Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 р., Консультативний комітет РК

Новітній етап вирішення питань щодо забезпечення захисту прав національних меншин на регіональному рівні наприкінці XX ст. започаткувала політична міжурядова організація - Рада Європи, головною сферою діяльності якої від моменту виникнення є захист прав людини та основних свобод. Вона діє на підставі свого Статуту від 3 серпня 1949 р., в преамбулі якого проголошується: духовні й моральні цінності, які є загальною спадщиною всіх народів, є першоосновою принципів особистої і політичної свободи і верховенства права, на яких ґрунтується справжня демократія. Як засвідчує тривала практика, держави, що вступають до цієї міжнародної організації, повинні визнавати три її основні принципи: принцип панування права, принцип демократичного плюралізму та принцип захисту прав та основних свобод людини. Для виконання цих умов державам необхідно щонайменше ратифікувати декілька основоположних міжнародно-правових документів, прийнятих у межах Ради Європи. Одним із таких документів є затверджена Комітетом Міністрів Ради Європи 10 листопада 1994 р., відкрита до підписання 1 лютого 1995 р. і чинна від 1 лютого 1998 р. Страсбурзька рамкова конвенція про захист національних меншин. Ця Конвенція є першим спеціальним багатостороннім міжнародно- правовим інструментом, створеним не тільки для захисту прав людини у цілому, а й безпосередньо для захисту прав осіб, що належать до національних меншин як їх інтегральної складової.

Метою Конвенції є визначення європейських стандартів, правових принципів, що їх зобов’язувалися б поважати держави для забезпечення захисту національних меншин. Рамковою конвенція названа саме тому, що містить переважно програмні положення із визначенням цілей, яких сторони зобов’язуються досягати. Ці настанови не впроваджуються безпосередньо, вони лише надають заінтересованим державам певну можливість діяти за власним розсудом щодо виконання поставлених завдань і дають змогу їм таким чином враховувати різні конкретні обставини. Конвенція може бути підписана та ратифікована також державами, які не є членами Ради Європи.

Слід зауважити, що, як і попередні міжнародно-правові документи щодо прав меншин, Конвенція не дає визначення поняття „національна меншина”, але цей термін є провідним у її тексті. Тут було вирішено застосувати прагматичний підхід, оскільки, як було визнано, на даному етапі неможливо знайти визначення, яке дістало б загальну підтримку всіх держав - учасниць Ради Європи. У Конвенції наголошується, що окреслені в ній принципи мають здійснюватися за допомогою національного законодавства та відповідної державної політики. Рамкова конвенція, як і документи інших згаданих міжнародних організацій у цій галузі, не передбачає визнання колективних прав національних меншин.

Рамкова конвенція складається з преамбули, 5 розділів та 32 статей. Із змісту преамбули випливає, що учасниками цієї Конвенції можуть бути як члени Ради Європи, так і інші держави, котрі її підписали чи підпишуть. Конвенція ґрунтується та розвиває принципи, затверджені в Декларації глав держав та урядів, країн-членів Ради Європи, схваленій у Відні 9 жовтня 1993 р., Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та у протоколах до неї, конвенціях та деклараціях ООН, у документах Наради з безпеки та співробітництва в Європі.

Учасники Конвенції вважають, що справді демократичне суспільство має не тільки поважати етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність кожної особи, яка належить до національної меншини, але й створювати відповідні умови для виявлення, збереження та розвитку цієї самобутності. Вони зобов’язались здійснювати принципи, визначені в цій Рамковій конвенції, за допомогою національного законодавства та відповідної державної політики.

Розділ І (ст.1-3) визначає загальні питання правового становище національних меншин та осіб, які до них входять. Захист національних меншин та прав і свобод осіб, які належать до цих меншин, є невід’ємною частиною міжнародного захисту прав людини і, власне, одним з напрямів міжнародного співробітництва (ст.1). Настанови цієї Рамкової конвенції мають застосовуватися сумлінно, в атмосфері взаєморозуміння, терпимості та згідно з принципами добросусідства, дружніх відносин та співробітництва між державами (ст.2). Ст. З визначає, що: 1. “Кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв’язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі. 2. Особи, які належать до національних меншин, можуть здійснювати права і свободи, що випливають із принципів, проголошених у цій рамковій конвенції, одноосібне та разом з іншими”.

Стаття містить два різних, але взаємопов’язаних принципи. По-перше, кожній особі, яка належить до національної меншини, гарантується свобода рішення вважатися чи не вважатися такою, що залишає за кожною такою особою право вирішувати, чи бажає вона отримувати захист, що випливає із принципів рамкової конвенції. По-друге, стаття посилається на захист, власне, національних меншин та прав і свобод осіб, які належать до таких меншин. Це розмежування та різниця у формулюванні пояснюють, що про колективні права національних меншин не йдеться. Сторони, одначе, визнають, що захист всієї національної меншини може бути досягнутий завдяки захисту прав окремих осіб, які належать до такої меншини.

Розділ II (ст.4-19) містить перелік зобов’язань сторін Конвенції щодо осіб, які належать до національних меншин. Положення зазначених статей Конвенції передбачають, що її учасники зобов’язуються гарантувати право рівності перед законом та право на рівний правовий захист особам, які належать до національних меншин, а також зобов’язуються вжити, у разі необхідності, належних заходів з метою досягнення у всіх сферах економічного, соціального, політичного та культурного життя повної та справжньої рівності між особами, які належать до національної меншини, та особами, які належать до більшості населення (ст.4). В Конвенції визначається також, що держави-учасниці мусять створювати такі умови, аби особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи самобутності, зокрема релігію, мову, традиції та культурну спадщину без шкоди для заходів, що вживаються згідно з їх загальною політикою інтеграції, сторони мають утримуватись від політики та практики асиміляції осіб, які належать до національних меншин, проти їх волі і захищати цих осіб від будь-яких дій, спрямованих на таку асиміляцію (ст.5).

Ст.6 Конвенції передбачає, що Сторони мають створювати атмосферу терпимості та міжкультурного діалогу і вживати ефективних заходів для поглиблення взаємної поваги, взаєморозуміння та співробітництва між усіма особами, котрі проживають у межах їх території, незалежно від їх етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності, зокрема в галузях освіти, культури та засобів масової інформації, та зобов’язуються вживати належних заходів для захисту осіб, які можуть стати об’єктами погроз або актів дискримінації, ворожого ставлення чи насильства на підставі їх етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності. Конвенція визначає право кожної особи, яка належить до національної меншини, на свободу асоціацій, свободу виявлення поглядів і свободу думки, совісті та релігії (ст.7), право сповідувати свою релігію або переконання і створювати релігійні установи, організації та асоціації (ст.8).

Відповідно до настанов рамкової Конвенції держави-учасниці мають визнавати право на свободу виявлення поглядів кожної особи, яка належить до національної меншини, включно із свободою дотримуватися своїх поглядів та одержувати і поширювати інформацію та ідеї мовою своєї національної меншини без втручання держави і незалежно від кордонів. Сторони забезпечують таке становище в рамках своїх правових систем, аби особи, котрі належать до національної меншини, не дискримінувалися в їх доступі до засобів масової інформації. Ця настанова обґрунтовується у ст.9, де також йдеться про те, що Сторони не перешкоджають особам, які належать до національної меншини, створювати та використовувати друковані засоби масової інформації. В межах законодавства, яким регулюються питання функціонування радіо та телебачення, вони, за змогою, забезпечують особам, які належать до національної меншини, можливість створення та використання своїх власних засобів масової інформації. В межах своїх правових систем сторони вживають належних заходів для полегшення доступу осіб, котрі належать до національної меншини, до засобів масової інформації з метою сприяння поглибленню терпимості та розвитку культурного плюралізму.

Положення Конвенції, які стосуються права на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, наголошують також на праві як спілкування цією мовою між собою, так і з адміністративною владою у місцевостях її традиційного розселення. Ст.10 тлумачить це право так: 1.Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній і письмовій формі.

2.У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони становлять значну частину населення, на прохання таких осіб і якщо таке прохання відповідає реальним потребам, Сторони прагнуть забезпечити, по можливості, умови, які дозволяють використовувати мову відповідної меншини у спілкуванні цих осіб між собою та з адміністративними властями.

3.Сторони зобов’язуються гарантувати кожній особі, яка належить до національної меншини, право отримати негайно інформацію зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту, про характер та причини будь-якого звинувачення проти неї, та право захищати себе цією мовою, у разі необхідності, з використанням безкоштовних послуг перекладача.

Важливі настанови ст.11 про обов’язок Сторін визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, права використовувати своє прізвище (яке з урахуванням законодавства більшості країн дається дитині з моменту народження по прізвищу батька) та ім’я мовою меншини, оприлюднювати інформацію приватного характеру теж мовою її національної меншини. В місцевостях, де національні меншини здавна проживають або складають значну частину населення, Сторони мають намір використовувати традиційні місцеві назви, назви вулиць та інші топографічні вказівники, призначені для загального користування, також і відповідною мовою, якщо у цьому є достатня необхідність.

Значне місце в рамковій конвенції належить питанню щодо сприяння вивченню культури, історії, мови, релігії національних меншин та більшості населення, розвитку освітянських систем, вивченню і викладанню в освітніх закладах мовою відповідних меншин - із застереженням - без шкоди для вивчення офіційної мови. Низка статей Рамкової конвенції фіксує ці настанови: ст.12 встановлює вимогу до сторін, у разі необхідності, вживати заходів у галузях освіти та наукових досліджень з метою сприяння вивченню культури, історії, мови та релігії своїх національних меншин та більшості населення та зобов’язання створити особам, котрі до них належать, рівні можливості для доступу до освіти всіх рівнів. Відповідно до настанов ст.13 в межах своїх освітніх систем сторони без будь-яких фінансових зобов’язань визнають за особами, які належать до національних меншин, право створювати свої власні приватні освітні та навчальні заклади і керувати ними. Інша стаття передбачає право кожної особи, яка належить до них, вивчати мову своєї меншини, а у місцевостях, де здавна проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони становлять значну частину населення, у випадку достатньої необхідності, Сторони, без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою, намагаються забезпечити, по можливості та в рамках своїх освітніх систем, належні умови для викладання мови відповідної меншини або для навчання цією мовою ст.14).

Відповідно до вимог Конвенції, сторони створюють необхідні умови для ефективної участі осіб, які належать до національних меншин, у культурному, соціальному та економічному житті та у державних справах, зокрема тих, які їх стосуються (ст.15).

Держава мусить утримуватися від проведення або заохочення політики, що зумовлює зміну пропорції або асиміляцію населення регіону, населеного меншинами. Ст.16 попереджує, що Сторони мають утримуватись від застосування заходів, які змінюють пропорційний склад населення в місцевостях, де проживають особи які належать до національних меншин, спрямованих на обмеження прав і свобод, що випливають із принципів, проголошених у цій Рамковій конвенції.

Конвенція передбачає також право осіб, які належать до національних меншин, на вільне спілкування із земляками за кордоном як з історичної батьківщини, так і з інших країн. Підтверджене також право на участь у діяльності неурядових організацій як на національному, так і на міжнародному рівнях (ст.17). Положення Конвенції заохочують Сторони до міжнародного співробітництва, укладання, у разі необхідності, двосторонніх та багатосторонніх угод з іншими країнами, зокрема сусідніми, з метою захисту осіб, які належать до відповідних національних меншин (ст.18). Сторони також зобов’язуються поважати та здійснювати принципи, проголошені у цій Рамковій конвенції, вдаючись, у разі необхідності, тільки до таких обмежень чи відступів від зобов’язань, які передбачені міжнародними правовими документами, зокрема Конвенцією про захист прав і основних свобод людини, що можуть застосовуватися до прав і свобод, що випливають з вищезазначених принципів (ст.19).

Розділ III (ст.20-23) регулює питання співвідношення настанов даної Конвенції з національним законодавством сторін, основними принципами міжнародного права та положеннями Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та протоколів до неї. Так, у ст.20 Конвенції підкреслено, що особи, які належать до національної меншини, мають діяти в межах національного законодавства держави перебування та з урахуванням прав більшості населення та прав представників інших національних меншин. Рамкова конвенція як невід’ємна частина діючого, позитивного міжнародного публічного права має бути узгоджена та відповідати основним принципам міжнародного права, вона заперечує будь-які дії, що суперечать основним принципам міжнародного права, і зокрема принципам суверенної рівності, територіальної цілісності та політичної незалежності держав (ст.21).

Ст.22 фіксує відомий принцип, мета якого полягає у тому, аби забезпечити особам, котрі належать до національних меншин, можливість застосовували ті відповідні національні чи міжнародні акти з прав людини, які є найбільш сприятливими для них. “Ніщо у цій рамковій конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права і основні свободи людини, які можуть гарантуватися законами будь-якої Договірної Сторони або будь якою іншою угодою, в якій вона бере участь”.

Розділ IV (ст.24-26) висвітлює питання ефективного механізму контролю за дотриманням країнами-учасницями настанов цієї Конвенції, зокрема, створенням Комітетом Міністрів Ради Європи Консультативного комітету як спеціального, спостережного, контролюючого та дорадчого механізму виконання положень Конвенції. Комітет Міністрів Ради Європи здійснює нагляд за виконанням Договірними Сторонами цієї Рамкової конвенції (п.1 ст.24). Впродовж одного року після набуття цією Рамковою конвенцією чинності для Договірної Сторони остання надсилає Генеральному секретареві Ради Європи повну інформацію про законодавчі та інші заходи, вжиті для здійснення принципів, проголошених у цій Рамковій конвенції, яку він надсилає Комітету Міністрів (п.1,3 ст.25). У визначенні адекватності заходів, вжитих сторонами для здійснення принципів, проголошених у цій Рамковій конвенції, Комітету Міністрів надає допомогу Консультативний комітет, члени якого мають визнаний авторитет у галузі захисту національних меншин (п.1 ст.26).

Розділ V (ст.27-32) стосується питань, пов’язаних з механізмом підписання та набуття чинності Конвенцією; визначення Сторонами території, на якій застосовуватиметься ця Конвенція; денонсування Конвенції; а також обов’язків депозитарію, заключних положень.

Виходячи з наведеного вище тексту Рамкової конвенції про захист національних меншин та аналізу її найважливіших положень, зрозуміло, що вони юридично зобов’язують держави-учасниці діяти відповідно до них як на міжнародному, так і на національному правовому та законодавчому рівнях.

9. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р., Комітет експертів Європейської Хартії.

 

Іншим, важливим актом у галузі прав меншин, який містить стандарти та принципи спеціального характеру, є ухвалена в межах Ради Європи 5 листопада 1992 р. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин.

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин — ухвалена у Страсбурзі 5 листопада 1992 року. Метою Хартії є «захист і розвиток історичних регіональних мов і мов національних меншин у Європі»
Ратифікована Україною у травні 2003 року. Відповідно до закону про ратифікацію хартії, в Україні положення документу застосовуються до мов таких національних меншин: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької й угорської.

Учасницею хартії може бути і держава, яка не є членом Ради Європи. В частині II цього документу перелічено цілі та принципи, відповідно до яких має формуватися політика, законодавство та практика держав- учасниць щодо регіональних мов або мов меншин на територіях, де такі мови використовуються. Важливішими з них, зокрема, є: визнання регіональних мов або мов меншин виразниками культурного багатства; повага географічного району кожної регіональної мови або мови меншин для того, аби адміністративно-територіальний розподіл не створював перешкод у розвитку таких мов; сприяння і заохочення використання регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі, у суспільному й особистому житті; забезпечення належних форм і засобів для викладання і вивчення таких мов; усунення будь-яких невиправданих розходжень, винятків, обмежень або преференцій щодо використання регіональної мови або мови меншостей, котрі мають на меті стримати або поставити під загрозу її зберігання або розвиток.

Хартію було ратифіковано Законом України від 24 грудня 1999 року N 1350-XIV «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» з великою кількістю застережень. У той же час стаття 21 Хартії передбачає, що будь-яка держава під час підписання або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти чи свого документа про прийняття, затвердження або приєднання може заявити одне або декілька застережень до пунктів 2 — 5 статті 7 цієї Хартії. Інші застереження не дозволяються. У нас застереження чомусь є буквально до всієї Хартії. Але зовсім не з цих, а з процедурних питань Закон втратив чинність у зв'язку з визнанням його таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) згідно з рішенням Конституційного Суду України від 12 липня 2000 року N 9-рп/2000.

Вдруге Хартію ратифіковано Законом України від 15.05.2003 р. № 802-IV «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин».

Апелюючи до Конституції України та Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, місцеві ради Донецької, Запорізької, Харківської, Миколаївської, Луганської областей, а також Харкова, Севастополя, Дніпропетровська, Донецька й Луганська, попри протести представників виконавчої влади, прийняли рішення про надання на своїх територіях російській мові статусу регіональної. Фактично ж ішлося про те, що російська мова має замінити українську як мову діловодства та документації^[3].

У підготовленому Міністерством юстиції України юридичному висновку щодо рішень обласних і міських рад стверджується, що місцеві ради порушили принцип законності, вийшовши за рамки своїх повноважень. Крім того, вважають експерти Мін'юсту, безпідставними є і посилання на Європейську хартію регіональних або міноритарних мов. По-перше, жодне положення хартії не дає підстави для визнання за певною мовою того чи іншого статусу. Це питання має вирішуватися спеціальними законами й не може бути предметом рішення місцевих органів. У хартії ж ідеться про певні охоронні заходи. І тому безпідставними є посилання на статтю 9 Конституції України, яка передбачає, що належним чином ратифіковані міжнародні договори є частиною українського законодавства. По-друге, наявний офіційний український переклад хартії, так само як і закон України про її ратифікацію, суперечить букві й духу автентичного документа, який Рада Європи пропонує для ратифікації своїм членам.

Так, ключовий термін minority language, який означає «міноритарна мова», ці обласні уряди неправильно переклали як «мова меншин», тоді як закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», ухвалений Верховною Радою 15 травня 2003 року, передбачає саме захист мов національних меншин. Іншою помилкою вказаних обласних рад є вирване з тексту тлумачення п.11 Пояснювальної записки до Хартії, де зазначено

Комітет експертів Комітету міністрів Ради Європи, що відповідає за підготовку періодичних докладів з оцінкою імплементації Хартії країнами, що її ратифікували, вивчив звіт України та відвідав країну з робочим візитом. На основі цього, а також аналізу правових актів і зауважень від неурядових організацій і представників національних меншин, експерти підготували власний звіт. 27 листопада 2008 року Першу періодичну доповідь та рекомендації від Комітету експертів було затверджено Комітетом міністрів Ради Європи.^[8] Рада Європи опублікувала переклад доповіді англійською, французькою й українською мовами.

Комітет міністрів Ради Європи (фр. Comité des ministres du Conseil de l'Europe) або часто Комітет міністрів (Comité des ministres) є органом Ради Європи, що приймають рішення. До його складу входять міністри закордонних справ всіх держав-членів або їх постійні дипломатичні представники в Страсбурзі. Це одночасно урядовий орган, в якому національні підходи до вирішення проблем, що стоять перед європейським суспільством, можуть обговорюватися на рівній основі. У співпраці з Парламентською Асамблеєю, Комітет міністрів стоїть на сторожі європейських цінностей, а також контролює дотримання державами-членами своїх зобов'язань. Міністр закордонних справ кожної держави-члена Ради Європи перебуває в Комітеті міністрів. У травні 1951 року Комітет міністрів закликав кожну державу-члена призначити постійного представника, який буде в постійному контакті з цією організацією. Всі постійні представники проживають в Страсбурзі. Вони зазвичай дипломати в ранзі послів. У 1952 році Комітет міністрів ухвалив, що кожен міністр може призначити заступника. заступники міністрів мають ті ж повноваження з прийняття рішень як міністри. Заступник звичайно також є Постійний представник в державі-члені.

Другий за рангом до складу делегації як правило, має звання «заступник Постійного представника», не плутати з «заступником міністра».

Комітет збирається на засідання на рівні міністрів як мінімум двічі на рік, у травні та в листопаді. Наради, відомі як «сесія», зазвичай проводяться в Стразбурзі і тривають один повний робочий день або два дні по половині кожний. Хоча більшою частиною кожної сесії, як правило, присвяченої політичному діалогу, міністри можуть обговорити всі питання, що представляють взаємний інтерес, за винятком національної оборони. «Зустрічі заступників міністрів» зазвичай проводяться в залі засідань Комітету міністрів один раз на тиждень.

Європейська конвенція про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню та покаранню 1987 р., Європейський комітет з питань запобігання катуванням.

Слід також звернути увагу на діяльність такої структури, як Європейський Комітет з запобігання катуванням та нелюдському чи принизливому поводжен­ню або покаранню. Європейська конвенція про запобігання катуванням чи не­людському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню була прийнята з метою створення позасудових засобів превентивного характеру для реалізації ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Комітет шляхом здійснення інспекцій перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від кату­вань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи по­карання. Згідно зі ст. 2 кожна Сторона дозволяє інспектувати, відповідно до цієї Конвенції, будь-яке місце, яке знаходиться під її юрисдикцією і в якому трима­ються особи, позбавлені волі органом державної влади. Виконуючи цю Конвенцію, Комітет та компетентні національні органи відповідної Сторони співпрацюють між собою.

Діяльність Комітету покликана бути складником системи Ради Європи з захи­сту прав людини і створювати профілактичний несудовий механізм поруч з наяв­ними контрольними судовими механізмами Європейської Комісії і Європейсь­кого суду з прав людини.

Комітет здійснює свої здебільшого профілактичні функції завдяки двом різно­видам візитів — періодичним і спеціальним. Періодичні візити всіх держав — учасниць Конвенції здійснюються через певні проміжки часу. Спеціальні візити — відбуваються, коли Комітет вважає, що цього потребують обставини.

Згідно з Конвенцією Комітет має широкі повноваження під час таких візитів: необмежений доступ до території відповідної держави і право подорожувати без жодних обмежень; вільний доступ до будь-яких місць, де перебувають особи, позбавлені волі, а також право вільно входити в такі місця; доступ до вичерпної інформації про місця утримання осіб, позбавлених волі, а також до іншої інфор­мації, відомої державі-учасниці і потрібної Комітету для виконання своїх завдань.

Комітет також має право опитувати осіб, позбавлених волі, віч-на-віч, а також вільно спілкуватися з будь-якою особою, яка, на думку Комітету, може надати не­обхідну інформацію.

Відвідини можуть здійснюватися до будь-якого місця, «де особи позбавлені волі органами державної влади». Отже, мандат Комітету не обмежується в'яз­ницями і поліцейськими управами, а охоплює і психіатричні заклади, гаупт­вахти у військових казармах, центри для утримання шукачів політичного при­тулку або інших груп іноземців, а також місця, де молодь або старші люди мо­жуть перебувати позбавленими волі за рішенням судового або адміністратив­ного органу.

Після кожного візиту Комітет складає доповідь, яка містить результати пе­ревірки і, коли треба, рекомендації, на підставі яких триває діалог з відповідною державою-учасницею. Доповіді Комітету про всі візити є, як правило, конфі­денційними. Проте майже всі держави-учасниці відмовляються від правила конфіденційності і публікують доповіді Комітету.

Однією з проблем, на яку звертає увагу Комітет, є проблема доступу до право­вої допомоги іммігрантів. Так, він зазначає, що право доступу до адвоката має до­держуватися протягом усього затримання та гарантувати як право спілкуватися з адвокатом віч-на-віч, так і право адвоката бути присутнім під час допитів затри­маного компетентними державними органами. В усіх центрах затриманим іммігрантам має гарантуватися доступ до медичних послуг. Окрему увагу слід приділяти фізичному і психічному здоров'ю шукачів політичного притулку, деякі з котрих могли зазнати катувань або інших різновидів неналежного поводження у країнах, звідки вони прибули.

У своїй Двадцятій Загальній доповіді [CPT/Inf (2002) 15] Комітет відзначив, що для належного функціонування суспільства необхідно, щоб поліція мала по­вноваження затримувати, тимчасово утримувати під вартою і допитувати осіб, підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів, та інших категорій осіб. Утім, здійсненню цих повноважень внутрішньо притаманні ризики залякування затри­маного та фізичної наруги над ним. Суть діяльності Комітету полягає в пошуку способів зведення подібного ризику до абсолютного мінімуму, але без невиправ­даного чинення перепон поліції в належному виконанні її обов'язків. Комітет відзначає, що у кількох країнах заохочуються позитивні зрушення у практиці три­мання під вартою у поліції осіб, позбавлених волі; водночас, висновки Комітету також у численних випадках свідчать про необхідність подальшої пильної по­зиції.

Допитування підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів має здійснюва­тися фахівцями і буде задовільним у разі отримання ними спеціальної професійної підготовки. Насамперед треба якомога ясніше визначити чітку ціль проведення допиту: такою ціллю має бути отримання точної та достовірної інформації задля встановлення правди щодо питань, які розслідуються, а не задля отримання зізнання від особи, яку співробітники поліції, котрі проводять допит, вже вважають винуватою. Додержанню представниками правоохоронних служб зазначеної вище цілі значно сприятиме, окрім відповідної підготовки, розробка кодексу поведінки при допитуванні осіб, які підозрюються у вчиненні криміна­льних злочинів.

Протягом багатьох років інспектори Комітету спілкувались із значною кількістю позбавлених волі осіб у різних країнах; ці особи достовірно скаржи­лися, що працівники поліції, прагнучи отримати зізнання, піддавали їх фізично­му насильству та в інакші способи вдавалися до погроз і залякувань. Вочевидь зрозуміло, що система кримінального правосуддя, яка вважає зізнання головним доказом вини, заохочує представників органів, котрі беруть участь у розсліду­ванні злочинів, — і на котрих часто тиснуть, вимагаючи результату, — застосову­вати методи фізичного чи психологічного примушення. У контексті запобігання катуванням та іншим формам жорстокого поводження особливого значення на­буває розроблення методики кримінального розслідування, застосування якої уможливить менше покладання на зізнання та інші свідчення чи відомості, отри­мані шляхом допитів, при засудженні винуватих.

Здійснення електронних записів (тобто аудіо- чи відеозаписів) проведених поліцією допитів є важливою додатковою гарантією запобігання жорстокому по­водженню із затриманими. Комітет із задоволенням відзначає, що кількість країн, де розглядається запровадження такої практики, наразі зростає. Подібна практика призведе до наявності повного й автентичного запису перебігу допитів, що значно полегшить розслідування будь-яких тверджень щодо жорстокого по­водження. Це відповідає як інтересам осіб, з якими жорстоко поводились у поліції, так і, водночас, інтересам поліцейських, котрих безпідставно обвинува­чують у фізичних чи психологічних знущаннях. Наявність записів здійснених поліцією допитів також зменшить вірогідність навмисної відмови підсудних від попередньо даних свідчень.

Інспекторам Комітету неодноразово та не в одній країні доводилося бачити приміщення для допитів, сам вигляд яких не міг не лякати. Наприклад, суцільний чорний колір і яскраве світло, яке точково спрямовується на допитувану особу. Таких приміщень не повинно бути в правоохоронних органах.

Приміщення для допитів мають бути належно освітлені, опалені та вентильо­вані; крім того, всі учасники процесу мають однаково зручно розміститися на схожих за дизайном стільцях. Працівник поліції, який проводить допит, не має розташовуватися так, щоби домінувати над підозрюваним, — тобто він не має сидіти ані на висоті, ані на відстані. Приміщення для допитів мають бути витри­мані в нейтральній кольоровій гаммі.

Представники Комітету в окремих країнах зустрічалися з практикою зав'язу­вання очей особам під вартою у поліції, особливо під час допитів. Комітету про­понувалися різні та нерідко суперечливі пояснення представників правоохорон­них органів щодо цілей подібної практики. Інформація, накопичена протягом років, дає Комітету підстави стверджувати, що у багатьох чи навіть у переважній більшості випадків затриманим зав'язують очі, щоби вони потім не могли упізна­ти правоохоронців, які з ними жорстоко поводилися. Навіть за умови невжиття фізичного насильства зав'язування очей затриманому (особливо при проведенні допиту) є щодо нього утиском, котрий часто дорівнює психологічно жорстокому поводженню. Комітет рекомендує суворо заборонити практику зав'язування очей особам, які перебувають під вартою у поліції.

Досить часто представники Комітету знаходять у поліцейських приміщеннях такі підозрілі предмети, як дерев'яні кийки, ручки від швабр, бейсбольні бити, металеві стрижні, важкі шмати кабелю або муляжі пістолетів чи ножів. Виявлення таких предметів неодноразово підкріплювало зроблені представникам Комітету заяви осіб, які стверджували, що під час перебування у відповідних установах під вартою такими предметами їх залякували і/або били.

Представники правоохоронних органів найчастіше кажуть, що такі предмети були конфісковані у підозрюваних і будуть використані як докази. Однак той факт, що подібні предмети ніколи не мають ніякого маркування і часто є розки­даними по всьому приміщенні (чи навіть схованими за завісами або в шафах), спонукає до скептичного ставлення до такої версії правоохоронців. Щоб розвіяти припущення стосовно неправомірної поведінки своїх працівників і одночасно відвернути потенційну небезпеку як для персоналу, так і для затриманих, поліція завжди має належно маркувати всі вилучені предмети, які надалі фігуруватимуть як докази, реєструвати їх і зберігати в спеціально обладнаному приміщенні. Будь-які інші подібні предмети не можуть знаходитися у приміщеннях правоохорон­них органів.

З самого початку своєї діяльності Комітет наполягав на забезпеченні трьох ос­новних прав осіб, затриманих поліцією: право на доступ до адвоката, право бути оглянутим лікарем і право на сповіщення родича або іншої третьої сторони, на розсуд затриманого, про факт його затримання. Багато держав вдалися до заходів, рекомендованих Комітетом і спрямованих на запровадження чи краще забезпе­чення таких прав. Зокрема, право на допомогу адвоката під час перебування під вартою у поліції широко визнається в багатьох країнах, які відвідуються інспек­торами Комітету, а ті нечисленні країни, де це право ще не існує, мають плани щодо його запровадження.

Утім, у кількох країнах неохоче додержуються рекомендацій Комітету щодо гарантування затриманому допомоги адвоката з моменту його взяття під варту. У деяких країнах затримані поліцією особи отримують таке право лише після то­го, як пробудуть під вартою протягом певного, визначеного законом часу; в інших країнах затриманий набуває права на допомогу адвоката лише з моменту, коли його офіційно оголошують підозрюваним.

Комітет багаторазово наголошував, що, як свідчить його досвід, небезпека за­лякувань і фізичної жорстокості щодо затриманої особи є найбільшою відразу після взяття її під варту. Отже, можливість затриманих залучити свого адвоката саме у цей проміжок часу становить засадничу гарантію від жорстокого повод­ження. Існування такої можливості переконливо впливатиме на тих, хто може схилятися до жорстокого поводження із затриманими. Більше того, адвокат доб­ре знатиме, до яких дій удатися, якщо жорстоке поводження справді трапиться. Комітет визнає, що за виняткових обставин захист законних інтересів поліцейсь­кого розслідування може унеобхіднити деяке відкладення можливості затрима­ного поспілкуватися з адвокатом, на кандидатурі якого він наполягає. Однак подібні обставини не повинні призводити до того, щоб затриманий протягом усього цього часу взагалі не мав адвокатської допомоги: йому треба забезпечити можливість спілкуватися з іншим, незалежним адвокатом.

Право на допомогу адвоката має включати право бесідувати з ним віч-на-віч. У принципі, затриманому має бути надане право на присутність його адвоката на всіх допитах, що їх проводить поліція. Природно, це не має позбавляти поліцію можливості допитати затриманого з невідкладних питань за відсутності адвоката (якщо він не може з'явитися одразу) чи виключати заміну адвоката, який заважає належному ходу розслідування.

Комітет також знову наголошує на тому, що право на адвоката має належати не тільки підозрюваним у вчиненні кримінальних злочинів, а й тим, кого закон зобов'язує з'явитися — і якийсь час провести — у поліцейському приміщенні — наприклад, особам, які фігурують як свідки.

Для того, щоб право на адвоката ефективно забезпечувалось на практиці, не­обхідно передбачити відповідну процедуру для осіб, які не мають фінансової змо­ги оплатити послуги адвоката.

Особам, яких тримають у поліції під вартою, закон має надавати право бути оглянутим лікарем. Іншими словами, якщо особа вимагає медичного огляду, лікар має бути викликаний негайно, а представники поліції не повинні відсіюва­ти жодні подібні вимоги. Більше того, право бути оглянутим лікарем має включа­ти право затриманого бути оглянутим тим лікарем, на якому він зупинить свій вибір (додатково до будь-якого медичного огляду, здійсненого лікарем, якого викликала поліція).

Всі медичні огляди затриманих поліцією осіб мають проводить так, щоб роз­мову між затриманим і лікарем ніколи не було чутно і також не було видно (крім випадків, коли сам лікар вимагає інакшого) представникам правоохоронних органів.

Також важливо, щоб всі особи, звільнені з-під поліцейської варти без постан­ня перед суддею, мали право безпосередньо вимагати медичного огляду (медич­ної довідки) у/від лікаря, визнаного судово-медичним експертом.

Право затриманого на те, щоб про його затримання повідомили третій сто­роні, має, у принципі, бути гарантоване з самого початку перебування під вартою у поліції. Комітет, звичайно, усвідомлює, що здійснення цього права може підля­гати певним виняткам заради захисту законних інтересів поліцейського розсліду­вання. Однак подібні винятки мають бути чітко визначеними і жорстко обмеженими в часі, а застосування виняткової процедури має супроводжуватися відповідними гарантіями (наприклад, реєстрація на письмі необхідності відклас­ти сповіщення про затримання, із зазначенням підстав, і отримання дозволу на відкладення сповіщення від старшого за посадою працівника правоохоронних органів, не пов'язаного з розслідуванням цієї справи, або від прокурора).

Права позбавлених волі осіб будуть не надто вартими, якщо такі особи про них не знають. Тому необхідно, щоб особам, яких поліція бере під варту, чітко повідо­мляли про їхні права, без зволікань і мовою, яку вони розуміють. Для цього слід запровадити систему надання кожному затриманому, на самому початку його перебування під вартою, спеціальної форми із чітко викладеними правами. Більше того, кожний затриманий має розписатися, що його поінформовано про відповідні права.

Комітет неодноразово наголошував на ролі органів судової влади і прокурату­ри у відверненні жорстокого поводження поліції із затриманими. Наприклад, усі особи, які затримані поліцією і яких пропонують утримувати під вартою до суду, мають особисто постати перед суддею, котрий прийме відповідне рішення; у дея­ких країнах, які відвідують представники Комітету, такої практики не існує. Якщо підозрюваний, з яким жорстоко поводилися, вчасно постане перед суддею, він зможе подати скаргу. Більше того, навіть за умови неподання скарги суддя зможе своєчасно вжити належних заходів у разі наявності ознак жорстокого поводжен­ня (зокрема, видимі пошкодження, загальний вигляд затриманого чи його поведінка).

Зрозуміло, що у випадках наявності ознак жорстокого поводження поліції суддя має вжити належних заходів. Отже, у всіх випадках, коли підозрювані у вчи­ненні кримінальних злочинів, які постали перед суддею після перебування під вартою в поліції, стверджують, що з ними жорстоко поводилися, суддя має пись­мово запротоколювати такі скарги, негайно призначити судово-медичну експер­тизу і забезпечити належне розслідування заявлених тверджень. Таких заходів слід вживати незалежно від того, чи на особі, яка перебувала під вартою, є видимі зовнішні пошкодження. Більше того, навіть за відсутності конкретних тверджень про жорстоке поводження судця має призначати судово-медичну експертизу в усіх випадках, коли є підстави вважати, що постала перед ним особа могла пост­раждати від жорстокого поводження з нею.

Сумлінне розслідування судовими та іншими відповідними органами всіх скарг про жорстоке поводження поліції із затриманими і, коли треба, призначен­ня належного покарання матимуть потужний стримуючий ефект. З іншого боку, невжиття згаданими органами дієвих заходів за отриманими скаргами означати­ме, що правоохоронці, схильні до жорстокого поводження із затриманими, швидко дійдуть висновку про безкарність власних вчинків.

Певні обставини подеколи вимагають проведення поліцією додаткових до­питів осіб, які до суду перебувають в тюрмі. Комітет вважає, що з погляду попе­редження жорстокостей краще, щоби такі допити проводилися не в поліції, а у відповідному тюремному закладі. Передання осіб, які до суду перебувають у тюрмі, під варту поліції для подальших допитів має запитуватися і дозволятися лише тоді, коли є безумовно необхідним.

Перебування під вартою у поліції триває (чи, принаймні, має тривати) доволі недовго. Утім, умови утримання в поліцейських камерах мають відповідати пев­ним основним вимогам.

Всі поліцейські камери повинні бути чистими і мати належний розмір — з ог­ляду на кількість осіб, які можуть там перебувати — а також відповідне освітлен­ня (достатнє для читання у час, що не відводиться для сну) і вентиляцію. Бажано, щоб камери мали природне освітлення. Окрім цього, вони повинні бути облад­нані засобами для відпочинку (наприклад, закріпленим стільцем або закріпле­ною лавкою); особи, які мають провести ніч в місці тримання, мають бути забез­печені чистими матрацом та ковдрами.

Особам, яких тримають під вартою в поліції, слід дозволяти справляти при­родні потреби в час, коли вони того забажають, у чистих і пристойних умовах; їм також слід надавати відповідну можливість для умивання. Ці особи повинні бути забезпечені питною водою і, у відведений для цього час, харчуванням, включаю­чи, як мінімум один раз на день, повноцінне харчування (щось більш суттєве, ніж бутерброд). Особам, яких тримають під вартою 24 години або довше, треба, якщо це можливо, щодня пропонувати прогулянки на свіжому повітрі.

Представники Комітету під час інспекцій бачили багато місць перебування за­триманих, які не відповідають зазначеним мінімальним стандартам. Такий стан справ особливо шкодить тим, хто потім, після кількох днів перебування, без на­лежних харчів та відпочинку, в неприйнятно облаштованих камерах, брудними й неохайними постають перед суддею.

Обов'язки поліції з догляду за особами, які перебувають у неї під вартою, включають гарантування безпеки і особистої недоторканності затриманих. Отже, належний моніторинг місць утримання є невід'ємною складовою зазначених обов'язків. Необхідно вдатися до заходів, які в будь-який час уможливлювати­муть контакт затриманих із персоналом місця утримання.

У деяких випадках інспектори Комітету натрапляли на камери, які були роз­ташовані далеко від кабінетів чи приміщень, де зазвичай присутні працівники поліції, і які не мали ніяких засобів (як, наприклад, системи виклику) для при­вернення уваги поліцейських. За таких обставин значно зростає небезпека не­своєчасного втручання в усілякі можливі інциденти (насильство серед затрима­них, спроби самогубства, пожежі тощо).

Комітет вже висловлював свої занепокоєння щодо поширеної в деяких країнах практики, коли в поліцейській структурі кожний оперативний відділ (з боротьби з незаконним обігом наркотиків, боротьби з тероризмом, боротьби з організованою злочинністю і т. д.) має власне місце для утримання взятих під вар­ту осіб, в якому працюють співробітники цього ж відділу. Комітет вважає, що подібна система має поступитися місцем практиці централізованого утримання взятих під варту, і що в місці утримання мають працювати співробітники, які от­римали відповідну спеціальну підготовку. Така система неодмінно призведе до кращих результатів у запобіганні катуванням. Більше того, звільнення окремих оперативних відділів від обов'язків щодо утримання позбавлених волі може дати чималі переваги з погляду управління і забезпечення правоохоронної діяльності. Насамкінець, важливу роль у запобіганні жорстокому поводженню поліції із затриманими особами і, в цілому, в забезпеченні задовільних умов утримання під вартою може зіграти інспектування поліцейських закладів незалежним повно­важним органом. Ефективність здійснюваних таким органом інспекцій суттєво зросте, якщо вони будуть як регулярними, так і несподіваними, а представники інспекційного органу матимуть змогу розпитувати затриманих віч-на-віч. Більше того, інспекційний орган має досліджувати всі аспекти утримання під вартою: протоколювання фактів затримання, надання затриманим інформації про їхні права, фактичне здійснення цих прав, додержання правил щодо проведення до­питів осіб, підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів, і матеріальні умови утримання.

Запобігання неналежному поводженню з особами, позбавленими волі, в Європі. КЗК організує інспекції місць позбавлення волі, щоб оцінити, як поводяться з особами, яких утримують під вартою. До таких місць належать в’язниці, заклади для утримання неповнолітніх, поліцейські дільниці, центри для утримання порушників імміграційного законодавства, психіатричні лікарні, соціальні заклади тощо.

Делегації КЗК мають необмежений доступ до місць позбавлення волі і право вільно пересуватися всередині таких установ. Вони віч-на-віч бесідують з позбавленими волі особами і вільно спілкуються з усіма, хто може надати необхідну інформацію.

Після кожної інспекції КЗК надсилає докладну доповідь відповідній державі. Ця доповідь містить висновки Комітету, його рекомендації, коментарі та запити про надання інформації. КЗК також звертається з проханням надати йому докладні відповіді на порушені в доповіді питання. Такі доповіді та відповіді на них є складовими частинами безперервного діалогу з відповідною державою.

Повною назвою КЗК є «Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню». Отже, наголос робиться на двох важливих особливостях Комітету: по-перше, він є Європейським щодо сфери своєї дії, по-друге, його діяльність охоплює не тільки «катування», але цілу низку ситуацій, що можуть розглядатись як «нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання».

Система інспекцій. Інспекції здійснюються делегаціями, до складу яких, як правило, входять кілька членів КЗК, котрих супроводжують працівники секретаріату Комітету і, якщо це необхідно, експерти та перекладачі.