Насильницька колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933 років та його наслідки

Радянське керівництво, узявши курс на модернізацію промислово­го потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кош­тів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило переважну більшість населення. Однак селянин-власник був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного апарату, який від імені народу розпоряджався промисловістю. Держава не могла забезпечити прискорені темпи індус­тріалізації, маючи справу з мільйонами одноосібників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, селянин мало залежав від державних структур. Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що відвозити на ринок, від нього залежала держава, якій треба було нагодувати міс­то та армію. Ось чому під приводом турботи про піднесення добробу­ту сільського населення партія хотіла створити на селі контрольоване колективне господарство.

Але в сталінських планах колективізація — це не лише зручний за­сіб забезпечення населення міст та армії продовольством, а промисло­вості — сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства (процеси розкуркулювання і розселянювання), з іншого — разом з ін­дустріалізацією вона відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Перший п'ятирічний план передбачав, що в Україні в колгоспи буде об'єднано ЗО % селянських господарств. Але вже на листопадовому 1929 р. пленумі ЦК ВКП(б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підтримав пропозицію завершити колективізацію протягом одного року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» передбача­ла в Україні найвищі темпи колективізації з усіх союзних республік. У січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 — навесні 1932 р.

У процесі колективізації можна виділити кілька етапів:

1929—1930 рр. — час прискореної колективізації, яка перетворилася, по суті, на комунізацію; у кол­госпи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю; ситуація ускладнювалася надмірни­ми зусиллями місцевої влади: на 20 січня 1930 р. в республіці було колективізовано 15,4 % селянських господарств, а на 1 березня — 62,8 %; у багатьох місцях відбулися антирадянські виступи селян, село поринуло у вир самознищення. Селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928—1929 рр. в^Україні було знищено до 50 % поголів'я худоби;

1930 р. — маневр сталінського керівництва з пере­кладенням відповідальності на місцеві партійні й ра­дянські органи (стаття Й. Сталіна на початку берез­ня 1930 р. «Запаморочення від успіхів», постанова ЦК ВКП(б) від 14 березня 1930 р. «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі»). Почався масовий вихід із колгоспів. Восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше третини се­лянських дворів, причому переважно незаможних;

1931—1933 рр. — новий етап суцільної колективі­зації, прискорення її темпів, закінчення в основно­му колективізації в Україні (колективізовано 70 % дворів);

1934—1937 рр- — завершальний етап колективіза­ції. У 1937 р. колгоспи мали 96,1 % посівних площ.

Важливим елементом колективізації було так зва­не «розкуркулення», а фактично — розселянювання села. Спочатку, у 1927—1928 рр., до заможного селянства застосовувалася політика обмеження — збільшували податки, обмежували оренду землі, за­бороняли використовувати найману працю, купувати машини, реманент. У квітні 1929 р. Сталін визначив нове стратегічне завдання — перехід від політики об­меження до політики ліквідації куркульства як класу. Наприкінці січня 1930 р. була опублікована постано­ва ЦК ВКП(б) «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». По­чалися масові репресії проти заможного селянства та всіх, хто не бажав вступати в колгоспи. В Україні за роки суцільної колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств (разом із сім'ями — 1,2—1,4 млн. осіб, із них 860 тис. виселили на північ Сибіру).

Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був голодомор 1932— 1933 рр. Безпосередньо його причиною було на­сильницьке вилучення хліба в селян. Загалом же причинами голодомору в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників:

- необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка загрожувала імперським інтересам Москви;

- непомірні для селян хлібозаготівлі;

- надмірний хлібний експорт;

- небажання колгоспників працювати в громад­ському господарстві;

- конфіскація владою продовольчих запасів;

- економічні прорахунки, спроба здійснити со­ціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами.

Протягом січня—листопада 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн пудів хліба, за такий самий період 1931 р. — 380 млн пудів. Вилучався навіть посівний фонд. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли «Закон про охорону соціалістичної влас­ності», який за крадіжку колгоспної чи кооператив­ної власності передбачав розстріл або позбавлення волі терміном не менше десяти років із конфіскацією майна. У народі цей драконівський документ назвали «законом про п'ять колосків».

Незважаючи на небачену жорстокість, виконати план хлібозаготівлі в 1932 р. не удалося. Із метою «виправлення» ситуації в Україну була направлена надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з голо­вою Раднаркому СРСР В. Молотовим. «Зміцнюєть­ся» керівництво КП(б)У — другим секретарем ЦК і секретарем Харківського (столичного) обкому пар­тії стає особистий посланець Й. Сталіна — П. Пости - іиев, проводяться репресії проти комуністів. У селян конфіскують тепер не тільки зерно, а й усі продукти харчування як покарання за невиконані хлібозаготівлі.

Точну цифру людських утрат від голодомору 1932—1933 рр. устано­вити неможливо. Дослідники називають дані від 3,5 до 12 млн. осіб.

Унаслідок голодомору було остаточно зламано опір селян кол­госпно-феодальній системі й суттєво підірвано сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Колгоспний лад став однією з основ командної економіки і тоталітарного режиму.

Головним результатом колективізації став здійснений індустріаль­ний стрибок, за який заплачено дорогою ціною; жертвами насильниць­кого розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття господа­ря, тривалою деградацією та дезорганізацією сільського господарства.