2017-12-14
1161
Структура тарифів багатьох країн передусім забезпечує захист національних виробників готової продукції, особливо не перешкоджаючи ввезенню сировини та напівфабрикатів. Для захисту національних виробників готової продукції та стимулювання ввезення сировини та напівфабрикатів використовується тарифна ескалація - підвищення рівня митного оподаткування товарів у міру зростання ступеня їх обробки. Наприклад, у США шкала тарифної ескалації у ланцюжку “шкура - шкіра - продукти зі шкіри” становить 0,8 - 8,7 - 9,2 %, в Японії: 0 - 8,5 - 12,4 %, в ЄС: 0 - 2,4 - 5,5 %. За даними ГАТТ/ВТО тарифна ескалація особливо сильна у розвинених країнах.
4. На відміну від тарифного регулювання, яке встановлюється у законодавчому порядку, нетарифні обмеження можуть запроваджуватися за рішенням органів виконавчої та місцевої влади. Згідно з даними ЮНКТАД, у загальному обсязі нетарифних заходів кількісні обмеження становлять до 20 %, стільки ж - податкові заходи (внутрішні та прикордонні), дещо менше - технічні норми та правила. Лідерами у використанні нетарифних обмежень у міжнародній торгівлі є США, Японія та ЄС,
Класифікуючи нетарифні інструменти зовнішньоторговельного регулювання, виділяють 5 основних груп:
І. Кількісні обмеження - це адміністративна форма регулювання, що передбачає встановлення максимального обсягу товару певної номенклатури, який дозволений для експорту чи імпорту протягом визначеного часу (наприклад року або кварталу).
1) Ембарго - заборони імпорту та/або експорту. Ці заходи є вимушеними, вони визнаються міжнародною практикою, виступають у відкритій (повна заборона торгівлі) та завуальованій (обмеження щодо заходу іноземних суден у внутрішні води або щодо продажу окремих товарів у роздрібній мережі країни) формі;
2) Квотування (контингентування) - це кількісне лімітування розміру імпорту/експорту за допомогою певних процентних або вартісних обмежень (квот). Квота - це кількісний нетарифний захід обмеження експорту чи імпорту товару певною кількістю або сумою на певний проміжок часу.
3) Ліцензування експорту та імпорту - передбачає видання державою імпортеру або експортеру через спеціально уповноважений державний орган дозволу (ліцензії) на ввезення або вивезення певного включеного у списки товару протягом встановленого терміну. В ліцензії можуть також встановлюватися порядок ввезення або вивезеяня товарів.
4) “Добровільне” обмеження експорту - угода між урядом країни-імпортера та урядом та/або компаніями країни-експортера про обмеження поставок товару у рамках узгоджених обсягів в обмін на відмову імпортуючої сторони від введення жорстких обмежень на імпорт, загроза введення яких використовується як засіб тиску при підготовці укладення угоди.
ІІ. Приховані методи зовнішньоекономічної політики, до яких відносять:
1) Технічні бар’єри - усі державні заходи контролю та обмежень, пов’язані з вимогами до технічних параметрів товару, які можуть бути використані як засіб обмеження доступу тих чи інших товарів на внутрішній ринок країни. Вони можуть встановлюватись у вигляді стандартів, технічних норм і правил, вимог до безпеки товарів, вимог до упакування, маркування та інших технічних характеристик продукції.
2) Внутрішні податки та збори - приховані методи торгової політики, спрямовані на підвищення внутрішньої ціни імпортного товару й скорочення внаслідок цього його конкурентоспроможності на внутрішньому ринку. Вони не є предметом міжнародного регулювання, а знаходяться цілком у компетенції національних органів влади, як центральних, так і місцевих.
3) Державні закупки - прихований метод торговельної політики, який вимагає від державних органів та підприємств придбати певні товари лише у національних фірм, незважаючи на те, що ці товари можуть бути дорожчі за імпортні. Найчастіше така політика пояснюється вимогами національної безпеки. (Наприклад, у країнах ЄС, де донедавна засоби зв’язку були державними, практично не було торгівлі обладнанням зв’язку оскільки від державних фірм вимагалось купувати таке обладнання лише у своїх виробників).
4) Вимоги про вміст місцевих компонентів - прихований метод торговельної політики держави, який законодавчо встановлює частку участі національних виробників у виробництві імпортованого товару. Зазвичай вимога про вміст місцевих компонентів використовується країнами, що розвиваються, у рамках політики імпортозаміщення, яке передбачає створення та нарощування національної бази виробництва імпортних товарів, з метою наступної відмови від їх імпорту.
ІІІ. Фінансові методи зовнішньоторговельної політики, найпоширенішими з яких є:
1) Субсидування. Субсидія - фінансова чи інша економічна підтримка у будь-якій формі, яка здійснюється урядом країн-учасниць зовнішньоторговельних операцій, і яка може надаватись індивідуально, окремій галузі, окремому регіону або невизначеній групі осіб (фізичних чи юридичних) автоматично на основі об’єктивних критеріїв.
2) Експортне кредитування - це фінансовий метод зовнішньоторговельної політики, який передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту національними виробниками.
3) Демпінг - це продаж товару за кордоном за ціною, нижчою його “нормальної ціни”, який завдає або загрожує завдати матеріальної шкоди промисловості, утвореної на території країни-імпортера, або який суттєво затримує утворення такої. Демпінг може здійснюватися за рахунок ресурсів приватних фірм та державних субсидій експортерам.
ІV. Валютно-кредитні інструменти регулювання зовнішньої торгівлі, до яких належать:
1) зміна валютного курсу шляхом його ревальвації (офіційного підвищення, що супроводжується стриманням експорту) або девальвації (офіційного зниження, що супроводжується збільшенням експорту);
2) валютні обмеження;
3) валютна інтервенція за допомогою маніпуляції державним банком валютними ресурсами та процентними ставками;
4) маневрування банківськими процентними ставками;
5) набір правил та норм, які регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх валютних ринках. Їх мета - полегшення процесів міжнародної торгівлі стосовно забезпечення зовнішньоторговельних розрахунків; впорядкування кредитування експортно-імпортних операцій і отримання максимальної вигоди учасниками зовнішньоторговельних угод.
V. Правові інструменти регулювання зовнішньої торгівлі, що проявляються передусім через систему спеціальних галузевих міжнародних правових принципів та норм, дія яких спрямована на формування торгово-політичних режимів.
Торгово-політичний режим (ТПР) - це сукупність різноманітних інструментів державного регулювання зовнішньоторговельного обігу, закріплених у формі норм національного права та механізмів їх узгодженого регулювання, відповідно до норм та принципів міжнародного права.
У міжнародній торгівлі основоположним є принцип найбільш сприятливої нації та режим найбільшого сприяння, який цим принципом надається.
Режим найбільшого сприяння (РНС) - це не менш сприятливий режим, який надається державами одна одній у міжнародному договірному порядку у сфері торгівлі, мореплавства, правового становища громадян, мит тощо, ніж той, який наданий чи буде наданий кожною зі сторін, що домовляються, будь-якій третій країні.
Принцип національного режиму - передбачає надання державою іноземним юридичним та фізичним особам, товарам та послугам режиму, аналогічного тому, яким користуються, відповідно, вітчизняні юридичні і фізичні особи, товари, послуги тощо.
Принцип преференційного режиму. У 1964 році на першій Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) була висунута Концепція створення Загальної системи преференцій (ЗСП) з метою сприяння економічному розвитку та індустріалізації країн, що розвиваються. У 1968 р. ЗСП була офіційно схвалена в рамках ЮНКТАД та стала самостійним інструментом торговельної політики розвинених країн.
