Властивості Конституції

Конституції притаманна ціла низ­ка юридичних властивостей, що характеризують її місце в сис­темі права і роль у суспільстві.

Першою з юридичних власти­востей конституції є її вища юридична сила, яка виявляєть­ся в тому, що:

— її норми завжди мають перевагу над положеннями інших законів, а тим більше актів виконавчої влади;

— закони або підзаконні акти повинні прийматися перед­баченими в конституції органами і за встановленою в ній про­цедурою та на основі конституції. Якщо який-небудь документ суперечить конституції, то він, безумовно, підлягає скасуванню. При цьому, слід мати на увазі, що терміни «відповідність» та «несуперечність» Конституції різні за обсягом (останній має більш широке тлумачення).

Другою властивістю є те, що конституція займає цент­ральне місце в правовій системі країни, вона є базою, фунда­ментом усього законодавства. У демократичних державах більшість норм конституції є нормами безпосередньої дії. Це означає, що конституційні норми для їх реалізації не потребують будь-якої конкретизації (додаткових роз’яснень) вони повинні застосовуватися безпосередньо.

З іншого боку, на основі конституції в кожній державі виробляється пев­на структура правових норм, що базується на принципах підпо­рядкування. Тому така структура в науці державного права одержала назву ієрархії правових норм. Вона включає кілька щаблів.

Як третю властивість виокремимо підвищену стабіль­ність конституції. Цявластивість тісно пов'язана з поперед­ньою. Нормальне функціонування органів влади, саме життя суспільства є неможливими, якщо фундамент законодавства буде піддаватися постійним змінам. Сюди також варто віднести підвищену захищеність віл процедури внесення змін до Конституції.

Четверта властивість стосується особливостей конституційно-правових норм. Серед статей конституції часто є де­кларативні положення, так звані норми-принципи (ще наз. бланкетні норми, норми-відсилання). Іноді вони не відображають реального стану справ. Наприклад, індійська конституція містить положення про надання кожному грома­дянинові достатнього харчування. В умовах катастрофічної нестачі продовольства в цій країні виконати таку конституцій­ну норму неможливо. Проте вона існує. Зміст подібних норм випливає з цілей існування конституції. Норми-принципи покликані зафіксувати якийсь ідеал, кінцеві прагнення суспіль­ства та держави. Якби таких конституційних статей не було, не залишилося б і стимулу прагнути до ідеалу.

Конституційність держави аж ніяк не вичерпується тим, що в ній існує основний закон, який закріплює певний компроміс соціально-політичних сил, встановлює той або інший держав­ний устрій і компетенцію органів влади. Конституційність та­кож не вичерпується й тим, що цей основний закон має реаль­ну практичну дію, верховенство стосовно інших законів і може бути змінений лише шляхом особливої законотворчої проце­дури. Це необхідні, але не достатні ознаки конституційної дер­жавності.

У сучасному смислі Конституційність держави — це насам­перед її зв'язаність правом, а конституція — передусім декла­рація прав людини та громадянина, які гарантовані владою й обмежують її здійснення. Інакше кажучи, конституція — на­лежна форма основного узаконення правового характеру органі­зації та функціонування влади в її відносинах із суб'єктами громадянського суспільства. Конституцію справедливо нази­вають головним, основним законом держави. Якщо уявити собі численні правові акти, що діють у країні, у вигляді певного організованого цілого, якоїсь системи, то конституція — це підстава, стрижень і одночасно джерело розвитку всієї норма­тивної бази. На основі конституції відбувається становлення різних галузей права, як традиційних, що були ще в минуло­му, так і нових, створюваних з урахуванням змін в економіці, соціальному розвитку, політиці та культурі.

Таким чином, Конституцію можна розглядати як мікромодель суспільства, його юридичний каркас, у рамках і на основі якого функціо­нує механізм державної влади, забезпечуються права і свобо­ди громадян.

Функції ( основні напрямки правового впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування ) Конституції:

Політична – Конституція є правовою основою політичної системи суспільства, визначає правила поведінки усіх учасників політичного процесу у країні;

Юридична – закріплює місце конституції у системі правових актів, визначає її як основне джерело права в державі, виступає основою усієї системи.

Організаційна – закріплює механізм здійснення державної влади, систему вищих органів державної влади та місцевого самоврядування, форму держави.

Ідеологічна – формує правосвідомість громадян, їх ставлення до державного устрою, закріплює визнані у суспільстві цінності.

 

Однак слід зазначити, що конституції можуть містити лише загальні положення і замовчують низку найважливіших пи­тань державного життя, тим самим залишаючи їхнє вирішен­ня на розсуд уряду й адміністрації (Конституція – це не інструкція). Саме такий характер має Конституція США 1787 p.

Поряд із цим конституції багатьох країн перевантажені низкою дрібниць і другорядних деталей. Досить послатися на ст. 25-біс Конституції Швейцарії, що забороняє «випускати кров у м'ясної худоби, не оглушивши її попередньо». Конституційні норми не охоплюють усього різно­маніття відносин, що складаються у процесі здійснення дер­жавної влади, і доповнюються цілою низкою інших норматив­них актів.

Конституційні закони належать до найважливіших дже­рел конституційного (державного) права, які, хоч і не є скла­довими конституції, але регулюють найважливіші державно-правові відносини. Конституційні закони вносять до консти­туції зміни або доповнюють її.

Конституція — основа всього законодавства держа­ви. Вона є системою правових норм, що регулюють у суспільстві найбільш важливі відносини — правовідносини з приводу влади та відносини між індивідом і владою.

 

Конституція важлива й необхідна для сучасної держави на­самперед тому, що саме вона є документом, який регулює най­важливіші відносини в суспільстві. У ній закріплюються вихідні принципи та приписи, функції й основи організації, форми та методи діяльності держави.

Перша група відносин — це відносини з приводу влади. Правове регулювання цих сус­пільних відносин полягає в тому, що конституція визначає по­рядок створення, обсяг компетенції, строки повноважень ви­щих органів державного управління та посадових осіб.

Друга група — відносини між особою і державою. Іншими словами, конституція встановлює межі й характер державного регулю­вання у всіх основних сферах суспільного розвитку, відноси­ни держави з людиною та громадянином. Крім того, конститу­ція закріплює і надає вищу юридичну силу фундаментальним правам і свободам людини, захищає її честь і гідність. Конститу­ція покликана чітко визначити межі повноважень посадових осіб і владних органів. Зміст цього полягає в недопущенні сва­волі та беззаконня з боку можновладців, вони у своїх діях ви­являються "зв'язаними" рамками основного закону.

Як зазначалося вище, ці дві сфери не вичерпують кола пи­тань, регульованих конституцією. У її тексті також висвітлю­ються адміністративно-територіальний устрій держави, органі­зація в ній судової влади. По-друге, конституція юридичне фіксує сукупність прав і свобод, що на­лежать індивідові. По-третє, конституція закріплює певне співвідношення політичних сил у суспільстві. Законодавче оформляючи та закріплюючи суспільні відносини, конститу­ція виступає як потужний важіль внутрішньополітичної стабільності держави, стійкого функціонування її владних струк­тур. По-четверте, вона визначає цілі та принципи подальшо­го розвитку держави. Усі ці завдання мають для суспільства однакову важливість і цінність, тісно пов'язані між собою, кожне з них у відриві від інших втрачає значення.

Дуже часто в конституції закріп­люється певна економічна модель. Іноді в конституції вносять­ся згадки про аспекти життя, які начебто не пов'язані з кон­ституційним правом, наприклад, шлюб і родина. Це виклика­но тим, що саме в конституції фіксуються принципи, на ос­нові яких у цій державі здійснюється все правове регулюван­ня. Тому конституцію прийнято також називати основним законом.

У деяких країнах терміни «конституція» і «основний закон» уживаються паралельно. У такому разі друге визначен­ня неначе розшифровує і доповнює перше.

Конституція в будь-якій державі — це правовий акт вищої юридичної сили, своєрідна ознака державності, юридичний фундамент державного і громадського життя, головне джере­ло національної системи права. Конституція на вищому рівні регулює суспільні відносини, пов'язані з організацією влади, правами і свободами, обов'язками людини та громадянина, формами правління й державного устрою.

Наявність конституції може розглядатись як обов'язкова ознака правової держави, що ґрунтується на пануванні права, запереченні сваволі влади та безправ'я підвладних. Регулююча роль конституції стосується всього суспільного організму. Вона охоплює не лише державну організацію, а й недержавні сфери — соціально-економічний устрій, культур­не життя, відносини у сфері цивільного суспільства. Жодна конституція не може обійти відносини держави з інститутами власності, громадськими і релігійними установами. Норми кон­ституції, як і право в цілому, впливають на різні аспекти су­спільного життя — державно-політичний, економічний, со­ціальний та духовний.

Таким чином, Конституція — система правових норм, що мають вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною й суспільством з одного боку і державою — з друго­го, а також основи організації самої держави.

 

Дещо детальніше розглянемо ряд термінів – Конституціоналізм, конституційність, конституціоналізація, конституювання, конституційні збори.

Існування конституції визначає наявність у державі консти­туційного ладу, або конституціоналізм у (від устрій, установлення, положення). Під ним прийнято розуміти теорію і практику організації державного та суспіль­ного життя відповідно до конституції. Це доктринальне поняття, це політико-правова теорія і практика конституційно­го устрою, який ґрунтується на ліберально-демократичних за­хідних цінностях, що передається у вислові «західний консти­туціоналізм». У кожній країні вони мають певні відмінності, тому поряд із конституціоналізмом узагалі можна говорити про американський, російський, євро­пейський, індійський, китайський і африканський варіанти конституціоналізму.

Говорячи про різні моделі конституціоналізму, слід зазна­чити, що в ряді регіонів світу поняття конституції, демократії та справедливості не є синонімами. Нерідко авторитарні кон­ституції встановлюють практично не обмежені повноваження глави держави, і в цьому випадку будь-які дії монарха або пре­зидента будуть відповідати букві конституційної норми такої країни.

Конституційність – відповідність актів і дій нормам і принципам Конституції як основного закону держави.

Конституціоналізація – закріплення яких-небудь положень у Конституції.

Конституювання – внутрішня самоорганізація представницького органу державної влади. К. парламенту передбачає обрання голови парламенту та його заступників, утворення парламентських фракцій та груп, формування постійних комітетів.

Конституційні збори – одна із назв вищого представницького органу, що скликається для розробки і прийняття або зміни Конституції. Інші назви «конституційна асамблея», «конституційний конвент», «конституанта» (фр. Assemblee, Constituante), «установчі збори».

Історично Конституанта утворювалися у різний спосіб. Відомі приклади, коли роль К. виконував парламент, ухваливши спец, процедуру (якої сам і дотримувався) розробки та прийняття конституції (Греція, 1975; Бразилія, 1988). Іноді парламент прямо проголошував себе К. і діяв відповідним чином (перші конституції, прийняті у 60-х рр. 20 ст. в афр. країнах — кол. колоніях Франції).

Конституційна криза – невідповідність положень конституції конкретної держави реаліям і потребам її суспільно-політичного життя, яка робить неможливою подальше існування її конституційної системи.