Способи подолання заїкання на Заході та в Україні до ХХ століття

Заїкання є одним з найбільш складних і тривалих мовних порушень. Воно було відоме ще в глибоку давнину, так як вже у 2-ій книзі П'ятикнижжя йдеться про Мойсея, що він «був важкий на мову». Докладніше і детально розповідь про Знахарія, який раптово втратив мову і миттєво повернув втрачений дар мови, який ми знаходимо в 1 главі Євангелія Луки. У творах Геродота, Гіппократа, Арістотеля, Плутарха і Галена приклади розлади мови, які, за описом цих вчених повинні бути визнані як заїкання.

Так, наприклад, відомо, що грецький оратор Демосфен страждав в молодості якоюсь вадою мови, яка перешкоджала здійсненню його заповітного бажання – стати публічним оратором, що він, вправляючись у гучній декламації на березі моря, при чому набирав повний рот каміння, настільки позбувся цього зла, що захоплював згодом своїм ораторством слухачів.

Заїкання, подібно до інших хвороб, намагалися витягти усіма можливими і неможливими засобами. У 40-х роках ХІХ століття Диффенбахом в Берліні, який називав себе хірургом, була запропонована особлива операція для лікування заїкання, яка дійсно була проведена на 60 людях із заїканням і полягала у вирізанні клиновидного шматка з кореня язика! Так як ця важка і небезпечна операція не мала ніякої користі, то французькі та англійські хірурги намагалися замінити її іншими операціями, як, наприклад, розрізом мовних м'язів, мигдалеподібних залоз і язичка, які виявилися марні[30].

В кінці 40-х 50-х років XIX століття стали приходити до висновку, що цю хворобу неможливо вилікувати внутрішніми лікарськими засобами або операціями, і лікарі того часу почали радити заїкам для лікування цієї вади мовлення, займатися різними вправами для органів голосу і язика.

Всі вправи полягали в тому, що заїки вправлялися спочатку у вимові складних для них звуків, а потім в рівномірному читанні, в такт, після глибокого вдихання заданого пропозиції і періоду. Вправи повторювалися якомога частіше. Цей лікарський засіб, введений Коломба, Кленке, Льовес, не задовольняв усіх умов необхідних для лікування заїкання. Вважалося, що він повинен грунтуватися на усуненні хвороботворних причин:

• поверхневе, неправильне дихання;

• випадіння або ослаблення життєдіяльності нервів.

З огляду на ці причини, Р. Кен пропонує ряд вправ для усунення заїкання:

1. вправи дихання

2. вправи голосу

3. вправа в читанні і розмові.

Вправи в диханні полягали в тому, що хворі роблять глибоке вдихання через ніс і затримують повітря в легенях. Призупинення дихання триває спочатку від 5-10 секунд і збільшується до 60 секунд. Потім повітря видихається, причому один раз швидко, щосили, в один поштовх, а в іншій – повільне, продовжене розтягнуте. Мета цих вправ – зміцнення дихальних органів.

Вправи для голосу. Зробивши глибоко повільно вдих, заїки тягнуть одну з голосних, сильним грудним голосом стільки часу, скільки зможуть, це без особливого насильства і напруги. Вокалізація на початку курсу триває від 10-15 секунд, а в кінці від 20-30 секунд. Мета – зміцнення голосу.

Вправи в читанні і розмові. Вправи починаються через 4 тижні після початку курсу. Пацієнт, зробивши глибокий вдих, читає голосно і повільно по складах короткі речення. Необхідно повторювати до тих пір, поки людина не прочитає плавно, правильно і без заїкання. При цьому слід спостерігати, щоб вимова кожного окремого слова супроводжувалося ударом пальця по якомусь твердому предмету. Тривалість сеансу 30 хвилин. До кінця цього періоду хворий повинен був прочитувати багатоскладні пропозиції в один подих.

Далі йдуть вправи з читання коротких віршів. Кожен вірш читається, після глибокого вдиху, не по складах, а за ритмом. Вже через 4-5 тижнів хворі досягають хороших результатів.

Наступним етапом було вступ в розмову або бесіду. З цією метою заучувалися уривки прози, вірші, п'єси, діалоги. Ці бесіди повинні вестися звичайним, натуральним голосом.

Таким чином, Р. Кен у своїй книзі «Заїкання шепеляння, захлинання, картавість і інші вади мовлення. Сутність запобігання та лікування цих недоліків» стверджував, що тільки при сукупному вживанні всіх цих засобів, тобто при одночасних гімнастичних вправах дихання, голосу, в читанні і розмові, розумному і терплячому лікарю вдасться вилікувати це завзяте, тяжке і таємниче страждання. Але також необхідно і з боку пацієнта розумне ставлення до справи, енергія і терпіння[17].

У 1901 році Лібманном А. стверджував, що всі вправи дихання, голосу та артикуляції абсолютно зайві і часто навіть шкідливі, так як вони легко і на довгий час обтяжують мову хворого неприродними елементами.

Лібманн пропонує свою методику усунення заїкання. Він вважає, що, перш за все, необхідно прагнути до того, щоб по можливості одним разом усунути психічні моменти і ті, вимовні і не вимовні напруження, які виявляються при утворенні приголосних звуків.

При першому ж відвідуванні, не вдаючись до жодних вправ, Лібманн змушував хворого вимовляти слова з протяжними і чистими голосними без дотримання ритму. Навіть сильно заїкуваті пацієнти при першому ж сеансі вимовляли багато фраз абсолютно чисто і знову набували довіру до своєї здатності мовлення. Хворим давалося дві практичніпоради: говорити спокійно, залишити всяку довільну напруженість в розмові.

«Необхідно переконати заїку в тому, щоб він не надто багато звертав уваги на свою мову, не надто часто зупинявся на підборі«важких»слів і не надто наполегливо намагався долати їх. Навпаки, він повинен навчитися правильно говорити, не тільки з зовнішньої сторони, але так само з внутрішньої, тобто, не звертаючи особливої ​​уваги на окремі звуки. Необхідно з самого початку змусити говорити хворого різним голосом і при самих різних умовах... Тому з самого початку я змушу хворого не тільки повторювати сказане, але також відповідати на поставлені запитання, вправлятися в розмовній мові.»

Лібманн починав ці вправи таким чином, що в коротких фразах, звичайним голосом, розповідав йому якусь історію. Після цього хворий повинен був детально розповісти почуте йому.

Друга вправа полягає в тому, що хворих заставляли прочитати що-небудь вголос, і потім розповідати прочитане. І третій спосіб вправ – хворому дається не готовий матеріал, а тільки загальна тема для розмови.

При всіх цих вправах необхідно звертати увагу на те, щоб не тільки інтонація, а й вимова слів залишалися цілком природними. Тому Лібманн вважав недоречним, якщо хворих змушують голосно читати вірші. Велике значення він надавав тому, щоб хворі з самого початку звикали до плавної розмовної мови, також у присутності сторонніх людей[24].

У 1909 році Неткачев Г. перший запропонував психологічне лікування заїкання в дитячому віці. Він склав «ряд заходів, які допоможуть батькам, дітей-заїк в ранньому віці від 4-8 років».

«I. Якщо дитина несподівано захворіла заїканням після будь-якого сильного афекту, або переляку, то до неї необхідно застосувати наступний метод: а) відокремити її негайно від інших дітей в окрему кімнату; в) піддати постільному утриманні не час не менше 3-х тижнів.... При цьому потрібно не порушувати звичайних занять та ігор. Цей захід рекомендується з тією метою, щоб уникнути і придушити рухливість дитини, яка в даному випадку шкідлива, і поставити її відразу в умови одноманітності спокійної обстановки. З іншого боку встановлюється тілесний і душевний спокій. Говорити з дитиною повільніше звичайного, тихо, ясно і в той же час ласкаво.

II. Якщо судомність дитини не поступилася цим заходам, то негайно почати говорити з нею пошепки і вимагати такого ж шепоту від неї.

III. Якщо причина страху відома: собака, пожежа, сварка, шум, нічний переляк, то потрібно, під час постільного режиму, готувати поступово дитини до розповідей і випадків, що викликали такий переляк, але при цьому говорити, як ви, оповідач, або такий-то хлопчик вчинили, і неодмінно в яскравій картині сміливості, спокою, впевненості. Всі ці розповіді мають на меті викликати в уяві дитини сильне враження, мимовільне бажання порівняти себе і вчинити в таких випадках так, як розповідається в цих оповіданнях.

IV. Подібним чином вчинити рекомендується і у випадках хронічного заїкання. На першому плані – обмежувати рухливість дитини і в період погіршення говорити з ним також повільно, тихо або пошепки, не вдаючись зовсім до будь-яких прийомів дихальної гімнастики.

V. Крім цих прямих прийомів психологічного лікування можна рекомендувати також способи лікування, які слід назвати непрямими. Під час лежання хворого в ліжку можна робити йому загальний і місцевий масаж, робити теплі ванни, наприклад, два рази на тиждень, тривалістю 8-10 хвилин, з розтиранням тіла, за допомогою волохатого рушники, простирадла. Тоді дитина робиться слухнянішою, переймається і важливістю такого лікування і створюється цим самим зручні умови для свого тривалого душевного спокою, необхідного так для виправлення мови.

VI. Якщо дитина не грамотна, то обов'язково вчити її грамоти, навіть передчасно, тому що тоді при навчанні самий спосіб вимови звуків полегшується, але робити це по звуковому методу уникаючи поштовхового вимовляння, роблячи його плавним, повільним. Якщо ж дитина грамотна і вміє вже відразу вимовляти слова, то необхідно буде навчити її читати спокійно. Тут вже заїкання важче, тому що воно відбивається не тільки на розмовній, а й на книжній мові дитини».

Таким чином, з появою поглядів на проблему заїкання як на невротичний розлад, деякі автори стали надавати першочергового значення в його подоланні психотерапевтичному впливу. Крім А. Лібманна і Г. Неткачева можна назвати таких наукових дослідників, як Б. Шультесса, В. Лагузена,Г. Фремельса. Прихильники психологічного напряму в подоланні заїкання бачили в ньому, насамперед, психічне страждання. Тому вони, перш за все, враховували вплив цих засобів на його психіку[31].

Інноваційним у 1941 році став розвиток логоритмічних занять, авторами яких стали Н. Самойленко і В. Грінер. Вони вважали, що логопедична ритміка, кладе в основу своєї системи поняття ритму як початкуорганізуючого і дисциплінуючого, яке укладає будь-яку дію в певну музично-ритмічну форму і тим самим регулює поведінку логопатів. Вправи будуються на основі музичного ритму, який дає можливість багато урізноманітнити рухи і надає заняттям особливого, бадьорого, життєрадісного забарвлення.

Розглядаючи заїкання як свого роду невроз, автори ставлять основну мету – відновлення ритмічності мовної і загальної моторики. Для цього вони дають дітям спеціальні ритмічні і мовні вправи та ігри.

Перша основна задача по ритміці – розгальмувати дитину. Привітне, ласкаве відношення повинне бути у всього колективу.

Діти-заїки дуже неохоче і нерішуче сприймають кожне завдання, вважаючи за краще повторювати без кінця знайоме, те, що не вимагає зусиль. У всіх іграх потрібно заохочувати ініціативу, творчість, прагнення до дії.

Розділ мовних вправ та ігор повинен цілком спиратися на логопедичну роботу. Тільки опрацьовані види мови можна з'єднувати з рухами. Мовні вправи Н. Самойленко, В. Грінер запропонували побудувати за ступенем складності і розташували таким чином:

I – вправи на точний початок вимови. Активаційним моментом для початку мовлення може бути музичний період. Закінчується музичний період – починається мовлення. Кидок м'яча визначає момент початку вимови, розмову, обумовлений грою і введений в рамки ритму.

II – вправи на темп розміреним мовленням і ритмування її. У цих вправах використовуються вірші, які за ритмом і змістом добре узгоджуються з рухами. До них спочатку дається музичний супровід, який закріплює підтримуючий темп мови. Більш легкі вправи на цьому ступені засновані на рівномірному русі (темп), в більш важких даються зміна темпу (прискорення, уповільнення, два різних темпи), ще більш складні вправи на мовний ритм (поєднання різних темпів мови, зупинки).

III – виразність мови, логічні наголоси, паузи. Велику допомогу в цих вправах надає знайомство із засобами музичної виразності (акценти, фразування). Поєднуючи мовний ритм і фразування з музикою, виробляється виразність мови при збереженні спокійного темпу.

IV – емоційна і вольова мова. Сюди відносяться вправи на вибір різних моментів в грі: команда, керівництво грою, спонтанна мова при ігровому русі. Діти знайомляться з мовним матеріалом ритмічних вправ одночасно з рухом, крім цього, закріплення мовної частини на логопедичних заняттях (дотримуючись темпу і ритму в грі).

Одним з найбільш важких моментів в роботі є вироблення потрібного темпу, ритму і руху. Автори вважають за можливе дати для рухових завдань менш уповільнений темп, ніж для мовних, а також дати серед заняття одну вправу або гру в швидкому темпі для підвищення діяльності внутрішніх органів[27].

М. Хватцев виклав свій погляд на усунення заїкання у дітей в навчальному посібнику «Логопедія». Він вважав, що логопедичну роботу із заїкуватими дітьми слід починати з самого раннього віку, так як в цьому віці заїкання легше і швидше долається і не перешкоджає подальшому нормальному розвитку дитини. Ця робота проводиться в чотирьох планах:

Ø в сім'ї через батьків;

Ø в масових дитячих установах через вихователів, нянь;

Ø в спеціальних дитячих установах амбулаторного та стаціонарного типу.

У перших двох випадках логопед є консультантом, а в останньому - безпосереднім учителем.

При усуненні заїкання можуть бути два випадки:

Ø свіжий випадок, коли з моменту виявлення перших симптомів заїкання пройшло трохи часу від декількох днів до 2-3 тижнів, найбільше 1-2 місяці;

Ø застарілий випадок, коли заїкання триває понад 1-2 місяців.

Так само Хватцев пропонує способи вирішення. Усунення заїкання в першому випадку. Якщо заїкання настало раптово, треба припинити контакт дитини з оточуючими і відвернути його увагу від мови, заспокоїти нервову систему, встановити психічну рівновагу. Потрібно негайно помістити дитини в сприятливі умови в сенсі спокою, проводити постільний режим протягом перших днів, дотримуватися повного мовчання, потім розмова пошепки і можливо в обмежених рамках. Лікування – заспокійливі, а також снодійні засоби, щоб заїка міцно спав вночі і перебував в дрімотному стані.

Навколишні самі говорять теж тихо, повільно і спокійно. Через тиждень-другий такого режиму заїкання зникає, і дитина знову включається в звичайне життя. Однак з цього моменту до повної зрілості повинні систематично застосовуватися профілактичні заходи[29].

Усунення тривалого заїкання маленьких дітей. Коли заїкання перейшло в стійку форму, то доводиться пройти частково або повністю систематичний логопедичний курс, закріплюючи здорову відновлену мову подальшою профілактикою. Режим мовчання і усамітнення в таких умовах іноді навіть шкідливий; заїка більше зосереджується на своєму заїкання, і його пригнічений стан ще більше посилюється. Замість мовчання вводиться максимальне обмеження життя дитини: по можливості менше розмовляють з нею, створюючи обстановку зайнятості дитини іграшками, малюванням. Провідним прийомом тут є уповільнена і злита виразна і злита, з живими інтонаціями мови в унісон. Спеціальних дихальних і голосових вправ з маленькими дітьми не роблять.

Коли цей вид мовлення налагодиться, то пропонують дитині лише повторювати сказане. Але як тільки помічають у неї утруднення у вимові, то негайно ж вимовляють їх в унісон. Так опрацьовуються віршики, розповіді, картинки.

Помітивши, поліпшення, переходять до питань і відповідей. Далі пропонують дитині вимовляти самостійно маленькі віршики[19].