Брежнєвський «застій» 1964-1985 рр

Зміна курсу СРСР у жовтні 1964 р. відбувалась під гаслом подолання волюнтаризму і суб’єктивізму Хрущова. Л. Брежнєв, обійнявши посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, поступово сприяв реанімації сталінізму у пом’якшеному вигляді, а також створенню культу своєї особи. Партійно-державна номенклатура фактично перетворилася на новий правлячий клас радянського суспільства.

Ключове місце в ієрархії влади України займав перший секретар ЦК КПУ П. Ю. Шелест (1963-1972). Петро Шелест відстоював інтересів республіки, зокрема - у визначенні інвестицій в її економіку, в мовній і культурній сферах. Особливе незадоволення у Шелеста викликала політика русифікації, яка в цей час набирала обертів. П. Шелест прагнув зберегти той поміркований і контрольований центром український автономізм, який утвердився за правління М. Хрущова. П. Шелест ініціював запровадження Шевченківської премії як вищої нагороди республіки, захищав українську мову, підтримував кінорежисерів С. Параджанова та Ю. Ієнка, також збудував палац «Україна». Видав твір «Україна наша радянська» (1970). Усе це викликало незадоволення П. Шелестом з боку московського керівництва. На початку 1970-их pp. московське керівництво ствердило, що київські комуністи не дають собі ради з дисидентами і усунули в травні 1972 П.Шелеста. Першим секретарем ЦК КПУ після Шелеста став В.Щербицький, який слухняно здійснює лінію Москви. З відходом Шелеста від керівництва КПУ замінено й відповідального за ідеологічні справи в КПУ Ф.Овчаренка В.Маланчуком.

У середині 1960-х років було відновлено центральні міністерства у Москві, а в УРСР перетворено ряд республіканських на союзнореспубліканські (освіти, торгівлі, внутрішніх справ, сільського господарства, монтажних і спеціальних робіт, промислового будівництва, лісової і деревообробної промисловості, харчової промисловості, будівельних матеріалів, радгоспів) або їх було скасовано взагалі (юстиції, охорони громадського порядку). На 1978 діяло 28 союзнореспубліканських міністерств і 16 державних комітетів тільки при шістьох республіканських міністерствах. Нова конституція УРСР 1978 року уже не згадувала повноважень УРСР у сфері збройних сил, таким чином було формально ліквідовано союзнореспубліканське міністерство оборони.

Українські дисиденти називали вище керівництво Української РСР колоніальною адміністрацією, покликаною проводити в республіці лише політику центру. Це проявлялось у повному управління українськими підприємствами з Москви до скороченні сфери вживання української мови. В. Щербицький в офіційних виступах говорив тільки російською. В. Щербицький розгромив дисидентський рух, сприяв русифікації та «злиттю націй», дозволив збудувати в Україні 8АЕС.

У другій половині 60-х років стало очевидно, що обіцянки побудувати до 1980 р. комунізм виконані не будуть. Показники економічного росту, передбачені програмою КПРС на 1961-1970 рр., виявились абсолютно нереальними. У цих умовах центральна влада пустила до повсякденного обігу термін «розвинутий соціалізм». Народу наполегливо і цілеспрямовано прищеплювалась думка, що він живе в суспільстві, де успішно вирішуються питання задоволення життєвих потреб, процвітає економіка, розвиваються наука, освіта, мистецтво.

20 квітня 1978 р. позачерговою сесією Верховної Ради УРСР була затверджена нова Конституція (Основний Закон) республіки, текст якої повністю збігався з Конституцією СРСР (1977р.). Положення Конституції, що декларували свободу слова, друку, віросповідання, мітингів, демонстрацій, створення громадських організацій та недоторканності особи були суто декларативними.

Формально Українська РСР мала свій вищий законодавчий орган - Верховну Раду, вищий виконавчий орган - Раду Міністрів республіки, місцеві органи влади - ради народних депутатів. Однак владні повноваження кожного з цих органів на своєму рівні поступались повноваженням відповідних партійних комітетів. Партія, відповідно до ст. 6 Конституції була юридично визнаною «керівною і спрямовуючою силою». Обійняти будь-яку високу посаду у ті роки було важко, якщо кандидат на неї не був членом КПРС. Фактична влада концентрувалася в руках партії.

У період 60 - на початку 80-х років складним було також міжнародне становище, що характеризувалося протистоянням двох протилежних світових систем. Водночас Україна здійснювала політику мирного співіснування. У 1971 р. Україна підписала Угоду про заборону розміщення зброї масового знищення на дні морів і океанів, у 1974 р. - документ Визначення агресії та ін. Делегація України брала участь у Нараді з безпеки і співробітництва в Європі, у підготовці та підписанні в 1975 р. у Гельсінкі Заключного акта наради. У 1984-1985 рр. Україну було вдруге обрано непостійним членом Ради Безпеки ООН.

Етносоціальні процеси. У 1960 р. загальна чисельність населення республіки становила 42,4 млн чол., з яких 22,6 млн, або 53% були сільськими жителями. Чисельність населення України в 1985 р. - 50,8 млн. осіб. А от чисельність міських жителів збільшилась з 19,9 млн. осіб у 1960 р. до 33,2 млн. осіб у 1985 р., відповідно за цей період сільське населення зменшилося з 22,6 млн. до 17,6 млн. осіб. Це, звичайно, негативно позначилося на стані сільського господарства і призвело до загострення побутових і продовольчих проблем міста.

Урбанізація привела до того, що у 1964 р. міське населення у кількісному відношенні перевищило сільське, а на середину 80-х років воно становило вже більше 2/3 населення республіки. У 1979 р., вперше смертність сільських жителів перевищила народжуваність - розпочалася депопуляція. Невпинно погіршувалися умови праці та життя на селі, внаслідок чого протягом 1966 - 1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн осіб.

Протягом 60-80-х років відбувалося скорочення чисельності титульного етносу - українців, через зниженням народжуваності українців, та високими масштабами в'їзду до України представників інших національностей. За 30 років - з 1959 по 1989 - частка українців у загальній кількості населення республіки скоротилась із 76,7 до 72,1%, в той час як відсоток росіян збільшився з 16 до 22%. Фактично повністю зрусифікованими були українські міста, за винятком західних областей. Русифікація стала державною стратегією.

Багато українців виїжджали на роботу до Сибіру, Далекого Сходу і Крайньої Півночі. На територію України селили сім’ї радянських офіцерів. Мігрувало 350 тис. євреїв до Ізраїлю.

Рівень життя. Починаючи з 1966р. на всіх високих партійних форумах завдання підвищення життєвого рівня населення декларувалося як одне з основних завдань партії та держави. Навіть у новій Конституції Української РСР 1978 р. були зафіксовані права на гарантовану, гідну оплату праці, на забезпечення житлом, кваліфікованою медичною допомогою.

Досягнення: 1) зростання життєвого рівня населення України; 2) збільшення мінімальної та середньомісячної зарплатні, пенсій, стипендій; призначення пенсій колгоспникам; 3) збільшення майже в 5 разів загальної суми виплат та пільг за рахунок громадських фондів; 4) введення в експлуатацію великої кількості житлових будинків, шкіл, будинків культури; 5) безкоштовні медицина та навчання; 6) призначення грошової допомоги малозабезпеченим сім’ям із неповнолітніми дітьми;

Кризові явища: 1) відставання за якістю життя від сусідніх європейських країн; 2) невідповідність обсягів виробництва та реалізації товарів народного споживання потребам населення; дефіцит споживчої продукції; 3) неспроможність ефективно вирішити житлову проблему; 4) залишковий принцип фінансування соціальної сфери; 5) низька якість медичних послуг, нестача медикаментів й обладнання;

З 1964 р. колгоспники стали отримувати і пенсію у розмірі 12-30 крб. З 1971 по 1985 р. грошова маса, яка перебувала в обігу, збільшилася в 3,1 рази, тим часом як виробництво товарів народного споживання - всього лише вдвічі. Внаслідок цього, все більше товарів повсякденного попиту, особливо якісних, потрапляло до розряду дефіцитних. Довгі черги за цими товарами та гоніння за «дефіцитом» були характерною рисою побуту радянських людей у 70-80-ті роки.

Намагаючись не допустити зниження життєвого рівня громадян, керівництво держави йшло на широку закупівлю за кордоном товарів широкого вжитку. За рівнем життя Україна на початку 80-х років перебувала серед держав, що посідали 50-60 місця у світі.

У 1965-1980 рр. в Україні було побудовано 5,6 млн. квартир, 25,2 млн. чоловік одержали житло. Та, попри це, черга на житло не зникла. У роки одинадцятої п'ятирічки вона становила 1,5 млн чоловік і мала тенденцію до зростання.

В середині 60-х років було завершено електрифікацію села, кожне двадцяте село було газифіковане. Розширилось житлове будівництво, до центральних садиб практично всіх колгоспів і радгоспів пролягли дороги з твердим покриттям. Наприкінці 80-х років в медичних закладах республіки працювало 180 тис. лікарів і понад 500 тис. медичних працівників середньої кваліфікації. У розрахунку на кожні 10 тис. жителів це було більше, ніж у розвинутих країнах світу. Однак оснащеність установ охорони здоров'я і якість медичного обслуговування залишалися надзвичайно низькими.

Отже, у суспільстві поширилось розчарування у соціалістичному майбутньому та поширенню дисиденства, що викликало ідеологічний тиск влади. Моральна деградація вела до подвійної моралі, зростання злочинності, поширення алкоголізму.