Розвиток економіки в часи застою (1964-1985)

Економіка. Після жовтневого пленуму 1964 р. вище радянське керівництво проаналізувало становище в народному господарстві СРСР. Висновки виявилися настільки невтішними, що їх навіть не наважились опублікувати. Семирічний план було зірвано. Постійно скорочувався приріст промислової продукції. Виробничі фонди використовувалися неефективно. СРСР змушений був закуповувати зерно за кордоном. Колгоспи перебували в скрутному становищі. Мільярди карбованців за рахунок «ножиць цін» перекачувалися у промисловість, головним чином, у важку і оборонну. Тому вирішили провести реформи.

Реформи проводив Голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін, тому вони отримали назву «косигінські». Біля її джерел стояли харківський професор Є. Ліберман і група столичних технократів. У вересні 1965 р. пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про покращання управління промисловістю, вдосконалення та посилення економічного стимулювання промислового виробництва». Цим документом передбачалося підвищення рівня планування економіки, розширення сфери госпрозрахункових відносин на підприємствах, заходів щодо створення ефективної системи стимулювання. Основним критерієм господарської діяльності підприємств передбачалося зробити обсяг реалізації виробленої продукції. Створювалися спеціальні фонди для матеріального заохочення робітників і службовців, розширення соціально-культурної сфери.

Пленум визнав за необхідне ліквідувати ради народного господарства і повністю підпорядкувати підприємства загальносоюзним і республіканським міністерствам за галузевим принципом. Було створено 22 союзно-республіканських та 7 республіканських міністерств, тобто більшість підприємств України знову було підпорядковано Москві. В управлінні виробництвом відновився галузевий принцип.

Реформа спрямовувалася на поліпшення планування й посилення економічних стимулів у діяльності підприємств. Посилювалися стимулюючі механізми та госпрозрахунковий принцип, розширювалася самостійність підприємств. Але спроба застосувати економічні методи управління наштовхнулася на традиційні командно-адміністративні. Реформа була спробою вмонтувати ринкові елементи економічного стимулювання в існуючу систему адміністративно-командного управління економікою, вона була приречена на невдачу. Проголошувалось гасло «Економіка повинна бути економною».

Позитивні чинники: 1) розширення господарчої самостійності підприємств (госпрозрахунок); 2) посилення економічних стимулів праці залежно від її результатів; 3) створення фондів матеріального стимулювання; 4) оцінка діяльності підприємств не за валовою, а за реалізованою продукцією.

Негативні чинники: 1) ліквідація раднаргоспів, поновлення галузевих міністерств; 2) посилення централізації; 3) відсутність конкуренції, збільшення обсягів реалізації продукції не завдяки якості та дешевизні товару, а шляхом приписок чи зниження плану.

Економічна реформа 1965 р. забезпечувала високі темпи розвитку промисловості. Радянські економісти навіть назвали восьму п'ятирічку (1966-1970) «золотою». Підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні працівники і службовці стали відчувати зв'язок між якістю своєї праці і заробітною платою. Було освоєно виробництво багатьох зразків нової техніки і матеріалів. Фонди підприємства розділили на три частини: фонд розвитку виробництва, фонд матеріального заохочення та фонд соціально-культурних заходів та будівництва. Результати восьмої п'ятирічки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. Протягом восьмої п'ятирічки основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 рази, а національний дохід - на 30%.

Досягнення: 1) високі темпи розвитку електроенергетики (введено в дію велику кількість електростанцій – Придніпровську, Бурштинську, Зміївську, Запорізьку, Чорнобильську АЕС та ін.); 2) бурхливий розвиток вугільної, нафтової, газової, хімічної промисловості, металургії, машинобудування; 3) будівництво нових великих підприємств, комплексів, цехів; 4) зростання кількісних показників випуску промислової продукції.

Кризові явища: 1) переважання виробництва засобів праці над виробництвом предметів споживання; 2) низька якість продукції; 3) поступове уповільнення темпів росту; 4) зменшення рентабельності підприємств; 5) недостатня механізація та автоматизація виробництва; 6) спрацьованість засобів виробництва, вичерпання трудових і матеріальних ресурсів; 7) безвідповідальне ставлення до її природного середовища (будівництво хімічних та інших екологічно небезпечних підприємств у густонаселених районах; створення «штучних морів» на Дніпрі і т. ін.).

Але вже на початок 70-х років помітним став спад. Елементи госпрозрахунку, зводились нанівець жорсткою плановою економікою. Чим кращі показники роботи підприємство мало в поточному році, тим вищими визначались для нього планові показники на майбутній. Усе це спричинило погіршення всіх виробничих показників. Так, якщо у 1960-1970 рр. темпи зростання промислового виробництва в Україні щорічно становили в середньому 4,9%, то в 1981-1985 рр. - 2,8%.

Та навіть за цих умов промисловість України певною мірою нарощувала свій економічний потенціал. Але технічний і технологічний рівень, якість виробленої продукції, як і раніше, залишалися низькими.

70-80-ті роки відзначалися подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік. Першочергова увага приділялась вугільній промисловості, чорній металургії, важкому і електротехнічному машинобудуванню, військово-промисловому комплексу. У республіці інтенсивно будувалися підприємства «великої хімії». «Штучні моря» поглинули близько 1 млн гектарів родючих земель. Протягом короткого часу в Україні без урахування геологічних особливостей місцевості було споруджено 8 АЕС. В Україні вироблялося 21% загальносоюзного обсягу електроенергії, причому більшу частину експортувалася за кордон.

У 60-80-х роках в Україні сформувався потужний військово-промисловий комплекс (ВПК), країна стає одним із найважливіших виробників зброї та різноманітних видів військової техніки.

Промисловість, що займалася виробництвом товарів народного споживання, розвивалася повільно. Через це незадовільною була і якість вітчизняних товарів, багато з яких до того ж були дефіцитними.

Вихід з цього становища центр вбачав у бездумному продажу за кордон дефіцитних природних ресурсів з наступною закупівлею продовольчих та промислових товарів. Причому більшу частину валюти, яку отримували за продаж природних ресурсів України, центр залишав собі.

Водночас у роки застою широкого розмаху набули приписки на виробництві, хабарництво, казнокрадство, формування мафіозних структур і зрощування їх з державним апаратом. Особливо це торкнулося торгівлі та правоохоронних органів.

Помилки у сфері економічної політики, провал господарської реформи, нерозв’язані проблеми матеріального добробуту людей призвели до занедбання соціальної сфери життя України і наростання кризових явищ.

Сільське господарство. Березневий пленум 1965р. обговорив питання «Про невідкладні заходи по дальшому розвитку сільського господарства СРСР» і схвалив новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Державою визначалися тверді плани її закупівель на кілька років, суттєво підвищувались закупівельні ціни з урахуванням кліматичних умов та умов виробництва в окремих районах, впроваджувалися надбавки за надпланову продукцію. У 1966-1967 рр. було затверджено гарантовану оплату праці колгоспників за тарифними ставками відповідних категорій робітників і службовців радгоспів. Збільшувалось використання мінеральних добрив, впроваджувалися більш урожайні районовані сорти зернових і технічних культур. Поліпшився кадровий склад спеціалістів колгоспів і радгоспів. Усе це сприяло помітному зростанню сільського господарства України, валова продукція якого в 1966-1970 рр. збільшилася на 16,6%.

Досягнення: 1) зростання капіталовкладень в аграрний сектор; 2) зростання цін на сільськогосподарську продукцію при державних закупівлях; 3) установлення твердих цін для державних закупівель на 6 років і надбавка 50% до закупівельної ціни на позапланову продукцію; 4) введення гарантованої оплати праці колгоспників за тарифними ставками; 5) зменшення податку з колгоспів;6) механізація сільськогосподарського виробництва; 6) зниження цін на сільськогосподарську техніку та запчастини до неї; 7) послаблення адміністративних заходів проти підсобних господарств тощо.

Кризові явища: 1) низька віддача від вкладених коштів (на поч. 1980-х рр. 40% колгоспів і радгоспів УРСР були збитковими); 2) недостатня кількість і низька якість сільськогосподарської техніки; нестача міндобрив, хімічних засобів захисту рослин тощо; 3) нераціональне використання земельних ресурсів (непродумана меліорація, віддача чорноземів під забудову, прокладання на родючих землях шляхів, створення водосховищ тощо); скорочення посівних площ; 4) недбала переробка та зберігання врожаю; результатом була щорічна втрата третини овочів і фруктів, 10% зерна; 5) недостатній розвиток соціальної сфери села, відтік молоді в міста; поява неперспективних «умираючих» сіл (з 1966 р. по 1985 р. із мапи УРСР зникло понад 1502 села);

У занедбаному стані залишалися в ті роки соціальна й духовна сфери на селі. На середину 80-х років половина українських сіл не мали шкіл; у 34 % сіл не було амбулаторій; 30 % сіл не мали навіть клубів. У середньому за рік у місто йшло 200-300 тис. осіб. Протягом 1966-1978 рр. з українського села виїхало 4,6 млн. людей, в основному молоді. Це зумовило гострий дефіцит робочої сили. Тисячі студентів, робітників, інженерно-технічних і наукових працівників, солдатів змушували протягом сезону працювати на полях республіки, переробних підприємствах, овочевих базах тощо.

У 70-ті роки, за умов згортання господарських реформ, темпи розвитку сільського господарства України суттєво уповільнились. У роки десятої п'ятирічки (1976-1980 рр.) приріст продукції с/г становив щорічно тільки 1%, а в роки одинадцятої (1981-1985) - всього 0,47%.

У травні 1982 р. пленум ЦК КПРС оприлюднив Продовольчу програму, реалізація якої мала протягом 8 років цілком забезпечити населення країни основними видами продовольства. З прийняттям програми вдвічі зросли капіталовкладення у сільське господарство: від 15,8 млрд. крб. у 1966-1970 рр. до 30,5 млрд. крб. у 1981-1985 рр. Продуктивність праці в СРСР була в 5 разів нижчою, ніж у США, в три рази - ніж у Бельгії, Голландії, Франції. Займаючи 5-6% сільськогосподарських угідь республіки, присадибні ділянки забезпечували третину всього обсягу виробленого м'яса, чверть молока і майже 40% картоплі.

Незважаючи на все це в сільському господарстві України сталися певні позитивні зміни. На кінець 1985 р. у республіці налічувалося 7363 колгоспи і 2273 радгоспи. Парк сільськогосподарських машин у 1985 р. складався з 445,8 тис. тракторів і 111,7 тис. збиральних комбайнів. Посівна площа в 1985 р. становила 32656 тис. га, у тому числі під зерновими 16077 тис. га, технічними 3669 тис. га, картоплею і овоче-баштанними 2208 тис. га. Протягом 70-80-х років Україна забезпечувала до 60% союзного виробництва цукру, 40% - соняшнику та овочів, 25% - м'яса, масла та консервів.

Прискореними темпами знищувалося основне національне багатство України - її землі. Близько 2% кращих ґрунтів було затоплено штучними морями та великими водосховищами, ще 6% земель, опинилися в критичному стані через ерозію. Меліорація була недостатньо ефективною.

Дисидентський рух

Передумовами опозиційного руху в Україні були практично її бездержавний статус, відсутність демократії, утиски національної культури, переслідування релігії та церкви, русифікація корінного населення.

Дисидентство (незгодні) – це опозиційний рух проти панівного державного ладу, протистояння офіційній ідеології та політиці. Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР, боротьба проти русифікації, боротьба за незалежну Україну та національне відродження.

Зародився дисидентський рух в СРСР, зокрема в УРСР у середині 1950-х рр. та існував до розпаду СРСР. Дисиденти підхопили естафету боротьби за громадянські й національні права українського народу з рук попередніх поколінь та є містком між визвольною боротьбою 1917-1921 рр., боротьбою вояків ОУН-УПА та проголошенням незалежності у 1991.

Помітний вплив на формування інакодумства в Україні справляли зовнішні фактори. Розпад світової колоніальної систем на рубежі 50-60-х років, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні «Загальною декларацією прав людини».

Підтримуючи ідеали національно-визвольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними методами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій. Дисидентство було загальноукраїнським явищем і існувало в усіх регіонах України: в Центрі і на Сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); в західній частині (Галичина); на Півдні (Одеса, Миколаїв, Херсон). Водночас, українському дисидентству не вистачало організаційного оформлення та соціальної бази, бо формувалось воно із представників інтелігенції.

Причини виникнення дисидентського руху: 1). поліпшення внутрішньополітичного клімату за часів «відлиги», що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби; 2) антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Чехословаччині); 3) постійні утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя, політика русифікації.

Форми боротьби дисидентів: 1). протести, звернення на адресу керівників країни, «відкриті листи» до ООН; 2).поширення нелегальної літератури (самвидав); 3) створення в Україні дисидентських організацій.

Дисидентство складалося із чотирьох основних течій:

1) За соціалізм з «людським обличчям» - виправлення сталінських викривлень соціалістичного ладу;

2) демократично-правозахисне представлене у Росії академіком А. Сахаровим та письменником О.Солженіциним, а в Україні - Петром Григоренком, Левком Лук’яненком, Олесем Бердником, Юрієм Бадзьо та іншими;

3) національно-визвольне дисидентство, яке рішуче засуджувало російський шовінізм, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод українського та усіх народів. До цього напряму належали Іван Дзюба, Степан Караванський, Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл та інші

4) релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свобода совісті. Найвідомішими представниками релігійного дисидентства були Георгій Вінс, Іван Гель, Володимир Романюк, Йосип Тереля;

Для боротьби з незгідними 25 грудня 1958 р. був схвалений Закон СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини», а в новій редакції Кримінального кодексу УРСР була збережена 62 стаття - «антирадянська агітація та пропаганда». Проти дисидентів використовували звільнення з роботи, виключення із партії, арешти, ув’язнення, висилку, позбавлення громадянства, громадське цькування, лікування у психіатричних лікарнях. У 1967 р. в структурі КДБ створюється спеціальне «п'яте управління», на яке режим поклав обов'язки боротьби з «ідеологічними диверсіями», а по суті - з інакодумцями. Арешти проти дисидентів відбувались трьома хвилями:

ü Перша (серпень-вересень 1965) – арештовано 25 чол. Серед них - літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський, генерал Г. Григоренко.

ü Друга (1970-1972) – понад 100 чол. Були ув'язнені В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус, Ігор Калинець та інші;

ü Третя (початок 1980-х) – арештовано біля 60 чол.

Комітет держбезпеки при Раді Міністрів УРСР рапортував у 1960 р., що за період 1954—1959 рр. у республіці ліквідовано 183 антирадянські організації і групи, притягнуто до кримінальної відповідальності 1879 осіб, вжито профілактичних заходів щодо 1300 громадян.

Найвідоміші дисидентські організації в Україні кінця 50-х рр..

1) Український революційний центр (УРЦ, 1953, Львів) - вимоги запровадження демократичної системи, суверенітету України, встановлення державних кордонів нації в її етнографічних межах, свободи організації й діяльності різних політичних партій;

2) «Реалістичний робітничий гурток демократів» (1956, Донбас) – програма створення демократичної партії, яка повинна була стати альтернативною КПРС і повести боротьбу за зміну суспільного ладу в СРСР. На чолі – Є.Доніченко.

Українська робітничо-селянська спілка (УРСС, 1958, Львів) - ненасильницький, конституційний вихід України зі складу СРСР. Організатор спілки Л. Лук'яненко був засуджений 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. Група Л. Лук'яненка була не єдиною самостійницькою організацією України. Подібні позиції обстоювали Об'єднана партія визволення України, що існувала у 1953 - 1959 рр., створені у 60-х роках Український національний комітет (УНК, 57 чол. Лідери Б. Грицина і І. Коваль страчені), Український національний фронт (УНФ, 5 чол.) та інші організації.

Широку хвилю протестів у середовищі прогресивної української інтелігенції викликав підпал 24 травня 1964 р. у фонді українських Рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР (справа Погружальського).

Відповіддю на арешти дисидентів стала стаття Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), в якій автор проаналізував основні причини, що зумовили акції протесту української інтелігенції, засудив політику ігнорування громадських прав українського народу, піддав критиці національну політику КПУ.

Опозиція в другій половині 60-х - на початку 70-х років. Згортання демократичних процесів «хрущовської відлиги», зросійщення та зневага до української мови і культури викликали спротив частини українського суспільства.

У вересні 1965 р. під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» картини С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів серед інтелігенції, які відбувалися влітку 1965 р., виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Ініціатори були звільнені з роботи.

Листи-звернення до керівників УРСР і СРСР були однією з найпоширеніших форм протесту в ті роки. Серед тих, хто підписував (їх називали «підписантами»), було кількасот представників української інтелігенції, зокрема П. Майборода, поети Л. Костенко та І. Драч авіаконструктор О. Антонов І. Світличний, М. Коцюбинська, 3. Франко, Є. Сверстюк.

Іншою формою діяльності дисидентів стало поширення підготовлених ними книг, статей, відозв, що викривали і засуджували політику влади. Ці матеріали потайки переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук у руки. Така система поширення інформації називалася «самвидавом». У 1966 р. зі своєю першою «самвидавською» роботою «Правосуддя чи рецидиви терору?» виступив молодий журналіст В'ячеслав Чорновіл. 1967 р. В. Чорновіл завершив роботу над збіркою матеріалів про долю двадцяти засуджених інтелігентів з промовистою назвою «Лихо з розуму ”, що й послужило приводом до його арешту і ув'язнення. Валентин Мороз 1970р. був заарештований вдруге за написання есе «Мойсей», «Хроніка опору», «Серед снігів» і засуджений до 14 років ув'язнення. У відповідь він написав працю «Репортаж із заповідника ім. Берії». Важливою подією суспільного життя став початок виходу в січні 1970 р. «самвидавського» журналу «Український вісник». До 1972 р. побачили світ шість його номерів.

У 60-х роках була започаткована традиція - 22 травня вшановувати пам'ять Т. Шевченка. Саме цього дня 1861 р. труну з тілом Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання. В пам'ять про цю подію біля пам'ятника Шевченкові навпроти Київського університету 22 травня кожного року збиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах тощо. 22 травня 1967 р. міліція розігнала учасників зібрання і заарештувала чотирьох із них, які після мовчазної демонстрації були звільнені.

Заслугою дисиденства 70-х стало вироблення власної ідеологічної платформи. Вона полягала у реалізації українським народом права на самовизначення, використання рідної мови, національної культури, формування елементів громадянського суспільства та дотримання прав людини. У відповідь влада в 1972 р. заарештувала понад 100 представників інтелігенції. Були ув'язнені В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус, Ігор Калинець та інші правозахисники.

Рух Опору в Україні в другій пол. 70-х -на початку 80-х р. Масові арешти 1972 р., спрямовані проти дисидентів, стали першим актом політичних репресій, що розпочалися в Україні і дістали назву «великого погрому», який проводив секретарь ЦК з ідеології В. Маланчука. За його ініціативою від посад було усунуто ряд керівників, котрі симпатизували ідеям національного відродження та посаджені ті, хто підтримував ідею русифікації України. Масові репресії 1972 р. на деякий час зупинили активність дисидентів. Однак, уже в 1974 р. побачили світ 7-й та 8-й випуски «Українського вісника», за редакцією Степана Хмари.

У 1975 р. уряди 35 держав Європи і Північної Америки, у тому числі й уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, які закріплювали нові відносини в Європі, повинні були забезпечити дотримання у кожній з країн високих принципів демократії, прав людини. 9 листопада 1976 р. найбільш активні правозахисники об'єдналися в Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, або Українську гельсінську спілку (УГС). Вона стала найбільшою правозахисною організацією в республіці, її керівником став письменник Микола Руденко, а серед 36 членів були такі відомі дисиденти, як Петро Григоренко, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична. В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Святослав Караванський, Оксана Мешко, Олесь Бердник та ін.УГС відрізняло від попередніх правозахисних організацій те, що вона була відкритою громадською організацією. У лютому 1977 р., було заарештовано її керівників - Миколу Руденка та Олексу Тихого. У 1980 р. було заарештовано О. Шевченка, В. Чорновола, В. Стуса, С. Хмару. Із 37 членів Української Гельсінської Спілки (УГС) 23 було засуджено, 6 позбавлено радянського громадянства, а троє В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в засланні, у концтаборах. Закордон вислано: Л.Плющ (1976), П.Григоренко (1977), Н.Світлична (1978), В.Мороз і пастор Г.Вінс (1979) та С.Караванський, Н.Строката і В.Малинкович (1980).

Церква. Антирелігійна кампанія, яка проходила на зламі 50-60-х років передбачала посилення атеїстичної роботи. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ. На початку 1962 р. істотні зміни було внесено до законодавства, щодо відкриття церков та молитовних будинків. Державні податки на релігійні громади сягали понад 80%. Протягом 1957-1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. У Запорізькій області залишилося 9 храмів, на Дніпропетровщині - 26, у Криму - 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки закривалися в усіх регіонах.

Шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х - початку 60-х років спричинили зародження та зростання релігійного дисидентства. Формально ліквідована Греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, «катакомбних» умовах. Існувало декілька до 350 парафій (громад). Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який у 1963 р. прибув до Ватикану після багаторічного сибірського заслання. У 1982 р. колишній в'язень таборів Йосип Тереля став одним з організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви. Мужньо відстоював права віруючих один із лідерів українського дисиденства В. Романюк. Саме завдяки його діяльності з'явилася опозиція режимові в Російській православній церкві, яка на той час фактично перебувала під цілковитим контролем держави.

Значну частину релігійного дисидентства становили члени протестантських сект євангельських християн-баптистів, єговістів тощо. Особливу активність у справі їх захисту проявляли Петро Вінс - член УГС, та його син - один з провідників-баптистів пастор Георгій Вінс.

Придушення. На початку 80-х років дисидентський рух в Україні було практично розгромлено. Головною причиною цього була відсутність у дисидентів належної політичної мобільності, активних зв'язків з масами, здатних забезпечити їм дієву і рішучу підтримку широких верств населення, зокрема робітників та селянства. Бракувало належної організованості. За соціальним складом дисиденти були переважно представниками інтелігенції.

Однак, завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово утверджувалась думка про необхідність виходу України з Радянського Союзу і створення власної незалежної держави.