2018-01-08
166
Величезна роль у розвитку української промисловості
належала акціонуванню. Перші акціонерні компанії в Укра-
їні виникли в 70-х роках. Цей процес набув широкого роз-
маху в 90-х роках, під час кризи 1900—1903 pp., яку зміни-
ло промислове піднесення 1910—1913 pp. Воно було зумов-
лене врожайними роками, посиленням у зв'язку з про-
веденням столипінської реформи капіталізації села, зрос-
таючим попитом на сільськогосподарську техніку. При-
плив вільних капіталів у промисловість сприяв збільшенню
основних капіталів приватних акціонерних комерційних
банків і торгово-промислових підприємств, зростанню акціо-
нерних товариств. На масштаби промислового піднесення
чималий вплив мало значне збільшення замовлень держав-
ної скарбниці, пов'язаних з підготовкою царизму до пер-
шої світової війни.
Створення акціонерних товариств певною мірою вирі-
шувало проблему об'єднання індивідуальних капіталів
і компенсувало нестачу грошей у підприємців. Акціонерні
компанії були єдиною формою організації фінансового та
монополістичного капіталу і проникнення іноземного капі-
талу в українську промисловість.
|
|
|
У 70—80-х роках виникли перші акціонерні компанії.
Чимало їх було створено в 90-х роках. Серед них Голубів-
ське Берестово-Богодухівське гірничопромислове товариство
(1890), Російське-Донецьке товариство кам'яновугільної та
заводської промисловості (1895), акціонерне товариство
Брянських кам'яновугільних копалень та рудників (1896),
Катеринівське гірничопромислове товариство (1896), Таган-
розьке металургійне товариство (1896). У 1896 p. утво-
рюється також Донецько-Петровеньківське гірничозавод-
ське товариство для розробки кам'яновугільних та інших
покладів в Катеринославській губернії. У 1898—1899 pp.
виникли Південне і Воскресенське гірничопромислові то-
вариства, Кримське-Донецьке товариство кам'яновугільної
та гірничої промисловості, акціонерне товариство Катери-
нославського трубо- і залізопрокатного заводу. Південно-
російське металургійне товариство. Товариство Керченських
металургійних заводів і рудників, Краматорське металур-
гійне товариство.
Акціонерні компанії з'являлися також в інших галу-
зях промисловості півдня України: Товариство рудників
Дубової Балки в Кривому Розі з видобутку залізної руди
(1892), Російське паровозобудівне і механічне товариство
(1895), Російське товариство машинобудівних заводів Гарт-
мана (1896), Товариство Південно-російського машино-
будівного заводу (1896) тощо. В руках найбільших акціонер-
них товариств зосереджувалася більша частина капіталів.
Показовими є дані про частку великих компаній в акціо-
нерному капіталі найважливіших галузей промисловості.
У 1870—1890 pp. кількість найбільших товариств, основ-
ний капітал яких становив від 1 млн крб. і більше, зросла в
11 разів, а їхній капітал — у 8 разів. При цьому загальний
основний капітал товариств з капіталом менше ніж 1 млн
|
|
|
крб. збільшився тільки у 6 разів порівняно з їхньою кіль-
кістю. До того частка акціонерних товариств з капіталом
менше ніж 1 млн крб. зменшилася в 1,6, а з основного капі-
талу — в 1,33 раза.
Правом вирішального голосу в акціонерних товариствах
користувалися тільки великі та найбільші підприємці. В
статутах цих товариств зазначалося, що кожен акціонер має
право бути присутнім на загальних зборах і брати участь в
обговоренні питань, але право вирішального голосу надава-
лось акціонеру, який мав не менше ніж 12 акцій. Власник
24 акцій мав два голоси, 48 — три.
Акціонерна промисловість України, як і монархії Романо-
вих в цілому, характеризувалася великою прибутковістю. У
другій половині 90-х років норма прибутку в ній коливалася
між 11,5 і 15,6 % на капітал, що становило в середньому
13 %, майже вдвоє перевищуючи прибутковість західноєвро-
пейських підприємств. Гірничопромислові південноукраїн-
ські фірми, використовуючи систему державних замовлень і
забороненого митного протекціонізму, досягали небачених над-
прибутків. Це, зокрема, стосувалося металургійних заводів,
прибуток яких у 1897 p. досягав в середньому 50 % на капі-
тал, а Юзівського заводу — 100 %. Дивіденди Південно-Росій-
ського Дніпровського металургійного товариства і Товари-
ства Брянського рейкопрокатного залізоробного і рейкового
виробництва становили ЗО—40 % на капітал. У 1897—1898
операційному році товариство Дніпровського заводу отрима-
ло близько 4 млн крб., тобто 80 % чистого прибутку на капі-
тал, видавши з цієї суми 2 млн крб., або 40 % дивідендів.
Дивіденди акціонерних товариств коксового виробниц-
тва досягали ЗО—35, а вугільних — 9—12 % на капітал.
Південноукраїнські гірничопромисловці наживали багато-
мільйонні багатства.
Поява значної кількості акціонерних товариств у най-
важливіших галузях промисловості України свідчила про
те, що розпочався новий етап становлення великої індустрії.
Нагромадження капіталу невеликою кількістю акціонер-
них компаній у провідних галузях української промисло-
вості стало важливою умовою для створення тут монополій.
Переломним моментом процесу зростаючої концентрації
виробництва була економічна криза 1900—1903 pp. Вона
безпосередньо призвела до краху сотень невеликих і слаб-
ких підприємств та створення ряду великих монополістич-
них об'єднань.
За концентрацією виробництва в основних галузях про-
мисловості Україна займала перше місце в Російській
імперії. Так, у 1901 p. на 12 великих металургійних заво-
дах (з 16 діючих) було зосереджено 96 % усіх робітників
металургії Півдня України. На кожному з них працювало
понад 1 тис. робітників, які виплавляли 87 % чавуну в
цьому регіоні.
Високий рівень концентрації був характерний також для
вугільної промисловості Донбасу. Тут частка 25 акціонер-
них товариств (з 26 діючих у цій галузі) у 1912 p. станови-
ла 95,4 % видобутку всіх акціонерних товариств і понад
70 % видобутку вугілля в Донбасі.
Важливим фактором у монополізації промисловості
України в цілому і вугільної зокрема була організація в
1904 p. синдикату "Продвугілля", який об'єднав майже весь
видобуток і продаж кам'яного вугілля в Донбасі. Це був один
з найбільших синдикатів Російської імперії. До нього входи-
ло 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприєм-
ства яких зосереджували майже 75 % усього видобутку вугіл-
ля в Донбасі. Напередодні першої світової війни на підприєм-
ствах "Продвугілля" працювало 64 тис. робітників.
У 1902 p. в Україні засновано найбільший у металургії
синдикат "Продамет". Його мета — торгівля виробами заво-
дів цього об'єднання. У синдикат входило 12 підприємств
(товариств), серед яких були Південно-російське Дніпровське
металургійне товариство "Провідане" та ін. На початок
1908р. "Продамет" зосередив у своїх руках дві третини
всього виробництва заліза і сталі Південної України. Син-
|
|
|
дикат продавав залізо різного гатунку, балки, рейки, бан-
дажі, осі в імперії Романових.
У харчовій промисловості найбільшим був синдикат
цукрозаводчиків, заснований у 1887 p., бюро якого знахо-
дилося в Києві. Найвпливовіша роль у ньому належала
цукровим магнатам Бобринським, Браницьким, Береден-
кам, Хряковим. Спочатку синдикат об'єднував 78 %, а в
1892—1893 pp. — 91 % усіх цукрових заводів України.
Основним його завданням було регулювання цін на цукор
і забезпечення підприємцям високого монопольного при-
бутку на внутрішньому ринку. Всього в середині 90-х років
в Україні діяло 153 цукрових заводи, які виробляли
23,9 млн пудів цукру. Як і в перші роки існування цукро-
вого синдикату, підприємці скорочували продаж цукру на
внутрішньому ринку і збільшували його експорт. Вивозя-
чи частину цукру за кордон, вони штучно підтримували
високі ціни на нього в Російській імперії.
Монополії охопили своєю діяльністю й інші галузі на-
родного господарства. Напередодні першої світової війни в
Україні вже не було жодної важливої галузі промисловості,
в якій тією чи іншою мірою виробництво не було б монопо-
лізовано. Якщо в 1901 p. працювало лише 17 підприємств,
на кожному з яких було зайнято понад 1 тис. робітників, то
в 1913 p. їх налічувалося вже 42. У 1900 p. 5 великих
металургійних заводів виплавляли 49 % усього чавуну в
Україні, забезпечивши понад 25 % його загальноімперсько-
го виробництва. В 1913 p. на ці самі підприємства припадало
вже 55 % виплавленого чавуну Півдня України і 37 % ви-
робництва його у Росії в цілому. Усі монополістичні об'єд-
нання, що діяли в Україні, з самого початку мали не регіо-
нальне, а загальноімперське значення.
Високий рівень концентрації виробництва не суперечив
існуванню великої кількості невеликих підприємств, які,
застосовуючи рутинну техніку, виробляли мізерні обсяги
продукції.
|
|
|
В умовах економічного прогресу на межі XIX—XX ст.
швидко зростали міста, створювалися нові промислові цен-
три. У 1897 p. міські жителі України становили близько
13 % загальної кількості населення. Кількість міст з насе-
ленням до 10 тис. чол. скоротилася майже вдвоє. Тут про-
живало лише 11,8 % міського населення. При цьому по-
двоїлася кількість порівняно великих і середніх міст. У
1897 p. в Україні було 4 великих міста: Одеса (403,8 тис.
жителів), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8
тис. жителів). У них сконцентрувалося 35 % міського на-
селення. Більше ніж половина міських жителів України,
як і раніше, проживали в невеликих містах з населенням
до 50 тис. чол. у кожному.
Швидкий промисловий розвиток викликав значний при-
плив населення з центральної Росії, насамперед у Донець-
ко-Криворізький регіон. За рахунок прибулих робітників
бурхливо зростала кількість мешканців таких міст, як Ка-
теринослав, Миколаїв, Одеса, Харків, Київ. Внаслідок цього
в деяких містах Катеринославської, Херсонської, Київської
губерній помітно переважало російське населення. Так, у
Миколаєві росіян було 66,3 %, українців — 7,5 %, у Хар-
кові — відповідно 62,8 і 26, в Одесі — 47,4 і 9,2, в Києві —
54,5 і 21 % і т. д. У Донбасі приблизно 70 % робітників
були вихідцями з великоросійських губерній.
В цілому наприкінці XIX ст. частка росіян серед насе-
лення України становила 12 %. Це були переважно робіт-
ники-гірники, металурги та адміністративні службовці.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. Україна підняла-
ся на вищий щабель економічного прогресу. Вона зайняла
в монархії Романових одне з перших місць щодо інду-
стріального розвитку, випереджала інші регіони імперії за
видобутком вугілля, виплавленням чавуну, виробництвом
цукру. В усіх провідних галузях української промисловості,
у транспорті відбувалися значні технічні та соціальні пере-
творення.
Однак для докорінних змін в економіці цього було недо-
статньо. Україна, як і раніше, була аграрною країною.
іа*є-<;-х -t0 <
В 1913 p. у сукупній продукції промисловості та сільсько-
го господарства України промисловість становила 48,2 %.
Частка засобів виробництва у всій промисловій продукції
дорівнювала 42 %. На селі проживало більш як 80 % насе-
лення України.
До першої світової війни українська промисловість ста-
новила 24,3 % загальноімперської, даючи понад 70 % про-
дукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому. При
цьому частка України в обробній промисловості Російської
імперії становила тільки 15 %. В результаті цього індуст-
рія в Україні розвивалась однобічно. Підприємств текстиль-
ної промисловості майже зовсім не було. Слабко розвива-
лися хімічна та поліграфічна галузі промисловості. Метало-
обробні підприємства, розташовані в Україні, не забезпечу-
вали найелементарніших потреб населення. Навіть дріт і
цвяхи на Наддніпрянщину завозили з Росії.
Незважаючи на порівняно швидкі темпи промислового
розвитку, Україна, як і Російська імперія в цілому, продов-
жувала залишатися відсталою в техніко-економічному
відношенні. Порівняно з дореформеним періодом розви-
ток промисловості в Україні наприкінці XIX — на початку
XX ст. слід визнати надзвичайно швидким. Якщо ж вихо-
дити з можливостей промислового розвитку, які відкривав
тогочасний рівень науки, техніки, культури, то слід визнати,
що в українській економіці на початку XX ст. докорінних
якісних змін не відбулося. Індустріалізація не була завер-
шена, її перервала перша світова війна.
3.3. Промисловий розвиток західноукраїнських
земель
У період, коли в Західній Європі швидко розвивалось
індустріальне суспільство, на західноукраїнських землях
безроздільно панувало феодальне господарство. А коли на-
прикінці XVIII ст. розпочався перехід від мануфактур до
фабрик з використанням машин і парових двигунів, тут не
було навіть розвиненого мануфактурного виробництва. Не-
численні мануфактури в переважній більшості не були яви-
щами нового суспільства, а кріпосницькими і переважно
невеликими.
На захоплених імперією Габсбургів українських землях,
особливо у Східній Галичині, в першій половині XIX ст.
розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна,
шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Не було села
або фільварку, де б не виробляли полотно. У Жовківському,
Бережанському та інших округах відкрилися суконні ма-
нуфактури. Засновувались нові папірні, гути, керамічні, за-
лізоробні підприємства, ливарні заводи, особливо в Стрий-
ській окрузі. У Винниках та Монастириській працювали
тютюнові мануфактури, на яких у 1812 p. було зайнято
1320 робітників.
Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґураль-
ництво. У 1836 p. в Галичині і на Буковині налічувалося
4000 ґуралень, які виробляли понад 19,2 млн австрійських
відер горілки, 1845 p. — відповідно майже 1512 і 12,2, 1850 p.
— 990 і майже 10 млн. Поміщицьке горілчане виробництво
набуло найвищого розвитку в 20-х — в середині 30-х років
XIX ст. Згодом кількість ґуралень зменшилася за рахунок
концентрації та вдосконалення технології виробництва. Ста-
рі ґуральні поступово перебудовувалися, переоснащувалися.
Поряд з ґуральництвом розвивалося пивоваріння. Доб-
ре була налагоджена пивоварна справа у маєтках Ягіль-
ницького Ключа на Тернопільщині. Це передусім поясню-
валося наявністю сировини — зерна.
Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом
зиску західноукраїнських землевласників стає цукроварін-
ня. У 1823 p. в Пужниках недалеко від Станіслава було
збудовано першу в краю цукроварню. Згодом у різних ча-
стинах західного регіону України виникло ще кілька цук-
роварень, але більшість з них діяла недовго. Отже, на по-
чатку 50-х років працювали лише одна велика в Тлумачі
(400 робітників) і невелика в Устю біля Борщова. Усього до
середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало
16 цукроварень. У середині 50-х років Тлумацька цукро-
варня виробляла 10—12 тис. ц і більше цукру-рафінаду на
рік. Вона належала до підприємств фабрично-заводського
типу. На початку 40-х років тут було встановлено один з
перших парових двигунів у Галичині. Крім центрального
підприємства, Тлумацька цукроварня мала філії та численні
фабричні сушарні, розкидані по селах Галицького Поділля.
У 40-х роках на цукроварні було зайнято близько 700 робіт-
ників і ремісників. На 11 фабричних сушарнях працювало
2000 чол., а на сезонних роботах з вирощування буряків і
розробки лісу — майже 3000 робітників.
Залізоробне виробництво краю було представлено пере-
важно руднями. В 1807—1811 pp. на території Східної
Галичини нараховувалося 12 залізних гут, 1825 p. — 15
(сім належали магнатам, сім — державі, одна — церкві).
На них добувалося близько 16 тис. віденських центнерів
заліза. У 20-х роках XIX ст. в залізодобувній промисло-
вості Галичини працювало 1400 найманих робітників. Крім
того, на допоміжних роботах (випалювання і транспорту-
вання вугілля, добування і довезення руди, підсобні роботи)
широко використовувалася малопродуктивна примусова
праця панщинних селян, вуглярів, рудокопів. Продукція
залізних гут Східної Галичини у 1841—1848 pp. сягала
66,6 тис. віденських центнерів. Проте цієї кількості заліза
не вистачало для того, щоб задовольнити попит місцевих
ринків на металеві вироби.
Багата сировинна база західного регіону України спри-
яла значному розвитку в першій половині XIX ст. соледо-
бувної промисловості. Це насамперед стосувалося Закар-
паття. Видобуток солі відкритим способом замінився на
підземний. Третину середньорічного видобутку солі забез-
печував район Солотвино. На соляних рудниках працюва-
ло в першій половині XIX ст. близько 1200 чол., з яких
2/3 становили німецькі вільнонаймані робітники.
За обсягами виробленої продукції до найпродуктивні-
ших підприємств цієї галузі у Східній Галичині належала
солеварня у с. Стара Сіль. Прикарпатська сіль забезпечу-
вала господарські потреби Галичини і Буковини, вивозила-
ся за кордон. На солеварнях краю здебільшого використо-
вуваласяе вільнонаймана праця.
Негативно вплинув на молоду західноукраїнську про-
мисловість початок промислового перевороту в німецьких
і чеських провінціях Австрії. Ремесло і мануфактура краю
не витримували конкуренції фабрично-заводської промис-
ловості. Навіть цукроваріння, яке спочатку добре розвива-
лось, незабаром у зв'язку з бурхливим розвитком вироб-
ництва цукру в Чехії почало занепадати. Внаслідок анти-
української політики австрійського уряду та через інші
причини не було введено в дію збудовану на початку 40-х
років суконну фабрику в Заложцях Золочівської округи, а
через короткий час після відкриття були ліквідовані ме-
ханічні прядильні та ткальні в Яворові, Бродах, Заліщиках,
Глинянах.
Попри пожвавлення промислового виробництва краю в
ЗО—40-х роках XIX ст., воно й надалі залишалося на реміс-
ничо-мануфактурному рівні. В 1841 p. тут налічувалося
близько 200 підприємств мануфактурного типу (або 3,9 %
їхньої загальної кількості в Австрії). Вони були менш по-
тужні, ніж подібні підприємства західних провінцій імперії,
мали нижчий рівень механізації та організації виробництва.
Не набуло достатнього розвитку і ремесло. В 1841 p. у
Східній Галичині налічувалося всього 29,4 тис. ремісників.
На 100 чол. населення тут припадало у 3 і навіть у 5 разів
менше ремісників, ніж у промислове розвинених західних
провінціях Австрії. Зростаючий попит на промислові това-
ри задовольнявся значною мірою ввезенням їх із західних
районів імперії Габсбургів.
Селянська революція 1848 p. розчистила грунт для про-
гресивних перетворень на західноукраїнських землях. На-
прикінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвав-
лення. Виникли десятки підприємств фабрично-заводсько-
го типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х
роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її
механізації був невисокий. Це пояснювалося слабким роз-
витком промисловості регіону ще до селянської реформи
1848 p., браком підприємців, багатих на грошові капітали,
втратою поміщиками інтересу до промисловості. Після се-
лянської реформи вони вкладали гроші (викупні платежі)
здебільшого в сільське господарство. Крім того, на заваді
розвитку промисловості в Західній Україні стояв уряд: за-
хідноукраїнська промисловість була позбавлена тих подат-
кових пільг, якими користувалися нові підприємства в захід-
них провінціях.
Продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, тек-
стильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної
галузей не мала збуту на ринку, який заполонила якісніша
і дешевша продукція фабрично-заводської промисловості
західних провінцій імперії. Ті самі галузі промисловості,
які не зазнавали жорстокої конкуренції (борошномельна,
спиртогорілчана, нафтова і озокеритна, лісопильна, соляна),
розвивалися краще. Вони були зосереджені на видобуванні
та первинній обробці сировини, тобто на виробництві на-
півфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у
західні провінції. Заінтересовані в розвитку цих галузей
промисловості австрійські підприємці вже в 60-х роках
почали вкладати в них капітали.
У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на
нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафто-
добувної та озокеритної промисловості. Видобування наф-
ти ручним способом, який панував ще в першій половині
60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою.
Значне місце в промисловості західноукраїнських земель
належало видобуванню озокериту. Однак воно не набрало
таких масштабів, як видобування нафти, і на початку
XX ст. почало занепадати. Неабияке народногосподарське
значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який
зростав з року в рік.
У 60-х — на початку 70-х років західноукраїнські землі
дістали залізничне сполучення з Заходом, що було зумовле-
но не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними мірку-
ваннями. У 1864 p. залізнична колія була доведена із захо-
ду через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до
Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття.
Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що
входили до складу Росії. Проте залізничне будівництво, яке
в Росії та країнах Заходу викликало бурхливий розвиток
важкої індустрії, на західноукраїнських землях лише не-
значною мірою сприяло розвитку виробництва промисло-
вої продукції, переважно лісової та будівельних матеріалів.
Внаслідок прокладання залізниць, хоч і було зменшено в
кілька разів транспортні витрати на перевезення товарів,
західний регіон України став легкодоступним джерелом
сировини і ринком збуту для фабричної промисловості за-
хідних провінцій монархії Габсбургів.
Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїн-
ських земель розвивалася однобоко — розширювалися ви-
добування і первинна переробка сировини, а не виробниц-
тво готової продукції. Такий напрям диктував уряд Авст-
ро-Угорщини, а також іноземний капітал. Це негативно
впливало на хід промислового перевороту, початковий етап
якого припадав на 50—70-ті роки XIX ст.
В індустріальну епоху західноукраїнські землі ввійшли
зі значними пережитками феодально-кріпосницьких відно-
син, що в поєднанні з колоніальною політикою централь-
них властей монархії Габсбургів та іноземного капіталу
гальмувало їх економічне піднесення. Вже. протягом 80—
90-х років у регіоні виникли десятки середніх і великих
підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робіт-
ників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Гали-
чини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтови-
добутку відбулися із застосуванням з 1887 p. глибинного
буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька
десятиріч технічна оснащеність праці у нафтовидобутку
значно підвищилась. У 1904 p. тут нараховувалось 347 ма-
шин, тоді як у 1851 p. в усій галицькій промисловості пра-
цювало 5 парових машин. Прискорене застосування ма-
шин призвело до зменшення кількості робітників у нафто-
добувній промисловості, в якій на початку XX ст. працювало
в середньому 5857 чол. проти 12 тис. чол. у 1873 p.
На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала
технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці,
ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м.
Потужність парових двигунів і двигунів внутрішнього зго-
рання в Дрогобицькому і Станіславському гірничих окру-
гах досягла в 1910 p. близько 20 тис., а в 1913 p. — майже
50 тис. к. с. Напередодні першої світової війни в нафтодо-
бувній промисловості використовувалося значно більше
парових двигунів і двигунів внутрішнього згорання, ніж у
всіх інших галузях промисловості в цілому. Внаслідок за-
стосування бурильної техніки зростав видобуток нафти. У
70-х роках він становив 20—ЗО тис. т на рік, в 80-х роках
— 40—70 тис., у 1900 p. — понад 325 тис., а в 1909 p. —
більше 2050 тис. т. Пізніше він зменшився, проте залишав-
ся досить високим і в 1913 p. становив 1,1 млн т. Найбіль-
ше нафти добували в районах Борислава і Дрогобича.
Галицька нафта перероблялася на австрійських та угор-
ських нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років ав-
стро-угорський уряд взагалі не дозволяв будувати нафтопе-
регінні заводи у Східній Галичині. На вивізну неочищену
нафту ввели нижчі мита, ніж на вивізні нафтопродукти, за-
охочуючи так нафтовидобуток і обмежуючи переробку нафти
на місцях. У 1905 p. в Західній Україні її очищалося лише
33,7 %, тоді як в австрійських провінціях, що не мали влас-
ної нафти, — 42,5 %. Це був один з виявів гальмування мо-
нархією Габсбургів розвитку промисловості колоній — Східної
Галичини, Північної Буковини та Закарпаття;
Видобуток кам'яної та кухонної солі в Галичині в 1861 p.
становив 65 тис. т, у 1900 p.— 145 тис., у 1908 p. — понад
1800 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі
в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною мо-
нополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість
селян страждало від "соляного голоду".
З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко по-
чала розвиватися лісопильна промисловість. Наприкінці
XIX ст. щорічне рубання лісу тут досягло більше 6 млн м2.
Майже 2/3 його становила ділова деревина, переважна
більшість якої вивозилася за межі краю. На початку XX ст.
Галичина щорічно експортувала 80—85 тис. вагонів лісо-
матеріалів. Потужність парових двигунів на галиць-
ких лісопильнях, яка в 1870 p. не перевищувала 120 к. с.,
у 1885 p. досягла 1,6 тис., а в 1890 p. — 2,2 тис. к. с. Це
становило 2/5 потужності всіх парових двигунів перероб-
ної промисловості краю. Ще більше посилився розвиток
лісопиляння на рубежі XIX—XX ст. На західноукраїнських
землях у той час діяло близько 100 лісопильних заводів, на
кожному з яких працювало більше ніж 20 чол.
Темпи зростання меблевого виробництва та інших галу-
зей деревообробної промисловості були дуже повільними.
Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому
розвитку, оскільки для цього потрібні були значні капіта-
ловкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити
готові вироби з дерева. Навіть діжки для пива в цей регіон
поставлялися з Чехії та Америки.
Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. На-
прикінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було
збудовано перший, в 1880 p. в Тур'ї Бистрому — другий, а
на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічні за-
води. Це були великі на той час підприємства, які наприкінці
XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік
переробляли близько 300 тис. складометрів деревини. На
початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у
Сваляві та Вигоді.
Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової
промисловості регіону. До середини 70-х років велика цук-
роварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробниц-
тво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заво-
ди на Буковині. У 1913 p. почав працювати цукровий за-
вод в галицькому місті Ходорові.
На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло
5 великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній
Галичині й одна на Закарпатті). Австро-угорський уряд і
тут виявив своє колонізаторське обличчя. Західноукраїнські
фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві по-
треби в тютюнових виробах і переважна частина їх завози-
лася з центральних районів монархії Габсбургів.
Продукція легкої промисловості західноукраїнських
земель не могла успішно конкурувати з австрійськими,
угорськими і закордонними промисловими виробами і че-
рез це розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстиль-
не виробництво. Так, у Східній. Галичині наприкінці XIX
— на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних під-
приємств. На найбільших з них було зайнято по кілька
десятків робітників.
У західноукраїнських землях важкої промисловості
майже не існувало. Машинобудування було розвинено слаб-
ко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фри-
дешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун.
На цих підприємствах використовувалася застаріла техні-
ка. Тільки завод у Кобилецькій Поляні був дещо модерні-
зований протягом 1908—1912 pp. у зв'язку з використан-
ням машин. На ньому вироблялися колеса для паровозів,
невеликі металеві речі — сокири, лопати тощо. З 90-х років
XIX ст. виявились ознаки концентрації виробництва на
західноукраїнських землях. Одним з виявів цього було утво-
рення в 1892 p. картеля з метою нормування цін на нафту.
Лише протягом 1905—1906 pp. виникло понад 50 акціо-
нерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких
були "Галицьке-Карпатське товариство" з капіталом 16 млн
крон, компанія "Східниця" з капіталом 10 млн крон, ком-
панія "Галичина" з капіталом 6 млн крон.
