Югославізм як ідея національної єдності. Перша світова війна (28 липня 1914 - 11 листопада 1918) і створення держави

Становлення і розвиток ідеї югославізму пов'язане з процесом націотворення в регіоні Центральної та Південно-Східної Європи. Югославізм був зв'язком особливого роду між південно-словянскими народами, з метою створення більш великого національного співтовариства, що дає більш надійні гарантії здійснення національних програм. Теоретично югославізм міг поширюватися на всі південнослов'янські народи: сербів, хорватів, словенців, болгар, македонців. Але практичну реалізацію ідея югославізму отримала в 1918 р. в КоролівствіСХС (сетбів, хорватів та словенців), що об'єднало сербів, хорватів, словенців і македонців.

Виходячи з різних уявлень про сутність і принципи південнослов'янської об'єднання, можна виділити кілька форм югославізму, що існували в суспільно-політичних рухах.

Прихильники унітаристського югославізму виходили з ідеї єдності південних слов’ян, яке обумовлене спільністю походження. Унітаристи підкреслювали тісну спорідненість південних слов’ян в культурній сфері і прагнули до мовної уніфікації. Прихильники унітаристського югославізму міркували про політичне об'єднання південних слов’ян. Їх найближчою метою було встановлення взаєморозуміння між південнослов’яськими націями. Іноді в лавах унітаристів проявлялись образливі тенденції. Наприклад, проголошувався принцип національної тотожності південно-слов'янської нації, у зв'язку з чим, в інтересах зближення югославян, від словенців було потрібне прийняття сербохорватської мови в якості загальної літературної мови.

Прихильники федералістичного югославізму відстоювали ідею об'єднання південних слов’ян в політичній і культурній галузях. При цьому прагнення до єднання сербів, хорватів і словенців не ставило під загрозу існування і подальший розвиток самостійних південнослов’янських націй. Ця течія найяскравіше заявила про себе в період формування конкретних південнослов’янських політичних програм в кінці XIX-початку XX ст.

Перша ідея південнослов'янської держави зародилася ще в XVII ст. на території Славонії і Хорватії. Вона була розвинена хорватськими філософами, які вважали, що це єдине, що допоможе слов'янам відновити втрачену свободу.

Одним з ідеологів югославізму був єпископ Й. Штроссмайєр. Одночасно інші представники південнослов’янського національно-визвольного руху продовжували відстоювати більш помірні іллірійскі проекти (С. Віатор), стверджуючи, що існування південних слов'ян поза дунайської монархії можливе тільки в разі загальноєвропейської війни, результатом якої стане загибель Європи і вихід на міжнародну арену Америки і Азії.

Штроссмайєр вважав, що досягти об'єднання південних слов'ян можна двома шляхами. Перший з них І. Штроссмайер бачив у відкритті нових середніх та вищих навчальних закладів в Загребі. Були розроблені статути південнослов’янських академії наук і мистецтва, земського народного музею та південнослов'янської університету. Данні заходи дозволили б, на його думку, стати Загребу культурним і духовним центром всього південного слов'янства. Другий шлях, на думку єпископа, складався в подоланні розколу між Східною і Західною церквами як головного джерела слов'янської ворожнечі. Проблему загальної південнослов’янської мови хорватські і сербські вчені-лінгвісти успішно вирішили ще 28 березня 1850 р. у Відні шляхом підписання договору про прийняття єдиної літературної мови, але з різними алфавітами - латиницею і кирилицею. Угода виявилося настільки міцною, що проіснувала до 1991 р.

Після Берлінського конгресу 1878 г. від турецької влади звільнились Сербія, Чорногорія і Болгарія (додаток 1). Це дало надію і іншим слов'янським народам, які перебували на території Австро-Угорщини. У 1909 р. році в склад Австро-Угорщини увійшла Боснія.

Берли́нский конгресс 1878 года (1 (13) июня — 1 (13) июля) — международныйконгресс, созванный для пересмотра условий Сан-Стефанского мирного договора1878 года, завершившего Русско-турецкую войну 1877—1878 годов^[1]. Завершился подписанием Берлинского трактата.

У 1906 р. Аурел Попович видав книгу Сполучені Штати Великої Австрії, в якій висунув ідею федералізації імперії. Він писав: «часу залишилося небагато. Всі народи монархії [...] очікують рятівних кроків імператора. Це вирішальний історичний момент: збережеться або загине імперія Габсбургів? Поки все ще можна виправити і зберегти». Південним слов'янам, як і іншим народам імперії, планувалося надати автономію. Хоч його пропозицію і не було прийнято габсбурзьким імператором, він був джерелом натхнення для мирних переговорів наприкінці Першої світової війни.

На початку Першої світової війни деякі слов'янські політичні діячі Габсбурзької імперії, включаючи Анте Трумбічем, Івана Мештровича, Ніколу Стоядіновіча та інших, емігрували за кордон. У Лондоні південнослов’янські політики сформували комітет (30 квітня 1915 р.), з метою представляти інтереси південних слов'ян Австро-Угорщини. «Югослави», які пов'язували себе з рухом по створенню єдиної держави, були словенці, хорвати, і серби. Основними прихильниками комітету були ті, кого вислали з Австро-Угорщини і вони проживали в Великобританії та Північній Америці. Вплив комітету дозволяв його членам висловлювати свою думку іноземним урядам, які при постійному ослабленні Австро-Угорщини сприймали комітет все більш і більш серйозно.

Сербський парламент, якому в ході війни довелося покинути країну, почав засідати на острові Корфу (1916 р.). 20 липня 1917 р. головою Ради міністрів Сербії Ніколою Пашичем та головою південнослов’янського комітету Анте Трумбічем була підписана Корфська декларація. Вона послужила основою для створення південнослов'янської держави. У преамбулі повідомлялося, що серби, хорвати і словенці «однакові по крові, по мові, по культурі, по почуттю єдності, по безмежності і цілісності власних земель, а також по загальним життєвим інтересам», однак питання про права національних меншин (македонців, албанців, угорців) описаний не був. Єдина держава було задумано як конституційна монархія, очолювана сербською династією Карагеоргієвичів.

Вихідні позиції сторін на переговорах принципово відрізнялися: Пашич та інші сербські націоналісти стояли за «Велику Сербію», південнослов’янський комітет - за федеративну Югославію. Але зовнішньополітична ситуація диктувала необхідність компромісу: ніхто в світі більше не збирався дбати за інтереси південних слов'ян, і розраховувати їм доводилося тільки на самих себе.

Уряд Сербії, хоча і в вигнанні, було визнано державами Антанти як повноправного союзника і мав реальну військову силу. Тому в Корфскій декларації перевагу одержали великосербські тенденції - і це відбилося згодом на всій історії міжвоєнної Югославії.

Початок 1918 р. ознаменувався вступом у війну США. Американський президент В. Вільсон 8 січня 1918 р. направив конгресу США 14 пунктів, в якому викладалася концепція післявоєнного перевлаштування Європи. Пункт 10-й був такий: «Народам Австро-Угорщини... повинна бути надана найбільш вільна і сприятлива можливість для автономного розвитку».

Австро-Угорська імперія розпалася. 6 жовтня 1918 р. Національна рада словенців, хорватів і сербів взяла владу в свої руки, зайнявши Загреб. Таким же чином без кровопролиття Національна рада взяла під свій контроль всі південнослов’янські землі в складі Австрії. 29 жовтня 1918 р. легітимний парламент Королівства Хорватія і Славонія оголосив про розрив 816-річної унії з Королівством Угорщина та про входження Хорватії в Державу словенців, хорватів і сербів. На наступний день парламент Королівства Угорщина також підтримав розрив відносин з Хорватією і Славонії, що зробило вихід країни з Габсбурзької монархії повністю легітимним.

Проте незабаром в країні почалася політична криза. До середини листопада з покори центральній владі вийшли 12 місцевих органів самоврядування, в Баня-Луці була створена самостійна республіка, а в ряді районів запанувало повне безвладдя. В Далмації італійські війська захоплювали одну територію за іншою, посилаючись на лондонський договір, на кордоні Словенії та Австрії зосереджувалися австрійські війська, в Банаті - угорські військові частини. 5 листопада 1918 Р. Держава Словенців, Хорватів і Сербів звернулося за допомогою до Сербії. 24 листопада 1918 Р. Народне віче після довгих суперечок прийняло рішення про об'єднання Держави Словенців, Хорватів і Сербів з Сербським Королівством.

1 грудня 1918 р. після зустрічі влади держави Словенців, Хорватів і Сербів та Сербії в Белграді відбулося об'єднання цих держав (додаток 2).

Саме Паризька мирна конференція (18 січня 1919 - 21 січня 1920 рр.) (Німеччиною (Версальський договір), Австрією (Сен-Жерменський договір), Болгарією (Нёйіскій договір), Угорщиною (Тріанонський договір),Османською імперією (Севрський мирний договір) (Вільсон, Ллойд-Джордж і Клемансо)) закріпила кордони нової держави, а договір підписаний 10 вересня о 1919 р. в Сен-Жермен-ан-Ле (поблизу Парижа) союзними державами, з одного боку, та Австрією - з іншого легітимізував: Сербо-Хорвато-Словенську державу.

Таким чином, югославізм виступив тією течією, що об’єднала південних слов’ян. Саме під час війни було сформовано окрему державу сербів, хорватів і словенців. Фактично було прийнято югославський варіант слов’янської ідеї для вирішення проблем балканських народів.