Нова українська літературна мова

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ, ПОБУДОВАНОЇ НА ЖИВОМОВНІЙ

ЗАГАЛЬНОНАРОДНІЙ ОСНОВІ.

ПОПЕРЕДНИКИ Т.ШЕВЧЕНКА. Т.ШЕВЧЕНКО – ОСНОВОПОЛОЖНИК СУЧАСНОГО ТИПУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Вступні зауваження:

1. Нація як соціально-етнічна категорія виростає з історії народу (етносу), сформованих протягом тисячоліть особливостей його психічного складу, виробничої діяльності, мовлення. Консолідації (єднанню) нації сприяє розвиток економічних і соціально-політичних зв’язків, спільна боротьба за самовизначення й незалежність народу. Визначну роль у розвитку нації відіграє нагромаджене протягом усієї історії суспільства мовне багатство, у лексиці й граматиці якого відкладається життєвий досвід, звичаї, дух (мислення і психіка) народу. Вищий етап формування нації супроводжується усуненням розходжень („ножиць”) між книжно-писемною мовою і розмовним мовленням, виробленням наддіалектних загальнонародних норм. Спільність життя нації, як і формування національної самосвідомості, неоднакові в різних народів.

Консолідація української нації й вироблення національної самосвідомості були зумовлені єднанням українців з різних територій у визвольній боротьбі й праці задовго до сформування нації й літературно-мовної спільності й гальмувалися національними утисками з боку російської та австро-угорської імперій, тривалим збереженням кріпосництва, русифікацією класової верхівки.

У справі національного розвитку України, підвищення національної самосвідомості народу велику роль відіграли революційні й ліберальні сили української інтелігенції, визвольні рухи селянства й робітників.

Формування сучасного типу української національної мови відбувалося на основі багатющої мовної спадщини літератури Київської Русі надбань слов’яно-руської і „простої” мови XIV – XVIII ст. Якісною зміною, що зумовила створення нового типу літературної мови, був перехід на живомовну народну основу з переорієнтацією на найбільш вирівняний середньонаддніпрянський діалект і південно-східне наріччя української мови.

2. Зростання національної самосвідомості в перші десятиліття XIX ст. Культурно-освітні справи.

Видання збірок народної поезії України. Відкриття Харківського університету (1805), Ніжинського ліцею (1832), ряду гімназій, духовних семінарій, парафіяльних шкіл. Перші українські журнали при Харківському університеті. Видання альманахів. Відкриття перших стаціонарних театрів. Публікація „Истории Малой России” Бантиш-Каменського. Створення комісії для розгляду давніх актів (1835 – 1845). Перша граматика живої української мови О.Павловського (1818 р,).