальна поведінка людини пояснюється внутрішніми, вродженими, в основному, незалежними від суспільства силами. З. Фрейд визначає інстинктивні потяги і потреби особистості як антигромадські. Те, до чого прагне людина, знаходиться в основному в зовнішньому соціальному світі, тому для задоволення інстинктивних потягів і особистих потреб людина повинна адаптувати власний внутрішній світ до зовнішніх обставин. Ціною адаптації є тривога або невроз. Поразка адаптації в ранньому дитинстві може призвести до трагедії життя.

Психоаналіз звертає увагу на роль агресивності і прив’язаності в процесі становлення позиції особистості. При народженні, за З. Фрейдом, дитина являє собою «Воно», яке прагне задоволення всіх потреб та імпульсів. У процесі розвитку дитини розвивається її «Я», але, зіткнувшись з принципом реальності, «Я» змушене підкорятися вимогам суспільства і навчитися відмовлятися від задоволення своїх емоційних поривів і збуджень для досягнення соціальних цілей. Приблизно до п’ятого року життя починається активна соціалізація особистості, яка виявляється, у першу чергу, в феномені совісті, почутті провини й здатності протистояти спокусі.

Між 3 і 6 роками з’являється «Над Я» (совість), яка постійно конфліктує з «Воно», але «Я» хоче досягнути душевної рівноваги. За теорією психоаналізу наступний після п’ятирічного віку період - це процес коригування позиції особистості, закріплення нею позитивних елементів і подолання негативних.

Послідовники З. Фрейда модифікували його теорію: відмовилися від домінуючої ролі статевого інстинкту і агресивності, замість них - соціальні інстинкти (страх, тривожність, самоствердження, вроджене моральне начало). Хоча неофрейдисти підкреслюють роль соціальних факторів у становленні соціальної позиції особистості, все ж акцент робиться на вроджених потягах.

Когнітивна теорія розглядає процес формування особистості через схеми поведінки. Цей процес керується операційними структурами - внутрішніми діями суб′єкта, яким відповідають зовнішні дії. Перехід від зовнішніх дій до внутрішніх (уявних) - інтеріоризація, тобто формування внутрішнього плану свідомості. Ж. Піаже виділив 3 етапи цього плану:

- перший етап - до семи років. Основна особливість - егоцентризм: дитина усвідомлює оточуюче тільки з власного погляду, для неї не може існувати інших точок зору;

- другий етап - після семи років. Починається операційне мислення, дитина розуміє ситуацію і висловлює власні судження щодо неї, перестає абсолютизувати свої погляди, визнає інші думки. Дитина вже здатна прийняти на себе роль інших до певної міри;

- третій етап - юнацький вік. Дитина узагальнює гіпотези і висуває сама певні стереотипи поведінки, оперує стосунками, соціальними відносинами, виробляє принципи поведінки, узгоджує свою точку зору з іншими.

Цінний висновок Ж. Піаже про те, що духовно розвинена людина здатна виробляти сама соціально цінну поведінку незалежно від інших авторитетів.

Теорія Ж. Піаже вказує на поетапний розвиток емоцій - агресивність або непристойна поведінка компенсуються переживаннями щодо такої поведінки.

В теорії Ж. Піаже біологічний фактор є не прямим детермінантом формування позиції особистості (як у психоаналізі), а опосередкованим, що визначає розвиток когнітивних структур, які вже впливають на становлення позиції особистості. На думку Ж. Піаже, організовані емоційні структури є дійовим регулятором поведінки, які на вищій стадії набувають форми волі. Духовно розвинута особистість сама здатна творити принципи соціально цінної поведінки незалежно від авторитету інших осіб або норм.

Продовжуючи теорію Ж. Піаже, американський психолог А. Кольберт розробив теорію поетапного морального розвитку. Він виділив три етапи розвитку, в кожному розглядаючи два рівні розвитку:

- перший етап - до 10 років - доморальний: орієнтація на слухняність та уникнення покарань;

- другий етап - до 13 років - конвенційної моральності: пристосування до групових норм (рівень міжособистісної толерантності) - схвалює потрібну поведінку і виконує взяті на себе зобов’язання, дотримується злагоди і соціальної рівноваги;

- третій етап - постконвенційна мораль (автономна): орієнтація на соціальну поведінку і права особистості; визнання інших ціннісних пріоритетів, право вибору кожного. У взаєминах між людьми перевага надається правовим нормам.

Останній рівень - орієнтація на принципи і норми моралі, але незалежно від зовнішніх обставин. Люди, які досягли цього рівня, стають «рабами» своєї совісті.

Концепція А. Кольберта побудована на аналізі моральних рішень, але до них не входить реальна поведінка.

На відміну від психоаналітичної та когнітивної теорій, які підкреслюють домінування внутрішніх рушійних сил, пов′язаних з біологічним началом у людини, теорія біхевіоризму визнає базовим соціальний фактор. Научіння є механізмом формування соціальних орієнтацій, соціальних установок. Позиція особистості формується на основі тренування, тому немає необхідності займатися внутрішніми рушійними силами, заснованими на емоціях або на інтелекті. Соціалізація особистості буде успішною, якщо будуть віднайдені ефективні способи тренування, научіння.

Практика виховання дітей у сім’ї показує, що батьки виховують дітей на особистому прикладі, доповнюючи характеристику потрібної поведінки наочними чи словесними прикладами. Дитина регулює свою поведінку відповідно до побудованої моделі. Поведінка регулюється позитивним і негативним підкріпленням - методом заохочення і покарання. Покарання передбачає пробудження страху, страждань, тривожності; прагне навчити дитину саморегуляції поведінки, щоб протистояти негативній поведінці (превентивна функція) і викликати почуття провини за непристойний вчинок (оціночна функція). Заохочення спрямоване на підтримку звички на початковому етапі.

Особистість, яка регулює індивідуальну поведінку, у процесі виховання готується до життя в умовах постійного соціального самовизначення, користуючись категоріями совісті, обов’язку, смислу життя. Теорія научіння заперечує ці особистісні фактори, стверджуючи, що поведінка визначається набутими моделями, а соціальні ідеї використовуються для пояснення чи виправдання реальної поведінки.

Згідно теорії групового пристосування, джерелом соціальних ідей виступають групові норми, тобто цінності, обов′язкові для всіх членів даної групи. Прийняті норми поведінки є силою, яка впливає на кожного члена, бо всі вони підкоряються одним стандартам поведінки. Невиконання групових норм (ідеологічних, поведінкових, символічних) виступає ознакою «відчуження», відбувається поділ на «своїх» і «чужих».

Особлива увага в теорії групового пристосування відведена ролі індивіда в групі, його статусу, тобто очікування членів групи по відношенню до кожного окремо. Статус зумовлює індивідуалізацію використання групових норм, для кожного члена визначаються правила, права й обов’язки у групі.

Серед факторів, які визначають групове пристосування, вчені виділяють наступні: соціальна солідарність - поведінка узгоджується з поведінкою інших, їх оцінкою; ефект залежності - самоповага члена групи, його власна думка залежать від оцінки з боку інших членів групи; інформаційна залежність - інформація, що є у групі, сприймається одностайно незалежно від вірогідності; деградація відповідальності - у великій або деструктурованій групі почуття відповідальності слабшає.

Щоб пояснити той факт, що не кожна людина піддається впливові вказаних факторів, теорія групового пристосування вводить поняття референтної групи, тобто людина керується нормами тієї групи, членом якої бажає бути.

Теорія групового пристосування пояснює позицію особистості виключно прагненням індивіда бути визнаним у групі і виправдати очікування групи, але не розкриває механізми виховання як цілісної системи.

Єдність особистості з її діяльністю є основою концепції діяльнісного підходу. Згідно з даною концепцією, позиція особистості є цілісним проявом як внутрішніх рушійних сил, так і моделей поведінки. Позиція особистості реалізується у взаємовідносинах, переконаннях, звичках.

Діяльність є передумовою і засобом формування особистості: в якому напрямку діє людина - такою є і спрямованість позиції особистості. Тому, щоб змінити позицію особистості у процесі виховання (з негативної на позитивну), необхідно змінити спрямованість її діяльності, але ця спрямованість залежить від існуючої позиції особистості. Так виникає «зачароване коло» у вихованні.

Для кожного віку характерна своя діяльність і відповідна її зміна.

Людина з позитивною позицією відчуває постійний конфлікт між «Я» і аморальним «Воно» (статевим потягом) і суворим «Над Я» (совість), що проявляється у нормах поведінки. Основною умовою формування позитивної соціальної позиції, позитивної соціалізації є нормальні взаємини між батьками і дітьми, вихователями і вихованцями, які склалися завдяки стандартам соціальної поведінки.

Процес соціалізації ніколи не завершується, він продовжується безперервно протягом усього життя. Йому властива внутрішня динаміка здобутків і втрат, безмежність саморозкриття особистості

Соціалізація охоплює всі етапи життєвого шляху людини, протягом якого вона засвоює та використовує цінності культури. Кількісне накопичення засвоєних цінностей у певний період переходить у нову якість, що виявляється у зміні структури та спрямованості особи.

 

 

Залежно від віку індивіда розрізняють 5 основних етапів (стадій) соціалізації:

1. Первинна соціалізація, або стадія адаптації (від народження до підліткового періоду дитина засвоює соціальний досвід некритично, адаптується, пристосовується, наслідує).

2. Стадія індивідуалізації (з’являється бажання виділити себе серед інших, критичне ставлення до суспільних норм поведінки). У підлітковому віці стадія індивідуалізації, самовизначення «світ і я» характеризується як проміжна соціалізація, тому що усе ще не стійке у світогляді і характері підлітка. Юнацький вік (18-25 років) характеризується як усталено концептуальна соціалізація, коли виробляються стійкі властивості особистості.

3. Стадія інтеграції (з’являється бажання знайти своє місце в суспільстві, «вписатися» у суспільство). Інтеграція проходить благополучно, якщо властивості людини приймаються групою, суспільством. Якщо ж не приймаються, можливі такі виходи: - збереження своєї несхожості і поява агресивних взаємодій (взаємовідносин) з людьми і суспільством; - зміна себе (стати як всі); - конформізм, зовнішнє угодовство, адаптація.

4. Трудова стадія соціалізації охоплює весь період зрілості людини, весь період її трудової діяльності, коли людина не тільки опановує соціальний досвід, але й відтворює його за рахунок активного впливу людини на середовище через свою діяльність.

5. Післятрудова стадія соціалізації розглядає похилий вік як вік, що робить істотний внесок у відтворення соціального досвіду, у процес передачі його новим поколінням.

З психології відомо, що перехід від одного періоду до іншого – це зміна свідомості і ставлення дитини до оточуючої дійсності та провідної діяльності, це критичні, перехідні віки, коли відбувається ломка старих соціальних взаємовідносин дитини і оточуючих.

У період критичної фази важковиховувані діти, виявляють упертість, негативізм, неслухняність, непокору. Хворобливість і різкість критичних віків посилюється з вини дорослих, якщо в них відсутнє уміння гнучко перебудовувати взаємовідносини з дитиною у зв'язку зі зміною її особистості і розвитком самостійності.

Виділяють великі кризи (новонародженість, криза 3 років, підліткова криза 13-14 років) і малі кризи (криза 1 року, 7 років, 17-18 років).

При великих кризах перебудовуються відносини дитини і суспільства.

Малі кризи зовнішньо проходять спокійно, пов'язані з наростанням умінь, самостійності дитини.

Найбільш інтенсивно процес соціалізації відбувається в дитинстві та юності, але розвиток особистості триває і в середньому, і в похилому віці.

Існують певні відмінності між соціалізацією дітей і дорослих:

- соціалізація дорослих виражається головним чином у зміні їх зовнішньої поведінки, в той час як дитяча соціалізація коректує базові цінності;

- дорослі можуть оцінювати норми, діти спроможні лише засвоювати їх;

- дорослі не завжди погоджуються з батьками, дітям не дано обговорювати дії батька або матері;

- соціалізація дорослих спрямована на те, щоб допомогти індивіду оволодіти певними навичками, соціалізація дітей формує головним чином мотивацію їх поведінки.

Не слід вважати, що соціалізація - це процес, який відбувається тільки по висхідній. Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Унаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації - докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.

Обставини, умови, які спонукають людину до активності, дії називають факторами соціалізації.

У вітчизняній і західній науці є різні класифікації факторів соціалізації.

 

Найбільш логічною і продуктивною для педагогіки, на наш погляд, є класифікація, яку запропонував А. Мудрик. Основні фактори соціалізації він об’єднав у три групи: макрофактори, мезофактори, мікрофактори.

Макрофактори (гр. makros - великий, великих розмірів) - космос, планета, світ, країна, суспільство, держава - впливають на соціалізацію всіх жителів планети або дуже великих груп людей, які проживають у певних країнах.

Мезофактори (гр. mesos - середній, проміжний) - умови соціалізації великих груп людей, які виділяються за національною ознакою (етнос як фактор «соціалізації»); за місцем і типом поселення, в якому вони живуть (регіон, село, місто,селище); за належністю до аудиторії тих чи інших засобів масової комунікації (радіо, телебачення, кіно та інші).

Мікрофактори (гр. mikros - малий) соціальні групи, що безпосередньо впливають на конкретних людей (сім’я, група ровесників, мікросоціум, організації, в яких здійснюється соціальне виховання, - навчальні, професійні, громадські та інші).

Соціалізація не є одностороннім процесом. Ми вчимося у своїх батьків, одноліток. Під впливом цих людей у нас формуються інтелектуальні, соціальні та фізичні навички, які необхідні для виконання наших соціальних ролей. Якоюсь мірою вони теж вчаться від нас. Люди і установи, які відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей мають назву агентів соціалізації.

Їх можна поділити на агентів первинної та вторинної соціалізації.

Агентами первинної соціалізації є батьки, близькі й далекі родичі, однолітки, вчителі, лікарі, лідери молодіжних угрупувань.

Агенти вторинної соціалізації – представники адміністрації школи, університету, підприємства, армії, держави, ЗМІ.

Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

Кожен із рівнів цієї ієрархії впливає на інші, зазнаючи їх впливу. Який би із рівнів не розглядався, яке б відповідно до нього педагогічне завдання не вирішували (від розробки основ державної стратегії соціалізації поколінь до пошуку форм ефективної допомоги самовихованню конкретного підлітка), успіху можна досягти лише тоді, коли буде враховано всю ієрархію факторів впливу на підростаюче покоління

Литература до теми 1

1. Галагузова М. Категориально-понятийные проблемы социальной педагогики // Понятийный аппарат педагогики и образования: Сб. науч. тр. / Рос. акад. образования. Ур. гос. пед. ун-т, Ур.шс. проф. пед. ун-т.- Вып. 4.-2001. 430 с.

2. Козлова С. Я человек: программа соц. развития ребенка / С. Козлова.- М: Шк. пресса, 2004.- 44 е.: табл.

3. Рылеева Е. Осваиваем технологию социального развития дошкольников: Теория и методика ознакомления дошкольников с действительностью. // Дошкольное воспитание. 2000. - №3. - С. 37-40.

4. Соколова Э. Наша цель- социализация // Народное образование. - 2001. - № 6. - С.169-171.