2017-10-25
816
У 1929 р., після державного перевороту, перейменовано в Королівство Югославія. У роки Другої світової війни Югославія воювала на боці антигітлерівської коаліції. Югославія стала соціалістичною федерацією з шести союзних республік під назвою Демократична Федеративна Югославія (з 1945р.), Федеративна Народна Республіка Югославія (ФНРЮ) (з 1946 р.), Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ) (c 1963 р.).
З кінця Другої світової війни та після визволення була утворена Федеративна республіка, яку очолив Йосип Броз Тіто.
В первые послевоенные годы Тито предполагал создание «Великой Югославии» в рамках реализации планов организации Балканской Федерации, рассматривавшихся им совместно со Сталиным и Димитровым. Тито рассчитывал сформировать социалистическую федерацию с центральной властью Белграда из территории «Первой Югославии», а также Болгарии и Албании в качестве федеративных республик. В начале были созданы югославо-албанский и югославо-болгарский экономическо-таможенные союзы с интеграцией албанской экономики в югославскую, однако затем ни Великая Югославия, ни присоединение к Югославии Албании реализованы не были ввиду возникших разногласий с руководством Албании и Болгарии, а затем и разрыва со Сталиным. Согласно Конституции СФРЮ, принятой в 1974 году, субъектами федерации были шесть социалистических республик и два автономных социалистических края. Все народы Югославии были признаны равноправными.
Тітовська національно-державна реформа призвела до певних успіхів: стали поступово забуватися етнічні чистки воєнних років, в країні знизився накал міжетнічних відносин. Керівництво країни заявило про появу нової наднаціональної спільноти – югославського народу. Количество людей, считающих себя по национальности югославами (как правило, это были люди, рождённые в смешанных браках), увеличивалось от переписи к переписи, к моменту распада Югославии их доля в населении страны превысила 5 %.
Режим Йосипа Броз Тіто грав на суперечностях між державами західного і східного блоків, що дозволяло Югославії в повоєнні десятиліття досить швидко розвиватися. Тіто повністю контролював еліту (словенську, хорватську, боснійську, чорногорську, македонську, албанську). З середини 60-х рр. у все більшій мірі стали проявлятися наростаючі симптоми кризи соціалізму. Однією з причин цього було поступове посилення національних рухів різних народів СФРЮ, рухів які під гаслами боротьби з фашизмом і націоналізмом були в основному придушені силою в 1945 – 1950-ті рр. Не останню роль в цьому зіграв радянсько- югославський конфлікт 1948 – 1955 рр. Однак з 60-х років протистояння повільно перейшло в латентну стадію. Стабілізація цих відносин, а також зміна ситуації в світі та ситуації в міжнародному комуністичному русі створило більш сприятливий грунт для пожвавлення національних рухів і для подальших пошуків шляхів реформ "Тітовского" соціалізму. При прийнятті рішень Тіто керувався такими позиціями: він відкидав зовнішню політику СРСР і доктрину обмеженого суверенітету, а також вів політику неприєднання.
Створена в Югославії модель "самоврядного соціалізму" певною мірою пом'якшувала комуністичний режим. Це насамперед торкалося засобів масової інформації, культурно-освітньої сфери, зв'язків із зовнішнім світом. Разом з тим існуючий політичний устрій продовжував зберігати автократичні риси, які перш за все проявлялися в культі особи Й.Тіто та його безмежній владі. Самоврядування та децентралізація на практиці призвели до зведення бюрократичного централізму з федерального рівня на республіканський. Паралельно з існуючими загальнофедеральними владними центрами сили (СКЮ, ЮНА, служба безпеки) в республіках та автономіях виникли власні політичні центри. Навколо останніх почалося формування етнополітичних кланів, які в подальшому відіграли важливу роль при визначенні долі федерації взагалі.
Тіто дотримувався федерального курсу. Якийсь час його сутність ховалася за центристським устроєм держави під гаслами про «пролетарський інтернаціоналізм» і «братерство і єдність». Складалося враження, що національне питання і федеральний устрій не грають головної ролі. Але в 1960-ті рр. посилився конфлікт між прихильниками сильної держави і прихильниками децентралізації. На спільному засіданні керівників федерації та республік 14 – 16 березня 1962 р. було констатовано, що він загрожує обернутися розпадом країни. Але все ж під тиском католицької частини країни (Загреба і Любляни) вихід був знайдений у наданні республікам ще більшої самостійності. Це рішення закріпила прийнята 7 квітня 1963р. Конституція, згідно з якою держава отримала нову назву: Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ). Таким чином, сама СФРЮ виникла як якийсь компромісний вихід з національного кризи. Послаблення ролі центру та посилення ролі республік і країв не могло не привести до розпаду Югославії. Усі наступні заходи були спрямовані на те, щоб зберегти цілісність Югославії.
Взагалі національне питання було вперше піднято в тітовській Югославії в 1964р. на 8 з'їзді СКЮ. Про національне питання вперше було сказано як про існуюче. Була висловлена думка, що централізм в економіці, крім усього іншого, не відповідає принципу рівноправності націй, а кожна нація повинна сама розпоряджатися своїми національними доходами. Так в 1971р. були прийняті поправки до конституції, які значно розширили суверенні права республік і країв за рахунок федерації. Автономні краї в кордонах Сербії (Косово, Метохія і Воєводіна) отримали права окремих елементів союзної держави. У той же час, було скасовано доповнення до Конституції 1963р., в результаті чого виключалася можливість формування автономних областей в межах Хорватії (наприклад, Далмації, Сербської Країни, Славонії і Дубровника).
Метою політики стала реорганізація держави на засадах конфедерації.
Сприятливим моментом першими зуміли скористатися шіптари (сербо-хорвати) в Косові і Метохії. Вони розгорнули боротьбу проти «сербської поліцейської влади». Протягом всього 1968 р. не припинялися масові демонстрації, які захопили майже всі міста цієї області.
Після 1968 р., коли від влади в Хорватії були відсторонені послідовники Тіто, переважно місцеві серби, на їх місце прийшли хорватські націоналісти на чолі з Савкою Дапчевіч-Кукар. Нове керівництво відразу ж засудило політику федерації, зажадало розділу економічних повноважень і переходу на ринкову економіку (але з хорватськими особливостями). Його підтримували сили, які під керівництвом Матиці хорватської домагалися незалежності Хорватії від Югославії («маспок» («хорватська весна»)).
В 1974 р. була зроблена нова спроба розв'язати існуючі національні проблеми. Була прийнята нова конституція СФРЮ. Верховним органом державної влади і громадського самоврядування оголошувалася Скупщина СФРЮ, яка складалася з двох палат: Союзного Віча і Віча республік і країв. Обидва Віча мали спільно вибирати голови Скупщини СФРЮ та його заступників, голови та членів союзного виконавчого віча (уряду). Однак основною особливістю конституції 1974 р. було ще більше звуження економічних і політичних функцій федерації при посиленні ролі та прав республік і країв. Конституція визначала федерацію як «державну співдружність добровільно об'єднаних народів і їхніх республік, а також соціалістичних автономних країв Воєводини і Косова». Республіканським органам відводилася головна роль при вирішенні більшості економічних кадрових питань. Таким чином, по Конституція 1974 р. Югославія придбала рис конфедеративного устрою.
За життя Тіто югославським керівникам ще вдавалося стримувати наростаючі кризові явища в усіх сферах життя суспільства. Але в травні 1980 р. Тіто помер. Замість нього країною стали керувати два колегіальних органи: Президія СФРЮ і президію ЦК СКЮ. Ці органи, що включали по одному представнику від кожної республіки і автономного краю, в порядку черги обирали терміном на один рік голову. Така система ніяк не могла додати країні стабільності.
Погіршувало ситуацію також те, що у розглянутий період відбувався розпад соціалістичної системи. Криза національних відносин накладалася на політичну кризу, необхідність трансформації державного ладу, на економічні складності. Протягом 80-х рр. розвивався гострий конфлікт між угрупованнями республіканських владних еліт - кадрами старої партійної номенклатури та представниками молодого національного руху. Ті й інші апелювали до націоналістичної інтелігенції і широко використовували демократичні та популістські гасла.
Виникла концепція «національної економіки», коли кожна республіка прагнула захищати від конкуренції свої підприємства за рахунок підприємств інших республік. Це призводило до економічного відокремлення. Крихкий загально-югославський ринок почав розпадатися на шість республіканських. Кожна республіка прагнула сама все для себе виробляти.
Криза посилився подіями в автономному краї Косово. Албанське населення краю особливо зросло за рахунок переселенців з Албанії під час Другої світової війни, коли ніяких кордонів не існувало. Позначався і традиційно великий природний приріст албанського населення. Слов'янське населення краю (серби і чорногорці) під тиском албанців залишали Косово. У період з 1971 по 1981рр. воно зменшилося на 35%. Водночас албанське населення відчувало себе пригнобленим по відношенню до інших народів Югославії: за своїм кількісним складом воно займало вже третє місце після сербів і хорватів, але не мало рівних з ними прав; за якістю життя албанці міцно займали останнє місце. У березні 1981р. в Косово пройшли демонстрації з вимогами надання краю статусу республіки. Це було сприйнято в Белграді як перший крок до об'єднання Косово з Албанією. Демонстрації були розігнані із застосуванням військової сили, але з тих пір вогнище напруженості в Косово ніколи не загасало. Відносний порядок в краї міг триматися тільки завдяки сербській військовій присутності.
Безперервні хвилювання албанців в Косово призвели, зрештою, до відповідного руху в Сербії. Центром сербського національного руху стала сербська Академія наук і мистецтв, яка звинуватила комуністичну партію в 45-річній антисербській діяльності, у створенні антисербської коаліції в Югославії.
Перебудова в СРСР похитнула позиції комуністів по всій Східній Європі, в тому числі і в Сербії. У такій обстановці лідер союзу комуністів Сербії С. Мілошевич почав використовувати націоналізм для зміцнення свого становища в республіці, для реабілітації компартії в очах сербського населення. Експлуатуючи національні почуття сербів, Мілошевич доклав багато зусиль, щоб виставити свою парію в ролі головного захисника сербських інтересів в Косово. Це йому багато в чому вдалося. У свій час в Сербії навіть почав складатися своєрідний культ Мілошевича.
В 80-ті рр. на перше місце вийшла боротьба за владу між різними угрупуваннями. Остаточний розрив між республіками стався на 14 надзвичайному з'їзді СКЮ, який почав свою роботу в січні 1990 р. Після того, як сербська більшість з'їзду відхилила вимогу словенської делегації про реорганізацію партії на конфедеративних засадах, депутати від Словенії відмовилися продовжувати роботу і залишили з'їзд. Без словенських комуністів не захотіли продовжувати роботу і депутати від Хорватії та Боснії і Герцеговини. На з'їзді було оголошено перерву, але свою роботу він так ніколи і не відновив. Крах єдиної загальноюгославського комуністичної партії, не міг не мати далекосяжних наслідків.
Під тиском подій у Східній Європі наприкінці 1989 р. белградська влада дозволила вибори на багатопартійній основі. Ще в період підготовки до останнього з'їзду СКЮ в Словенії, а потім і інших республіках стали утворюватися нові партії, в переважній більшості на національній основі. У Словенії та Хорватії вибори відбулися в квітні і травні 1990 р. У Словенії переміг блок опозиційних партій ДЕМОС (Демократична опозиція Словенії), в Хорватії ХДО (Хорватське демократичне об'єднання). Виборна програма ХДО включала вимоги незалежності для Хорватії, створення великої Хорватії, яка мала охоплювати частину Боснії і Герцеговини.
Сербський лідер Мілошевич висунув тезу про те, що внутрішні кордони в Югославії не є державними, а лише адміністративними, у випадку розпаду Югославії всі серби повинні залишитися жити в одній державі. Хоча кордони всередині Югославії справді не були етнічно обґрунтованими, таку заяву було сприйнято агресивно. Влітку і восени 1990 р. в Сербії відбулися вибори. Перемогу здобув Мілошевич. У Боснії та Герцеговині перемогла коаліція національних партій мусульман, хорватів і сербів, що діяла на антикомуністичній платформі. У Македонії коаліційний уряд було складено з національної македонської партії і реформованого колишнього союзу комуністів. В Чорногорії комуністи домоглися перемоги.
Після виборів і приходу національних сил до влади в республіках колишня єдина економіка країни розпалася на шість окремих економік. В республіканських ЗМІ почала нагнітатися пропагандистська кампанія з взаємними докорами.
Слухняні Мілошевичу ЗМІ писали, що Сербія з усіх боків оточена ворогами. Контрольовані Туджманом ЗМІ намагалися представити конфлікт лише як суперечка демократії та необільшовизму.
У зв'язку із загрозою з боку великосербської кампанії та активізацією армії керівництво Словенії та Хорватії почали організовувати національні військові формування. Одночасно почали озброюватися й серби в Хорватії. У першій половині 1991р. в сербських районах Хорватії відзначалися локальні збройні сутички між хорватською поліцією, гвардією, сербськими ополченцями.
Ще в грудні 1990 р. в Словенії пройшов референдум, на якому переважна більшість населення висловилася за повну незалежність. Пізніше за незалежність проголосували і хорвати. У відповідь 350 тис. сербів, які населяють південно-східну Хорватію, проголосили на своєму референдумі створення автономного утворення. Метою автономії оголошувалося приєднання до Сербії якщо відбудеться розпад Югославії.
25 червня 1991р. Словенія і Хорватія, за підсумками референдумів, проголосили свою незалежність від Югославії
3 вересня 1991р. за повну незалежність проголосувало на референдумі населення Македонії. Референдум в умовах воєнного стану у краї провели й албанці в Косово, на якому вони також голосували за повну незалежність.
У перші місяці 1992р. почалася смуга міжнародних визнань незалежності Словенії і Хорватії. Таким чином, старі внутрішні, адміністративні кордони перетворювалися на державні. 29 лютого і 1 березня на референдумі в Боснії і Герцеговині мусульманське католицьке населення цієї республіки теж висловилася за незалежність. Референдум бойкотували серби (32% усього населення краю). Вони почали створювати на своїй території автономні освітні заклади та виступили за приєднання до Сербії. На референдумі 1 березня чорногорське населення майже одноголосно висловилося за об'єднання з Сербією.
Наприкінці квітня 1992 р. керівники Сербії і Чорногорії оголосили про створення нової федерації, яка претендує на право бути спадкоємницею Югославії, яка розпалася. 27 квітня Скупщини цих республік прийняли конституцію спільної держави – Союзної Республіки Югославії (СРЮ).
Таким чином, можна сказати, що національні проблеми були закладені в самій державі. Країна виникла як компроміс, внаслідок необхідності боротьби за існування всіх народів, що населяють територію Югославії. Але потім така необхідність відпала, і окремі народи вимагати незалежності. Ситуацію ускладнювало те, що почався період розпаду соціалістичної системи. Поки Тіто був живий, та авторитет компартії зберігався, ці фактори згладжували національні проблеми. Після того, як ці чинники втратили своє значення, а до влади в республіках прийшли національні партії, народи Югославії все більше віддалялися один від одного, конфронтація проявляла себе.
