Причини конфлікту. Етнорелігійні та історичні передумови. Війна інтелектуалів

Наприкінці 1980-1990-х рр. на території Хорватії, Боснії і Герцеговини проявились протиріччя двох типів: по-перше, це було зіткнення національних рухів трьох етнічно споріднених народів, що проживали на одній території в процесі національного самовизначення; по-друге, це був міждержавний конфлікт, який відбувався в складних умовах розпаду багатонаціональної держави і виникнення кількох нових незалежних держав.

Теза про те, що головна відмінність між хорватами і сербами зводиться лише до того, що носії однієї мови стали представниками різних націй на основі конфесійної приналежності, історично невірна. Беззаперечнім є вплив релігії як форми свідомості і церкви як форми ідейної, політичної та економічної організації на формування хорватського і сербського етносів. Як вважає хорватський етнолог Й. Кумпес, «не можна стверджувати, що релігії створювали етнічні спільноти, але в конкретний історичний момент в певних умовах вони діяли як своєрідний спонукальний фактор і важливий елемент культурного існування».

Роль католицтва у хорватів і роль православ'я у сербів в процесі формування національної самосвідомості була неоднаковою. У сербів православна релігія в більшій мірі виконувала етноутворюючу функцію, а церква – національно-політичну, оскільки серби (1389 р.- битва на Косовому полі) у продовж декількох століть жили в в іноконфессіональних державах – Австрійській та Османській імперіях. Для більшого числа сербів основою ідентичності стала православна релігія, а історія свого етносу і держави стала ототожнюватися з етногенезом. Загальнослов'янська спільність часто абсолютно невиправдано ототожнюється з православ’ям. Для хорватів Австрійська імперія не була іноконфессійною. У відношенні з османами і католицтво, і православ'я виконували етнозахисну функцію. Конфесії виконували об'єднавчу функцію при формуванні загальнохорватскої і загальносербскої національної самосвідомості. Конфесійна самосвідомість могла сприяти як зародженню міжетнічних конфліктів,так і їх попередженню та згладжуванню.

Особлива ситуація склалася в Боснії і Герцеговині, де сформувалася особлива етноконфесійна спільнота і нині формується нація - босняки (боснійські мусульмани). Релігійне черезсмужжя в середні століття полегшило проникнення ісламу в Боснію і Герцеговину після османського завоювання. Боснія і Герцеговина довше інших територій перебувала під владою Османської імперії. Ісламізація слов'ян призвела до різкого культурного та політичного розмежування в середовищі місцевого населення. Вже з 19 ст. боснійські мусульмани відчували себе особливою етнічною спільнотою по відношенню як до іновірців, так і інших мусульман. Вони називали себе «бошняки», коли хотіли підкреслити свою відмінність від інших мусульман.

Існує дві дуже схожі крайності: серби вважають хорватів «покатоличеними» сербами, а хорвати сербів - православними хорватами. Існує зовсім вже максималістська точка зору, яка заперечує саме існування відповідно або сербів, або хорватів в ряді районів їх спільного проживання. При цьому серби в більшій мірі ототожнювали національну і конфесійну приналежність, що підкреслювалося самою назвою Сербська православна церква. Це вело до виникнення в національній свідомості жорсткої прив'язки «одна територія-одна національність - одна конфесія-одна держава». Постулат про протиборство православ'я з католицтвом, про історичну роль сербів в цій боротьбі постав в центрі сербської державної ідеї.

У Сербії та Хорватії поступово взяла гору тенденція розглядати створення Югославії в 1918 р. як перешкоду на шляху до створення моноетнічної національної держави. Загальні риси такого роду політичної пропаганди на основі історичного матеріалу очевидні. Це - обмежений підбір документів і фактів, їх абсолютизація і розгляд поза історичним контекстом, обвинувачення «ворожого» народу в цілому у всіх труднощах і трагедіях «свого» народу.

Маніпулювання історичною свідомістю в політичних цілях тривало. У зв'язку з цим неминуче виникла проблема відповідальності вчених за виникнення конфлікту та його переростання у відкриту війну. Яка вина в розпалюванні конфлікту конкретних людей і професійних груп - не лише політиків, а й інтелектуалів - в тому числі і професійних істориків? Не можна не погодиться з хорватом П.Матвєєвічем в тому, що у всіх багатонаціональних державах можна зустріти людей, які болісно сприймають національне питання. Для їх висловлювань характерний обмежений набір слів, нездатність до діалогу в розмові. «Якщо ми будемо розглядати історичні події, виходячи з вузьких національних уявлень, - підкреслював сербський історик Чедомир Попов, - ми дуже швидко прийдемо до ідеологізації історії в напрямку націоналістичної ідеології».

Війна інтелектуалів в СФРЮ почалася набагато раніше війни, яку вели військові. З 80-х рр. в історичних публікаціях в Белграді, Загребі, Любляні, Сараєво все частіше стала проявлятись відверта етнополітична полеміка між істориками. На сторінках газет і журналів друкувалися матеріали, які містили елементи образи національних почуттів і нетерпимості по відношенню до інших народів. Активну участь в полеміці брали і історики. Саме на них громадськість і нові правлячі «еліти» поклали обов'язок «історично обґрунтувати» право свого народу звинуватити сусіда у збитках. Часто історики виявлялися залученими в політичні спекуляції на ґрунті історії. Історія з науки перетворюється на пропаганду, повертаючись, тільки на іншому ідейному фундаменті, до того, від чого хотіли піти інтелектуали, руйнуючи комуністичну державу.

Найбільш гостра полеміка велася і ведеться з проблем: етногенезу та історичної географії, конфесійної ідентичності, про територіальні суперечки, про ставлення до самої ідеї південнослов'янської держави, про політику, яку вели Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Росія, про утворення Королівства СХС, про оцінку режимів, що існували на території Югославії під час Другої світової війни, про наявність чи відсутність «загального» - сербо-хорватської або хорватсько-сербської мови, етнічних і державних кордонах держав, чия назва збігалася з етнонімом того чи іншого народу, та інше.

Виходячи з «югославського» досвіду, можна виділити кілька основних прийомів і форм історико- етно-політичної пропаганди:

- замовчування об'єктивної інформації про історію свого та інших народів, висвітлення тільки деяких подій;

- заміна аналізу емоціями;

- опора на міфи, схеми минулого як на доведені факти;

- некоректність використання історичних аналогій, ігнорування існуючих відмінностей, що виходить з тези про незмінність духу, характеру етносу, а також незмінності геополітичних інтересів держави;

- активне використання концепції «світової змови»;

- упор на політичну роль церкви.

Кожна зі сторін дотримується своєї мотивації конфлікту, яка має свою внутрішню логіку і внутрішні суперечності вибудовується наступним чином.

Серби:

-захист прав сербської меншини, що проживає в незалежних нині Хорватії та Боснії і Герцеговині;

-реалізація прав сербів на державне самовизначення і створення держави, що охоплює всі території, де проживають серби (навіть у меншості);

-відновлення історичного державного права;

-з'єднання етнічних кордонів з державними;

-відновлення «історичної справедливості», відшкодування збитку, заподіяного хорватами під час Другої світової війни, окупації Югославії та існування фашистського Незалежної держави Хорватії в умовах німецької та італійської окупації;

-тези про притаманне хорватам прагнення до геноциду по відношенню до сербів;

-боротьба православ'я з католицизмом і ісламом;

-ідея про Сербію - збирачки югославянских земель.

Хорвати:

-хорватське історичне державне право;

-визнання пріоритету прав етнічної спільноти перед правом індивідуума;

-рішення Крайового віча національного визволення Хорватії, яке протиставляється рішенням Антифашистського віча національного визволення Югославії;

-захист інтересів свого народу в державі, в якому провідну роль грали серби;

-боротьба проти централізму;

-тези про великодержавність Сербії, котра перешкоджає створенню незалежної хорватської держави в історичних та етнічних кордонах;

-відшкодування збитку від агресії з боку Сербії;

-в минулому більш багата і розвинена Хорватія змушена була «утримувати» Сербію і Чорногорію;

-приналежність до Європи і католицької церкви.

Босняки:

-рішення Крайового антифашистського віча національного визволення Боснії і Герцеговині;

-цілісність та історична спадкоємність держави Боснія з середніх віків;

-народ, який страждає від сербів та хорватів;

-обгрунтування етнічної індивідуальності босняків;

-спростування тези про релігійний характер конфлікту;

-приналежність до ісламського світу з одного боку, і до Європи й слав’янства – з іншого.

Отже, у свідомості сербів, хорватів і боснійських мусульман багато спільного. Їм властиве почуття загрози ззовні своєму національному існуванню, прагнення створити свою національну державу, почуття національної неповноправності в СФРЮ і міжвоєнній Югославії, відчуття своєї жертовності, прагнення бачити заговори в діях інших народів, які можуть суперечити інтересам відповідно Сербії, Хорватії та Боснії.