Державницькі традиції на території України: кімерійці, скіфи, сармати

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка у писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н.е.). вони перші на території України, хто перейшов від осілого до кочового ско­тарства, а також перші, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо. Перспективна за нових кліматичних умов кочова форма господарювання та досконаліша за бронзо­ву залізна зброя дали змогу кіммерійцям залишити свій слід в історії. Кіммерійці здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну держа­ву їм так і не вдалося. У VII ст. до н.е. могутня хвиля числен­них, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кім­мерійців з Причорномор'я. Внаслідок чого Кіммерія розпалася, частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорно­мор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами. Повернувшись з Передньої Азії у причорноморські степи, скі­фи підкорили собі більшість місцевих жителів і у другій половині VII ст. до н.е. утворили політично консолідоване об'єднання племен — Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які на­селяли степові райони на схід від Дніпра та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньог­рецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобе­режжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра). Суспільні відносини у Скіфії еволюціонували від патріархаль­но-родових до рабовласницьких. Рубежем став кінець V ст. до н.е., очевидно, саме в цей час відбулася суттєва якісна зміна: під впли­вом торгово-економічних, військових та політичних відносин про­цес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласниць­ку державу на чолі з царем.

Найбільшого розквіту і піднесення Скіфія досягла у IV ст. до н.е., під час правління царя Атея. Держава стала централізова­ною, було започатковано карбування скіфської монети, вдало роз­почалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз з батьком Олександра Македонського, Філіппом II, Атей розгро­мив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Але пік воєнної могутності Скіфії залишився у минулому. III ст. до н.е. — період занепаду скіфської держави. У цю добу під потужними ударами сусідніх сарматських племен воло­діння скіфів значно зменшується. Втримати під своїм контролем їм вдалося лише вузьку смугу Нижнюю Подніпров'я та Степо­вий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скі­фія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сім­ферополя).У III ст. до н.е. у поволзько-приуральських степах сформу­вався союз кочових іраномовних племен — сарматів.

Назва "сармати", або "савромати", походить від іранського слова "саоромант", що означає підперезаний мечем, але це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами. Пліній повідом­ляє, що вони "складали одне плем'я, але поділене на декілька народів з різними назвами". Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися у західному напрямку кількома хвилями, на гребені яких у різний час стояли різні племенні об'єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що про­котилася межиріччям Дніпра і Дністра у II ст. до н.е. і дійшла аж до Дунаю. Саме у цей час, як зазначає Пліній, ім'я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців". Поява у то­му ж II ст. до н.е. у степах Поволжя та Приуралля нового могут­нього племінного об'єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворив­ся у І ст. н.е. За свідченням Тацита і Йосипа Флавія, вони здійс­нювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказ­зя. У 372 р. алани були розбиті гуннами, шо призвело до втрати сарматами панівного становища у причорноморських степах. Решта цього сарматського пле­мінного союзу в VI—IX ст. відходить у передгір'я Кавказу і зго­дом вливається до Хозарського каганату. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Сарматська культура генетично була близькою до скіфської. але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справ! сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло вит­римати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного ли­царства.

4.Походження та розселення слов'ян. Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. ею. Він пов’язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі.
Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства. Починаючи з VII ст., у літературі трапляється назва „слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени.
Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян варто виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.

Східні слов’яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.
Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання.
На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.
Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи професійних вояків.

Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю (вотчину) за службу в князя. Таким чином наявним було соціальне розшарування.

Поділ слов’ян на західну, південну і східну групи. У період т. зв. ”великого переселення народів” (ІІ-VІ ст. н.е.), пов’язаного із навалою готів, гунів, аварів та ін. слов’яни розселилися на європейських просторах від Балтійського до Адріатичного моря. Крім зовнішньополітичних факторів, слов’янська міграція також була зумовлена внутрішньою еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Активніше розвивалося землеробство й скотарство, помалу набирали силу ремесла й промисли, тіснішими стали торговельні взаємини всередині слов’янського світу.

У ІІ-ІV ст. н.е., внаслідок просування на південь германських племен готів, цілісність слов’янської території була порушена, що сприяло їх поділу на східних і західних. На схилі ІV-Vст. під ударами гунів, могутніх кочових народів, слов’яни почали просуватися на південь, до Дунаю, північно-західного Причорномор’я, що призвело до формування їх південної групи. Слов’яни заселили Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримуючи при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. У першій половині І тис. н.е. слов’яни заселили землі на Нижній Ельбі і південно-західне узбережжя Балтійського моря. Через ці фактори етнічна, культурна і мовна спільність слов’ян почала порушуватися, що й призвело до утворення трьох їхніх основних угрупувань: східних, західних і південних слов’ян.

Східнослов’янські союзи племен. У “Повісті минулих літ” Нестор-літописець називає племена, що заселяли східну Європу у VII-ІХ ст. На самій півночі, коло озера Ільмень, сиділи слов’яни; на південь від них, між Чудським озером і верхів’ям Волги та Дніпра, проживали кривичі; над верхньою Двіною – полочани; в басейні верхньої Оки – в’ятичі; на південний захід від них, над середнім Дніпром і Сожем, радимичі; на захід від них і на північ від Прип’яті в Поліссі – дреговичі.

На території України, землі між річками Горинню, Прип’яттю й Дніпром, займали древляни. На південь від них, у Подніпров'ї, жили поляни. На лівому березі Дніпра – в басейні Десни – сіверяни. Між Дніпром і Бугом проживали уличі. Між Дністром і Прутом на південний захід від уличів – тиверці. У Закарпатті – хорвати (білі). У верхів’ях західного Бугу жили дуліби, волиняни, бужани.

Скандинави називали східнослов’янські землі Гардарікою, що означає “країна городків”. Багаточисельні поселення слов’ян розташувались, як правило, на відстані 30-40 км одне від одного, були укріплені частоколом і служили для захисту племені, тут проводились племінні сходи та культові обряди, вони ставали центрами ремесла й торгівлі.

Східні слов’яни були язичниками. Вони мали свої традиції, звичаї, обряди. На території Рівненської області по берегах річок Горинь, Случ, Стир відомо більше 80 могильників, поселень та городищ тієї доби.

5. Союзи східнослов'нських племен у УІ-ІХ століттях. Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву слов'яни. Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропей­ській рівнині є «Повість временних літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, вятичі, кривичі, радимичі, іль­менські словени.

У VII ст. східні слов”яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Радянські вчені обстоюють думку, що східні слов”яни (чи їх предки – анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, содяться на думці, що східні слов”яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. До інших східно-слов”янських племен України належали древляни – на північному заході, сіверці – на північному сході,. уличі й тиверці – на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби. Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були не­великими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані ЗО—40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, прове­дення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сот­нями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандІнави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади.Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі пи­тання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було не­значним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру. Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'ян­ські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні сло­в'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізо­ляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії. У VIII—XI ст. виникають широкі політичні об'єднання східних слов'ян, в яких кілька племен утворювали так звані «надсоюзи». Арабський географ Джейхані згадує про існування в цей період трьох великих центрів, які очолювали окремі царі: Куявії, Славії і АртанІЇ. Куявія й Куява — це Київська земля з Києвом. Славія — земля Новгородська, де жили Ільменські слов'яни. Спірне питання з визначенням Артанії: одні бачили в ній то Рязань, то Тмуторокань, то Чернігів, то Білоозеро, то ростов Ярославський, хоч вирогіднішою є думка, за якою Ар-танія — це Ростово-Суздальська земля разом з землею, що тяжіла до Білоозера. У VII—VIII ст. у середньому Подніпров'ї найбільшим таким «надсоюзом» було об'єднання полян. Центром його був Київ. Внаслідок їх інтенсивного розвитку виникла перша держава східних слов'ян, відома під назвою Русь (VIII ст.), а пізніше — руська земля (IX ст.), яка надалі (з кінця IX ст.) стає центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних слов'ян — Київської Русі.

6. Заснування і розвиток Києва та інших міст. Київ постав на правому березі Дніпра, на кручах, які високо здіймаються над річкою. Це найзручніше місце для розташування міста в усьому Середньому Подніпров'ї. Тут пролягає межа між зонами лісу і лісостепу. У місці, де виник Київ, межу лісу і лісостепу перетинає могутній Дніпро. Не просто перетинає, а саме тут збирає води з величезних просторів, які зі сходу несе йому Десна, а із заходу – Прип я'ть. Отож, Київ немов ключ, яким замикалися водні шляхи в усі сторони світу. Звичайно, таке виняткове місце не могло не стати великим могутнім центром навколишніх земель. Високі кручі з обривистими берегами, порізані річками Либідь, Почайна, Глибочиця, Киянка, були готовими укріпленнями, які створила сама природа. На цих пагорбах і з|явився Київ. Про його виникнення розповідається в нашому найдавнішому літописі |Повісті временних літ|. Літописець Нестор записав народну легенду про трьох братів – Кия, Щека, Хорива і їхню сестру Либідь, які заснували на землі мудрих полян місто і назвали його в честь старшого брата Києвом. Кий сидів на тій горі, де узвіз Боричів, а Щек на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив на третій горі, яку назвали Хоревицею. |І був довкола ліс і бір великий, і ловили вони тут звірину. Були ж вони мужами мудрими і тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві і сьогодні|. Нестор згадав і другий переказ про те, що Кий був перевізником на Дніпрі. Але одразу ж спростовує цю легенду, доводячи, що Кий був князем, адже він ходив у Царгород, і цесар Візантії приймав його з великою шаною. На жаль, Нестор не знав ні імені цесаря, ні точних дат життя Кия, а отже, й заснування Києва. Він згадував, що Кий, повертаючись із Царгорода, заклав містечко Києвець на Дунаї і хотів осісти там. |Але не дали йому ті, що жили поблизу|. Кий повернувся і скінчив своє життя у Києві. Ця легенда розійшлася між навколишніми народами. Вона записана у вірменськомцу літописі та інших писемних пам|ятках.
Ми знаємо імена засновників міста, а от про дату його виникнення вчені до цього часу сперечаються, існують різні, часом протилежні, думки. Територія була заселена з найдавніших часів, знайдено залишки поселень. Поселення з найдавніших часів до ІІІ ст. до н.е. називають докиївськими. Далі життя на цих пагорбах закипіло ще бурхливіше – на Старокиївській і Замковій горах, на Подолі, Оболоні, Печерську. Жителі не лише вирощували хліб і доглядали худобу, а й знали різні ремесла, торгували з грецькими містами на Чорному морі. Вчені знаходили цілі скарби римських монет тих часів. Це підтверджує, що вже на початку нашої ери сюди вели і тут закінчувалися торгові шляхи з півдня. Особливо великими й багатими стали в ІІ – ІІІ ст. н.е. Але згодом вони занепали. Аж у другій половині V ст. тут знову завирувало життя. Вчені дійшли висновку, що Кий князював тут наприкінці V ст. Відтоді й ведуть вік міста, йому уже більше 1500 років. Проблема походження Києва постійно привертала увагу істориків Довгий час це літописне оповідання було єдиним історичним джерелом, проте історики ставились до нього досить скептично і приходили до протирічних висновків, приписуючи заснування Києва сарматам, готам, гунам, аварам, норманам.

7. Утворення ранньофеодальної Київської держави. Перші київські князі. До питання про походження Київської Русі вперше звер­нувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в "Повісті минулих літ". На жаль, трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіогра­фії. Перші спроби знайти вирі­шення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хро­ністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії Наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликан­ня варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і пал­ким критиком норманізму став М. Ломоносов. На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу кон­цепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва "Русь"? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі? У 20-х роках XX ст. на основі численних історичних, архео­логічних та мовних джерел значна частина науковців світу поча­ла віддавати перевагу "варязькому фактору" у становленні дер­жавності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здат­ності слов'янських народів створити незалежну державу своїми власними силами. Дискусія спалахнула з новою силою. На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

1. Русь отримала свою назву від Руотси. Так у середині XI ст. фіни називали шведів. 2. Більшість імен руських послів, що зафіксовані у договорах з Візантією (911, 944 рр.), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.

3. Візантійський імператор Константан Багрянородний у своїй книзі "Про управління імперією" (бл. 950 р.) наводить як слов'ян­ські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження. 4. Ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли "русів" і "слов'ян". На противагу антинорманісти стверджували:

1. Назва "Русь" слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні.

2. Жодного племені чи народу під назвою "руси" не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонор-мандське джерело, включаючи саги. 3. Один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хор-дадберг (бл. 840—880 рр.) чітко називає русів слов'янським пле­менем. 4. Археологічні матеріали із міст та торговельних шляхів Схід­ної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив "ва­рязького фактора". Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спри­чинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, різнобічне обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного зак­ликання варягів мало свої протидержавні утворення, заклали під­валини сучасного якісно нового бачення процесу державотво­рення русів. Нині норманська теорія походження Давньоруської дер­жави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі "варязького фак­тора" у політичному житті Східної Європи. Яскравим свідчен­ням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: "Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання ба­гатьох елементів. Варяги були лише одним елементом серед багатьох, однією історичною силою серед багатьох. Руська істо­рія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів". Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозар­ська гіпотеза, яка. виводила коріння Київської держави з Хозар­ського каганату. її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концеп­ції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спад­коємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін "завоював") Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критич­ної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зус­трічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок. Першими київськими князями, існування яких зафіксовано літописами були Аскольд і Дір. Полянське князівство Кия, Аскольда і Діра стало політичним і соціальним осередком довкола якого наприкінці ІХ ст. Почала зростати Руська держава. У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його ма­лолітній син Ігор, регентом якого був Олег. Постать Олега одна із найзагадковіших у вітчизняній історії. Ще й досі історики не можуть дати чіткої відповіді на принципові питання: ким він був — князем, боярином чи ватажком дружини? Чи був регент Ігоря у родинних стосунках з Рюриком? Що стало причиною воєнної експедиції Олега на Південь: збройні виступи проти влади північних слов'ян чи бажання завоювати нові землі? На­віть ім'я "Олег" викликає дискусію. Деякі вчені вважають, що воно походить від скандинавського "Хельга" і означає не ім'я, а прізвисько — "Віщий". У 882 р. Олег організовує похід на Київ. Підступно вбивши київського князя Аскольда, він захопив владу у місті. Легку пере­могу північної дружини історики схильні пояснювати зрадою київського боярства, яке чинило опір християнізації Русі (під час одного з вдалих походів на Візантію 860 р. за князювання Аскольда Русь прийняла хрещення на державному рівні). Вбивство Аскольда І захоплення влади у Києві Олегом мало надзвичайно важливі наслідки: з одного боку, на київському престолі опинилася інша династія, об'єднання Північної та Південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, Київ було проголошено сто­лицею об'єднаної держави, з іншого — державний переворот став початком антихристиянської, язичеської реакції.

8. Розквіт і зміцнення Київської Русі у Х – першій третині ХІІ ст.

Князювання Володимира Великого (980—1015 рр.) стало по­чатком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Продовжуючи політику руських князів щодо збирання нав­коло Києва слов'янських земель, Володимир військовими похо­дами 981—993 рр. на ятвягів, в'ятичів та хорватів завершив три­валий процес формування території Київської держави. Саме у цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східних слов'ян. Авторитет кня­зівської влади у давньоруському суспільстві значною мірою зале­жав від успіхів та невдач у протистоянні з кочівницьким степом. Саме тому сім переможних великих війн Володимира з печеніга­ми, про які повідомляють "Повість минулих літ" та інші джере­ла, принесли київському князеві військову славу. Оберігаючи влас­ні кордони, Володимир не покладався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а ґрунтовно готувався до тривалої бо­ротьби, розбудовуючи цілу систему воєнно-феодальних замків на південно руському порубіжжі, створюючи могутні земляні ва­ли і рови, які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни. Намагаючись зміцнити великокнязівську владу, Володимир провів адміністративну реформу, суть якої полягала в тому, що землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам кня­зя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Таким чином на зміну родопле­мінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ. Суть військової реформи полягала у ліквідації "племінних" військових об'єднань і злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Ця реформа дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників та сформувати боєздатне, віддане князю вій­сько. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичниц­тво. Проте стара язичницька віра не сприяла процесу формування нових суспільних відносин. Саме тому наприкінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровадити християнство як державну релігію. Незважаючи на те що Володимир був сильним і войовничим правителем, у відносинах з сусідніми державами він спирався не лише на силу зброї, а й на активні дипломатичні контакти з ба­гатьма державами, постійно застосовував традиційну для того часу практику династичних шлюбів. Численні шлюби самого Володимира (літопис повідомляє, що у князя було 5 офі­ційних дружин) теж були спрямовані на поліпшення дипломатич­них відносин, адже кожна з дружин мимоволі ставала гарантією, заручницею, а шлюб своєрідною печаткою укладеного ним полі­тичного союзу. Після хрещення Русі розширюються відносини з Візантією, пожвавлюються русько-німецькі контакти. Налагодження у 90-х роках X ст. офіційних зв'язків з Римом змушувало Візантію, яка не бажала розширення сфери рим­ського впливу на Русь, ставитися до русичів як до рівних. Останні роки правління Володимира не були безхмарними: свою непокору почав виявляти Ізяслав у Полоцьку; за підготовку до повстання проти великого князя був кинутий до в'язниці Святополк, який сидів у Турові; у 1014 р. відмовився платити щоріч­ну данину (2 тисячі гривень) новгородський намісник Ярослав. Під час підготовки карального походу на Новгород Володимир помирає. У хо­ді чотирирічного кривавого братовбивчого протистояння заги­нули Борис, Гліб, Святополк, Святослав, і 1019 р. у Києві вокняжився Ярослав. Роки князювання ЯРОСЛАВА МУДРОГО (1019—1054 рр.) — час найвищо­го розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Всі свої зусилля великий князь спрямував на продовження справи Воло­димира — посилення єдності, централізації держави, її європеїзацію. Ярослав був князем-будівником, князем-просвітителем. Адже його правління збіглося з періо­дом внутрішнього освоєння та втримання величезних територій, що вимагало не тільки якіс­них змін у внутрішній та зовнішній політиці, але й іншого типу державного правителя. У 1030— 1031 рр. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку півден­них рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому "змійові вали" з укріпленими фортецями. Тільки збудова­на вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і фортець, розташованих на лівому березі. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю у 1036 р. отримати вирі­шальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий на­род мігрував на Дунай, а його місце у степу зайняли менш войов­ничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирі­шальної битви побудував собор святої Софії.

Важливе місце у міжнародній полі­тиці київського князя відігравала своєрідна "сімейна диплома­тія", тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династич­них шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імпера­тора Константина IX Мономаха, Ізяслав — з сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Ген­ріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських ко­ролів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорсь­кого Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. За княжіння Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З ім'ям цього князя пов'язано створення першого пи­саного зведення законів Київської Русі — "Руської правди". Ярослав будує численні монастирі та храми. У 1051 р. призначає главою руської церкви Іларіона, що мало на меті вивести вітчиз­няну церковну ієрархію з-під контролю Візантії. В останні роки життя Ярослав зробив спробу вирішити болючу проблему престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності князівської влади було покладено прин­цип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. Намагаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусобиць, Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами: стар­ший Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів Муром і Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор - Володимир-Волинський; В'ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл переходив до найстар­шого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен з нащадків мав шанс правити у Києві. Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були завершення формування території держави, перене­сення зваги князівської влади з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання під контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення централі­зованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського сус­пільства територіальним; активна реформаторська діяльність великих князів; запровадження та поширення державної консолі­дуючої ідеології — християнства; поява писаного кодифіковано­го права, ширше використання дипломатичних методів вирішен­ня міжнародних проблем; зростання цивілізованості держави, роз­квіт давньоруської культури.