2017-12-14
886
Освіта. У 1966-1967 рр. у школах республіки розпочався перехід на нові навчальні програми, який планувалося завершити за 10 років. Було запроваджено курси кібернетика у фізиці й генетики у загальній біології, а також суспільствознавство (філософії та політекономії соціалізму), у восьмих класах було введено новий курс «Основи Радянської держави і права». Запроваджувалось навчання дітей з 6 років, уведено 11-річну освіти.
У 1972 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і дальший розвиток загальноосвітньої школи». Зазначений документ, а також прийняті в 1973 р. «Основи законодавства СРСР та союзних республік про народну освіту», які основним завданням шкіл є надання середньої освіти кожному громадянинові України, незалежно від його бажання і здібностей. Було запроваджено жорсткі критерії оцінки роботи навчальних закладів за кількісними показниками. Охоплення всієї молоді середньою школою негативно вплинули на якість навчання, оскільки вела до знецінення знань, оскільки високу оцінку керівництва міг дістати тільки той педагог, учні якого мали високі оцінки. Заробітна плата вчителів була низькою.
Особливий акцент у 60-80-х роках робився на трудовому вихованні учнівської молоді. Учні мусили оволодіти робітничими та сільськогосподарськими спеціальностями. Багато уваги приділялось також різним формам відпочинку та оздоровленню дітей і підлітків - у позаміських, міських, шкільних і колгоспних піонерських таборах. У 60-ті роки різними літніми оздоровчими заходами щороку охоплювалося близько 4 млн учнів.
Малокомплектні початкових і восьмирічні школи, особливо у сільській місцевості, закривались. У 60-х роках кількість загальноосвітніх шкіл у республіці зменшилася на 3160, у 1980 р. в Україні їх було 20935, що майже на 9,3 тис. менше, ніж у 1960 р. чисельність учнів впала з 7,4 до 6,6 млн. чол..Талановитими педагогами були В. Сухомлинський та В. Шаталов.
У листопаді 1978 р., Міністерство освіти УРСР направило на місця директиву під назвою: «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки». Це означало початок нової хвилі русифікації закладів народної освіти. В обласних центрах республіки наприкінці 70-х років українські школи становили лише 22%, а російські - 78% загальної кількості шкіл. Усього за 1960-1980 рр. число україномовних шкіл у республіці зменшилося на 8,7 тис.
У травні 1983 р., ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли таємну постанову «Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх і навчальних закладах союзних республік». У червні 1983 р. постановою уряду призначалися надбавки в розмірі 15% зарплати вчителям російської мови та літератури «за особливо складні умови роботи». Зменшувалася кількість видань українською мовою, у тому числі й для дітей. Якщо у 60-х роках на українському книжковому ринку понад 60% книжкової продукції друкувалося українською мовою, то у липні 1990 р. - менше як 20%.
Професійно-технічна освіта. Важливу роль у підготовці кваліфікованих кадрів робітників починають відігравати заклади професійно-технічного навчання. Для молоді, що закінчила восьмирічну школу, було створено професійно-технічні училища, навчання в яких, як і раніше, залишалося безплатним. При цьому учні перебували на утриманні держави. Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі професійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального закладу - середні професійно-технічні училища. Кількість навчальних закладів професійно-технічної освіти збільшилась за 1959-1980 рр. в 1,3 рази, а число учнів і студентів більш ніж удвічі. Розширився перелік спеціальностей, за якими велася підготовка кадрів.
Вища освіта. Істотних змін у діяльності вищої школи України у 70-80-х роках не відбулося, хоча загальна кількість вузів збільшилася, були створені Донецький, Сімферопольський і Запорізький університети. Впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою. Кращим випускникам середніх шкіл та профтехучилищ надавалися пільги при вступі до вузів і технікумів. Протягом 60-х років відкрито Луганський машинобудівний та Краматорський індустріальний, Донецький політехнічний інститути, Київський інститут народного господарства, Запорізький машинобудівний та ін. Крім того, з метою забезпечення республіки мистецькими кадрами в Харкові у 1963 р. відкривається Інститут мистецтв. У 1964 р. було засновано Донецький університет, у 1969 р. - Київський інститут культури, в 1972 р. - Сімферопольський, а в 1985 р. - Запорізький. Було розпочато підготовку інженерів з таких спеціальностей, як електронні прилади, промислова електроніка, обчислювальна техніка, електроакустика, механізація обліку й обчислювальних робіт та ін. У 1980 р. в Україні, загальна кількість населення якої становила 50,1 млн чол., працювало 5,3 млн спеціалістів із вищою та середньою спеціальною освітою.
Наука. В умовах науково-технічної революції, яка охопила економічно розвинуті країни, наука все більше перетворювалася на безпосередню продуктивну силу. Але радянському режимові виявилося не під силу належним чином скористатися досягненнями НТР. Відсутність інтелектуальної свободи гальмувала прогрес радянської науки.
Рівень матеріально-технічного оснащення союзних наукових установ був значно вищий за республіканський. Поширилась практика переманювання відомих українських учених на роботу до Москви, Ленінграда, інших міст Росії («втеча мізків»).
Центром наукових досліджень республіки залишалася Академія наук УРСР, яку із 1962р. очолив Б. Патон. До складу АН в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис. чол., а на початку 80-х років в її установах працювало вже 70 тис. учених. За короткий строк світовим лідером у сфері порошкової металургії став Інститут проблем матеріалознавства, першим директором якого був академік І. Францевич. У 1969 р. в умовах космічного вакууму й невагомості на кораблі «Союз-6» завдяки розробкам учених Інституту електрозварювання вдалося вперше у світі провести зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі. Створено плавильну установку «Уран» для вивчення плазми і керованої термоядерної реакції.
Певні зрушення відбулися у сфері сільськогосподарської науки. Колектив Миронівського науково-дослідного інституту під керівництвом академіка В. Ремесла селекціонував нові сорти пшениці, якими в СРСР засівалося 8 млн га. В Україні було виведено сорти цукрових буряків з одноростковим насінням, що дозволило збільшити їхню врожайність.
Помітним явищем у гуманітарній науці стало завершення видання під керівництвом академіка П. Т. Тронька 26-томної «Історії міст і сіл України» (1976). Також у 1979 р. завершено видання Інститутом історії АН УРСР багатотомної «Історії Української РСР», «Історії українського мистецтва», «Історії української літератури», «Словник української мови».
У Торонто в 1972 р. вийшла друком праця М. Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання", де було піддано критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди. У 1979 р. завершив свою історико-філософську працю "Лист до російських та українських істориків" філолог Ю. Бадзьо, який заперечує теорію "триєдиного походження трьох слов'янських народів - російського, українського і білоруського".
Продовжувалось грубе втручання партійних органів у наукову діяльність, зокрема у галузі суспільних наук. Особливо проявив себе у боротьбі з буржуазним націоналізмом та антирадянською ідеологією секретар ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчук. Саме з його ініціативи на початку 70-х років в середовищі української інтелігенції відбувся «великий погром». Поширеним явищем стало вилучення з бібліотек «небажаних творів» чи наукових праць авторів.
Література. Офіційними виконавцями волі партії були відповідні громадські організації - спілки письменників, художників, композиторів тощо. Чисельність Спілки письменників, наприклад, перевищувала 900 чоловік. Виконання волі партії стимулювалися лауреатськими званнями, почестями і матеріальним достатком. Більшість українських письменників залишалася на позиціях офіціозу і соціалістичного реалізму. О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, М. Стельмах у 1966 р. були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці та нагороджені у 1962 р. Шевченківською премію. Відомими були твори М. Стельмаха «Правда і кривда», «Дума про тебе», П. Загребельного «Диво», «Розгін», І. Білика «Меч Арея» та багато інших
Однак була інтелігенція, яка вбачала причини занепаду національної культури у звуженні сфери вживання української мови, у відсутності реального суверенітету. У своїх творах вони протестували проти цього, що викликало реакцію влади, зокрема секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчука. Десятки талановитих письменників, поетів, журналістів були звинувачені у «націоналізмі» й «антирадянщині», позбавлені можливості друкуватися, були виключені зі складу Спілки письменників України. У 1968 р. з ініціативи тодішнього партійно-державного керівництва розгорнулася кампанія цькування Олеся Гончара за його роман «Собор», а також інші твори – «Берег любові», «Чорний Яр». Був вилучений з широкого читання талановитий роман Р. Іваничука «Мальви», пронизаний боротьбою з манкуртизмом. Зі своїми вільнолюбними художніми творами не могли пробитися до українського читача письменники Ю. Дрозд («Мертва зона»), Є. Гуцало («Південний комфорт»), Р. Федорів, І. Чандей, та інші.
Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед політичної публіцистики. З'явилися твори "Лихо з розуму" В. Чорновола - збірка документів і біографічних відомостей про жертви репресій 1965 - 1966 рр.; "Собор у риштованні" - літературно-публіцистичне есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам, що порушувалися в романі О. Гончара "Собор"; антисталінські статті В. Мороза "Репортаж із заповідника імені Берія" і "Серед снігів".
До числа здобутків письменників -«шістдесятників» можна віднести вірші Івана Драча з книжки «Корінь і крона», ліричну збірку «На срібному березі» Миколи Вінграновського, «Розп'яття» Петра Скунця, «Таємницю твого обличчя» Дмитра Павличка, «Перевтілення» Віталія Коротича. Ліна Костенко видала "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961) та книгу віршів «Над берегами вільної ріки». У 1979 р. вона видала свою «Марусю Чурай» - роман у віршах, який в 1987 р. удостоєний Державної премії України. Однак, були зняті з виробництва збірки письменниці «Зоряний інтеграл» та «Княжа гора».У 1985 р. помер в мордовському таборі сорокасемирічний поет Василь Стус. За збірку «Дорога болю» посмертно удостоєний звання лауреата Державної премії Української РСР у галузі літератури за 1990 р.
Музика. Понад 200 чоловік об'єднувала Спілка композиторів України. Прекрасну, яскраву серію пісень створив у ті роки Платон Майборода, плідно працював уславлений композитор Олександр Білаш. Людиною великого таланту і музичного чуття був Володимир Івасюк - молодий композитор, уродженець Буковини. Він мав хист і до музики, і до поезії, складав віршовані тексти для своїх музичних творів. Його пісні "Я піду в далекі гори" (1968), "Червона рута" (1969), "Водограй" (1969) були популярні в Україні та за її межами. Пісня "Червона рута" дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. проводиться в різних містах України.
Набули популярності пісні на слова А. Малишка «Пісня про рушник», М. Ткача «Марічка», М. Сингаївського «Чорнобривці», Д. Павличка «Два кольори». Нових барв набула в 70 - 80-ті роки музика Л. Дичко, І. Шамо, М. Скорика, Є. Станковича. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук.
У нелегких умовах русифікації чимало мистецьких колективів зуміли зберегти національний колорит, майстерність, високий творчий потенціал, яскравий талант. Серед них - заслужений державний хор ім. Вірьовки, творче об'єднання «Трембіта», академічна хорова капела «Думка», заслужений ансамбль танцю УРСР ім. П. Вірського, капела бандуристів України, Гуцульський і Буковинський ансамблі пісні і танців..Діялинародні ансамблі «Ятрань»із Кіровограда, «Чорнобривець» із Миронівки, «Дарничанка» із Києва, Державний ансамбль танцю України ім. П. Вірського.
Оперний спів. У 1980-1982 рр., вперше за довгі роки Державний академічний оперний театр України брав участь у знаменитому Вісбаденському фестивалі, де поставив оперу «Тарас Бульба» М. Лисенка. Були створені яскраві оперні твори: «Тарас Шевченко», «Ярослав Мудрий», «Король Лір» Г. Майбороди, «Мамай», «Вій», «Шельменко-Денщик» В. Губаренка, «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Лісова пісня» В. Корейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, Друга симфонія Б. Яровинського, цикл "Батьківщина" М. Дремлюги,
Успішно репрезентували українське оперне мистецтво на Батьківщині і за кордоном чудові виконавці класичних оперних партій: Євгенія Мірошниченко, Гізела Ципола, Марія Стеф'юк, Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов'яненко, Анатолій Мокренко та інші.
Театр. Кількість театрів в УРСР у 1965 - 1985 рр. збільшилася з 61 до 89. Український театр дедалі більше втрачав національну особливість. З нього за роки застою майже зовсім було витіснено українську мову. У 70-80-х роках хвиля русифікації охопила і театральне мистецтво. Менш як 30% професійних театрів республіки залишилися українськими. В Одесі з шести театрів лише один залишався українським. У столиці України з семи театрів статус українського зберіг лише драматичний театр ім. Івана Франка. Із семи театрів юного глядача лише Львівський був українським. Театральних закладів, які б ставили вистави мовою інших народів України, взагалі не існувало, хоча в Україні проживали представники понад 100 національностей. Відомими були академічні драматичні театри ім.. І. Франка у Києві, ім.. Т. Шевченка у Харкові, ім.. М. Заньковецької у Львові, театри опери і балету у Києві та Львові.
Плідно працюють українські драматурги. Схвалення громадськості дістали вистави "Фауст і смерть" О. Левади, "Веселка" М. Зарудного, "Нащадки запорожців" О. Довженка, "Де твоє серце" О. Коломійця та ін. На українській сцені плідно працювали режисери С. Сміян, А. Скибенко, О. Король, В. Афанасьєв, О. Беляцький, І. Равицький, В. Загоруйко, В. Козьменко-Делінде, М. Шейко. Високохудожні образи створювали актори Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко.
Світовий балет. Іван Путров, Вадим Писарев, Броніслава Ніжинська, Вацлав Ніжинський, Серж Лифар
Кіно. У 1961р. в Київському інституті театрального мистецтва ім.. І. Карпенка-Карого відкрито кіно факультет та у 1970р. організовано кінофестиваль «Молодість». Діяли трикіностудії республіки - Київська ім. О. Довженка, Ялтинська, Одеська, студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів, які щорічно випускали на екрани 18 – 20 фільмів. Визначним явищем українського кіно стала творчість С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики, О. Фіалка, О. Савченка, Р. Сергієнка, К. Муратової, Л. Бикова. У 1963 р. було створено Спілку працівників кінематографії України. У 1960-ті рр. знімали фільми близько 80 режисерів, які зняли біля 170 фільмів.
Друга половина 60-х - 70-ті роки стали періодом формування неповторного напряму кіномистецтва - українського поетичного кіно. Започаткували його випущені в цей час художні кінострічки «Камінний хрест» (режисер Леонід Осика), «Криниця для спраглих» (режисер Юрій Іллєнко, сценарій Івана Драча), «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Іван Миколайчук), «Тіні забутих предків» (режисер Сергій Параджанов). Доля цих видатних картин, які увійшли до скарбниці світового кіномистецтва, була досить складною. Фільм «Криниця для спраглих» взагалі не був випущений на екрани. «Вечір напередодні Івана Купала» режисера Ю. Іллєнка випущено незначною кількістю копій, а «Тіні забутих предків», протягом 20 років не згадувалися жодним словом. Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить той факт, що в 1965 р. фільми "Тіні забутих предків" та "Білий птах з чорною ознакою" одержали призи на міжнародних фестивалях, що утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кінематографу.
У 70-х роках схвалення глядачів дістали такі визначні твори вітчизняної кінематографії, як «У бій ідуть тільки старики», «Ати-бати, йшли солдати» режисера Леоніда Бикова, «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавілон ХХ» І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети кінотворів «Женці», «Високий перевал» В. Денисенка та ін. Водночас С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Миколайчук зазнали гонінь. У 80-х знімають режисери В. Гресь («Чорна курка, або Підземні жителі») та І. Миколайчук («Вавилон XX»).
Архітектура. Першочерговим завданням у цей період стало зведення житла, потреба в якому була дуже нагальною. Період 60-90-х років XX ст. - це перехід до індустріальних методів будівництва, крупноблочних і крупнопанельних споруд. На художню виразність споруд впливали будівельні матеріали - бетон, залізобетон, метал, скло. Було розроблено типові проекти, за якими здійснювалася забудова міст і сіл (90 % житлових і 80 % культурно-побутових споруд у містах і селищах). Масова житлова забудова 60-70-х років задовольняла потребу в житлі, однак внаслідок ігнорування принципу неповторності було втрачено національну своєрідність архітектури.
По-справжньому новаторськими спорудами стали концертні зали "Україна" у Харкові (1963; арх. В.Васильєв, Ю.Плаксиєв, В.Реусов) та Києві (1970; арх. Є.Мариченко, П.Жилицький), (тепер - Національний палац мистецтв "Україна"), а також Будинок інституту технічної інформації (1971, архітектори Л. Новиков, Ю. Броєв) у Києві.
У 70-х роках стали заповідниками міста Львів, Луцьк, Кам'янець-Подільський, Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький. Створюються музеї народної архітектури і побуту (5) - у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях.
Скульптура. До небагатьох справжніх творів монументального мистецтва того часу слід віднести пам'ятник Лесі Українці у Києві і Тарасові Шевченку в Москві (1964; скульптори М.Грицюк, А.Фуженко, Ю.Синькевич; архітектори А.Сницарєв, Ю.Чеканюк). У Києві встановлено пам'ятник Миколі Щорсу (1954; скульптори М.Лисенко, В.Бородай, архітектори О.Власов, О.Заваров). Бронзова кінна статуя командира червоної дивізії у роки громадянської війни, нагадує відомі кондотьєрські скульптури періоду Ренесансу.
До кращих у художньому відношенні тогочасних монументів належать: у Києві - пам'ятники російському поету О. Пушкіну (1962) й українському композитору М.Лисенку (1965; скульптор О.Ковальова); у Володимирі-Волинському - меморіальний пам'ятник жертвам фашизму (1965-1966; скульптори Т.Бриж, Є.Дзиндра).
У Львові 1964 р. споруджено пам'ятник Іванові Франку (скульптори В.Борисенко, Д.Крвавич, Е.Мисько, В.Одрехівський, Я.Чайка). Гранітна постать Івана Франка разом з п'єдесталом сягає висоти 20 м. Два бокові пілони зображаєть барельєфи "Гніт" і "Визволення".
Важкими були 60-80-ті роки в житті Івана Гончара - знаного українського скульптора, автора пам'ятників Максиму Горькому в Ялті, Тарасові Шевченку в Яготині, народній художниці Катерині Білокур у селі Богданівна на Київщині. Уславилась Теодозія Бриж - яскравий представник Львівської школи скульптури, яка створила скульптуру "Орфей" (1976) - надгробний пам'ятник видатній оперній співачці Соломії Крушельницькій.
Споруджувалися численні меморіальні комплекси, зокрема комплекс Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp., який займає площу 10 га на пагорбі понад Дніпром (на місці старої Київської фортеці). Задум скульптора Є.Вучетича здійснила група авторів у 80-х роках (скульптори В.Бородай, Ф.Согоян; архітектори В.Єлізаров та ін.). На самому приміщенні музею, ніби на п'єдесталі, встановлено статую Вітчизни-Матері заввишки 62 м.; меч у її правиці має довжину 16 м.
В еміграції уславився Леонід Молодожанин (Лео Мол; 1915 -?), родом з Волині, який досяг світового рівня. Створив пам'ятники Тарасові Шевченку у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айресі (1971), Володимиру Великому в Лондоні (1990). Творчий доробок митця вміщує близько сотні скульптурних портретів, понад 50 вітражів у храмах. Вирізняють вирізьблені погруддя Папи Іоанна XXIII, Павла VI, Іоанна Павла II, кардинала Йосипа Сліпого, Івана Огієнка.
Живопис. Розвивалася українська школа живопису. Чимало художників працювали на партійне замовлення, зображуючи будні розвинутого соціалізму. Більшість же майстрів пензля славили природу рідного краю, демонструючи високий художній хист і смак. Відроджують давню традицію українського народного живопису Т. Яблонська та В. Зарецький. Вони стали фундаторами фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві.
Високу оцінку дістали картини "Ранок Сибіру" В. Чеканюка, "Незабутнє. 1943 рік" А. Пламеницького, "Урожай" А. Сафаргаліна, "Вистояли" В. Пузиркова, "Неходженими стежками" О. Хмельницького, скульптурні твори М. Рябініна, А. Білостоцького, В. Бородая, графічні аркуші Г. Якутовича, О. Пащенка, В. Мироненка, А. Базилевича, І. Селіванова. Люди милувалися полотнами М. Дерегуса, В. Шаталіна, М. Серветника, А. Ерделі, Ф. Манойла, И. Кошая. Твори художників-новаторів просто знищувались. Така доля спіткала композицію рельєфів Стіна пам’яті художників А. Рибачука і В. Мельниченка на Байковій горі в Києві. Кращі художні полотна, навіть в умовах тоталітарного режиму, сприяли формуванню естетичних смаків народу, допомагали збереженню традицій.
Преса. На початку 1966 р. виходило 15 республіканських газет, 33 обласні та 348 районних, діяло понад 60 поліграфічних підприємств і організацій та 26 видавництв. У республіці діють 12 потужних телевізійних центрів. Вже на початок 1965 р. трудящі республіки мали 2,5 млн телевізорів. У 1970 р. було видано 8133 назви книжок та брошур, у 1988 р. - 8311 видань. При загальному збільшенні тиражів з 121,5 до 184,6 млн примірників кількість українських зменшилася з 92 до 78,9 млн. Левову їх частку становили книжки видавництва "Веселка" та брошури товариства "Знання".
Культосвітні заклади. У 50 - 80-ті роки відбувався подальший процес розширення мережі клубів, бібліотек, кінотеатрів, театрів, музеїв. Уже на початок 1965 р. в Україні працювали понад 29,3 тис. масових бібліотек, 130 музеїв, 26,5 тис. клубних закладів, з них 23,2 тис. - на селі. У художній самодіяльності брали участь понад 4 млн. трудящих; у республіці діяло понад 120 тис. аматорських гуртків, 105 самодіяльних народних театрів, 48 народних ансамблів і симфонічних оркестрів.
Важливою подією в культурному житті республіки стало відновлення в 1966 р. Українського товариства охорони пам'ятників історії та культури.
