Особливості розвитку конфлікту. Зовнішній фактор. Характер війни

Основні сторони:

- Серби, очолювані Слободаном Мілошевичем;

• Боснійські серби, очолювані Радованом Караджичем;

• Хорвати, очолювані Франьо Туджманом;

• Боснійські хорвати, очолювані Мате Бобаном;

• Країнські серби, очолювані Гораном Хаджичем і Міланом Бабичем;

• Бош(с)няки, очолювані Аліёй Ізетбеговичем;

• Мусульмани-автономісти, очолювані Фікретом Абдіч;

• Косовські албанці, очолювані Ібрагімом Руговой.

В цілому югославські війни підрозділяються на три періоди:

1) Конфлікти в період розпаду СФРЮ:

– Десятиденна війна в Словенії (1991),

– Війна в Хорватії (1991-1995),

– Боснійська війна (1992-1995).

2) Військові дії НАТО:

– Операція «Обдумана сила» (Боснія і Герцеговина, 1995),

– Війна НАТО проти Югославії (1999).

3) Конфлікти в албанських районах:

– Косовська війна (1998-1999),

– Конфлікт в Прешевській долині (1999-2001),

– Конфлікт в Македонії (2001).

Переходячи до вивчення югославського досвіду, варто попередньо визначитися з назвою самої війни. Бойові дії на території Югославії від початку 1991 р. до кінця 1995 р. (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина) називають югославської війною.

В якійсь мірі і події 1998 – 1999 рр. так само є складовою частиною югославської війни. Все ж ці події (вони вельми чітко розділялися за часом, умовами і простором) слід відокремити від югославської війни 1991-1995 рр.

Громадянська війна в Югославії почалася зі Словенії. СФРЮ зробила спробу силою зберегти державу в колишньому вигляді. Приводом для цього послугувало питання про державні кордони, так як частина кордонів нової словенської держави збігалася з загально-югославськими. Рішення проблеми кордонів не обійшлося без військового конфлікту між новоствореною словенською державою і Югославською народною армією, дії якої зазвичай ототожнюють з "центром", з його спробою не допустити розпад колишньої федерації.

Підсумком десятиденний війни Югославії зі Словенією була Бріонська угода, підписана 7 липня 1991р. на островах Бріоні представниками Словенії, Хорватії та СФРЮ за посередництва Євросоюзу. Згідно з цим документом, югославська армія припиняла бойові дії на території Словенії (тим самим завершувалася Десятиденна війна). Словенія і Хорватія призупиняли на три місяці вступ в силу декларацій про незалежність від Югославії (проголошені 25 червня того ж року).

Хоча війна почалася у Словенії, своє продовження вона отримала вже в Хорватії. Серби Хорватії мотивували своє бажання відділитися порушенням прав людини в цій республіці. В сербських селах Хорватії стали створюватися загони самооборони. Хорвати ж в свою чергу звинуватили Сербію в експансіонізмі.

2 березня 1991р. в Західній Славонії хорватська поліція захопила місцеву будівлю міліції, в якому було в той день всього два десятка міліціонерів, майже одні серби. По прибулим військам Югославської народної армії з хорватського БТР відкрився вогонь. ЮНА тоді опинилася в двозначному становищі, бо з одного боку повинна була однаково ставиться до сербів і хорватів, а з іншого боку якраз хорватські сили розглядали ЮНА ворогом.

У серпні 1991р. почалися відкриті військові дії між сербами і хорватами в районах їх змішаного проживання в Хорватії. Війною було охоплено понад 40% території республіки. Суверенна Хорватія в цій війні мала на меті звільнити землі, захоплені "повсталими" сербами, вигнати югославську армію, яка боролася на боці сербів. Бойові дії хорватська сторона вела за допомогою загонів добровольців, об'єднаних в загони гвардійців, загонів найманців і військ МВС. За офіційними даними, у війні на території Хорватії загинуло більше 30 тис. осіб, близько 500 тис. осіб змушені були бігти зі своїх будинків.

У другій половині 1991 - першій половині 1992 рр. епіцентр югославської кризи перемістився до Боснії і Герцеговини, що займає п'яту частину території колишньої Югославії. В силу цілого комплексу причин, перш за все строкатого етнічного складу населення (за переписом 1991 мусульмани склали в Боснії і Герцеговині 43,7% жителів, серби - 31,3%, хорвати - 17,3%, югослави - 5,5%, решта - 2,2%), його змішаного проживання (станом на початок 1991р. мусульмани мали абсолютну або відносну більшість серед населення 48,6% громад Боснії і Герцеговини, серби - 33%, хорвати - 17,4% громад) і тяжіння сербського і хорватського населення до "своїх" республік, ця криза придбала тут найбільш драматичний характер і вилилась в затяжну, кровопролитну міжетнічну громадянську війну. В ній були замішані і сусідні республіки колишньої Югославії. Більш того, в цю кризу втягнулися зовнішні сили: ряд країн і міжнародні чинники - ООН, ЄС, НАТО.

Для врегулювання ситуації в Боснії і Герцеговині було запропоновано "кантонізацію". Вперше було представлено цю пропозицію Сербською демократичною партією наприкінці 1991 р. За ним послідувала хорватська пропозиція про хорватські кантони. Треба сказати, що ці два проекти мало суперечили один одному відносно розділу земель, але за мусульманами залишали лише невеликі території в центральній і північно-західній Боснії і центральній Герцеговині.

Тристоронні переговори з цих питань велися за сприяння ЄС. В Лісабоні за тиждень до референдуму про незалежність сторони домовилися визнати Боснію і Герцеговину в нині існуючих кордонах. При цьому було підтримано формування національних територіальних об'єднань усередині Боснії і Герцеговини. Наприкінці лютого 1992 р. було повідомлено про домовленість щодо розділу Боснії і Герцеговини на 7 районів (по 2 - мусульманам і хорватам, 3 - сербам), які повинні були бути трьома складовими держави Боснія і Герцеговина. Однак угода не була досягнута. Після повернення в Сараєво Ізетбегович (президент Республіки Боснії і Герцеговини в 1990-1996 рр.) передумав і виступив проти розділу Боснії і Герцеговини. Сербські і хорватські націоналісти стверджували, що це був останній шанс уникнути війни, яким не скористався Ізетбегович.

В цілому військові дії в цей період складалися більш сприятливо для сербів, що мали перевагу у важкому озброєнні. Під їх контролем виявилося більше 70% території Боснії і Герцеговини.

Негативну роль зіграв факт поспішного визнання низкою держав незалежності Боснії і Герцеговини, їх наполяганні на цілісності території та незмінності її кордонів. Це призвело до того, що розділ територій був початий насильницьким, військовим чином, а не шляхом договірного визначення його умов, можливих меж, обміну територіями та ін.

Оскільки в ході кризи за єдність країни послідовно виступали лише серби та чорногорці, причому не тільки в своїх республіках, а й за їх межами, конфлікт набув етнічний характер і вилився в громадянську війну. На території Хорватії війна відбувалась між хорватами і сербами, а в Боснії і Герцеговині за два з половиною роки билися і мусульмани проти сербів, і хорвати - проти мусульман, і мусульмани разом з хорватами проти сербів, і частина мусульман разом з сербами проти мусульман, і серби разом з хорватами - проти мусульман. До цих подій були безпосередньо залучені і Сербія, і Хорватія.

Після того, як миротворчий контингент ООН не зміг запобігти взяттю сербами мусульманського анклаву Сребрениця в липні 1995 р., був розроблений план великої повітряної наступальної операції НАТО, спрямованої на підрив військового потенціалу сербської сторони.

Формальним приводом для проведення операції став вибух на ринку Маркале в Сараєво 28 серпня 1995 р. Як і у випадку з першим вибухом на цьому ринку в лютому 1994 р., визначити винуватців трагедії з повною упевненістю не вдалося. НАТО одразу поклала відповідальність за подію на сербів, які продовжували свою трирічну облогу Сараєва. Водночас висловлювалися припущення, що вибух міг бути влаштований самими мусульманами. Так чи інакше, в ніч на 30 серпня, після відмови сербських сил вивести важке озброєння з району Сараєва, операція «Обдумана сила» почалася. На меті була спроба зниження можливостей сербів атакувати безпечні зони, встановлені ООН. Операція була припинена з 1 по 5 вересня у зв'язку з переговорами щодо виведення важкого озброєння сербів з-під Сараєва. Після невдачі переговорів бомбардування поновилося. Операція завершилася 14 вересня, коли серби дали згоду на умови НАТО.

В результаті бомбардувань були знищено або пошкоджено багато радарних установок, склади зброї і боєприпасів, командні пункти, мости, знищено велику кількість телекомунікаційних центрів, радіо і телетрансляторів, трансформаторних підстанцій, ліній електропередач, резервуари води та інші життєво важливі об'єкти інфраструктури. Під прикриттям натовських літаків, використовуючи фактор знищення військового потенціалу сербів, мусульманські та хорватські війська суттєво просунулись і зайняли 400 км ² сербських територій, вигнавши звідти понад 50 тисяч сербів. Пали міста Мрконич-Град, Рибник, Шипово.

Інтервенція НАТО відіграла велику роль у ліквідації військової переваги сербів у Боснії і змусила їх керівництво приєднатися до мирних переговорів, що завершився підписанням Дейтонських угод у грудні 1995 р.

За різними даними, число жертв оцінюється 70 тис. осіб за два перших роки війни, 150 тис. за три роки і навіть до 200 тис. убитих протягом усього конфлікту, при цьому консенсусною цифрою вважається 100 тис. Число постраждалих від згвалтувань жінок оцінюють від 20 до 50 тис.

Дейтонська угода поклала край громадянській війні в Республіці Боснія і Герцеговина 1992-1995 рр. Угода була обговорена 21 листопада 1995 р. на військовій базі США в Дейтоні (штат Огайо), підписана 14 грудня 1995 р. в Парижі лідером боснійців А.Ізетбеговичем, президентом Сербії С.Мілошевичем і президентом Хорватії Ф.Туджманом. Мирні переговори проходили за активної участі США, які запропонували створення боснійсько-хорватської федерації. Договір про припинення Хорватсько-боснійського конфлікту і створенні Федерації Боснії і Герцеговини був підписаний в березні 1994 р. прем'єр-міністром Республіки Боснія і Герцеговина Х.Силайджічем, міністром закордонних справ Хорватії М. Граничем і президентом Герцег-Босна К.Зубаковим. Боснійські серби відмовилися приєднатися до цього договору (після операції НАТО вони змінили своє рішення). Умови: 1) на територію Республіки Боснія і Герцеговина вводився контингент військ НАТО (IFOR) - 60 тисяч солдат; 2) передбачалося, що держава Боснія і Герцеговина має складатися з двох частин - Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської. Столицею залишилося Сараєво; 3) мешканець Республіки Боснія і Герцеговина міг бути громадянином як об'єднаної республіки, так і одного з двох утворень; 4) серби отримали 49% території, боснійці й хорвати - 51%.

У квітні 1996 р. спалахнув збройний конфлікт (Косовська війна) між албанцями, які проживали в Сербії та Союзною Республікою Югославія. Ще 28 лютого 1998 р. Армія визволення Косова (АОК) проголосила початок збройної боротьби за незалежність краю. Наприкінці лютого-початку березня 1998 р., у відповідь на низку нападів бойовиків АОК на поліцейських в Косово, сили безпеки Югославії атакували селища в районі села Дрєніца в центральному Косово. В ході операції було вбито одного з лідерів АОК А.Яшарі, а також ще 82 місцевих жителів. Цей інцидент привернув увагу міжнародної громадськості до конфлікту. 23 вересня 1998 р. Рада безпеки ООН прийняла резолюцію під номером 1199, що закликала сторони до припинення вогню. 24 вересня НАТО приступив до планування повітряної кампанії проти Югославії, щоб примусити Белград до миру. 13 жовтня Рада НАТО віддала наказ про початок операції протягом 96 годин. Югославська влада поступилися, і 15 жовтня під егідою НАТО було укладено перемир'я в Косово, яке припускало відвід югославських армійських частин в місця постійної дислокації.

Однак перемир'я виявилося неефективним, насильство над мирним сербським та албанським населенням тривало. У січні 1999 р. югославські армія і поліція відновили операції проти сепаратистів.

Безпосереднім приводом для втручання НАТО в конфлікт став інцидент в Рачаке, коли під час атаки на утримуване бойовиками Армії визволення Косова поселення югославські сили за твердженнями західних спостерігачів стратили 45 албанців. Югославська влада стверджувала, що албанці в Рачаке загинули в бою. 30 січня НАТО пригрозив авіаційними ударами по території СРЮ в разі, якщо її керівництво продовжить відмовлятися від переговорів з косовськими лідерами.

18 березня США і Великобританія представили на розгляд проект врегулювання, який передбачав повну політичну автономію краю, введення військ НАТО на його територію і виведення звідти югославської армії. Крім того, в проект угоди був включений пункт про затвердження остаточного статусу Косово через три роки «волею народу», що для югославської делегації було неприйнятним. Виведення югославських сил розцінювалося сербами як здача краю албанськими сепаратистами. Проект був прийнятий албанською стороною, але від його підписання відмовились югослави. 23 березня югославська делегація погодилася прийняти політичну частину пропозиції, але відмовилася дозволити військам НАТО зайняти Косово і Метохію. В той же день ввечері НАТО прийняло рішення почати військову операцію, щоб змусити Югославію прийняти проект цілком. ООН уважно відстежувала ситуацію в Косові і Метохії, проте санкцій на інтервенцію не було вироблено.

У період з 24 березня по 10 червня 1999 р. була проведена військова операція НАТО проти Союзної Республіки Югославія. Причиною інтервенції військ НАТО була названа хвиля етнічних чисток в регіоні (згодом Міжнародний трибунал по колишній Югославії підтвердив відповідальність югославських служб безпеки за злочини проти людяності відносно албанського населення Косово, проте вже після початку операції НАТО). Результатом операції було завершення Косовської війни. Контроль над регіоном перейшов до сил НАТО та албанської адміністрації.