2018-01-08
303
В окремих повітах Закарпатської України безземельні
селяни становили 45—50 % селянських дворів і лише 2/3
селян користувалися 14—18 десятинами землі.
У західноукраїнському селі виник новий тип господаря
— підприємець. За умов збереження перемінного земле-
користування при чергових переділах землі заможні селя-
ни збільшували свої наділи. Окремі повні селяни мали по
ЗО—80 моргів землі, що призводило до утворення багатона-
дільних господарств. Такі господарства обов'язково вико-
ристовували працю челяді. Це в основному були комірни-
ки, які не сиділи ні на рустикальній, ні на домініальній
землі. Вони були постійним резервом поденних робітників
для домінії.
Швидке розорення селянських господарств створювало
надлишок робочих рук. У Східній Україні був поширений
відхід на "заробітки". В 40-х роках лише з Полтавщини в
південні губернії щороку йшло на заробітки 90 тис. чол.
Почалося переселення (стихійне і організоване) селян у
Новоросійський край, на Кавказ, у Саратовську й Астрахан-
ську губернії. У 1838—1852 pp. з Лівобережної України
переселилося 58,5 тис. чол. Переселялися в основному се-
ляни середнього достатку. Не маючи реальної допомоги
царського уряду, переселенці часто розорювались і повер-
талися назад у свої села.
У першій половині XIX ст. сільське господарство про-
довжувало набувати товарного, підприємницького характе-
ру. Головною функцією панщинного господарства було ви-
робництво заради грошей. Землевласники Східної України
створювали в своїх маєтках економії, де була робоча худоба,
землеробські знаряддя, і змушували селян виконувати пан-
щину. На західноукраїнських землях зберігалася доміні-
ально-фільваркова система. Швидкими темпами відбува-
лася товаризація великих поміщицьких господарств, які за
кількістю проданих сільськогосподарської продукції та
сировини займали панівне становище на внутрішньому і
зовнішньому ринках. Поступово в товарно-грошові відно-
сини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщи-
цькі господарства зберігали натуральний характер і були
слабко пов'язані з ринком. Розвивалося торгове землероб-
ство в селянських господарствах. У Російській державі в
першій чверті XIX ст. були скасовані всі обмеження щодо
торгівлі землевласників. Вони зберегли привілей безмит-
ної внутрішньої торгівлі, отримали право вести закордонну
оптову торгівлю, записуватися в купецькі гільдії. На захід-
ноукраїнських землях шляхта зберігала монополію в торго-
во-підприємницькій діяльності. Часто в особі дворянина
поєднувалися поміщик-кріпосник, підприємець і торговець.
Для землеробства України характерним був зерновий
напрям. За обсягом посівів у Східній Україні перше місце
посідала пшениця. В Київській губернії посіви її станови-
ли 1/4—1/3 усіх посівних площ, зайнятих озимими і яро-
вими культурами, в Подільській — 2/3, в Катеринославській
— 3/4 полів, що відводилися під озимі. Друге місце займа-
ло жито, третє — овес і ячмінь. Урожайність зернових куль-
тур залишалася низькою. Валові збори зростали в основно-
му за рахунок освоєння цілинних земель на Півдні та роз-
ширення посівів. За 1778—1851 pp. посівні площі зернових
на Півдні України збільшилися в 25 разів. У Київській та
Подільській губерніях, яким належала значна роль у вироб-
ництві хліба, посівні площі розширювалися внаслідок змен-
шення селянських наділів, посилення експлуатації селян.
Більша частина зерна йшла на продаж. За кордон що-
року вивозилось 2,5 % врожаю. У Росії зерно переробляли
на горілку, постачали для армії.
У Східній Галичині, Закарпатті у рільництві панував
вівсяно-ячмінний напрям. У 40-х роках XIX ст. у Гали-
чині овес становив майже 40 % усього збору зернових. Він
займав 46 % посівних площ у Закарпатті, а в гірських райо-
нах — до 90 %. Значне місце за обсягом посівів посідали
жито і гречка, останнє місце — пшениця. Проте оскільки
на ринку першість займала пшениця, поступово зростала її
частка і у посівах. Наприклад, у Мукачеве-Чинадіївській
домінії Закарпаття за 40 років (1806—1848) посівні площі
зернових збільшилися в 3 рази, зокрема посіви пшениці —
в 9, жита — в 5, ячменю — в 8, вівса — в 4 рази. Зерно було
однією з важливих статей прибутків.
Кукурудза займала 28—71 % посівів. Вона була голов-
ною сільськогосподарською культурою в господарствах
Північної Буковини.
У перші два десятиріччя XIX ст. землеробство досягло
деякого піднесення, що пояснювалося державними замов-
леннями на зерно. Після наполеонівських воєн зернова
продукція Галичини не витримала конкуренції американ-
ського і російського зерна. Вивезення зерна за кордон мало
спорадичний характер. Більша його частина реалізувалася
на місцевому ринку, використовувалася для відгодівлі ху-
доби і птиці, перероблялася на горілку і пиво. Найвищого
рівня хліборобство досягло в 30-х роках. У 1837 p. річний
збір зернових культур становив 1780 тис. т. Зросла урожай-
ність зернових культур.
Проте цього було досягнуто в умовах зростання чисель-
ності сільського населення. Продуктивність праці в сільсько-
му господарстві протягом першої половини XIX ст. змен-
шилася на 1/4.
Високого рівня в Україні досяг розвиток технічних куль-
тур, найважливішими з яких були льон, конопля, тютюн,
хміль, цукровий буряк. Льон і коноплю вирощували на всій
території Західної України. В Східній Україні на вироб-
ництві конопель спеціалізувалися Полтавська і Чернігівська
губернії, льону — Катеринославська, Херсонська губернії,
Ізюмівський повіт Харківської губернії. Виробництво тут
мало товарний характер. З прядива виготовляли одяг. Воно
було цінною сировиною для полотняних мануфактур, ткачів,
ремісників. З конопляного сім'я виробляли олію для хар-
чування і макуху для відгодівлі телят. Певна частина полот-
на вивозилася за межі краю. З Південної України вивози-
лося насіння льону, що користувалося попитом за кордоном.
Швидкими темпами розвивалося тютюнництво як галузь
торгового землеробства. В Лівобережній Україні в 50-х ро-
ках щороку збирали до 800 тис. пудів тютюну. У передгір-
них районах Східної Галичини, між Дністром і Прутом
збирали щороку 20 тис. віденських центнерів тютюну. На-
бувало поширення тютюнництво в Закарпатті.
У Східній Україні переважало вирощування цукрово-
го буряку, через те що він давав більший прибуток, ніж
зернові посіви. За 1848—1860 pp. площі цієї культури
зросли на 57,7 % і становили майже 44 тис. десятин. Цук-
ровий буряк сіяли у поміщицьких маєтках Правобереж-
ної та Лівобережної України, особливо в Київській губернії
(59 % загальної площі цукрових буряків). Цукрозаводчи-
ки мали в своєму розпорядженні власні плантації, закупо-
вували його у тих, хто не мав власних цукрових заводів.
Розширювалися посіви соняшника, особливо в Пол-
тавській губернії. Отриманий урожай збувався курським
торговцям олією.
У Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті
найважливішою культурою стала картопля як продукт хар-
чування, сировина для горілчаних підприємств і фураж для
худоби. Вона витісняла посіви зерна. У 1815—1840 pp. збір
її зріс майже у 18 разів, посіви картоплі займали 16 % усієї
посівної площі. Це призвело до виснаження грунтів, а коли
в 40-х роках почалось ураження картоплі хворобами — до
бідування селян.
У Східній Україні хліборобство велося традиційними
способами і засобами. Більшість селянських господарств
продовжувала застосовувати традиційну техніку (плуг, серп,
косу). Оранка українським плугом була низькоякісною і
повільною (за три дні можна було зорати не більше ніж
2 десятини). До того ж плугів не вистачало. На поміщи-
цьких полях у 30-х роках почали впроваджувати фабричні
знаряддя обробітку грунту, сіялки, віялки, жатки, кінні моло-
тарки. Продовжувало панувати класичне трипілля, зокрема
у вирощуванні зернових культур. На коренеплідні, технічні
культури відводили окрему ділянку поля. На півдні пану-
вала перелогова система. Окремі поміщицькі господарства
під впливом зростаючих потреб внутрішнього та зовніш-
нього ринків переходили до інтенсивного землеробства.
Поступово почали застосовувати багатопільну трав'яну си-
стему, закладати елементи плодозмінної системи (озима
пшениця — кормові корені — ячмінь з підсіванням коню-
шини — конюшина). Утворювалися сільськогосподарські
товариства, поширювалася спеціальна економічна літера-
тура. У 1765 p. утворилося Вільне економічне товариство, в
1828 p. в Одесі — Товариство сільського господарства
Південної Росії.
На західноукраїнських землях під впливом агротехніч-
ного перевороту в західних країнах відбулися певні зру-
шення. Важливою культурою стала конюшина, посіви якої
займали 5—6 % усієї посівної площі. Почав її культивува-
ти вчений-агроном Ф. Ройтер — управитель маєтків Чар-
торийських. Крім конюшини, вирощували вику, люцерну,
що мали велике значення для поліпшення структури грун-
ту, як грубі корми для худоби. В передових господарствах
З рази обробляли пари, осушували заболочені місця, засто-
совували загінну систему обробітку грунту (між загонами
робили борозни для стікання води). Трипілля поступово
замінялося п'яти-шестипільними сівозмінами з повною
ліквідацією парових полів. Видавалися праці Ф. Ройтера
"Наука про рільництво" і двотомник Касперовського "Ріль-
ництво". В газетах, зокрема в "Газеті Львівській", давалися
рекомендації з питань розвитку землеробства. З дозволу
уряду шляхта в 1845 p. заснувала Галицьке господарське
товариство.
В агротехнічному процесі велику увагу приділяли угно-
єнню. Городи щороку удобрювали гноєм чи попелом. В
цілому забезпеченість полів органічними добривами була
низькою.
Агротехнічні зрушення охопили незначну кількість по-
міщицьких господарств України. Так, в Харківській губернії
на початку 50-х років було лише 40 маєтків (0,75 % загаль-
ної кількості), в яких робилися спроби перейти до раціональ-
ного землеробства. В Західній Україні після 1815 p. під
впливом міжнародної конкуренції шляхта для підвищення
прибутковості своїх маєтностей посилила панщинний гніт.
Для торгового землеробства були характерні промисло-
ве городництво, садівництво і виноградарство. Майже всі
сорти фруктових дерев завозилися з Баварії та Австрії. На
сторінках журналів друкувалися поради щодо практично-
го виведення кращих сортів овочів і фруктів. У Закарпатті
вирощувалося багато промислового винограду, з якого ви-
готовляли вино, що користувалося попитом на міжна-
родному ринку.
У Східній Україні промисловим городництвом займа-
лися селяни приміських господарств. Досить розвиненою
була спеціалізація. Так, у Васильківському повіті на Київ-
щині вирощували капусту, в Черкаському повіті — цибу-
лю і кавуни, в Полтавській губернії — часник, в Херсонській
— баштанні культури.
Найбільше садів було в Харківській, Полтавській,
Київській, Волинській та Херсонській губерніях. Україна
продавала сухі та свіжі фрукти в Москву і Петербург.
Розвивалося торгове тваринництво. В усіх губерніях
України в поміщицьких маєтках влаштовувалися кінні
заводи. В Катеринославській у 30-х роках їх було 287, у
Київській — 8 великих, у Полтавській — 419, здебільшого
невеликих, у Харківській — 155. Як і раніше, розводили
велику рогату худобу української породи. В Катерино-
славській губернії було 762 заводи, в яких налічувалося до
ЗО тис. голів худоби, в Харківській — 269 (в середньому по
72 голови).
У середині 40—50-х років у Східній Україні розпочало-
ся скорочення цих галузей, оскільки землевласники пере-
ходили до розширення зернового господарства. В Східній
Галичині, навпаки, поміщицькі господарства перебудовува-
лися із зернових на тваринницькі. Розводили корів швей-
царської, тірольської, штирійської, молдавської порід, зай-
малися племінною справою.
Високопродуктивні породи худоби вирощували в Закар-
патті. У 1794—1845 pp. у Мукачеве-Чинадіївській домінії
поголів'я волів збільшилось у 94 рази, а великої рогатої
худоби — у 25 разів. Після наполеонівських воєн зросло
поголів'я коней — тяглових, спортивних. Періодично влаш-
товувалися виставки кращих коней. Тваринництво стало
давати великі прибутки. Коней і велику рогату худобу
скуповували, відгодовували, а потім збували на ярмарках.
Продану худобу відправляли в Царство Польське і Росію.
Тільки в Москву і Петербург продавали до 260 тис. голів.
Щорічно на ринках Австрії, Чехії, Моравії, Сілезії реалі-
зовувалося 60—90 тис. волів. На продаж йшли масло, сир,
17"8-525 517
шкіри. Галицька шляхта створила великі випасові госпо-
дарства, які здавалися в оренду для перегінної худоби з
Росії в західні країни.
Швидко розвивалося вівчарство. В 1850 p. у Східній
Україні налічувалося 10 млн голів овець, з яких 4,5 млн
голів були тонкорунними. Царський уряд вжив ряд заходів
щодо розвитку вівчарства. Роздавалися державні землі під
овечі заводи. Поміщикам видавалися пільгові позики. Було
видано положення про організацію вовняних ярмарок. До-
візне мито підвищилося, вивізне мито зменшилося.
Вовну реалізували на місцевому і зовнішньому ринках.
Вивезення вовни протягом ЗО—50-х років з чорноморсько-
азовських портів і через Бесарабію становило 7,8 млн пудів.
У Галичині та Буковині поголів'я овець досягло майже
1,4 млн голів. Грошовий прибуток від вівчарства в Східній
Галичині у 20—30-х роках дорівнював 80 тис. золотих рин-
ських. Великим попитом користувались овечі шкіри, кожу-
хи, шапки, ковдри та інші товари.
Певного значення набули птахівництво, свинарство,
бджільництво, розведення риби.
На шлях торгового землеробства стали селянські госпо-
дарства. З ринком були пов'язані переважно заможна вер-
хівка селян, господарства іноземних колоністів. На зерно-
вий ринок йшло 10 % селянського товарного зерна і 90 %
з поміщицьких маєтків. Селяни культивували тютюн, ви-
рощували цукровий буряк, соняшник, коноплі.
Промисловим городництвом і садівництвом, бджільниц-
твом займалися селяни містечок і сіл, розташованих нав-
коло міст Львова, Києва, Станіслава, Полтави, Харкова. У
Херсонській губернії під городами і баштанами було зай-
нято 50 тис. десятин землі. Державні селяни займалися
садівництвом. Лише в Харківській губернії збувалося 500
тис. пудів сушених фруктів. У селі Лебедині Київської гу-
бернії деякі селяни мали сади, доход від яких становив до
40 тис. крб. Колоністи Херсонської губернії продавали до
9 тис. пудів фруктів і 60—120 тис. відер вина. Виникло
бойківське чумацтво: закупівля в Закарпатті свіжих та
сухих фруктів і торгівля ними у Варшаві та Наддніпрян-
ській Україні.
У гірських районах Карпат розвивалося селянське тва-
ринництво торгового напряму. Селяни-багатії (гендлярі)
торгували місцевою худобою, скуповували волів, овець на
півдні України, Росії, Молдавії, Угорщини, а потім продавали
в Австрії, Чехії, Моравії. Проте розвиток торгового землероб-
ства стримували феодально-кріпосницькі відносини: фео-
дальна рента, залежність селянина від поміщика і держави.
Товаризація сільського господарства виявлялась у за-
стосуванні найманої праці. Як і раніше, практикувалася
примусова наймана праця, коли землевласники встановлю-
вали натуральну або грошову плату своїм кріпакам-селя-
нам за додаткову панщину тощо. У Східній Галичині робо-
ча сила батраків-поденників у окремих фільварках набула
домінуючого значення. Запроваджувався обов'язок відбу-
вати "заробітні" дні. Челядь була також обов'язковим еле-
ментом повнонадільного селянського господарства. Перед
розкріпаченням кількість коморників-батраків становила
400 тис. селянських сімей, або майже 40 % населення краю.
Вільнонаймана праця набула значного поширення в
Катеринославській і Херсонській губерніях. Менше вона
застосовувалася в маєтках Київської, зовсім мало — в Пол-
тавській, Чернігівській і Волинській губерніях. Строк най-
му був різний: поденно, на тиждень, на певний строк, особ-
ливо під час збирання зерна та сінокосу. Проте сільське
господарство залишалося кріпосним.
Отже, сільське господарство України розвивалось екстен-
сивне за рахунок розширення посівних площ, посилення
відробіткової ренти. Панщинна система гальмувала розви-
ток сільського господарства. Так, Східна Галичина була сіль-
ськогосподарською провінцією Австро-Угорщини. У 40-х
роках XIX ст. у Галичині виробляли: зерна — 13 %, льону
— 23, тютюну — 16, конопель — 25, картоплі — 38 % загаль-
ної продукції цих культур. Землеробство мало вівсяно-кар-
топляний напрям. На душу населення вироблялося зерно-
вих культур 288 кг, у тому числі жита і пшениці — 60.
Кількість волів на 100 чол. становила 11, корів — до 20,
свиней — 14. Це означає, що основна маса населення зовсім
не споживала хліба і м'яса. Звичайною їжею селян були
картопля, овочі.
Посилився занепад поміщицьких маєтків. У Східній
Україні в 1858 p. 23,9 % їх, а також 65 % кріпаків було
заставлено і перезаставлено. Царський уряд збільшив розмір
позик, які кредитні установи видавали поміщикам, змен-
шив банківський процент. Тільки за позики землевласни-
ки повинні були сплатити 77 млн крб. У Східній Галичині
в 1841 p. шляхта створила Галицьке земельне кредитне
товариство, в 1842 p. — Ощадну касу, яка являла собою
іпотечний банк. Однак ці заходи не могли подолати депре-
сійний стан фільваркового господарства.
Неврожайні роки спричиняли голод і розорення, відчут-
ний вплив на розвиток сільського господарства справляли
стихійні лиха, епідемії. У 1799—1856 p. в Східній Україні
було 28 повсюдних і часткових неврожаїв. У ЗО—50-х роках
в окремі роки смертність в Галичині перевищувала народжу-
ваність.
Разом з тим протягом першої половини XIX ст. земле-
робство і тваринництво дедалі більше набували торгового
характеру. Сільське господарство пристосовувалося до то-
варно-грошових відносин. Посилилася спеціалізація окре-
мих районів. Були спроби окремих землевласників пере-
йти до раціонального землеробства. Товарно-грошові відно-
сини проникали в господарства селян. Поглиблювалася
майнова нерівність. Формувався ринок найманої праці.
Утворювалися господарства заможних селян, що стали на
шлях торгового землеробства, перетворення яких на фер-
мерські господарства гальмувало кріпосне право.
Отже, розвиток аграрних відносин і стан сільського гос-
подарства в Україні свідчили про кризу панщинної систе-
ми господарства. \
Хліборобство велося традиційними способами і засобами.
Феодальне суспільство неспроможне було створити сприят-
ливі умови для інтенсивного розвитку, що поступово стає
визначальним для агровиробничого процесу в країнах За-
хідної Європи. Хід економічного розвитку України об'єктив-
но потребував скасування кріпосного права.
3.5. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо-
дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
Панщинно-кріпосницька система господарства була галь-
мом економічного розвитку України. В середині XIX ст.
гостро стало питання про реформування аграрних відносин.
У Східній Галичині з 1814 p. на сторінках преси відкрито
обговорювали питання про шкідливість панщини і підви-
щення заінтересованості селян у праці. Це питання не схо-
дило з порядку денного станового сейму Галичини, діяль-
ність якого була відновлена в 1827 p. У 1829 p. сейм ви-
словився за радикальні заходи щодо перебудови господар-
ства, а в 1843 p. офіційно порушив перед монархом питан-
ня про необхідність врегулювання панщинних відносин.
Проте реальних наслідків не було.
У 1846 p. почалося повстання галицьких селян проти
шляхти. Розгромлено понад 200 поміщицьких маєтків, пе-
ребито майже 1500 землевласників, управителів і дрібних
шляхтичів. Великі заворушення селян відбулися в Буковині
та Закарпатті. За цих умов уряд взяв на себе ініціативу
розв'язання селянського питання, створюючи різні проекти.
Кріпосне право в Австрійській імперії було скасовано в
ході революції 1848 p. 18 березня 1848 p. угорський сейм
видав закон про скасування панщини в країні, в тому числі
і в Закарпатті. 17 квітня 1848 p. австрійський уряд оголо-
сив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду
від 1 липня 1848 p. цей закон було поширено на Буковину.
7 вересня 1848 p. було видано закон про скасування кріпос-
ного права в Австрії.
Законом від 17 квітня 1848 p. у Галичині панщинні
та інші кріпосні повинності скасовувалися з 15 травня
1848 p. за винагороду поміщикам за рахунок держави.
Існуючі сервітути (ліси, пасовища, луки), якими користу-
валися спільно землевласники і селяни, залишалися не-
доторканими. Селяни могли ними користуватися за відпо-
відну плату, що визначалася спільною угодою між ними
та поміщиками. Землевласники звільнялися від "опікун-
ських обов'язків": надавати допомогу селянам, сплачува-
ти витрати, пов'язані з доставкою рекрутів у місця набору,
епідеміями при захворюванні худоби, обов'язку представля-
ти підданих у правових суперечках, оплати урбаніального
податку. Було передбачено повне відшкодування земель-
ним власникам вартості кріпосних повинностей. 2/3 вар-
тості мала виплатити державна скарбниця, а 1/3 вважали
компенсацією за звільнення земельних власників від "опі-
кунських обов'язків".
Закон від 7 вересня 1848 p. уточнював окремі положен-
ня закону від 17 квітня 1848 p. Землевласники втрачали
верховну владу над селянами, які оголошувалися громадя-
нами держави. Скасовувалася різниця між домінікальни-
ми і рустикальними землями. Селянин, як і поміщик, ста-
вав власником землі. Регулювалося проведення індемні-
зації (викуп підданських обов'язків). Повинності комор-
ників і халупників скасовувалися безплатно. За користу-
вання сервітутами необхідно було платити. Селяни мали
змогу лише збирати квіти і випасати худобу на стерні без-
платно. Скасовувалася практика примусової купівлі горіл-
ки і пива, але право на пропінацію збереглося.
Отже, внаслідок аграрної реформи шляхта втратила вла-
ду над селянами, проте були збережені шляхетські маєтки
та грошові доходи у вигляді викупних платежів, щорічне
отримання яких гарантував уряд.
При визначенні вартості феодальних повинностей в ос-
нову було покладено їхню річну ціну, що була прийнята за
5 % річних з капіталу мінус ЗО % вартості скасованих "опі-
кунських повинностей" шляхти щодо селян. Суму винаго-
роди обчислювали за формулою
За описами кріпосних повинностей було підраховано, що
в Східній Галичині кількість зобов'язаних підданих станови-
ла 3749 тис. осіб, загальна вартість повинностей — 2,3 млн
флоринів, капіталізована вартість повинностей — 46,5 млн
флоринів. На одне господарство припадало 124 флорини,
на один морг землі — 12 флоринів, тоді як річний доход від
морга селянської землі становив близько 1,3 флорина.
Суму платежів виплачували поміщикам у вигляді 5 %
облігацій з погашенням протягом 40 років починаючи з
1858 p. Селяни повинні були разом з процентами за об-
лігації виплатити 224 млн флоринів, по 5—6 млн на рік,
причому землевласники отримували індемнізацію незалеж-
но від того, оброблялася їхня земля чи ні.
Австрійський уряд відмовився від сплати індемнізацій-
ного боргу. Його сплачували селяни як додаток до постій-
них державних податків. До 1898 p. вони виплатили свій
"борг" земельним власникам, проте заборгували 100 млн
флоринів державній скарбниці. Цей борг вони мали випла-
чувати до 1943 p.
Під час проведення реформ землевласники позбавляли
селян лісів, сіножатей. Лише патентом 1853 p. було вста-
новлено викуп чи регуляцію сервітутів. Більшість судових
сервітутних процесів (було подано більше ЗО тис. справ)
селяни програли, витративши на їх ведення 15—20 млн
флоринів.
У 70-х роках XIX ст. селяни були змушені викупити
право на пропінацію, яке давало поміщикам щорічно 5 млн
флоринів чистого прибутку. Крайовій адміністрації воно
обійшлося в 66 млн флоринів, які були сплачені податками
всіх громадян краю.
У Буковині селяни повинні були платити 4 млн фло-
ринів. У Закарпатті від панщини було звільнено лише час-
тину селян.
На користь землевласників було розв'язано земельне
питання. За селянами зберігалися ті землі, якими вони ко-
ристувалися до реформи. Проте під час наділення селян
землею землевласники відбирали у них землі. Селяни отри-
мали менше землі, ніж мали до реформи, і гіршу. Половина
галицьких селян мала менше як по 10 моргів землі (при-
близно 5 га). 72 % селянських дворів Буковини становили
наймити з наділом від 2 до 3 моргів або без наділу. Близь-
ко 70—80 % закарпатських селян мали менше половини
дореформеного наділу.
Отже, внаслідок реформ 1848 p. на західноукраїнських
землях було створено умови лише для повільної індустрі-
альної еволюції села.
У Російській державі підготовка до селянської реформи
тривала майже 5 років. Початок поклала промова царя
Олександра II у Москві на прийомі предводителів москов-
ського дворянства. Загальне керівництво підготовкою ре-
форми здійснював Таємний комітет, що було перейменова-
но у Головний комітет у селянській справі. З метою забез-
печення економічних інтересів землевласників створюва-
лися губернські дворянські комітети, скликалися повітові
та губернські з'їзди, наради дворян, на яких обговорювали-
ся умови реформи. Більшість землевласників України були
прихильниками звільнення селян або без землі, або з клап-
тиком землі, щоб перетворити селянське господарство на
додаток до поміщицького. Вони пропонували обов'язковий
викуп не лише вартості землі, а й особистої волі селян.
Головні положення селянської реформи були викладені
у царському маніфесті від 19 лютого 1861 p. та Загальному
положенні про селян, звільнених з кріпосної залежності.
Поземельні відносини між поміщиками і селянами в Україні
визначалися трьома Місцевими положеннями про поземель-
ний устрій поміщицьких селян. Великоросійське положення
відносилось одночасно до трьох південних губерній України
— Катеринославської, Херсонської, Таврійської, а також до
південної частини Харківської губернії, де переважало об-
щинне землекористування. На Лівобережну Україну з под-
вірно-сімейним землекористуванням поширювалося Ма-
лоросійське місцеве положення. На Правобережжі — в
Київській, Волинській і Подільській губерніях, де паную-
чим було подвірно-сімейне землекористування, діяло Окреме
місцеве положення. Були опубліковані різні "додаткові
правила", зокрема Положення щодо влаштування дворових
людей та ін. Документи вирішували такі основні питання:
1) ліквідація особистої залежності селян від землевласників
і надання їм прав вільних громадян; 2) наділення селян
землею і визначення повинностей за неї; 3) викуп селян-
ських наділів. Згідно з цими документами було скасовано
кріпосне право. Селяни і дворові люди ставали вільними.
Вони могли купувати, володіти і продавати рухоме та неру-
хоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії,
займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні
роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей
у навчальні заклади, переходити в інші стани. Із земле-
власників знімались їхні зобов'язання щодо постачання про-
довольства та опікування селян, відповідальність за внесен-
ня селянами державних податків, виконання ними грошо-
вих і натуральних повинностей, зобов'язання клопотатися
за селян у справах цивільних, кримінальних, у всіх казен-
них стягненнях.
Разом з тим зберігались обмеження, що залишали се-
лян нижчим станом. Вони отримували паспорт лише на
рік, платили подушну подать, несли рекрутську повинність,
їх могли карати різками, зберігалися окремі селянські суди.
Створювалися сільські та волосні органи селянського управ-
ління, що мали поліцейсько-фіскальний характер. Рішен-
ня їх залежали від дворянства й чиновників. Землевласни-
ки вважалися попечителями сільської громади. Свій вплив
на селянське управління вони здійснювали до 1874 p. че-
рез інститут мирових посередників із дворян, повітові ми-
рові з'їзди, потім до 1889 p. через губернські в селянських
справах "присутствія", а з 1889 p. нагляд за селянами та їх
обмеженим самоуправлінням здійснювали земські началь-
ники, яких призначав губернатор із дворян. У цих інстан-
ціях розглядали скарги між поміщиками і селянами. Там,
де існувала община, зберігалася кругова порука при сплаті
податків і виконанні повинностей. Без дозволу общини се-
ляни не могли вільно залишити село.
